.

Становлення норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у іі половині ХІХ століття (на основі рукописів трохима зіньківського)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
411 5681
Скачать документ

Становлення норм вимови голосних та приголосних української
літературної мови у іі половині ХІХ століття (на основі рукописів
трохима зіньківського)

Орфографічна норма у часи Трохима Зіньківського ще не була сформована.
Правописне питання – предмет обговорення письменників і науковців

ХІХ століття. Адже у цей період не було встановлено єдиної правописної
системи і правопис “був, як правило, справою приватною. Кожна людина
мала і використовувала неписане право на власний правопис або й на
кілька відмінних правописів…” [21, 19].

Так, у Котляревського та інших письменників початку ХІХ ст. –
фонетико-етимологічний правопис: “держаться вони правопису
церковнослов’янського, але пристосованого до нашої вимови” [8, 290].

У 1818 році у Петербурзі вийшла перша граматика нової української
літературної мови – «Грамматика малороссийского наречия, или
Грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших
малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое
разными по сему предмету замечаниями и сочинениями» Олексія
Павловського. Цей близький до фонетичного правопис не прийняв Михайло
Максимович: “нашей малороссийской правописи не должно, да и нельзя уже
быть простою, внешнею копировкою звуков языка буквами” [11, 121].
Максимович запровадив етимологічний правопис, визначивши його
критерії: «…необходимо, кроме исторической своей стихии, выражать
более или менее внутренние, этимологические законы и свойства нашего
языка» [11, 121]. Максимович прагнув зберегти давнє історичне написання
слів, відшукуючи для цього старослов’янські корінні літери і ставлячи
над давніми голосними о, е, які перейшли в і, “дашки”. Володимир
Науменко назвав цей правопис компромісним: ”…коли в школі і у всій
освіті на Україні була тільки російська наука, то здавалось
Максимовичеві, що буде зручніш українцям читати друковане на своїй мові,
коли вони побачуть ті-ж самі літери, що і в російській книжці,
вимовляючи тільки по-своєму, а росіянам буде зрозумілим надруковане
по-українськи, бо вони будуть текст читати, наче російський” [12, 5-6].

У сорокових роках ХІХ ст., згруповані навколо Григорія
Квітки-Основ’яненка харківські письменники, незадоволені наявними
правописними системами (Котляревського, Максимовича) у своїй
письменницькій практиці намагалися встановити правопис “виключно на
фонетичній основі” [2, 16].

Засадничий принцип фонетичного правопису сформулював Науменко: “кожна
літера мусить послідовно означати те, що чується вухом” [12, 4]. Цього ж
правила дотримувалися і укладачі “Русалки Дністрової” (1837) : ”Пиши –
як чуєш, а читай – як видиш” [20, 148].

З 1856 року прихильником фонетичного правопису став Пантелеймон Куліш.
Він ґрунтуючись на правописі Павловського, провів правописну реформу,
створивши “кулишівку”. На неї опирався правопис “Малорусько-німецького
словаря” Євгена Желехівського та С.Недільського (1882-1886), який Олекса
Горбач назвав “Рішучим виломленням з упертої колії тодішнього галицького
етимологічного правопису” [3, 112].

З наукового погляду найкращим і найточнішим серед правописів “і був і є”
[8, 296] правопис, розроблений членами Київської “Громади”,
запроваджений Михайлом Драгомановим у 1877 році, який називали
герцоговинкою [12, 7], або драгоманівкою. Науменко охарактеризував його
як “самий послідовний фонетичний, через те, що він найбільш дає гарантію
грамотного писання” [12, 7]. Адже “драгоманівка” побудована за
принципом: одному звукові відповідає одна літера. Тому з алфавіту були
вилучені букви, які передавали два звуки: щ, я, ю, є, ї. Кожна з
йотованих букв замінювалася двома літерами (своїми основними
елементами), до складу яких входили або латинська буква j, або м’який
знак.

Проте через свою незвичність цей правопис не засвоївся українцями, хоча
на ньому видавалися книги (у Женеві), часописи (у Львові). У своїй
письменницькій практиці до нього у другій половині 1888 року звертався
і Трохим Зіньківський, пізніше повернувшись до “кулішівки”.

“Кулішівка” урядовою постановою 1876 року була заборонена. Натомість
уведений правопис, який “не одступав би од російської вимови букв” [8,
293]. Такий правопис здобув назву “єрижка” ( від запровадженої у ньому
букви ы – єри), згодом його назвали “ярижкою”. Цю зміну в назві
пояснював Кримський: ”…слово “ярижка” мало б визначати щось
чиновницьке, казенне, силоміццю накинене” [8, 293].

Отже, протягом ХІХ ст. на Україні йшов процес вироблення й установлення
правописних норм. На землях Наддніпрянщини й Наддністрянщини
змінювалися чи одночасно існували дві правописні системи: етимологічна
(у її варіантах: правопис Максимовича, ярижка) та фонетична (правопис
Павловського, видавців “Русалки Дністрової”, “кулішівка”, ”желехівка”,
“драгоманівка”). На Галичині між прихильниками цих систем – фонетиками
і етимологами – йшла боротьба “така-ж гостра, як колись була в
Московщині між православ’ям з двохперстним і трьохперстним хрестом”
[12, 6].

Елементи зазначених правописів у більшій чи меншій мірі наявні в
орфографії Зіньківського. Епістолярій митця, його “Граматика”, рецензії
на “Граматику Науменка”, на переклад Ніщинським Гомерової “Одісеї”
свідчать про наукові підходи дослідника до встановлення норм
українського правопису, про те, що митець надавав перевагу фонетичному
принципу, який разом з морфологічним складає основу української
орфографії. Фонетичний принцип реалізується у системі вокалізму і
консонантизму. Розглянемо її у мові рукописів Зіньківського.

Вокалізм

Реалізація голосних а, о, у,е, и, і в цілому віповідає їх вияву в
сучасній українській мові: Академію, Одесу, угоду ( Книжка, що взяв
Басин, передана Голиковському, приємнику Басина, бачив уже оддрукованими
послідні листки, скоро мусить вийти [7, 38225- 1886]. Проте наявні деякі
відхилення від норм сучасної літературної мови.

1. Голосний а

З етимологічним а зафіксовано прикметник жаден [7, 45189]

(жадній [7, 45261], жадноі [7, 45218], жадної [7, 10]. Таке написання
слова наявне й у словнику Грінченка [17, 470], й у Граматиці Сімовича
[16, 207].

2. Голосний о

а) Перехід о, е в і в новому закритому складі.

Письменник не завжди відображав зазначене чергування: рідкость[ 7,
45263], сьогобочніj [7, 38209], листов [7, 38211], дословно [7,
38230]. Таке написання має архаїчне забарвлення, адже ще Павловський у
закритих складах передавав звук, що походить з давніх о, е , ь через і.
Послідовно використовували і для передачі і з о та е й видавці
“Русалки Дністрової ”.

У відкритому складіписьменник зберігає етимологічний о у лексемах, в
яких у сучасній літературній мові за аналогією до інших форм цих слів
вживається секундарний і :

а) жонота [7, 170.543], (хоча: жінкою, жінота [7, 115], наконець [7,
45245], безконечно[ 7, 45225].

У закритих складах у Зіньківського виступає і: покінчити [7, 45216],
скінчиться [7, 38215].

б) дождався [7, 45239].

У сучасній літературній мові у префіксах до, по за аналогією “міг
виникати звук і з о й перед двома приголосними, що стояли на початку
кореня, після яких і між якими не було редукованого” [7, 158].

в) зопсуття[7, І.33445], зо мною [6, 10]. Але: зібратися [7, 38193],
[7, 38221а].

У сучасній літературній мові “аналогія поширилася також і на префікси та
прийменники з секундарним о, який розвинувся з ъ , або й у позиції після
кінцевого префіксального приголосного, після якого жодного голосного не
було: зо, ізо, обо, надо, подо ( із съ,из,надъ,подъ) [1, 158].

Секундарне і

Москівською [7, І.33445], москівський [7, І.33445,4]. Хоча:
помосковщення [7, І.33445], московські, московських [6, 28].

У сучасній літературній мові о не змінюється на і у звукосполученні ов
між приголосними [4, 134].

б) Перехід о в у

Етимологічне о

а) збереження у дієслові давнього суфікса –ова- : зімовати [7, 45261],
порадовати [7, 45246], столовався [7, 45186], надруковати [7, 38176],
здивовало [7, 45195,] хоча дивуватися [7, 38218], формирувать[7,
38221а]. Віддієслівний іменник: толковання [7, 45195].

Суфікс –ова- був поширений ще в першій половині ХІХ століття, лише в
другій половині цього століття за аналогією з формами теперішнього часу
на –ую, його замінив суфікс –ува- [5, 301].

б) збереження прикметникового суфікса –оват-: виноватий [7, 45238],
маловато [7, 45238].

Суфікс –уват-, як свідчать автори «Історії української мови: Фонетика»,
– явище пізнішого часу [5, 301].

3. Голосний у

Наявний один приклад орфографічної передачі нескладотворчого голосного
[y] буквою у: поуз [7, 45231].

Василь Сімович указував, що орфоепічно після голосних приголосний в
перейшов в у [17, 42].

4. Голосний е та його історичні зміни

Зіньківський послідовно передавав цей звук як е. Лише на початку слова
зустрічається варіантне його відтворення: через е та э. Невластиву для
українців літеру э увів Куліш, вживаючи її на початку слова та після
голосних. У пошуках адекватної передачі звуків, до неї звертався і
Зіньківський.

Так, у 1885 році – экзамену, Эвксинський [7, 38230],

у 1887 – паралельні форми: екзамен, экзамену [7, 45200],

а пізніше – у 1890- 1891 роках – стала передача через е: екзамени [7,
38184], елегією [7, 38181].

а) Перехід е (та о) в і

Етимологічне е

а) Нормою сучасної літературної мови є перехід у нових закритих складах
е, о в і. Зіньківський у деяких прикладах зберігає етимологічне е в
новоутвореному закритому складі: промеж [6, 28], по цей причині [7,
45239]

б) річі [7, 45260]. У слові річ і виник з ђ, а такий секундарний і, як
твердить Сімович, не змінюється [17, 55]. У граматиці Зіньківський
відмінює це слово у однині: річ, річи, річі, річчю( речею), в річі; та в
множині: речи, речей, речам, речами, річми, речах, речи [7, 100].

в) варіантне написання: сімьЕю[7, 115а],семейна[7, 45235], семью[7,
115а], вечерниці [7, 45257], вечіра[7, 45260].

Як вказує М.А.Жовтобрюх, секундарний і може виступати не тільки у
закритому, а за аналогією, і у відкритому складі [4, 135].

г) погадаіш [7, 4525] – у цьому слові Зіньківський послідовно передає
перехід е в і. У сучасній українській мові в дієсловах другої особи
однини цей перехід не відбувся [19, 66].

б) Перехід е в о

Письменник зберігає е після шиплячих : вечерниці [7, 45257], байдужести
[6, 9].

У сучасній літературній мові у позиції після шиплячих та й перед
наступним здавна твердим складом о переходить в е .

в) Перехід е в и

В українській мові зближується артикуляція ненаголошених голосних е та
и, що й “стало орфоепічною нормою сучасної української літературної
мови” [5, 263]. Ця фонетична риса знайшла вираження в орфографії
займенника мені. У підручнику “Історична граматика української мови”
вказується на те, що “деякі письменники ще на початку ХХ ст. обстоювали
фонетичне написання мині, а не етимологічне мені” [5, 163]. Така
передача цього слова зафіксована в Граматиці Павловського, “Кобзарі”
1860 р. Шевченка, у статті “Сьогочасна часописна мова на Україні”
Нечуя-Левицького.

У Зіньківського наявна варіантна передача займенника мені. Зокрема, у
одному із листів 1886 року читаємо: мені, мене, мині [7, 45228], у
1887р. – мині—мені [7, 38221 а]. Проте поряд з мині [7; 45227, 45208,
45231, 38221а] переважає мені ( листи 1888- 1889 років): [7; 38178,
38211, 38176, 38177а].

5. Голосний и

Голосний и восновному передається через и: вживати [7, 38202]-1889 р.,
скінчивши [7, 38185 ]–1890 р.

Проте у 1884 –1887 рр. наявні поодинокі випадки передачі цього голосного
після зубних, шиплячих, р буквою ы ( яка наявна у Максимовича, Квітки,
Шевченка; «зовсім скасував букву ы” Куліш ) [8, 292]:

1884 р.- журналы [7, 45261], 1885 р. – лыстикам, невдовольнячымъ[7,
45249], полышыв [7, 38231], натуры [7, 45253], недовольный [7, 45255],
1886 р. – языки [7, 45218], мужественный [7, 45221], 1887 р. –
священный [7, 38220], Ганны [7, 38215], языкам [7, 45205], открытья [7,
45195].

Листи 1888-1891 рр. букви ы не зафіксовують.

6. Голосний і

У Зіньківського реалізується у буквах j, і, u та o :

а) На початку слова звук і передавався по-різному:

OJQJ

. 0 😕

;f

O
O?O?OAOAOAEO6P:Poe?oe?c?a?c?ca?a?c?Uc?a?a?a?ca?c?UcU?a?a?a?a?a?a?a?a?a?a
?a?a?a?a?a?a?cUcUcUcUcU?c?c?Uc?c

^l^uououououoeueueuouououououououououeuouououaeueuououououeueueuaeueueue
uouououououououououou

OJQJ@: чи-то за власні інтереси, чи-то за які инші [7, 45261];

у 1885 році– а) і: іншого, інакше [7, 45256], інших [7, 45245], інша
[7, 38232], хоча иншого [7, 45248]; б) J ( цю букву, за прикладом
болгар і сербів завів, як вказує Огоновський, М.Драгоманов): jюля [7;
45250, 45249];

у 1886 році – і: іюня [7, 45226, 45227], іюля [7, 45225];

у 1887 році –а) и: идеях, Ивана [7, 38219], историі, индівіда,
интеллигенція [7, 45191]; б) j: jюня [7, 38217], jюля [7, 45199]; в) і:
інститутом, Іліос [7, 38220];

У кінці 80-х років– майже виключно и: идеалистичним [6, 9], инче [6,
10], идеалиста [6, 11], инчим [6, 12], истин, инчі [7, І.33445],
именно [7, 38177], из [7, 38188], инші, интермедії [7, 38193]; у 1891
–- і: інчі [7, 38182].

Таке варіантне написання пояснюється тим, що “у живому мовленні на
початку слова може звучати [і] та [и] ” [19, 29], а також тим, що в ХІХ
– на початку ХХ століття не було усталеної передачі цього звука.
А.Кримський зазначав, що Гребіна, Квітка, Шевченко писали початкове и.
Куліш теж залишив и на початку слова. Початкове и , як вказує О.Горбач,
харктерне і для словника Желехівського [3, 113]. Омелян Огоновський
ототожнював і та и, зазначаючи, що и пишеться “ на початку слова, тамъ,
де чути звук і, якъ: ива, игла, имя, ити» [1, 260].

У граматиці Зіньківського звук і передається через и: Иван, Ивасик,
Ивась, Иванівна, Иваниха [6, 127].

На початку ХХ ст., у 1919 році, О.Курило вказувала: “В початку слова
треба писати і, тільки перед н пишемо в початку слова и” [9, 40].

Пізніше, у 1921 році, написання займенників з початковим и зустрінемо у
граматиці Сімовича: “иньчий, иньча, иньче”, “инакший, инакша, инакше”
[17, 207].

У 1927 році Іван Огієнко зауважував: ”Початкове і в своїх словах бренить
у нас як і[…] цю ж вимову у нас перенесено й на чуже і з початку
слова” [14, 148].

У 1929 році М.Гладкий відзначав, що на початку слова завжди пишемо і.
Таке написання характерне і для сучасної української мови.

Зіньківський, йдучи за етимологічним правописом Максимовича, звук і
передавав також літерами O, U, які вказували на його походження: из
скOнчивших [7, 45195] – 1887р, трOшки [7, 38211] – 1888р. КUтъ сірий, В
чUм ти варив обід? [7, 99] сU, в ч Uмся, в кUмсь [7, 134], путU (
родовий відмінок від путь[7, 124].

б) передача сполучника: у 1884 році – через і: і дбатиму на те[7,
45263];

На початку і в середині 80-х–переважно через и: и ще[7, 38231 ](1885
рік); Бо, як кажуть, ніколи було и вгору глянути [7, 38228] (1886 рік);
…як и пережив, був недужий и фізично и морально и одно другому щиро
спомагало[7, 45214] (1886 рік).

З другої половини 1889 і на початку 90-х – і: як духовні так і світські
письмени[7, І.33445], чистіші і вищі [7, 12]; порівняння і просте і
поетичне і не пиихате [7, 38180]; … здебільш бідняком йдучи на
парахвію і маючи клопотатись про сім’ю [7, І.33445,5]; воно-б і нічого,
як би сини і відділившись слухали батькової ради ік, [7, 115]. Хоча у
рукописі “ Історичної казки” наявна і варіантна передача сполучника і
(то через і, то через и): та не тілько хата и в сінях і в коморі и в
стайні – навіть на воротях [7, 116]. И вже що горді були свооїм
богомільством [7, 116]. А в осени риштував вози и виправляв синів у
чумачку… [7, 115].

Консонантизм

Літеру щ Зіньківський іноді передавав двома літерами: ш, ч, що й
відповідає звуковій вимові.

Літера щ прийшла в українську мову, в якій “вдавнину було шч” [14, 236]
із старослов’ янської. Можливо, тому у правописах українських
письменників не була унормована передача цієї літери. Зокрема, у Куліша
наявні варіанти щ- шч. Послідовно передавав щ через шч Драгоманов.
Паралельна передача зафіксована і в Зіньківського: у 1884 році – що [7,
45263], у 1885 році – денщику, що [7, 45255], щастя, чаще, ще[7, 45252]
у 1886 – ще, шчо [7, 45221], у 1887 році -шчо, щиро [7, 45190], у 1888
році –щось, шчо, шче [7, 38219]. Проте у листах за 1890 – 1891 роки
спостерігається усталена передача літери щ: у 1890 році: щось [7,
38186], що [7, 38187]; у 18791 році – що, що-дня, краще [7, 38177а].
У“Граматиці” спостерігається варіантне написання: “хатище, городище,
дворишче, селище, ставище” [7, 129], шчо, нищо, ни про що, щось,
сцилюшчоі, нишчечком, вишче, шчастя [7, 126].

Звук ф

Як зазначено в “Історичній граматиці української мови” для української
мови це новий звук, який “ досить рано зайшов у словах, запозичених з
інших мов” [1, 85].

Приголосний ф- звук губно-губний, глухий. Уживався лише в словах
іншомовного походження. Живій мові східних слов’ян звук ф довго не був
властивий, і тому його часто заміняли іншими звуками, близькими до нього
за своєю артикуляцією, такими, як х, хв, п, т, в.

У рецензії “Несколько слов по поводу 1 части малорусской грамматики
Науменка” Зіньківський наголошував на передачі звуків, які не існують в
“малорусском языке въ словахъ иноземного происхожденія” [7, 12]. Це
стосується зокрема звука f, який “ дуже часто заміняли іншими звуками,
близькими артикуляційно, як х, хв, п, т, в”[1, 177 ]. Наявне також й
написання з буквами ф, ( [1, 177].

У Зіньківського звук ф передається різними графічними засобами, а саме
через: хв, хт, п, o , (, т, ф:

хв : охвицери, геограхвіки, Хвесь, Хведора, хвилозоп [6; 15, 22, 47,
86], хворма [7, 38209], парахвії [7; І, 33445], Хведор[7, 38224];

хт: анахтемська [7, 38177];

п: Осипе [6, 99], Пилип( Філіппос), пляшка (fiagche) [6, 12];

o: oсипе [7, 994];

ф: французького[7, 45238], Jосиф[7, 5184], гешефти [7, 77], Тифлис [7,
38228] , фігури [7, 12], українофильство[7, І, 33445], филозофично [7,
11], форма [7, 38209], формировать, офицеров [7, 38221 а], библіографію,
филологичного [7, ІІІ38195], перефразував [7, 238], финны [7, 442];

т: патос[7, 89];

(: ари(метика [7, 5231] , (едор [7, 38183] Мих. (едорович з (еоктистом
[7, 38187], (иту [7, 45209], (стинія [7, 45254] .

(- грецький міжзубний приголосний (th), для його позначення в
старослов’янському алфавіті існувала буква( : ана(ема, (ома. Цю літеру,
як указував Сімович, інколи вживав Куліш, який у 1882 році писав: А(ини,
(ранія [17, 87]. Звук (- охарактеризував Володимир Самійленко: “То був
звук мало схожий із звуком ф, і ще давні латинці, беручи грецькі слова,
писали їх через th, а слідом за ними й інші європейські народи стали
вимовляти t, пишучи ради етимології через th” [16, 505]. (-(“фіта”)
припинила своє існування на початку ХХ століття [15, 252].

Про неусталеність написання в тогочасному українському правописі цієї
літери свідчить її варіантна передача в одному й тому ж слові: Jосиф
[7, 45184] і О(паєрик)сипе [7, 99 ], (едор[7, 38183] і Хведор [7, 8224],
ри(мы[7, 38213] і ритми [7, 8209], в одному листі хворма і форма [7,
38209].

У словнику Грінченка відсутня передача звука ф літерою ф у слові
форма: хворма [4, 394].

Африката [д^з]

Африката [д^з] у старослов’янському алфавіті позначалася буквою s –
sьло (ять), яка, починаючи з ХІ ст., у більшості говорів починає
спрощуватися в з [10, 91]. “Звук [д^з] , утративши проривний
компонент, пізніше збігся з приголосним з…” [1, 85].

У Зіньківського наявний один приклад передачі африкати [д^з] літерою s:
Що я матиму s собою діяти [7, 255].

У сучасній українській мові цей звук уживається переважно у словах
звуконаслідувального характеру, а в розмовній мові, особливо в
просторіччі, “можлива ненормативна заміна [д^з] на [з ] без зміни
значень слова” [19, 34].

Африката [д^ж]

За спостереженнями М.Жовтобрюха, у періодичній пресі другої половини ХІХ
століття не існувало єдності у передачі на письмі африкати [д^ж] –
паралельно фіксується дж та ж, наприклад: породжу, хожу. Автори
підручника “Історична граматика української мови” вказують, що в ХІХ
столітті вимова приголосного [д^ж] засвоїлася українською літературною
мовою як її орфоепічна норма. У діалектах відповідно до літературної
африкати [д^ж] відомі також ж, д. Так, для південних говорів
української мови характерна вимова дієслівних форм з приголосним [д’],
який виник під впливом основи інших форм дієслова ( ходити, водити)[4,
96].

У епістолярії Зіньківського наявне варіантне написання цієї африкати:

дж: приіжджаючого, відъіжджаючи [7, 45260], згоджуюсь [7, 38224] сиджу
[7, 38213];

ж: провожу [7, 45218], сыжу ( наводячи слова пісні: сыжу я и думку
гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю)[7, 45250], сижу [7, 38223];

-д: розсердюсь [7, 45238], плодю [7, 38202], виїздю [7, 38219], [7,
38210], проіздячи[7, 38215].

У граматиці Зіньківський пише про чергування д- дж- ж: їзда –
приїджати, твердий – затвержений [6, 110].

Отже, за рукописами Трохима Зіньківського можемо простежити становлення
норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у ІІ
половині ХІХ століття і дійти висновку, що письменник надавав перевагу
фонетичному правопису.

ЛІТЕРАТУРА

Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Самійленко С.П., Тараненко
І.Й. Історична граматика української мови. – К.: Рад.школа, 1962. – 510
с.

Брицина О.І. Питання українського правопису у висвітленні П.Г.Житецького
// Українська мова в школі. – 1958. – №6. – С.15-19.

Горбач О. “Малорусько-німецький словар” Є.Желехівського й С.Недільського
// Горбач О. Зібрані статті. – Мюнхен, 1993. – С.110-114.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови.
– К.: Вища школа, 1972. – 402 с.

Жовтобрюх М.А., Русанівський В.М., Скляренко В.Г. Історія української
мови. Фонетика. – К.: Наукова думка, 1979. – 367 с.

Зіньківський Т. Листи // Неопалима купина. – 1995. – №5-6. – С.52-78.

Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського АН України. – Ф.ІІІ. – Один.
зб. 38204-45238.

Кримський А.Твори в п’яти томах. – Т.3: Мовознавство. Фольклористика. –
К.: Наукова думка, 1973. – С.283-301.

Курило О. Курс українського правопису. – К., 1919. – 160 с.

Леута О.І. Старослов’янська мова. – К.: Вища школа. – 2001. – 256 с.

Максимович Михайло. О правописании малороссийского языка // Історія
української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У
трьох книгах. Книга перша: Навч. посібник / Упоряд. П.М.Федченко,
М.М.Павлюк, Т.В.Бовсунівська; за ред. П.М.Федченка. – К.:Либідь, 1996. –
С.120-121.

Науменко В. Загальні прінціпи українського правопису. – К.: Українська
школа, 1917. – 20 с.

Нечуй-Левицький. Сьогочасна часописна мова на Україні // Україна. –
1907. -Т.1.- С1-49.

Огієнко І. Нарисах з історії української мови: Система українського
правопису. – Варшава, 1927.

Плющ П.П. Історія української літературної мови. – К.: Вища школа, 1971.
– 424 с.

Самійленко В.І.Чужомовні слова в українській мові // Самійленко В.І.
Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади.
Статті та спогади / Вступ. Ст., упоряд. і приміт. М.Г.Чорнописького;
ред. П.І.Орлик. – К.: Наукова думка, 1990. – С.500-511.

Сімович В. Граматика української мови 2-ге доповнене видання. – Ляйпціг,
1921. – Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача. – Мюнхен, 1986. –
584 с.

Словарь української мови. Зібрала редакція журнала “Кіевская Старина”.
Упорядкував, з додатком власного матеріалу, Борис Грінченко: В чотирьох
томах. – Т. І. – К.: Наукова думка, 1996. – 494 с.

Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка.- К.: Вища
школа, 1997. – 493 с.

Шашкевич М. Передслів’я (до «Русалки Дністрової») // Історія української
літературної критики та літературознавства. – Хрестоматія. У трьох
книгах. Книга перша: Навч. Посібник / Упоряд. П.М.Федченко, М.М.Павлюк,
Т.В.Бовсунівська; за ред. П.М.Федченка. – К.: Либідь, 1996. – С.147 –
148.

Шевельов Ю. Про критерії в питаннях українського офіційного правопису //
Український правопис і наукова термінологія: історія, концепції та
реалії сьогодення: Матеріали засідань Мовознавчої комісії та Комісії
всесвітньої літератури НТШ у Львові 1994 –1995рр.-Л., 1996.- С.19-29.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020