.

Економічна політика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1293 18621
Скачать документ

Реферат на тему:

Економічна політика

1. Економічна політика держави та необхідність

переходу до ринкових відносин у суспільстві

Співвідношення економіки і політики є ключовим у розумінні характеру
суспільного ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної
діяльності [1]. Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв’язку
залежить економічний потенціал суспільства, добробут населення, рівень
розвитку демократичних процесів, а в цілому — життєздатність
суспільно-політичної та економічної системи.

Неправильне розуміння співвідношення економіки і політики є однією з
причин хибної економічної політики і, як наслідок цього, — економічної
кризи, зниження життєвого рівня населення, хронічного дефіциту товарів
народного споживання, інфляції. Усе це відбувається, по-перше, у
результаті того, що однобічна орієнтація на економічні фактори,
недооцінка, приниження ролі політичної дії призводить до пасивності
влади, до посилення некерованих, стихійних процесів у суспільному
організмі. По-друге, зневажливе ставлення до вимог економіки, віра у
всесилля політичних рішень і гасел позбавляють політичне керівництво
необхідної об’єктивної основи і, таким чином, перетворюють його в
царство суб’єктивізму і свавілля. Якщо в першому випадку політика нібито
розчиняється в економіці, то в другому — вона відривається від економіки
і протиставляється їй.

Належне співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття
«економічна політика» [2]. Економічна політика — це свідома,
цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та
суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах
суспільства.

Економічна політика держави має кілька завдань:

здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають
політичну владу;

пов’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп,
які мають політичну владу, так і тих, котрі не мають її;

забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в
цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми,
інфраструктура);

установлювати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими
країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Відповідно до її впливу на економіку економічна політика буває трьох
видів. По-перше, вона може відповідати об’єктивному процесу
функціонування та розвитку економіки, а тому стимулювати її. Наприклад,
скасування кріпосного права в Росії відкрило простір для розвитку
капіталізму, уведення непу в СРСР сприяло відбудові розореної держави і
швидкому економічному розвитку, економічна політика Ф. Рузвельта
врятувала США від соціально-економічного краху.

По-друге, економічна політика може діяти всупереч об’єктивним процесам
функціонування та розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть
створювати кризову ситуацію. Наприклад, економічна політика
капіталістичних держав у 20-ті роки призвела до доти небаченої за
розмахом економічної кризи, яка охопила всю систему світового
капіталістичного господарства; адміністративно-командна економічна
політика в СРСР і країнах Східної Європи створила кризову ситуацію і в
економіці, і в політиці, яка призвела до розпаду СРСР і так званого
соціалістичного табору. Зараз ця криза ще більше посилилась в Україні та
інших країнах СНД [3].

По-третє, економічна політика, визначаючи основні напрямки, шляхи та
методи розвитку економіки, може стимулювати одні методи розвитку
економіки й обмежувати, блокувати інші. Така політика є найбільш
гнучкою. Вона дає змогу залежно від конкретної ситуації змінювати
пріоритетність напрямків розвитку економіки, від чого залежить, чи буде
економічна політика сприяти об’єктивному процесу економічного розвитку,
чи, навпаки, протидіяти йому. Цей вид політики є найбільш поширеним у
розвинутих країнах Заходу.

Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної
економіки або, як заведено говорити, командно-адміністративної системи
управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала
головною причиною застою, а потім і кризи, в яку потрапила радянська
економіка у 80-ті роки.

Альтернативою командно-адміністративної системи управління, котра себе
повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та
результативність ринкової економіки доведено світовим досвідом [4].
Узагальнення цього досвіду уможливлює висновок, що ринкова система — це
могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові
відносини — провідний регулятор економічного життя за умов будь-якого
розвинутого виробництва.

Перехід до ринкової економіки в Україні є в інтересах кожної людини.
Така економіка нарешті забезпечить умови для заохочення працелюбства,
творчості, ініціативи, а також економічні стимули для високопродуктивної
праці. Перехід до ринку зорієнтує виробництво на потреби людей, створить
ефективний механізм взаємовигідних відносин виробника та споживача.
Попит людей, а не монополія виробника будуть визначати, що, в якій
кількості і якої якості має бути запропоноване на продаж. Ринкова
економіка покладе край хронічному дефіциту, підірве базу для спекуляції
і зловживань.

Проте перехід до ринку породжує в багатьох людей сумніви: а чи не
принесе ринок анархію та стихійність, про які чимало раніше говорили й
писали? Річ у тім, що сучасне світове ринкове господарство багато в чому
подолало притаманну колишній добі стихійність. За сучасних умов на
чільне місце вийшло виробництво на замовлення, наукове прогнозування
потреб, формування попиту, розробка великих науково-технічних програм.

Сучасний ринок — це вже не колишня стихія і хаос. У всьому світі він є
регульованим. Переважний варіант організації економічного життя — не
командна система і не вільний ринок, а змішана економіка. Держава
впливає на ринок через бюджет, податкову систему, через грошову й
кредитну політику, валютне й митне законодавство, створюючи необхідні
умови для конкуренції, розвитку підприємництва і т. п. [5].

На жаль, процес переходу до ринку пов’язано також і з негативними
наслідками. Головні з них — зростання цін і безробіття. А тому серед
запланованих економічних перетворень на шляху до ринку мають бути
передбачені й заходи для часткової компенсації населенню втрат,
пов’язаних з підвищенням роздрібних цін на товари і послуги,
запровадження системи індексації фіксованих грошових доходів населення
(заробітної плати, пенсій, стипендій) залежно від зростання споживчих
цін, а також підвищення мінімальної заробітної плати.

Перехід до ринку потребує також створення механізму підтримання
зайнятості: ті, кому доведеться поміняти робоче місце, мають отримати
допомогу в працевлаштуванні, перекваліфікації

і т. д. Ті, хто не зможе працевлаштуватися, — допомогу по безробіттю.

Отже, планомірний державний вплив на ринок із використанням економічних
важелів, створенням системи соціального захисту, яка б у певній мірі
нейтралізувала негативні наслідки ринкових відносин, є абсолютно
необхідним. Але все ж таки не держава, а сам ринок має стати головним
регулятором економічного життя.

Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до
ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, запровадження різних
і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва,
роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне
функціонування ринку можливе лише за умови, коли переважна частина
товаровиробників (підприємств, організацій) має свободу господарської
діяльності та підприємництва. Вони повинні не з наказу, а самостійно
визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати,
що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини,
обладнання, напівфабрикатів, зв’язуються зі споживачами, домовляються
про ціни. товаровиробники вільно розпоряджаються прибутком, що
залишається після сплати податків [6].

З метою забезпечення економічної свободи в Україні ухвалено Закон «Про
власність». Громадяни нашої держави можуть мати в приватній власності
земельні ділянки, житлові будинки, цінні папери, підприємства у сфері
виробництва, побутового обслуговування, громадського харчування
(магазини, їдальні тощо), в інших галузях господарської діяльності.
Селяни — мати власне селянське господарство з господарськими будівлями,
насадженнями на земельній ділянці, продуктивною та робочою худобою,
домашньою птицею, сільськогосподарською технікою, транспортними
засобами. У тих секторах економіки, де дрібне й середнє виробництво є
найефективнішим (наприклад, у сфері послуг), приватна власність може
відіграти позитивну роль у розвитку економіки. Згідно з цим законом,
групами громадян можуть бути створені кооперативи, а також господарські
товариства та об’єднання.

Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення
існуючих. Це не обов’язково перехід до індивідуальної власності: можлива
передача або продаж державної власності трудовим колективам,
кооперативам, акціонерам. у результаті створюється власність
колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного
товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні
підприємства та майно. Оренда полягає в передаванні орендодавцем
орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний
термін і за відповідну оплату.

Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та
релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані
підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства,
які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення
країни або окремих регіонів.

Перетворення державної власності в колективну, яка б управлялася самими
колективами, виникнення акціонерних, кооперативних, спільних і приватних
підприємств створює різноманітні й рівноправні форми власності.

Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має
бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва,
невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також
заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні
заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою
економічних відносин мають стати взаємозв’язки самостійних підприємств —
головних суб’єктів ринкових відносин.

Один з найважливіших етапів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона
спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі,
власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток
різноманітних форм власності, створення рівних умов для розвитку як
колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного
господарств. Адміністративні органи державного управління
сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить
диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати
способи господарювання.

Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні.
Невід’ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які
визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був
найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька
видів життєво необхідної продукції.

Складовою частиною переходу до ринку є також реформа банківської
системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також
на встановлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у
взаємозв’язку і в змаганні з економікою інших країн.

Ринкові відносини уможливлюють поєднання ефективної системи економічного
примусу до раціонального господарювання та випуску продукції вищої
якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів
економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що
і як виробляти, ніхто не стане нав’язувати йому способи дій. Людині й
колективу їх власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат
власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості та економічної
відповідальності.

У декого уявлення про ринкові відносини сформувалося, на жаль, на
підставі власних вражень про «чорний ринок», де кожний торгує чим тільки
може, і хапає, скільки може. Але все це — «антиринок», який нічого
спільного не має з цивілізованими ринковими відносинами. Єдиний спосіб
подолання таких негативних явищ — перехід до нормального ринку, котрий
сприятиме виникненню здорової конкуренції, наповненню прилавків,
прискоренню технічного прогресу, появі нових високоякісних товарів.

Нинішня кризова ситуація в Україні потребує проведення невідкладних
заходів для стабілізації економіки. Які це заходи? У найбільш
концентрованому вигляді їх було викладено в Посланні Президента України
до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія
економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». Стратегічними
пріоритетами на 2000—2004 рр. в посланні Л. Д. Кучми визначено такі:

По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії
не лише остаточної стабілізації економіки, а й необхідних передумов її
прискореного зростання. Після майже десятирічної економічної кризи,
протягом якої втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень
життя людей знизився більше ніж у 2 рази, безальтернативним, по суті,
пріоритетом економічної політики наступного періоду, її засадним
принципом має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВН на рівні
6—7%. Лише такі темпи будуть достатніми для реалізації невідкладних
завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні
життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.

По-друге. Розвиток цивілізації у ХХ ст., її постіндустріальний вектор
переконливо підтвердили, що головними чинниками стійкого економічного
розвитку будь-якої країни можуть бути лише зростання інтелектуального
потенціалу нації та науково-технологічні інновації, застосування яких
суттєво змінює обсяги і якість виробництва та споживання.

За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої
кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Незважаючи на
великі втрати, ми спромоглися не лише зберегти, а в деяких галузях і
суттєво зміцнити науково-технічний та технологічний потенціал.

По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є здійснення
активної аграрної політики, утвердження в перспективі України як держави
з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За умов
загострення світової продовольчої проблеми успішне розв’язання завдань
ефективного розвитку аграрного сектору економіки України, зростання його
конкурентоспроможності набуває не лише суто національної, а й
міжнародної ваги.

По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком природно
підносить до рангу стратегічного завдання питання глибокої перебудови
соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим пріоритетом на
наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного заниження
вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних
витрат.

Така політика має тісно пов’язуватися з опрацюванням та запровадженням
механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Відтак
траєкторія входження України в наступне століття значною мірою
визначатиметься тим, як саме буде розв’язано цю ключову проблему
економічного зростання [7].

2. Проблеми економічної політики України

на сучасному етапі

Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України,
треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш
індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР. Її
промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у
сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та
військово-промисловому комплексах. Випуск в УРСР основної промислової та
сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї
п’ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та
марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних
металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та
устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному
масштабі. Проте добробут українського народу ледве утримувався на
середньосоюзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що,
природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш
продуктивної праці та ефективного господарювання [8].

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи.
Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного становища в
Україні можна поділити на три основні групи. До першої з них належать
ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР, до другої —
ті, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення
незалежності України 24 серпня 1991 року, до третьої — проблеми,
зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи,
яка існувала в нашій державі. перехідний період для такої трансформації,
як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через
кризи і потрясіння [9].

Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової
трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами
Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією. Своєрідність цих
умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної
системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого
комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки
України — висока концентрація базових галузей виробництва та галузей
ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування
потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишної
РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим
ринкового саморегулювання.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на
початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за
одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б
забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів
державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося
протилежне. Політичним керівництвом країни було взято абсолютно
помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів
ринкової трансформації економіки.

Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток
цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності
підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації
інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру
кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних
та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки.
Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що
уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». такою вона,
може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у
світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно
розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки»)
характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку
структурами, принципово іншими методами та способами економічного
управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки
вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої
системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та
суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та
мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне
конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної
гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує
підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя
новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією
метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні
національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для
цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів [10].

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким
регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього
держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює
банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки
федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового
хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба
остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного
«саморегулювання» стихійних ринкових процесів.

h ooooooooooooooooa*EEE

`T

j

t

v

^–`vd8hiiiiaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa

&

??Т?8hhkIpts?u?x?{o}p~>†^‹p?\‘B•¤cI¦NAaeA?EOIEOeOeHUiaoooooooaeOIIIIIIII
IIIIII

`T

gdFa“

??Т? державного управління та економічного регулювання у
високорозвинутих західних країнах є обов’язковою передумовою успішного
здійснення ринкових реформ в Україні [11].

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес
активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне
утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що
базуватиметься на принципах демократизації власності, створення
рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.

З цією метою потрібне швидке здійснення керованої державою
широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств.
Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації
адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення
радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства — формування
якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого
капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу —
основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана в попередні
роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю
скомпрометувала. У ній заінтересований лише тіньовий капітал. Така
політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної
економіки.

Практика останнього періоду переконливо засвідчила, що необхідна
корекція процесу реформування відносин власності. Не варто було
механічно повторювати помилковий російський досвід приватизації
державного майна, суть якого звелася до простого скуповування ваучерів
за безцінь меншістю населення, тобто дальшого пограбування знедоленої
більшості громадян держави. Необхідно мати на увазі, що приватизація —
це дуже складний і водночас суперечливий процес трансформації всієї
системи соціально-економічних відносин. Оскільки цей процес зачіпає
інтереси всіх соціальних верств населення, то до нього треба ставитися з
надзвичайною обережністю.

Суспільний досвід показує, що приватизацію необхідно завжди проводити
поступово, формуючи і підтримуючи нові, справді високоефективні та
конкурентоспроможні господарські системи, засновані на приватній і
колективній формах власності. Ринкова конкуренція з часом засвідчить,
які системи і форми господарювання життєздатні, а які — банкрути. Слід
особливо наголосити, що процес приватизації має бути не тільки
економічно, соціально і політично обґрунтованим, а й простим і
зрозумілим для кожного трудівника.

В Україні, де вже втрачено понад 60% промислового виробництва, не може
далі безконтрольно відбуватись розбазарювання й вибуття промислового
потенціалу з виробничого обороту. Акціонування та аукціонну торгівлю
промисловими підприємствами необхідно здійснювати за їхньою справжньою
балансовою вартістю, проводячи її індексування за весь період інфляції
за мінусом амортизації. Такий підхід дасть змогу встановити гарантовану
ціну об’єкта, який продається на аукціоні, з дальшим її підвищенням
відповідно до ринкової кон’юнктури.

Слід зазначити, що великої шкоди процесу приватизації завдають нечувані
раніше хабарництво й порушення чинного законодавства, що дискредитує
ринкові реформи. Будь-який аукціонний продаж і оренду державних
підприємств треба дуже ретельно готувати. Для суспільства і держави
також дуже важливо, щоб виробничі об’єкти потрапляли не до рук злодіїв
та шахраїв, які нажили капітал кримінальним шляхом, а до надійних
господарів і фахівців, які вміють управляти сучасним виробництвом та
успішно займатися виробничим та торговельним бізнесом на законних
підставах.

Необхідно звернути увагу ще на одну помилку щодо відносин власності, а
саме — на бажання перетворити все і вся тільки у приватну власність,
чого вперто вимагають прихильники «дикого» капіталізму минулого
століття. певні політичні сили хочуть бачити в україні лише приватні
форми власності та господарювання і продовжують наполягати на
необхідності розподілу державної власності, включаючи землю та надра,
порівну на кожну душу населення. Здійснення таких непродуманих проектів
остаточно підірве економіку держави і призведе до утворення маси дрібних
підприємств з примітивною технологічною базою, які не зможуть
конкурувати з високорозвинутими зарубіжними фірмами. А щоб
дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на
новітніх технологіях господарські системи, знадобиться кілька десятиріч
і величезні інвестиції. Ось чому в нашій державі необхідно створювати
сприятливі економічні й правові умови для швидкого розвитку малого та
середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих
промислових і аграрних підприємств. Якщо цього не зробити, країна на
тривалу перспективу втратить можливості розвитку великого бізнесу і
прискорення науково-технічного прогресу. Саме держава має законодавчо
регулювати, а ринок — стимулювати і «підштовхувати» реформування
відносин власності через оптимальні співвідношення різних її форм.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна
банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції.
Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ
фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів
держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових
ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів
для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації
і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання
виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи
вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати
податків.

Як свідчить увесь наш попередній економічний розвиток, економіка України
не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно-фінансове
і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика
доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики
(включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для
бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного
товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода
держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого
виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних
конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під
їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація»,
яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. національні гроші
України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили
властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до
значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали
реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на
підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко
діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось
чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так
довго очікуваної грошової реформи із запровадженням стабільної грошової
одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова
одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних
ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне
і якісне оновлення економіки держави.

Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів, зубожіння
основної маси населення України держава може тільки за умови жорсткого
регулювання та контролювання діяльності всієї валютно-фінансової
системи. Ось як, наприклад, оцінюють роль регулювання і контролю
американські вчені: «Сполучені Штати і дуже багато інших зарубіжних
країн на гіркому досвіді вже переконалися, що децентралізація,
нерегульована банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію
грошей, що найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому» [12].

оцінюючи дискусію між прихильниками і супротивниками незалежної
Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, що «коли
відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку
лягає на державні органи законодавчої та виконавчої влади, то ці органи
повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна
впливати на економіку» [13].

«Центральні банки американської капіталістичної економіки, — свідчать
автори, — перебувають у приватній власності, але управляються державою.
Власники не контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних
банків» [14].

Отже, у США держава фактично здійснює потрійний громадський контроль за
діяльністю банківської системи. Це пов’язано з тим, що саме тут
зосереджено ядро економічної міцності і стійкості прогресивного
розвитку. А практика показує, що з розвалу валютно-фінансової системи
здебільшого починається розвал усієї економіки держави.

Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. У
державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання
найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За
існуючими оцінками в державну казну нині не надходить понад 40%
фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути
створена, передовсім, належна правова база.

Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація
зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних
економічних, правових, організаційних та силових заходів для рішучого
обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними
оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з
офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та
позабанківського грошового обігу: якщо в 1994 р. частка неконтрольованої
грошової маси становила 24,7%, то нині — 44,4%.

Тіньова економіка призводить до значних утрат бюджетних ресурсів,
глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення
сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг,
керованість соціально-економічними процесами.

Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом,
зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового
капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема на діяльність партій,
народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого
самоврядування, на засоби масової інформації. Усе це підриває авторитет
системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній
безпеці.

Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості не можна
розв’язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система
дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ та
процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які
дають лише тимчасовий ефект [15].

За умов надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває
такий напрямок економічної політики, як управління економічними
реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче
підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з
найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.

Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування можуть
успішно здійснюватися тільки під впливом міцної державної влади та чітко
діючої системи соціально-економічного управління (сучасного
менеджменту). Держава ці процеси має ініціювати й підтримувати на
макрорівні методами правового регулювання та контролю діяльності
банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, з допомогою
структурних зрушень у економіці під впливом науково-технічного й
суспільного прогресу, розробки та перевірки виконання тих чи інших
загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських
структур тощо. Світовий досвід переконливо свідчить, що вільні ринки,
ринкова кон’юнктура, «шокова» монетарна політика самі по собі, без
конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного
інвестиційного процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити
прогресивних економічних і соціальних перетворень.

У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та
господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка визначатиме
тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині потрібно цього
навчити професіональних менеджерів та фахівців. Необхідно, щоб на
законодавчих засадах у всіх господарських структурах, незалежно від форм
власності, було налагоджено чітку систему обліку та звітності як основу
прийняття та здійснення правильних управлінських рішень, планування й
прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів.
Сьогодні надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання
приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою
відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або
навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники
податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати порушників
податкового законодавства. Це призводить до того, що державний і місцеві
бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Щодо
так званої тіньової економіки, то вона взагалі не бере участі у
формуванні доходів бюджету, а це в правовій державі аж ніяк не може
вважатися нормальним явищем.

Треба мати на увазі, що система управління в банківській та фінансовій
сферах має свою специфіку. Як свідчить досвід цивілізованих країн, там
вона базується тільки на сучасних засобах швидкодіючих інформаційних
систем з точним обліком, необхідним опрацюванням і своєчасною передачею
потрібної інформації за призначенням, обслуговуючи клієнтів з
максимальною зручністю та мінімальними витратами часу. Системи
управління функціонують за комп’ютерними програмами з високим ступенем
точності й оперативності. Однак більшість українських банків і
фінансових структур працювати в такому режимі ще не навчилися та й не
мають необхідного для цього технічного обладнання. Наслідком цього є
сьогодні й гостра платіжна криза, і фінансові махінації, і
несвоєчасність розрахунків з клієнтами, і навіть штучне створення
безвихідних ситуацій, які взагалі гальмують активну економічну
діяльність. Ось чому проблему реформування цих систем необхідно
здійснювати разом з радикальною перебудовою управління й контролю,
підготовки та перепідготовки банківських і фінансових фахівців, добору
їх за критеріями вищих людських якостей.

Один з ключових важелів посилення дійовості державного впливу —
зміцнення владних повноважень органів державного управління, проведення
у зв’язку з цим адміністративної реформи. Згідно з її Концепцією,
схваленою Указом Президента України, перший етап реформи має бути
реалізованим протягом 2000—2001 рр.

Адміністративна реформа не може обмежитися лише опрацюванням оптимальної
структури органів державного управління, зміною їх субординації та
скороченням управлінського апарату (хоч і ця проблема є дуже важливою).
Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної
системи державного управління, яка відповідала б стандартам
демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою
економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на
наукових засадах і адекватною фінансово-економічному стану держави у
витратній частині.

У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і розв’язання
проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення
ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в регіонах, її
фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на засаді
оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих
інтересів.

Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного
динамізму регіональному соціально-економічному розвитку через повніше та
ефективніше залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу
регіонів, використання переваг територіального поділу й кооперації праці
на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності
регіональних і місцевих органів влади та управління за розв’язання
поточних і перспективних проблем територій [16].

Як важлива складова економічної політики в Україні розглядаються також
реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий,
експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань
реформування АПК є проблема прискорення земельної реформи. Для цього
необхідно втілити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний
принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її
обробляє.

Важливим кроком на цьому шляху став Указ Президента України «Про
невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора
економіки». Цей політико-правовий документ дає можливість прискорити
ринкові перетворення на селі та завершити реформування громадського
сектору сільськогосподарського виробництва на засадах приватної
власності.

Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є
зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортно-імпортних
операціях тощо [17].

Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР (якщо в
ЄС міждержавна торгівля становить близько 14% ВНП, то в СРСР напередодні
краху — 21%, в Україні — 27%), брак конкурентоспроможної на світових
ринках продукції, значний дефіцит торгового балансу при переході на
світові ціни (26%), першочерговою проблемою України в
зовнішньоекономічній діяльності є насамперед відновлення економічних
зв’язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на
економічно ефективні.

Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які визначають
сучасний етап науково-технічного прогресу, слід збільшувати обсяг
виробництва конкурентоспроможної продукції, здійснювати програму
державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної,
митної політики тощо.

Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною.
Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію.
Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас
треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку
зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням
Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та
Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва
на 1998—2007 рр. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією
необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного
зростання України.

У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного
відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах
ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання
спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою
ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення
вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони,
науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування
експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових
підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування,
функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у
сферу компетенції обласних і зональних органів управління. Доцільно у
цьому зв’язку передавати землю в оренду спільним підприємствам на
тривалий час (від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням
власності на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон
є швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення через
запровадження у виробництво нової техніки і технологій, досягнень науки,
широкого залучення іноземного капіталу

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020