.

Система освіти України: сьогодення і історія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
397 6762
Скачать документ

Система освіти України: сьогодення і історія

Європейський вибір України – невід’ємна складова її подальшого розвитку.
Авторами розглядається адаптація законодавства України як один із
вагомих інструментів створення в Україні нової правової системи та
громадянського суспільства

Відзначається, що входження освіти і науки України в європейське
інформаційне й освітнє поле є вагомим чинником економічного,
соціального, інтелектуального, інноваційно – технологічного та
культурного розвитку.

Особлива увага відведена пошуку ефективних стратегій і тактик нової
культури розвитку майбутніх фахівців, гармонізації архітектури системи
європейської вищої освіти як основного завдання Болонського процесу.

Пропонуємо вашій увазі ряд книг, що надійшли до фондів ДНПБУ ім. В. О.
Сухомлинського з даної теми.

Плавич В. П. Розвиток системи освіти України в контексті Болонського
процесу: навч. посіб. / В. П. Плавич; за ред. Т. М. Забанова; Одеський
нац. ун-т. ім. І. І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2005. – 256 с. –
укр. та рос. мовами.

Плавич Володимир Петрович – доктор філософських наук, кандидат юридичних
наук, професор, академік, член Української асоціації Міжнародного права.

Кандидатську дисертацію з юридичних наук «Роль права у формуванні
ринкових відносин в Україні : теоретико-правові проблеми» захистив в
Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України.

Автор понад 250 наукових праць у тому числі 10 монографій, серед яких
«Убежденность: философско-социологический анализ» (1991), «Современная
инженерия: логико-методологический анализ» (1991), «Современная
инженерия: логико-методологические проблемы» (1995), «Правове
регулювання трансформаційної економіки України і розвиток національного
законодавства» (2002) та ін. Зараз В. Плавич завідує кафедрою
загальноправових дисциплін та міжнародного права Одеського національного
університету імені І. І. Мечникова.

Навчальний посібник написаний на базі ВНЗ Одеського регіону. Одеський
регіон – це традиційний центр підготовки кадрів вищої кваліфікації. В
області функціонують 54 вищих навчальних заклада І-ІV рівнів
акредитації, у тому числі 47 державних закладів і сім недержавної форми
власності.

Автор підкреслює, що приєднуючись до Болонського процесу, Україна
повинна чітко визначити і відстояти перелік своїх інтересів. При
наявності подібності європейських і українських інтересів варто
врахувати, що в Україні освіта завжди розглядалася як фактор, що
визначає економічну міць країни, а в Європі вона носила більш соціальний
характер. Напрями розвитку України й Європи повинні збігатися,
українській державі необхідно виробити вірну концепцію інтеграції в
Європейське співробітництво. Національні інтереси нашої країни в
перспективі повинні зосередитись не в площині експорту усіх видів
ресурсів, у тому числі й інтелектуальних, а в передовій економіці та
технологіях.

Потрібно відзначити, що елітарні ВНЗ Європи відмовились від участі в
Болонській конвенції. Це означає, що відбувається формування системи
освіти для середньокваліфікованих фахівців, але зберігається система
освіти для еліт.

За таких умов Україна починає процес приєднання до Болонського
протоколу. Багато вітчізняних і європейських фахівців, які займаються
інтеграційним процесом у Європі, поки не у змозі прогнозувати соціальні
наслідки й результати цієї реформи.

Щоб вступити до Болонської співдружності, нам необхідно в першу чергу
проаналізувати вітчизняну систему освіти і науки на тлі європейської.
Роботу в рамках Болонського процесу необхідно здійснювати не стільки на
рівні міністерства, скільки на рівні вищих навчальних закладів, і тут
найважливішим є робота з молоддю, праця самого студента, його ставлення
до навчання.

Визначний інтерес у зв’язку з Болонським процесом мають дослідження
вітчизняних вчених, які мають наукову і практичну цінність. Однак
чіткого визначення шляху інтеграції України в європейський освітній
простір вони не містять. У тлумаченні цього процесу існує різнобій.

Розвиток вищої освіти в контексті Болонського процесу, приведення
національної системи освіти до Болонських стандартів передбачає:
дослідження формування й розвиток інтелектуальної культури майбутніх
фахівців України, розгляд основних протиріч, тенденцій і концепцій
розвитку освіти в сучасному світі; вивчення традицій і сучасного стану
освіти в Україні, концептуальних основ і прогнозів розвитку національної
системи освіти; дослідження переоцінки цінностей у цивілізованому
розвитку, синтезу і трансформації західних і східних цінностей.

Суть розвитку вищої освіти в Україні в контексті Болонського процесу,
стандартизацію підходів до організації навчального процесу та
функціонування вищої школи в Європейському Союзі можна зрозуміти лише
звертаючись до даних багатьох наук: філософії, правознавства, історії,
соціальної психології, педагогіки, логіки та інших наук.

Дослідження автором особливостей вищої освіти, проблем приєднання до
Болонського процесу здійснюється переважно на теоретико-методичному
рівні, прикладному й емпірічному рівнях. Використовуються результати
соціологічних досліджень, опублікованих у монографіях, спеціальних
збірниках і в періодичній пресі. Інтеграція в загальноєвропейській
простір – об’єктивно обумовлений процес, що вимагає створення в Україні
нової правової системи згідно європейської моделі.

Навчальний посібник складається з двох частин. Перша частина написана
українською мовою, друга частина – російською мовою. Зміст підручника
розкривається в чотирьох розділах.

Перший розділ носить назву «Інтеграція в європейський правовий простір і
створення нової правової й освітньої системи за європейською моделлю».
Використовуються результати конкретно-соціологічних досліджень,
опублікованих у монографіях, спеціальних збірниках і в періодичній
пресі.

Інтеграція в загальноєвропейський простір об’єктивно обумовлений процес,
що вимагає створення в Україні нової правової системи згідно
європейської моделі. На нинішньому етапі розвитку людства правовий
механізм взаємодії національних і міжнародних правових систем ще не
відпрацьовано.

Базовим документом для здійснення інтеграції України до Європейського
Союзу є Угода про партнерство і співробітництво між Україною і
Європейськими співробітництвами, їх державами – членами від 14 червня
1994 року (далі – Угода пра партнерство і співробітництво).

У Концепції зазначено, що адаптація законодавства є планомірним
процесом, що складається з трьох окремих етапів, на кожному з яких
досягається певний ступень відповідності законодавства України
законодавству ЄС у певних концкпцією сферах.

Протягом першого етапу Концепція передбачає розбудову правової системи
України згідно з вимогами, визначеними у Декларації, принятій
Європейською Радою в червні 1993 року в напрямі встановлення
верховенства права, забезпечення прав людини, функціонування ринкової
економіки, приведення законодавства України у відповідність до вимог
Угоди про партнерство і співробітництво.

Правова система – це об’єктивне, історично закономірне правове
становище, яке має взаємопов’язані, взаємозумовлені та взаємодіючі
компоненти: право й законодавство, що втілює його, юридичні установи,
юридичну практику, механізм правового регулювання, суб’єктивні права й
обов’язки, правову діяльність і правовідносини тощо.

Однією з основних тенденцій сучасного розвитку правової системи є
поступове й послідовне зближення природно-правових і державно-правових
засад. Правова система тісно пов’язана з економічною, політичною та
іншими сферами суспільства. Складність реформування правової системи
України зумовлено тим, що вона перебуває на етапі свого становлення.

На другому етапі адаптація полягатиме у перегляді законодавства України
у сферах, визначених ч. 2 ст. 51 Угоди про партнерство і
співробітництво, з митою забезпечення його приблизної відповідності
правовому забезпеченні законодавству ЄС; правовому забезпеченні
створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС і підготовці до
асоційованого членства України в ЄС.

Третій етап адаптації законодавства спрямований на укладення Угоди про
асоціаційне членство України в ЄС; підготовку розширеної програми
гармонізації законодавства України із законодавством ЄС з метою
забезпечення інтеграції України до спільного ринку ЄС.

Українській державі необхідно вибрати й побудувати вірну траєкторію
входження в Європу. Крапка перетинання цих траєкторій – української й
європейської – повинна бути оптимальна за швидкістю та шляху розвитку
України.

Необхідно врахувати, що національні інтереси нашої країни в перспективі
зосереджені в передовій економіці й інформаційно-комунікаційних
технологіях. В освітньому процесі розвиток інформаційно-комунікаційних
технологій дозволяє не тільки практично прискорити процес збагачення
сучасної освіти ідеями гуманізації та гуманітаризації, але й перейти в
цьому процесі до кібернитичної, що відрізняється забезпеченням освіти
новими процесуальними змінами в області обробки інформації,
алгоретмічністю, програмуванням, керуванням читання, доповненням
традиційних педагогічних способів комп’ютерним, телекомунікаційним.

Саме ці вимоги й закладені до освіти, у програмі Болонської конвенції
освіти, що сьогодні апробовується в Україні, як така, що є перспективною
та відповідає освітньому ідеалу ХХІІ ст.

Другий розділ навчального посібника носить назву «Формування і розвиток
інтелектуальної культури в контексті Болонського процесу» Аналізуючи
вітчизняну систему освіти та науки не слід цілком відкидати традиції
вітчизняної вищої школи, необхідно врахувати її національні особливості.
Треба працювати за подвійним принципом – твердість, вимогливість до
знань, дисципліни та реалізація права на освіту.

Приведення національної системи освіти до Болонських стандартів вимагає
формування та розвиток інтелектуальної культури молоді, зміцнення
соціального, науково-дослідного потенціалу, створення бази «європейських
знань». Відповідно до Болонської декларації, протягом першого
десятиліття нового тисячоріччя в Європі має бути створено єдиний
освітній простір. Болонський процес є взаємовигідним засобом формування
єдиного європейського ринку висококваліфікованої праці та вищої освіти.
Принципи Болонського процесу припускають розробку й використання системи
залікових одиниць, що покликані вирішити проблему порівняності освітніх
програм, сприяти збільшенню академічної мобільності.

Зараз час пошуку, час зіткнення різних філософських парадигм, культур,
початок їхнього діалогу. Сьогодні вимагаються інші стратегії розвитку,
інші засоби індентифікації, коли зберігається спеціфіка своєї культури й
разом із тим забезпечується її відкритість до інших культур, готовність
до діалогу.

На думку автора навчальні програми внз повинні бути переглянуті
відповідно до Болонської конвенції.

Учити правильно логічно мислити неможливо без формування теоритичної
бази, без використання логічних ігор. Це можливо на спеціальних
організованих заняттях за програмою курсу «Елементи логіки і логічні
ігри». Методи, за допомогою яких, вчені приходять до нового знання,
відштовхуючись від відомого знання, називається евристичними методами.

Одним із найбільш ефективних евристичних методів, застосовуваних у
процесі формування й розвитку інтелектуальної культури суб’єкта, може
бути моделювання. Моделювання називають дослідження об’єктів пізнання
на інших моделях (побудова, аналіз і вивчення моделей об’єктів).
Застосування цього методу полягає в тому, що знання, отримані у процесі
вивчення моделей, переносяться на об’єкт пізнання. Цей перенос
виправдовується подібністю моделей з орігіналом, тобто в основі
моделювання лежить аналогія.

Конструювання та проведення ігор – заняття, що має аналогами драматургію
і театр, і воно для свого становлення та розвитку вимагає деякого
критичного ока. Автор зазначає, що дослідження, які були проведені у ВНЗ
України та Польщі показали, що одним із факторів, який найбільше сприяє
розвитку уяви учнів, є мрія. Остання постійно знаходиться в нашій
півсвідомост, а творчі процеси на якомусь етапі дозрівають у
півсвідовості. Мрія, підкріплена дією, перероджується на мету.

Автор проходить до висновку, що інтелектуальна культура пізнання,
засвоєння раціональних методів і прийомів доказового міркування,
формування самостійного творчого мислення – необхідна умова навчання,
удосконалення системи освіти.

Третій розділ навчального посібника – «Основні протиріччя і тенденції
розвитку освіти в сучасному світі»

Протиріччя освіти повинно знаходитись у полі фундаментального
відношення, яким виступає відношення людини до національної та світової
культури. Воно також повинно розглядатись у зв’язку з вирішенням
основних запитань освіти – кого, чому й як учити? – і найважливіших
зв’язків (залежностей) освіти з іншими суспільними областями –
політикою, економікою, соціальною й духовною сферою. Усім цим умовам
відповідає об’єктивне протеріччя між двома історично сформованими
функціями системи освіти: формування особистості, здібностей до
універсального спілкування та творчості (цілісної, гармонійно
розвинутої, моральної особистості) і підготовкою виконавців соціальних і
професійних ролей. Визначення функцій базується на більш загальному
протиріччі між матеріальними умовами (способом і суспільними поділом
праці) й ідеалом вільної гармонійної сили.

Арістотель досить повно окреслив коло проблем протиріччя: з одного боку
– вільна універсальна людина, а з іншого боку – профісіонал,
підготовлений до визначеної справи. У зв’язку з цим постають запитання:
кого повинна готувати школа, інші навчальні заклади? Як знайти з’єднання
цих задач? Де вихід із протеріччя? У розділі автор розглядає об’єктивні
протеріччя освіти зв’язані з осмисленням і реалізацією її основних
питань: кого, чому й як учити?

Для подолання визначених протиріч в Україні проводеться реформування
освіти. Автор підкреслює, що Україні необхідно зосередити на:

1. установленні пріоритетів у сфері освіти, принциповій зміні системи
фінансування;

2. модернізації змісту освіти;

3. створення системи різновікової діагностики;

4. об’єднання зусиль родини, шкіл, батьківської громадськості.

«Вибір ефективних стратегій і тактик становлення нової культури урозум»
– четвертий, останній розділ навчального посібника.

Термін «стратегія» завжди зв’язується з виробленням відносно тривалої
лінії поводження, що виходять з обліку найбільш постійних умов і
факторів діяльності, а термін «тактика» (від грецького tasso – будую
війська) зв’язується з виробленням менш тривалої лінії поведінки, тобто
враховує вже конкретну ситуацію.

При виробленні стратегій і тактики формування культури розуму дуже
важливо враховувати всі складові її компоненти: цільові настанови,
конкретний зміст, обсяг інформації, обгрунтованість висновків і їх
усвідомлення суб’єктом, ступінь артикуляції та ін.

?

O

p

r

O

r

h^X?Wе виявляється у протиставленні науки і антинауки, стихійних
вибухах, містицизмі, марновірстві, астрології, активності релігійних
вірувань.

Сьогодні стає ясно, що гуманітарізація повинна стосуватися всіх
спеціальностей, оскільки ми зараз починаємо жити в новому інформаційному
просторі, що вимагає серйозної перебудови економічних, соціальних,
науково-освітніх структур і самого мислення.

Метою процесу гуманітаризації вищої освіти є інтеграція професійної та
соціально-гуманітарної підготовки студентів. Особливе значення для вищої
освіти має ще один аспект цієї проблеми: гуманізація означає не тільки
придбання додаткових знань, органічно вбудованих у систему професійної
освіти, але й удосконалення культури пізнання.

Розробка концепції нового мислення – заявка на нового логіка, здатного
до універсальної побудови всякої змістовної логіки. Сьогодні виникає
принципово новий напрям педагогіки – педагогіки становлення творчої
індивідуальності. Нова педагогіка повинна бути осмислена й освоєна
філософським розумом із погляду становлення нового мислення.

Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О.
Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – Київ: Знання, 2006. – 447
с. Бібліогр. у кінці розд.

Розбудова незалежної Української держави неможлива без відновлення й
розвитку української педагогіки, національної системи освіти й виховання
дітей та молоді в Україні. У книзі представлено історію української
педагогіки, що зародилась, постала й розвивається в Україні, має
самобутній національний характер, і разом із цим, виступає органічним
компонентом загальнолюдської педагогічної культури. Основними творцями й
носіями української педагогіки та її історії є український народ.

Українська педагогіка наділена як загальнолюдськими рисами, так і
властивими тільки їй національними прикметами, а також пройнята ознаками
європеїзму.

Педагогіка, за визначенням К. Ушинського, – не тільки наука, а й
мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Крім
того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої, властивої
тільки їй сфері – формування особистості з притаманними їй національними
рисами й почуттями. Педагогіка через виховання й навчання дітей і молоді
відтворює, і продовжує розвиватись у кожному наступному поколінні
народі, нації. Тому й національний підхід у науковому роз’язання
педагогічних проблем є обо’язковим.

Курс історії української педагогіки поділяється на три частини:

Історія української родини та народної педагогіки.

Історія українського шкільництва, освіти й педагогічної науки.

Історія української педагогіки в умовах розбудови й зміцнення
самостійної Української держави.

Ці три частини складаються з 24-х тем. Такий поділ цілком відповідає
трьом основним віхам історії української педагогіки, які охоплюють:

виникнення, становлення й розвиток української родини та педагогічної
науки та системи родинно-громадсько-шкільного виховання в Україні;

появу та прогрес наукової педагогічної думки й шкільництва українців на
різних етапах історії України;

творчі пошуки сучасних українських учених, учителів, вихователів,
батьків, педагогічної громадськості в галузі української педагогіки,
національної освіти, навчання й виховання дітей та молоді в новітніх
обставинах, ознаменованих епохальною історичною подією – проголошенням
самостійності України й розбудовою незалежності Української держави.

Перша частина складається з чотирьох тем. Історія української педагогіки
– наука про розвиток виховання, школи й педагогічної думки в Україні в
різні історичні періоди.

Предмет історії української педагогіки – виникнення та розвиток
української родини, сімейного виховання, народної педагогіки й
етнопедагогіки, науково-педагогічної теорії та практики,
навчально-виховної роботи культурно-освітніх закладів усіх рівнів в
Україні від найдавніших часів до сучасності.

Вивчення історії української родини органічно підводить до розгляду й
засвоєння історії народної педагогіки, сердцевиною якої є батьківська
педагогіка українців. Розгляд сім’ї та родинного виховання логічно
підводить до вісвітлення історичного шляху української школи й наукової
педагогіки.

Освітнє, професійне й виховне значення курсу історії української
педагогіки для вищої школи у підготовці студентів як майбутніх
учителів-вихователів переоцінити важко. Знання минулого своєї професії
розширює кругозір, допомагає по-справжньому збагнути головну суть і
способи розв’язання її сучасних проблем, вдало визначити майбутні
педагогічні перспективи.

Головні завдання курсу історії педагогіки:

сформувати у студентів цілісну систему знань про історико-педагогічні
процеси, явища, що мали місце в Україні;

забезпечити оволодіння майбутніми учителями кращих здобутків української
педагогіки, вміння застосовувати їх у національній школі, здійснювати
пошукову діяльність, розвивати свій творчий потенціал;

домогтися глибокого усвідомлення того, що формування високих
загальнолюдських якостей можливе лише на основі національних цінностей,
родинно-побутових традицій.

Методологічну основу історії української педагогіки становлять принципи
органічної єдності історичного й логічного у вивченні педагогічних явищ,
наукове розуміння процесу пізнання як активної діяльності, розгляду
родини й родинного виховання як суспільного феномену, ідеї гуманістичних
та демократичних засад.

Основними методами досліджень в історії української педагогіки є:
конкретно-історичний, порівняльно-історичне тлумачення джерел,
типологізація, ретроспективний аналіз педагогічних явищ, фактів і подій,
класифікація фактичного матеріалу й теоритичне узагальнення його
показників, статистична корекція.

У темі «Виховання у первісному суспільстві», мова йде про те, що
виховання дітей у первісній дородовій общині мало, в основному,
наслідувальний характер, проте вже були певні заборони-застереження.

У період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як
хранительку роду, своєрідний оберіг, що прямо й опосередковано спонукало
появу перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні
дітей, про ставлення до жінки, про дітей та їх виховання , про
формування певних навичок і умінь і рис характеру.

Українська народна педагогіка – це система емпіричних педагогічних
знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних
українцями в навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона
передувала педагогічній науці й стала її основним першоджерелом. Це та
школа, яка завжди з нами, що супроводжує й спрямовує життя українців з
прадавніх часів і донині.

Історія української етнопедагогіки – це галузь знань про зародження,
становлення й розвиток науки про українську народну педагогіку від часу
її появи й до сучасності.

Друга частина «Історія українського шкільництва, освіти й педагогічної
науки». Ця частина найбільш об’ємна, яка вміщає 18 тем.

У російській і радянській імперіях в офіційній історіографії
стверджувалося, що першу вітчизняну школу створено в 988році при дворі
великого київського князя Володимира одразу після хрещення Русі.
Педагогічна думка України XV ст., відома в історії як доба Відродження,
найкраще представлена творчістю і діяльністю Павла Русина й Юрія
Дрогобича (рік нар. невід). Їхня творчість пронизана ідеями гуманізму й
італійського Відродження, що свідчать про відсутність ізоляції України
від західного світу.

Школа й педагогічна думка епохи українського національного відродження і
розвитку XVІ-XVІІІ cт., освітня діяльність і педагогічні погляди Г.
Сковороди, розвиток школи й педагогіки на Закарпатті, педагогічні ідеї
О. Духновича, освітній рух першої половини XІX ст., педагогічна думка
українських просвітителів Т. Шевченка, М. Костомарова. П. Куліша.,
видатний український педагог К. Ушинський, педагогічна діяльність А.
Макаренко, видатний український педагог В. Сухомлинський , педагогічна
діяльність С. Русової та Г. Ващенка – це не повний перелік розділів, які
охоплюють великий відрізок історії української педагогіки.

Остання 24-а тема «Освіта і педагогіка в країні – незалежній державі».

Україна – одна з перших країн на пострадянському просторі, яка прийняла
Закон України «Про освіту» (1991 р.). Після цього було створено
нормативні документи, які становлять правову базу функціонування системи
освіти. У зв’язку з розбудовою української держави, демократизацією
суспільного життя в державі розпочато роботу зі створення нової
законодавчої і нормативної бази національної освіти.

Важливою проблемою на сьогодні є впровадження
інформаційно-комунікативних технологій у навчальних закладах всіх
рівнів; забезпечення їх якісною навчальною літературою.

Артемова Л. В. Історія педагогіки України: підруч. для студ. вищ. пед.
навч. закл. / Л. В.Артемова. – Київ: Либідь, 2006, – 421, [1] c. –
Бібліогр. у кінці розд.

Артемова Любов Вікторівна – доктор педагогічних наук, професор,
завідувач відділу аспірантури, секції педагогічної майстерності
Київського міжнародного університету. Відомий учений у галузі теорії й
історії педагогіки, дошкільного виховання, теорії та методики
професійної освіти дорослих, соціальної педагогіки, автор 255
опублікованих наукових праць, зокрема монографії «Моральне виховання
дошкільників», «Формування суспільної спрямованості дитини в грі»,
наочно-методичних посібників «Театралізовані ігри дошкільників»,
«Вчимося граючись» та інші. Під її керівництвом сформувалась наукова
школа з проблем теорії та практики виховання й навчання дітей
дошкільного віку, учнів школи, студентів, виконано та захищено 22
кандидатські, 2 докторські дисертації. Артемова Л. В. брала участь у
розробці Державної національної програми «Освіта», «Україна XXІ
століття» (1994 р.) Закону України «Про дошкільну освіту» (2001р.),
Концепції дошкільного виховання в Україні (1993р), Базового компонента
дошкільної освіти (2000 р.), програми «Крок за кроком в Україні» (2003
р.)

Історія педагогіки України – важлива складова циклу дисциплін із
підготовки педагогічних кадрів у вищих навчальних закладах України.

Предметом історії педагогіки України є становлення й розвиток
дошкільного виховання, школи, освіти, педагогічної думки в контексті
історичних етапів розвитку української державності, відродження
пріорітетів національної освіти і педагогіки, розуміння яких дасть змогу
студентам у майбутньому самостійно поглиблювати свої знання.

Курс побудовано за такими основними історичними періодами розвитку
України:

найдавніші часи;

Україна-Русь (І період державності ) – ІX-XІІІ ст.;

Монголо-татарська навала – 1240-1340 рр.;

Литовсько-польська доба – кінець XV cт.;

Козаччина (ІІ період державності ) – XVІ-XVІІ ст.;

Україна у складі Російської імперії – друга пол. XVІІ-початок XX ст. ;

Українська Народна Республіка (ІІІ період державності) – 1917-1920 рр.;

Радянський період – 1920-1991 рр.;

Незалежна Українська держава – з 1991 р.

У підручнику викладене сучасне бачення шляхів становвлення та розвитку
виховання й освіти на терені України від найдавніших часів. Еволюцію
вітчизняної педагогіки, яка має самобутній характер і відночас виступає
органічним компонентом загальнолюдської педагогічної культури, подано в
контексті історичних етапів розвитку української державності.

На тлі історичних подій, які вплинули на розвиток вітчизняної
педагогіки, аналізуються літературні пам’ятки, архівні матеріали з
питань освітньої політики, твори та діяльність видатних педагогів,
діячів культури України.

Два останніх підручника мають деякі подібності у вісвітленні історії
української педагогіки, і тому доцільно зупинитись на восьмому,
останньому розділі даного підручника, який має назву «Освіта і виховання
в незалежній державі». Він складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ – «Шкільна та позашкільна освіта».

Взятий у роки перебудови курс на демократизацію стає визначальним для
організації освіти й виховання в Україні після проголошення її
незалежності. Принципові зміни в освітянську справу України цих років
внесли закони про освіту, про мову, концепції дошкільного виховання,
загальноосвітньої та вищої школи, оригінальні навчальні програми,
підручники, посібники. Важливим кроком до забезпечення змістовної роботи
школи було затвердження колегією Міністерства освіти і науки України
«Концепції середньої загальноосвітньої школи України» (12.09.1991). Для
забезпечення докорінних змін у школі концепцією визначено основні
підходи до відновлення культуротворчої функції школи, відродження її на
гуманістичних і демократичних засадах відповідно до національних і
загальнолюдських цінностей.

Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття) накреслила
перспективи розвитку галузі. Згідно з нею в Україні створено безперервну
систему навчання та виховання – від початкового до найвищого освітнього
рівня, формування інтелектуального й духовного потенціалу нації.

Для сприяння розвитку педагогічної науки відповідно до потреб освіти та
свідомої громадськості 4 березня 1992р. засновано Академію педагогічних
наук України як найвищу галузеву наукову установу.

Реформування загальної середньої освіти відповідно до Закону України
«Про загальну середню освіту» (1999) передбачає реалізацію принципів
гуманізації та демократизації, методологічну переорієнтацію процесу
навчання на розвиток особистості учнів, формування його основних
компонентів.

За роки незалежності у країні сталися відчутні позитивні зрушення в
утвердженні української мови як державної, створено власну систему
національних підручників та досить потужну видавничу базу. Підручниковий
фонд постійно вдосконалюється й поповнюється.

Важливі зміни відбулися в системі оцінювання. Учителі мають обирати обо
поєднувати безбальне, бальне, безоцінне оцінювання – це процес, що
концентрується на кінцевому результаті.

Другий підрозділ підручника висвітлює проблеми в дошкільній освіті.
Сучасні погляди на дошкільне виховання викладені в Концепції дошкільного
виховання в Україні (1993), та Законі України «Про дошкільну освіту»
(2001). Вони відображають демократичні процеси в державі через
вироблення нових суспільних вимог до дошкільної ланки освіти як основи
соціокультурного становлення особистості.

Третій підрозділ вміщує викладення проблем, які стоять перед вищою
школою на сучасному етапі. Основним документом, який врегулював її
правове, організаційне й змістове забезпечення, став Закон України «Про
вищу освіти» (2002). Реформа вищої освіти в Україні вже має деякі ознаки
Болонського процесу: створено (але ще не втілено в життя) законодавчу
базу забезпечення автономії університетів; розпочато запровадження
дворівневої системи вищої освіти; понад 60 українських ВНЗ запровадили
систему взаємозаліків результатів навчання з європейськими вищими
навчальними закладами. Поступово впроваджується в Україні
кредитно-модульна система.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020