Цінності людини з позиції гуманізму
У своїй великій роботі Олпорт й Одберг розглянули 18000 визначень
особистісних рис, узятих з англійської мови. Вивчивши й доповнивши їх,
після складної процедури багаторазового факторного аналізу Р. Кеттелл
скоротив їх кількість до шістнадцяти факторів, які він назвав
“первинними базовими особистісними рисами”
Типізація потреб.
Структура особистості за Р. Кеттеллом широко використовується в сучасній
психології.
Як уважає Х. Хекхаузен, одна з найбільш продуманих класифікацій належить
Г. Мюррею. Останній виділяє чотирнадцять цінностей (змістовних сфер
відносин «індивід-середа»):
1) тіло, здоров’я;
2) власність, корисні предмети, гроші;
3) знання, факти, теорії;
4) прекрасні, почуттєві та хвилюючі образи;
5) світогляд;
6) афілітація, міжособистісні відносини;
7) сексуальність, у тому числі продовження роду;
8) об’єкти, що вимагають допомоги, виховання дитини;
9) авторитет, влада над іншими;
10) престиж, репутація;
11) лідерство, керівництво;
12) джерела підтримки та допомога;
13) становище, рольові обов’язки та функції у групі;
14) група, соціальна система як цілісність.
Один із широко відомих авторів особистісних теорій А. Маслоу, про якого
вже згадували, застерігає від надмірного дроблення мотивів. Він виділяє
п’ять типів потреб, що утворюють ієрархічну структуру, яка зображується
у вигляді піраміди, причому потреби вищих рівнів не мотивують діяльність
людини, доки не задоволені хоча б частково потреби нижчих рівнів. Таке
твердження, як показали наступні дослідження, підтверджується не завжди.
Віддаючи данину потребам нижчого рівня, А. Маслоу, будучи засновником
гуманістичної психології, спрямовує свою увагу на потреби високого рівня
(він називає їх потребами росту), особливо на потреби ціннісної
самоактуалізації (самовираження, самореалізації).
Маслоу критикує розхожі переліки інстинктів і нижчих потреб за їх
спрямованість у минулі часи, коли людство тягнуло своє існування на
рівні задоволення фізіологічних недоліків. Людина з дитячого віку в
онтогенезі, так само як усе людство у своєму історичному розвитку,
проходить шлях висхідної ієрархії мотивів.
Цікаві графіки зміни ролі мотивів за А. Маслоу в інтерпретації Д. Керча
й ін. З розвитком особистості як би рухаються хвилі мотивів, які
витісняють один одного. Кожний більш високий мотив витісняє більш
низький, а потім сам витісняється наступним за ієрархією мотивом.
Роль самовираження не падає ніколи. Це дає А. Маслоу підставу закликати
до розвитку групи потреб самореалізації, в яку, на його думку, входять
прагнення до креативності, самостійності, відповідальності й інші
важливі потенції людини.
Ідеї, близькі до теорії самореалізації А. Маслоу, розвивав видатний
український філософ Г. Сковорода (1722-1794 рр.). Він відстоював
необхідність пошуку людиною свого призначення, культурно-історичного
покликання, яке він називав «спорідненістю». Важливо знайти родинну для
своєї душі діяльність, реалізувати себе в цьому, і тоді людина знайде
щастя.
Наші уявлення про мотивації розширює теорія К. Альдерфера. К. Альдерфер
думає, що мають місце три ієрархічно розташовані групи потреб:
1) росту;
2) зв’язку;
3) існування.
У коло нижчих потреб за А. Маслоу – потреб існування – входять
фізіологічні й частково безпеки. У групу потреб зв’язку, за А. Маслоу,
входять соціальні й поваги, а також групової безпеки. Ця група потреб
відбиває соціальну природу людини, її прагнення бути членом родини, мати
колег, друзів, ворогів, начальників і підлеглих. Сукупність потреб
росту, які займають верхнє положення в ієрархії, аналогічна потребам
самовираження за А. Маслоу, включаючи елементи прагнення до визнання.
Узагалі сам термін «потреби росту» є настільки ж важливим, як і термін
«самоактуалізація». Він підкреслює, що людині властиве прагнення до
розвитку, руху вперед, руху до якоїсь мети.
К. Альдерфер, на відміну від А. Маслоу, уважає, що рух іде в обидва боки
– нагору, якщо задоволена потреба нижнього рівня, і вниз, якщо не
задоволена потреба вищого рівня. Ця ієрархія відбиває від конкретних
потреб до більш абстрактних і сходження від абстрактних до більш
конкретних. Рух нагору є результатом процесу задоволення потреб, рух
униз – процесу фрустрації, тобто поразки у прагненні задовольнити
потребу.
Д. Мак-Клелланд уважав за необхідне вивчати потреби вищих рівнів. Так,
він розглянув потреби у владі й успіху, що знаходяться десь між
потребами в самовираженні та повазі за Маслоу.
Мак-Клелланд приділяв велику увагу мотивації досягнення. Ю. Козелецький
визначає її так: «Ця мотивація являє собою систему прагнень людини до
оволодіння все більш високими рівнями виробництва або інтелекту, спрагу
досконалості, в якій матеріальні блага як такі не відіграють принципової
ролі».
Люди з високою потребою досягнення прагнуть самі ставити перед собою
цілі, вибираючи такі задачі, які вони здатні вирішити. Їм подобається
приймати рішення та відповідати за їх наслідки. Працівники, для яких
велику значущість складає процес досягнення, частіше мають успіх в
інноваціях. Мак-Клелланд думає, що потреба досягнення може
характеризувати не тільки окремих людей, а й певні суспільства. При
цьому суспільства, як правило, мають ефективну економіку. В одному зі
своїх досліджень Мак-Клелланд порівнював зростання виробництва
електроенергії у 22-х країнах із силою мотивації досягнення, визначеною
за допомогою психометричних характеристик. Виявилося, що ріст прагнення
до досягнення випереджав і в певній мірі визначав економічний розвиток.
Люди, зорієнтовані на неодмінний успіх, високоактивні у праці, але вони
допускають тільки помірний ризик. Їм властива висока самооцінка. Цю
обставину повинен ураховувати менеджер. Потреби досягнення, співучасті
та влади в концепції Мак-Клелланда можуть сусідити одна з одною.
Ю. Козелецький у своєму психологічному есе розглядає «губристичну
мотивацію» (від слова hubris – гордість, підтвердження власної
цінності), під якою він розуміє стійке прагнення до підкріплення й
підвищення самооцінки (власної важливості). Виявити й особливо оцінити
ефективність цієї мотивації складно, тому що, будучи егоїстичною, вона
зазвичай приховується суб’єктом або навіть не усвідомлюється ним.
Губристична мотивація сильно пов’язана з емоціями, вона є наростаючою.
Хоча ця мотивація є егоїстичною, вона в багатьох випадках призводить до
видатних результатів, корисних для суспільства.
Губристична мотивація часто буває груповою, поширюючись на трудові
колективи, класи людей, нації, держави, причому часто вона не пов’язана
із задоволенням об’єктивних потреб. Якщо людина не одержує високої
оцінки своїх дій, вона вдається до паліативних, замісних засобів, таких
як ілюзія безвихідності, самоідеалізація, міжособистісне оцінювання, аж
до знищення супротивників, та інших.
Із групи особистісних теорій мотивації можна умовно виділити підгрупу
ціннісних теорій, які вивчають високі потреби людини. До вивчення таких
потреб нас уже підвели розглянуті раніше прагнення до самоактуалізації
за А. Маслоу, пошук «спорідненості» у Г. Сковороди, прагнення до росту
за К. Адельфером та інші. Корисно було би поговорити про мотивації з
точки зору етики, деяких трансцендентних понять, які, будучи
інтеріоризовані психікою людини, самі стають могутніми мотивами її
поведінки, принаймні в історії нового часу. Тут незалежно від того, як
іменують автори об’єкт дослідження: «потреби», «цінності» чи мотиви» –
ми все більше переходимо від чисто особистісних явищ, таких як
самореалізація, до взаємовідносин людини та соціуму.
Тут можна пригадати вчення Е. Фромма, яке автор називав «гуманістичним
психоаналізом». Він розвивав ідеї З. Фрейда з урахуванням соціальних
факторів. Роботи Е. Фромма актуальні в наш час у зв’язку із критикою
авторитарних режимів, командно-бюрократичної системи управління
підвищеною увагою до творчих задатків людини, розглядом взаємодії людини
та машинного середовища.
Згідно з Фроммом, сутність людини виражається в її «справжніх потребах»,
що ми зобразили у вигляді секторів. Першою з них є потреба у
спілкуванні, міжіндивідуальних узах.
Формою найбільш повного розкриття цієї потреби є любов. У ній людина
виявляє могутній справжній потенціал, гранично виявляючи власну
сутність.
Фромм розглядає любов як ключове «поняття-образ- поняття».
Другою «справжньою» потребою є прагнення до творчості як глибинної
інтенції людини. Людині властиві тяжіння до трансценденції, пошук
ідеального. Вона прагне розсунути межі свого існування, створити світ
нетлінних цінностей. Для цього вона використовує творчі сили, присутні в
кожному індивіді.
Третьою є потреба у відчутті глибоких коренів, що гарантують міцність і
безпеку буття. Це, зокрема, виявляється в пошуках кожною людиною свого
родоводу. Вона бажає віднести себе до певного стабільного зв’язку.
Четверта потреба, яку виділяє Фромм, – це прагнення до ідентичності. У
складному світі людина має потребу в системі орієнтації, яка дала б їй
можливість ототожнювати себе з якимсь певним образом. Щоб зрозуміти
себе, треба співвіднести свої почуття з уявленнями про інших. Людина
невтомна в пошуках кумира.
П’ята потреба полягає у прагненні до пізнання світу, розуміння змісту
універсуму. Людина готова йти на багаття заради істини, і це не можна
пояснити з позиції раціональності.
Неможливість реалізувати відзначені потреби призводить до трагічних
наслідків, руйнування особистості.
Часто психологи замислювались над тим, чим обумовлюється просоціальна
поведінка людей, їхній альтруїзм, тобто поведінка, що здійснюється
заради блага інших людей без надії на винагороду. Тут можливі два
важкороздільних випадки: альтруїзм є рисою особистості чи альтруїзм
диктується етичними нормами.
Досить показово, як ставляться до розглянутих проблем класики
економічної науки. Здавалося б, вони повинні були об’рунтовувати чисто
економічні мотиви поведінки, але насправді це зовсім не так.
А. Маршалл пише: «…економічні закони та докази служать тільки частиною
матеріалу, який людському створінню та здоровому глузду доводиться
використовувати при рішенні практичних проблем… Моральні мотиви також
входять до складу тих сил, які економіст повинен ураховувати… Завжди
малось на увазі, що нормальні спонукальні мотиви її (людини) діяльності
включають почуття приналежності до родини. Але якщо в ці мотиви входять
і зазначені почуття, чому до них не слід прилучити й усі інші
альтруїстські мотиви діяльності, які настільки широко, усюди і за всіх
часів поширені серед усіх класів, що їх наявність можна вважати
загальним правилом?».
Такої ж позиції дотримувався А. Сміт. Недарма він почав свою наукову
діяльність як професор моральної філософії, причому центральна ідея А.
Сміта про «невидиму руку» була вперше сформульована в «Теорії моральних
почуттів», а не в більш відомій у нашій країні книзі про причини
багатства народів.
Класифікація потреб людини за Е. Фроммом і висловлення А. Маршалла
змушують нас уточнити деякі поняття, тим більше що це необхідно для
пояснення результатів анкетних опитувань, які будуть наведені пізніше.
Психологи вважають, що «любов» у загальному значенні цього слова – це
високий ступінь емоційно позитивного ставлення до об’єкта, яке поміщає
його в центр життєвих потреб та інтересів суб’єкта. Із цього можна
зробити висновок, що любов якщо не визначає, те принаймні підсилює деякі
ціннісні орієнтації людини, забезпечує процес мотивації високою
енергією. «Любов як культурно-історична універсалія складає
енергоінформаційну основу всіх культурних процесів. Жодне явище культури
без любові відбутись не може», – кажуть культурологи.
А. Вербін стверджує, що види любові можна розташовувати в певній
ієрархії, хоча вона і не є твердою. Ця ієрархія принципово відрізняється
для колективістського суспільства (крайні прояви в новій історії –
соціалізм сталінського типу й нацизм) та індивідуалістського суспільства
(у новій історії – демократичне суспільство з ринковою економікою).
На вищу сходину індивідуалістське суспільство ставить любов до себе й
еротичну любов. «Якщо хтось любить ближнього, але не любить самого себе,
це доводить, що любов до ближнього не є справжньою. Любов заснована на
утвердженні та повазі, і якщо людина не випробує цих почуттів у стосунку
до себе, – адже Я врешті-решт теж людська істота і теж ближній, – то їх
і зовсім не існує», – пише Е. Фромм.
Друга сходина любові – це любов до ближнього: до дітей, батьків, братів
і сестер і т. д. На думку багатьох філософів, така любов є кращою,
перевіреною школою любові, «свого роду школою людяності» (Ф. Бекон).
Третя сходина – любов до кожної людини, четверта – любов до батьківщини.
„
†
OeOuethJ
L
~
?
Oe
O
o
o
†
OthL
?
O
o
h.Y,aПри русі від першої сходини любові до наступних сходин зменшуються
інтенсивність, емоційна складова, безпосередність і конкретність.
Зменшується також кількість людей, які піддаються цьому почуттю. З
іншого боку, росте соціальна складова любові.
У колективістському, наприклад соціалістичному, суспільстві ієрархія
видів любові зовсім інша. На першій, вищій сходині стоїть любов до
справи побудови нового суспільства, любов до батьківщини. Високо
цінується абстрактна любов до людей узагалі. Засуджується любов до себе,
яка ототожнюється із грубим егоїзмом. Любов до ближнього заміняється
«любов’ю до дальнього». Останні слова належать Ф. Ніцше, який мав на
увазі під «далльнім» людину майбутнього – сильну, яка має незвичайну
волю, надлюдини.
Вимоги абстрактної любові до суспільства, людей узагалі критикував
Гегель, який писав: «Любов до людей, яка повинна поширюватись на всіх,
навіть на тих, про кого нічого не відомо, кого не знають, з ким не
знаходяться в жодному зв’язку, ця загальна любов до людей є порожньою
вигаднкою, характерною для епох, не здатних обійтись без того, щоб не
висунути до мислимої речі ідеальні вимоги, чесноти, й хизується в цих
створених думкою образах своєю пишнотою, тому що дійсність їх украй
бідна».
При переході від першої та другої за А. Вербіним сходини до третьої й
четвертої любов стає настільки абстрактною, що вона як би зникає й
перетворюється у свою протилежність. Як відомо, сталінізм і нацизм
відрізнялися зневагою до особистості й особливою твердістю у людини, при
пануванні цих ідеологій були фізично знищені мільйони людей.
Правомірно стверджувати, що в континуумі цінностей: любов до себе, любов
до ближнього, любов до батьківщини, людського суспільства в цілому –
існує якийсь раціональний баланс цінностей, їх консенсус. Не слід
заохочувати ні крайній егоїзм, пріоритет суто фізіологічних потреб (хоча
їх не можна виключати), ні відхід у далеке, коли губиться реальний зміст
і виправдовуються будь-які засоби для задоволення, здавалося б, високої
мети.
Ієрархія видів любові, сила любові пов’язані не тільки із суспільним
ладом, а і з періодом часу. Так, під час війни, стихійних лих, у
критичній ситуації може підсилюватись любов до Батьківщини, до свого
міста, рідного краю. Вона може бути пов’язана з історією країни,
становленням тієї чи іншої нації, історією міста чи організації.
Досить важливим з точки зору мотивації діяльності, а також формування
особистості, можливості самореалізації людини є інтерес багатьох людей
до роботи як такий, їх трудоцентризм.
У Священному писанні сказано: «…серце моє радувалось у всіх працях
моїх, і це було моєю долею від усіх праць моїх» (Еккл., 2:10).
А. Маршалл писав: «Прагнення до досконалості заради неї самої тягнеться
від Ньютона чи Страдіварі до рибалки, який, навіть коли ніхто на нього
не дивиться і коли він нікуди не поспішає, одержує задоволення від того,
що добре справляється зі своїм суденцем, що воно добре побудовано і
добре кориться його управлінню. Такого роду прагнення впливають на прояв
вищих здібностей і народження найбільших винаходів».
Взаємний зв’язок мотивації та трудової діяльності докладно вивчався
вітчизняними психологами та їхніми послідовниками за кордоном. Так, С.
Рубінштейн писав: «…лише в міру того, як особистість предметно,
об’єктивно реалізується у продуктах своєї праці, вона через них росте й
формується. Між особистістю та продуктами її праці, тим часом, ким вона
є, і тим, що вона зробила, існує своєрідна діалектика».
Зв’язок між потребами та діяльністю вивчалася й економістами. А. Маршалл
підкреслював, що «нові види діяльності прокладають дорогу новим
потребам». І в іншому місці: «Заняття, за допомогою якого людина
заробляє собі на життя, заповнює її думки протягом гнітючої кількості
годин, коли її розум ефективно працює; саме в ці години її характер
формується під впливом того, як вона використовує свої здібності у
праці, які думки та почуття ця праця в ній породжує і які складаються в
неї стосунки з товаришами по роботі, роботодавцями чи її працівниками».
Любов людей до праці, прагнення до цікавої роботи, так само як і
альтруїзм, можна пояснити кількома причинами:
1) це є рисою особистості;
2) цього вимагають етичні норми;
3) у праці людина шукає самореалізації;
4) у праці людина шукає сенс життя і, нарешті,
5) це обумовлено формуванням особистості у процесі праці, тобто впливом
зовнішніх, об’єктивних факторів.
Розглядаючи високі цінності працюючого, проблему трудоцентризму,
самореалізації людини у праці, не можна не зупинитись на енцикліці папи
Іоанна Павла ІІ про працю. У посланні підкреслюється важливість цієї
проблеми: «…людська праця являє собою ключ і притому, мабуть, найбільш
істотний ключ, до всього соціального питання, якщо ми намагаємось бачити
його дійсно під кутом блага для людини. Якщо ж рішення або, скоріше,
поступове рішення цього соціального питання, яке постійно заново
формується й заново підсилюється, повинно йти так, щоб «людське життя
зробити більш людським», тоді саме цей ключ – людська праця – отримує
основне й вирішальне значення».
Відзначається, що проблема праці повинна постійно переглядатись у
зв’язку зі змінами, що відбуваються у світі, зокрема з розвитком науки
та техніки, інтелектуалізацією праці, розвитком усієї економіки та
суспільства.
Акцентується увага на людині як на суб’єкті праці, етичному значенні
праці. «Це владарювання відноситься до суб’єктивної міри у відомому
сенсі більше, ніж до об’єктивної: цю міра обумовлює саму етичну сутність
праці. Адже не підлягає сумніву, що людська праця має своє етичне
достоїнство, яке залишається прямо й безпосередньо пов’язаним із фактом,
що «той, хто її виконує, є особистістю, є свідомим і вільним, тобто
суб’єктом, який самовизначається».
Ще в посланнях апостола Павла говориться: «Хто не хоче трудитись, той і
не їсть».
В енцикліці відзначається, що, незважаючи на «важкі негоди праці», усі
знають, що праця є «загальним покликанням». «Праця – це благо людини,
благо її людяності, адже через працю людина не тільки перетворює
природу, пристосовуючи її до своїх потреб, але також реалізує себе як
людина, а також, певною мірою, більше стає людиною». Говориться про
«наскрізь позитивний і творчий, виховний і гідний характер людської
праці». Виражається «найглибше переконання, що людська праця відноситься
не тільки до економіки, але має також, і навіть насамперед, особисті
цінності. Сама ж економічна система та процес виробництва виграють тоді,
коли саме ці особисті цінності повною мірою поважаються».
Таким чином, утверджується самоцінність праці, її етичне значення, її
важливість як засобу самореалізації.
Ще раз можна сказати, що альтруїзм і любов до праці, потреба у творчості
є важливими руховими силами трудової діяльності. Поведінка, обумовлена
цими мотивами, забезпечує повну самореалізацію особистості, високий
ступінь задоволеності людини своєю працею.
Однак слід зазначити, що акцентування на питанні про цінності
«соціоцентриста» і «трудоцентриста» не означає реанімації трудових
принципів соціалізму.
Соціоцентристська та трудоцентристська спрямованість діяльності багатьох
людей не є дітищем ідеології радянського ладу, а відноситься до розряду
загальнолюдських цінностей, які відповідають етиці світових релігій,
принципам гуманістичної культури, філософії та психології. У притчах
Соломона сказано: «Покажіть мені моторного в роботі. Він буде стояти
перед царями».
Але, приймаючи ці принципи, необхідно зробити такі зауваження.
Можна порівнювати, але не можна протиставляти, як це раніше
практикувалось у нашій країні, особисті й суспільні інтереси,
підтримуючи при цьому нерівний обмін між роботодавцем і працівником на
користь першого. Навпаки, необхідно зробити все можливе для їх
конвергенції. Не можна протиставляти матеріальні й духовні інтереси, а
варто підкреслювати їх єдність, цілісність людини, що вперше і так
яскраво було зроблено в епоху Відродження і склало ідеологію гуманізму.
Необхідно ліквідувати формалізм, «подвійну мораль», коли проголошується
одне, а робиться інше.
Принципи альтруїзму й самоцінності роботи не можна насаджувати зверху в
обов’язковому порядку, а тим більше залучати для цього силові структури
та нормативні акти аж до кримінального кодексу. Праця є обов’язком, а не
правом. Повинна залишатися свобода вибору. Свобода вибору – основна
концепція соціальної філософії.
Розгляд ціннісних теорій неминуче вимагає подальших філософських
узагальнень. Так виникає питання про сенс життя.
Н. Ансофф пише: «Здатність, яка виробляється в ході життя в деяких
людей, осмислити життя у великому плані й розпізнати те, що в ньому
справді значуще, уміння не тільки вибрати способи для рішення випадкових
задач, а й визначити самі задачі та мету життя так, щоби по-справжньому
знати, куди в житті йти й навіщо, – це щось, що нескінченно переважає
всяку вченість, хоча б і привабливим великим запасом спеціальних знань,
ця дорогоцінна й рідка властивість – мудрість».
Т. Пітерс і Р. Уотерман уважають, що пошук сенсу життя – це одне із
шести найбільш важливих спонукань людей, якими мають управляти
менеджери.
Яким би абстрактним і далеким від наших насущних проблем не здавалося це
питання, але, перш ніж думати про корпоративну культуру, треба вирішити
для себе головне питання: для чого ми живемо, що є добро і зло.
Пригадаємо Т. Шевченка:
«Один в іншого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?..»
Питання про сенс нашого життя та діяльності відноситься до вічних питань
філософії. Ті чи інші аспекти цієї проблеми розглядаються багатьма
теологами, філософами, соціологами та психологами.
Сенс життя – це регулятивне поняття, властиве всякій світоглядній
системі, яке витлумачує властиві цій системі моральні норми та цінності,
показує, в ім’я чого необхідна діяльність, яка пропонується їй.
Уважають, що сенс життя – це єдність протилежностей особистого й
суспільного, їх міра, яка залежить від етапу історії.
У своїх роботах А. Маслоу часто використовує образ сходів. Він пише:
«Усі ці основні потреби можуть розглядатись як усього лише ступіні
сходини, що ведуть до самореалізації…». І в іншому місці:
«…складається враження, що в усього людства є одна-єдина цінність –
далека мета, до якої прагнуть усі люди. Різні автори називають її
по-різному – самоактуалізацією, самоздійсненням, інтеграцією,
психологічним здоров’ям, індивідуалізацією, автономією, творчістю,
продуктивністю – але всі вони сходяться на тому, що ця мета являє собою
реалізацію потенційних можливостей людини, усього, чим тільки може стати
людина, тобто перетворення її в повноцінну людину».
Безсумнівний інтерес викликає концепція, запропонована В. Франклом –
основоположником третьої Віденської психологічної школи. В. Франкл
отримав надзвичайно широку для психолога популярність у 60-і роки, коли
його книга «Людина в пошуках сенсу» була видана загальним накладом 2,5
млн примірників. На основі логічних висновків і великої статистики
Франкл доводить, що прагнення до пошуку й реалізації сенсу свого життя є
вродженою мотиваційною здатністю людини як особистості, незалежно від її
інтелекту, освіти, характеру, релігійності тощо. Життя ставить перед
людиною запитання про сенсу її життя, і людині доводиться щогодини
відповідати на нього своїми діями. У структурі особистості існує
«ноетичний вимір», у якому локалізовані змісти. Це вимір не зводиться до
вимірів біологічних і навіть психологічних.
Сенс унікальний і неповторний, і можлива його змістовна оцінка через
уявлення про цінності – якісь значеннєві універсалії (останнім часом усе
частіше кажуть про «загальнолюдські цінності»).
Тут доречно повернутись до А. Маслоу. У своїх останніх роботах він увів
у перелік мотивів «трансперсональні потреби», тобто вимоги етики.
Людині властиво ранжувати потреби, ранжувати цінності. Це зрозуміло: те,
що в даний момент і для цього конкретного індивіда є найважливішим, і
буде найбільше мотивувати дії цієї людини. Не можна не погодитися з А.
Маслоу, і про це кажуть багато психологів, філософів, діячів науки та
мистецтва, – надзвичайно важливою цінністю є самореалізація, розкриття
всіх можливостей людини. Однак тут чогось не вистачає. При підйомі
описаними А. Маслоу сходами суб’єктивних цінностей до самоактуалізації
людина повинна враховувати моральні орієнтири, а також середовище, в
якому вона знаходиться. Це дає підставу чимось доповнити піраміду
потреб. Насамперед це будуть не особистісні, а, виражаючись мовою А.
Маслою, „трансперсональні потреби” або, використовуючи термін В. Франка,
„ноетичний вимір”, зокрема – це „потреба приносити користь людям”, праця
як етична норма.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
