Есеїстика Василя Барки про Павла Тичину
Творчість Василя Барки — етапне явище в історії відродження та
утвердження національної духовної культури українського народу. У центрі
уваги дослідників (Ю.Косача, О.Лятуринської, Б.Рубчака, Ю.Шереха,
Ю.Коваліва, Є.Сверстюка та ін.) перебувають переважно лірика і романи
письменника (найбільше “Жовтий князь”). Проте залишається ще чимало
недосліджених аспектів творчості В.Барки. Зокрема, значна частина
нехудожньої прози митця (есе, літературознавчі розвідки, релігійні
роздуми) перебуває поза увагою наукових досліджень, хоча потребує
цілісного аналізу на різних рівнях: проблемно-тематичному, образному,
жанрово-стильовому.
Есеїстка В.Барки – цінний матеріал для осмислення особливостей художньої
форми есе, її жанрово-стильових різновидів, співвідношень з іншими
жанрами нехудожньої прози. У цьому полягає актуальність обраної теми.
Історія есе досить довга: діалогічна спадщина Платона, роздуми Марка
Аврелія, твори Ісократа й Тертуліана – у цих зразках античної літератури
формувалися такі риси майбутнього жанру, як наголошена авторська
позиція, суб’єктивність оціночних суджень, пристрасність викладу й
витонченість стилю. Як повноцінний і самодостатній жанр есе виокремилося
в епоху Відродження, що репрезентовано “Дослідами” М.Монтеня [3, с.5].
В українському літературознавстві, особливо у радянську добу, цей жанр
не був особливо продуктивним, а проблема есе ґрунтовно не вивчалася:
маємо лише розвідку мовознавця С.Єрмоленко (1989), короткі
характеристики есе в підручниках з теорії літератури та більш широкі в
підручниках чи посібниках з курсу літературної критики і кілька сучасних
критичних статей (І.Булкіної, С.Шебеліст, Л.Стефанівської, О.Гнатюк та
ін.). У 80-90-х рр. ХХ століття, коли були зняті цензурні обмеження і
стали доступними раніше заборонені еміграційні видання, вітчизняна
есеїстика почала інтенсивно виходити на якісно новий рівень.
На сучасному етапі жанр есе є одним з найбільш популярних. Тексти
сучасних есеїстів (О.Забужко, В.Медведя, Я.Гояна, Є.Пашковського,
В.Цибулька, О.Багана, О.Войченко та багатьох інших) демонструють широкі
можливості жанру, такі, як інтелектуалізм і пристрасність, поетичність
та епатажність, філософічність та інтимність.
Традиційно цією формою літературної творчості цікавляться зарубіжні
дослідники, намагаючись осмислити теоретичні й історичні проблеми
есеїстики.
Аналіз есеїстики Василя Барки потребував звернення до теорії есе. У
літературознавчому словнику-довіднику подається наступне визначення.
“Есе — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і
висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи
питання і не претендує на вичерпне трактування теми. Як правило есе
виражає нове, суб’єктивне ставлення до чогось і носить філософський,
історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний,
науково-популярний характер” [1, с.249].
Дослідниця Г.Швець виділяє напрямки еміграційної есеїстики:
мемуарно-щоденникову прозу (спогади Г.Журби, А.Любченка, У.Самчука),
літературознавчі студії (розвідки Ю.Шереха, В.Барки) і есе-рефлексії
(роботи Ю.Липи, Є.Маланюка, Ю.Вассияна, Р.Рахманного). Есеїстику В.Барки
вона відносить до останніх двох напрямків [3, с.5].
На особливу увагу заслуговують збірки релігійно-філософських есе
“Вершники неба”, “Земля садівничих”, “Жайворонкові джерела”,
літературознавче дослідження “Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, яке
і стало предметом нашого дослідження.
Головна мета нашої статті – аналіз жанрових особливостей книги Василя
Барки, присвяченої П.Тичині.
>
??&? поетичних текстів. Дослідники зауважують, що “саме П.Тичина і його
слово є найбільш адекватним вираженням внутрішнього світу автора” [3,
с.8]. В.Барка розглядає кларнетизм різносторонньо: як
індивідуально-авторський стиль, мистецький напрям, світовідчування,
естетико-філософську систему. Основою цієї системи письменник визначає
спрямованість до всеохопності й цілісності: “на переконання справжнього
християнина, Всесвіт у його дивовижному розмаїтті й контрастах є
прекрасним цілим творінням Божим, і саме в тих мистецьких творах, які
відбивають гармонію цілісності, усьогосвітності, всього кругу життя живе
дух справжньої поезії” [3, с.8]. Отже, на думку В.Барки, саме
християнський світогляд є основою для картини всесвіту у художній
творчості. Дослідниця Г.Швець зазначає, що така думка є дещо відмінною
від позиції дослідника А.Ніковського, який у своїй книзі “Vita nova”
стверджував, що у першій збірці П.Тичини використані лише окремі образи
Святого письма і християнська традиція, але не сама віра. Василь Барка
заперечує твердження про пантеїстичний світогляд автора “Сонячних
кларнетів” і наголошує на його християнському світовідчутті.
Як уже зазначалося, в есе висловлюються індивідуальні думки автора з
приводу літературознавчого питання, то слід звернути увагу на те, що
В.Барка акцентує на художніх прикметах кларнетизму, серед яких визначає
метафоричність мислення і надлогічність образів. Він вдається до
різноманітних прийомів аналізу поетичного тексту: переказ сюжету,
коментування окремих рядків, виділення провідних мотивів та образів,
спостереження над композиційними особливостями та ритмічною будовою.
У той же час, як і належить есеїстичній прозі, праця має риси, які
виявляють ставлення В.Барки до П.Тичини та його творчості. Так,
трагедією П.Тичини, який утративши віру, “умертвив свій орфеїчний
талант”, письменник ілюструє власне твердження про “життєве значення
духовного світла для справжньої поезії”.
Варто зазначити, що робота Барки, хоч і присвячена конкретній темі,
насичена роздумами письменника про різноманітні речі. Об’єкти роздумів
дослідника завжди опосередковано пов’язані з центральною темою —
творчістю П.Тичини, яка є своєрідною точкою опори і від якої
відштовхуються всі інші думки письменника.
Книга “Хліборобський Орфей, або Кларнетизм” містить цінний матеріал для
дослідження проблеми модернізму в інтерпретації Василя Барки. Модернізм
митець асоціює з новаторством, зокрема з новою версифікаційною формою та
поетикою. Він стверджує обов’язковість таких принципів модернізму, як
звернення до сфери серця та асоціальність, але заперечує естетизм та
інтелектуалізм. Василь Барка вважає модернізм бездуховним. Письменник
протиставляє йому традиції християнства, фольклору. Важливим моментом є
те, що свою творчість Барка не намагається віднести до модернізму чи до
будь-якої іншої течії. У цьому полягає незвичність його творчості.
Таким чином, як літературознавець Василь Барка порушує у своїй роботі
ряд важливих теоретичних та історико-літературних питань: специфіка
ліричного твору та ліричного світовідчуття в цілому, особливості
ритмічного малюнка в поезіях П.Тичини; музичність його лірики як зразок
української народнопісенної традиції; образ особистості у збірках
“Сонячні кларнети” і “Замість сонетів і октав”; питання барокових
традицій у творчості П.Тичини. Звичайно, основна увага письменника
зосереджена на дослідженні поняття “кларнетизм” – визначенні основи
кларнетичного світогляду П.Тичини, джерел і компонентів стилю, традицій
та впливів.
Література:
1. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін.
– К.: Академія, 1997. – 752 с.
2. Мовчан Р. Василь Барка // Дивослово. — 2002. — № 4. — С.21-25.
3. Швець Г.Д. Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика:
Автореф.дис. …канд.філол.наук. – К., 2006. – 20 с.
4. Шебеліст С. Теоретичні аспекти жанру есею // Слово і час. – 2007. — №
11. — С. 48-56.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
