.

Політичні еліти та політичне лідерство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
708 7752
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичні еліти та політичне лідерство

1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті
суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) —
це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно
привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й
політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та
здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або
впливом на неї [1].

Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціології та
політології далеко не однозначне: так називають людей, які отримали
найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у
політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто
організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які
користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством;
осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте
почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою
(Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та
інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених
харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій
більшості (Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в
суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб,
що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному
житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих
спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного
управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників
різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден). У
будь-якому разі, дихотомія еліта — маса є провідним методологічним
принципом аналізу соціальної структури суспільства [2].

Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від
об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні
науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика
доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку
цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як
психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні
здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока
суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого
професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких
можливостей використання управлінської діяльності для отримання
різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за
суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас,
головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики
[3].

Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Досить глибоке
обґрунтування цієї проблеми можна знайти в працях Конфуція, Платона,
Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Але перші концепції еліт у їхньому
сучасному вигляді було розроблено Г. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.

Перший варіант теорії елітаризму розробив Гаетано Моска — італійський
дослідник, один з основоположників політичної науки. У своїх працях
«Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Основи політичної
науки» — 1896 (т. І); 1923 р. (т. ІІ) учений дійшов висновку, що «в
будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів:
панівної меншості — правлячого класу — і політично залежної більшості —
класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска
виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що
відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім
організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням
справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один
з одним і які спілкуються тільки один

з одним…». Отже, що більша політична згуртованість меншості, «то
пропорційно менша правляча частина потрібна порівняно з більшістю, якою
управляють, і то важче для більшості організувати будь-який спротив»
[4].

Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні правлячій еліті:
перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають
з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних
якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.

Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запроваджує в науку
сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. Необхідність
поділу суспільства на правлячу еліту та більшість населення, яким
управляють, італійський мислитель виводить із нерівності індивідуальних
властивостей людей. У суспільстві, на думку В. Парето, відбувається
постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом історії. У
політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють
при владі одна одну: перший тип — «леви», другий — «лиси». Тип еліти
«леви» характеризується стабільністю розвитку політичної системи,
силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти «лиси»
характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та
демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна
періодична зміна одного типу еліти на іншу. В. Парето поділяв також
еліту на правлячу й неправлячу (контреліту), а революцію розглядав як
боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою. Нова еліта, що
приходить до влади в результаті революції, залучає на свій бік широкі
народні маси.

Роберт Міхельс — німецький політолог — у праці «Соціологія політичних
партій у сучасній демократії» обґрунтував ідею «залізного закону
олігархічних тенденцій». Суть цього закону полягає в тому, що створення
будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої
олігархізації та формування еліти. Навіть демократичним суспільством,
висновує Р. Міхельс, фактично править олігархічна, елітарна група.

Американський політолог Гарольд Лассвелл розглядає політичні еліти як
більш впливові порівняно з народними масами групи. На думку
американського вченого, елітарні групи — явище, притаманне будь-якому
суспільству, у тому числі й демократичному. Сучасний американський
політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію
елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як
правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.

Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється
на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну
(контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її,
дії ж контреліти спрямовано на те, щоб відібрати владу в панівної еліти.
У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з
різних верств суспільства, і закриту, котра рекрутується тільки з
власного середовища. Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або
безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню
еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів
тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої
належать службовці-управлінці.

У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення
політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний.
Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти
беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних
управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення,
котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П.
Шарон), або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в
суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).

Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти
вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура,
освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими.
Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям
відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — це позначена особливими
якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до
політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними
особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї
виховано [5].

Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов’язана з
іменами Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Д. Донцов у своєму
творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного
чинника нації» (народ). Він зазначає, що «ініціативна меншість» повинна
не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її
здійснення, застосовуючи «творче насильство» меншості над більшістю. На
думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення
національної державності політичній еліті дозволено застосовувати
будь-які засоби.

Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що
процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії
різних часів і народів. Концепція національної аристократії
В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така,
ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично
не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група,
що об’єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується
нація.

Критеріями визначення національності стають: територія, загальний
історичний досвід, соціальні інститути, типи еліт. Еліта і є носієм
національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її
політичних організаційних установ, творить певні культурні, моральні,
політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація,
і завдяки яким нація живе і тримається.

Таку «провідну верству» В. Липинський назвав «національною
аристократією», яка, на його думку, є носієм об’єднуючого принципу. Без
матеріальної сили та морального авторитету немає і не може бути
аристократії. А без національної аристократії, без сильних і
авторитетних провідників не може бути нації. В. Липинський обґрунтував і
необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки
для модернізації нації потрібні нові організатори. При цьому він
уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих у
даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому,
що власне вони в даний момент є організаторами, правителями і
керманичами нації» [6].

Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елітарності
українського суспільства можна знайти в новітніх вітчизняних
політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У
сучасній Україні, на думку В. Полохала, «за умов первісного
нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із
колами старої партійної номенклатури,

образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта»,
а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про
так звану псевдоеліту — явище, притаманне тоталітарним і неототалітарним
політичним системам» [7].

За таких умов у політичному житті країни все виразніше виявляється
діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це
опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка
виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти.
Головною метою політичної діяльності контреліти є відібрати владу в
панівної еліти. Відтак функціями контреліти стає критика владних
структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та
політичному оновленню су-

спільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади тощо.

Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні
надзвичайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі.
Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина намагається діяти (без
скільки-небудь значної підтримки населення) під гаслом обмеженої
співпраці з правлячою елітою, переважно в законодавчих та дорадчих
органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототожнення
себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових
незалежних громадсько-політичних інституцій [8].

Сучасні вчені-політологи дотримуються думки, що нинішнє суспільство має
явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичного
життя в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації
еліти. Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення
еліти з політичної арени, а про формування висококваліфікованої,
ефективно правлячої групи, підконтрольної суспільству. З огляду на це
виняткового значення набуває і проблема політичного лідерства як така,
що безпосередньо пов’язана з проблематикою еліти.

2. Сутність і типологія політичних лідерів

Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо
притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є
стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення
існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і
взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існування роду
людського було би просто немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало
вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали б
досвідченіші, розумніші, сильніші, людяніші особистості. Вони отримували
визнання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, ставали
лідерами.

З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен суспільного
лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв’язки й відносини,
зростала кількість проблем, що вирішувалася. Від лідерства конкретної
особи суспільство переходило до складніших його форм [9]. З розвитком
приватної власності на засоби виробництва, появою класів, становленням
держави лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало
активним елементом державного життя.

Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати:
там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з’явитися й
лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. якщо
говорити про суспільно-політичне лідерство як явище, то насамперед треба
зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів,
симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним
«нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій
суспільного розвитку.

Проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею
займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ
лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф.
Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту»
людини: лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З.
Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само, як сім’я
потребує авторитетного батька.

Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лiдер (англ. leader —
вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив
якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах,
ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою
інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів
даного суспільства [10].

Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки.
Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія
розглядає лідерство з погляду соціальної системи. Соціальна психологія
вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних
чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання,
висування керівників залежно від характеру групи, організації. За
сучасних умов зростає роль управління в житті суспільства, а це означає,
що зростає значення політичного лідерства також.

Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На
першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного
вирішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і
політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні —
переважно утилітарному — обмежується емпіричними дослідженнями,
розробкою практичних рекомендацій.

Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні
підходи. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї
стверджував, що розвиток суспільства відбувається хаотично, «від
ситуації до ситуації» на підставі імпульсів, що надходять від лідерів.
Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони
бажають.

Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії»
писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери можуть
впливати на розвиток людства. Хук фетишизував роль політичного лідера,
уважаючи його незалежним від народу, від класу; зокрема він стверджував,
що Друга світова війна стала не результатом загальної кризи капіталізму,
а наслідком злої волі Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда,
що культ героя створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не
звільняються від залежності: спочатку вони залежать від батьків, потім
від учителів або ще когось, хто дає їм відповіді на запитання. А тому,
продовжував Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві
роль, яку виконує батько в сім’ї.

Одним із найважливіших способів обґрунтування лідерства в західних
дослідженнях є його психологічні інтерпретації. Так, деякі теоретики
стверджують, що підґрунтям суспільного життя є людська психіка. Вона —
первинна, визначальна щодо явищ соціального життя, і людина, яка за
своєю природою є індивідуалістом і власником, одержима волею до влади.

Слідом за З. Фрейдом деякі соціологи вважають лідерство певним видом
психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. І справді, багато які
політичні лідери були невротиками (Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр,
Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив
німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи
лідерства:

1) традиційне лідерство;

2) харизматичне лідерство;

3) раціонально-легальне лідерство [11].

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра
у святість традицій (характерно, як правило, для «до-

індустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі
підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця
влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель,
організовуючи свою діяльність. правитель, який зневажає традиції, може
бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні
здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять
у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову
місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У
цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей
правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді
революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.

Надзвичайно велике значення в становленні харизматичного лідера має
використання специфічної техніки впливу на маси, зміст якої надзвичайно
точно сформулював Ф. Ніцше: «Легко дати рецепт того, що натовп називає
великою людиною. За всіх умов необхідно давати йому (народу) те, що йому
дуже приємно, або спочатку вбити йому в голову, що те або інше було б
приємним, а потім дати йому це. Але ні в якому разі не одразу; навпаки,
слід завойовувати це з величезним напруженням, або робити вигляд, що
завойовуєш. Натовп повинен мати уявлення, що перед ним могутня і навіть
нездоланна сила волі; або щонайменше треба робити вигляд, що така сила
існує» [12].

У суспільному житті явище харизми виникає зі складного поєднання
раціональних та ірраціональних моментів політичної діяльності лідера.
Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і
наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і
тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість,
які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку.
Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а
іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного
феномену необхідно знати та уважно вивчати.

І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному
житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що
відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом
лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які
зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.

Марксизм розглядає лідерство як складний взаємозв’язок людей у
соціальних групах, завжди пов’язуючи його з природою суспільного устрою,
з конкретно-історичною ситуацією [13]. На взаємовідносини в тій чи іншій
групі або організації впливають її характер, сфера її життєдіяльності,
специфічні ознаки ситуації, психологічні особливості учасників, мета
діяльності й особистість лідера. У системі спільної діяльності лідерство
виникає як об’єктивна потреба певної групи, що набрала форми очікувань
та вимог, звернених до лідера.

У сучасній західній соціології і політології проблеми лідерства
переводяться в план емпіричних досліджень здебільшого малих груп, де
чіткіше виявляються психологічні й соціально-психологічні аспекти
лідерства. При цьому із соціологічного аналізу виключаються класові
відносини. Вивчення лідерства спрямоване на розробку методів ефективного
лідерства та добору лідерів. Створено психометричні й соціометричні
тести і методики, застосування яких у малих групах дає непогані
результати.

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

( функція особистості, яка володіє певними рисами;

( наслідок сили особистості;

( фокус групового процесу;

( мистецтво встановлення згоди поміж людьми;

( особистий соціальний контроль;

( поведінка індивідуума, який включений в управління груповою
діяльністю;

( здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний
вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дає
змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю й визначенні
цілей. За видами виділяють формальне та неформальне лідерство.
Формальний лідер пов’язаний зі встановленими правилами призначення
керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає
на підставі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють
один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або починають
конфліктувати, а тоді ефективність роботи організації зменшується.

Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна
поділити на романтиків та прагматиків. Лідери-романтики характеризуються
тим, що вони наполегливо й послідовно йдуть до здійснення своєї мети,
мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед
перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків
лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими
цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи
іншу, на їх погляд, більш реальну. відповідно до використання тих чи
інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів —
прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються
здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість
політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним
ставленням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе
представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтримують, і
своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні
інтереси. Інші політичні лідери намагаються довести суспільству, що саме
вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та
політичних завдань, а тому їх воля має виконуватись без обговорень.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М.
Херманн:

( лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;

( «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та
задоволенні інтересів своїх прибічників;

( «маріонетка» — ним керують його прибічники;

( «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить
випадкових, на події реального життя [14].

Кілька західних дослідників обґрунтували так звану теорію рис лідера,
яка головну увагу приділяє особистим якостям лідера. Її автори вважають,
що необхідно вивчати лідерів у різних (випадкових) ситуаціях, соціальних
групах, виявити притаманні їм психологічні характеристики, скласти
відповідні таблиці.

У підсумку лідерство пояснюється як соціально-психологічний феномен.
Перераховуються десятки рис характеру, які зобов’язаний мати лідер:
почуття гумору, такт, здатність передбачення, уміння привертати до себе
увагу тощо. У 30-ті роки з’явилася велика кількість досліджень, що
базувалися на «теорії рис». Але вже тоді було помічено велику різницю в
отриманих результатах, які іноді взаємно виключали один одного.

Так, наприклад, деякі дослідники стверджували, що лідер повинен мати
більший інтелект, ніж члени його групи, інші ж уважали, що здебільшого
лідерами стають не мислителі, а люди дії. Для них характерна незначна
проникливість, оскільки занадто глибокі знання породжують сумніви та
бездіяльність. Лідери рекрутуються в основному з нервових,
неврівноважених людей. Глибокий розум зовсім не обов’язковий для
лідерства, особливо в бюрократичних організаціях, де кар’єру роблять не
найрозумніші, а найспритніші, безпринципні, які вміють добре
пристосовуватися до обставин.

«Теорія рис» метафізична за своєю основою. Вона розглядає лідерство як
ізольований феномен. Але різні соціальні епохи, соціальні класи та
соціальні групи потребують лідерів, які володіють різними рисами. Одні
риси мають бути в капітана футбольної команди, інші — у керівника
наукового колективу, ще інші — у керівника політичної організації.
Насправді риси лідера необхідно розглядати не ізольовано від соціальних
умов, а в тісному зв’язку з ними.

Лідерство деякими політологами розглядається також як функція ситуації.
Сутність лідера, згідно з цією теорією, полягає не в індивіді, а в тій
ролі, в якій має потребу певна група. Ось чому поведінку лідера та його
дії, здійснювані за певної ситуації, не можна повторити за іншої. За
одних умов на посаду лідера може висуватися одна людина, за інших —
інша. Цікаві думки з цього приводу висловлюють західні політологи
Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером за певних обставин може
бути й безпринципна людина, яка є тільки «функцією ситуації», людина, що
підкоряється обставинам. Е. Фромм називає такого лідера «людиною
ринкової ситуації», здатною виставляти себе як товар, ціна якого в
суспільстві зростає відповідно до політичної кон’юнктури. Д. Рісмен
характеризував такого лідера як «людину зовнішньої орієнтації». Проте
нема сумніву, що політичний лідер може оволодіти ситуацією, використати
або змінити її на свою користь. Ця теорія не бере такої можливості до
уваги.

D

F

R

Oe

^?o‚

fFj?j”o s wooooooooooooooooaOAE??

d?`„-gdOeth

gdOeth

±¦±*? ·oooooooooooooooooooooooooooo

O

oooooooooooooooooooooooooooo

??Т?пи, щоб утриматися при владі (поняття групи не слід розуміти вузько
— групою може бути і натовп).

І нарешті, «синтетичний» підхід до лідерства, який певною мірою
звільняється від однобічності попередніх підходів, але грішить
еклектизмом. Безумовно, усі елементи соціальної системи взаємодіють.
Необхідно з’ясувати, на якій засаді відбувається ця взаємодія, зрозуміти
діалектику суб’єктивних і об’єктивних чинників у соціальному процесі.
Ясна річ, у суспільстві насправді наявна складна взаємодія цих чинників,
але значення їх різне. Ось чому прикладні соціологічні дослідження
можуть «працювати» тільки в межах широкої наукової теорії.

Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й
функціонування визначається об’єктивними потребами організації
соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і
політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру
лідерства.

Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи),
повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її
взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість
статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе
відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних
характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними
відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють
лідерів трьох рівнів:

( лідер першого рівня — малої групи;

( лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);

( лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у
національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні
інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно
формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою
безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи
притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися,
діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого
лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та
виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі
риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність,
уміння знімати напруження всередині групи.

Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і
стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і
різноманітний зв’язок між лідерами малих груп і лідерами громадського
руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це
пов’язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси
класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через
них — і інтереси кожної людини.

які ж риси мають бути притаманні лідеру громадського руху? Не
претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездатність, висока
аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до
суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за
здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати
і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.

Народження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли
його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси,
дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення
типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх
вирішення; те, що я пропоную, сприймають і підтримують люди, які мене
оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку
американського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві
з’являється, коли ситуація, в яку волею обставин втягнуто великі групи
людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені
взявся за здійснення необхідних дій» [15].

Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як
ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитивних
результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання
авторитету, лідер формалізується, зростає його соціальний статус, він
стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його
впливу й діяльності збільшується.

У цьому зв’язку хотілося б висловити думку про співвідношення понять
«лідер» і «керівник», яке й досі є дискусійним серед дослідників. На
нашу думку, ці поняття не тотожні, оскільки є чимало керівних посад, де
від керівників не вимагається особливих лідерських рис. Але зв’язок між
цими поняттями все-таки є, і саме по лінії «лідер-керівник», бо
справжній громадський лідер не може не бути керівником, хоча б і
неформальним.

Принципово важливим є питання про роль і місце лідера в системі
суспільних відносин. Лідер громадського руху є одночасно і суб’єктом і
об’єктом суспільного процесу. Суб’єктом — тому, що через неординарні
риси свого характеру і добровільний вибір людьми він стає на чолі тих чи
інших громадських рухів з метою реалізації інтересів спільнот, що його
висунули. Заради цього успішно діючого лідера наділяють владними
повноваженнями, тобто правом концентрувати, спрямовувати зусилля, волю,
інтелект людей, оперувати матеріальними, фінансовими цінностями.

Водночас лідер громадського руху не є якоюсь ізольованою, автономною
щодо суспільства постаттю, виключаючи, ясна річ, тоталітарні,
диктаторські режими. Лідер громадського руху є не тільки суб’єктом, а й
об’єктом суспільного життя. Він діє у відповідних соціальних і часових
вимірах, має свою мету, в основі якої лише один, зате постійний критерій
— результативність, ефективність його діяльності для задоволення запитів
і інтересів тієї спільноти, котра звернулася до його послуг. Без широкої
підтримки й постійного контакту з людьми лідер громадського руху нічого
не вартий. Більше того, вирішуючи ті чи інші проблеми, він завжди зазнає
впливу й тиску різних заінтересованих сторін і постійно має бути готовим
до компромісів. Відтак прийняття лідером громадського руху рішень завжди
є для нього справою не такою простою, а іноді — надзвичайно болісною.

Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати
якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну
систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного
явища, — це рух від простого до складного. На практиці вона часто має
стадіальний характер: виникнення громадських рухів і виділення їх
лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та
організаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного
керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в
управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні
посади; поява лідерів — керівників держави.

У цьому зв’язку можна вже говорити про третій рівень лідера в політиці —
лідерство в системі владних відносин, лідерство в національному
масштабі.

Чим відрізняється лідерство в «малих групах», громадських рухах від
лідерства в національному масштабі?

Лідерство в національному масштабі — це:

( «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих
контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються
масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну
машину);

( «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого
безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої
машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між
цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

( фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.

Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише
продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його
ролі виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта» [16]. Сучасний
державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся
бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише
підписують укази й розпорядження, які розробляють фахівці з економічних,
юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і
можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. На жаль, це
трапляється частіше, ніж хотілося б.

Саме на це звертав увагу марксизм, стверджуючи, що лідер не може на
власний розсуд творити історію. Політичних лідерів висувають певні
класи, і їх роль залежить від становища й ролі класу, що їх висуває.
Лідери спираються на партію. З цього приводу В. І. Ленін зазначав, що
«люди силкуються придумати щось зовсім особливе і в своєму старанні
мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи —
…що класами керують, принаймні в сучасних цивілізованих країнах,
політичні партії; — що політичними партіями, як загальне правило,
управляють більш-менш сталі групи найбільш авторитетних, досвідчених,
обраних на відповідальніші посади осіб, які називаються вождями. Все це
азбука» [17].

Але й досі робляться спроби приховати зв’язок політичного лідера зі
своїм класом і презентувати його як представника всього народу. Це
помітно навіть на прикладі таких постатей, які залишили значний слід у
сучасній історії, зокрема Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Дж. Кенеді, але все
ж таки не могли творити історію на свій розсуд. І не тому, що не були
талановитими, а тому, що задуми, які суперечать суспільному розвитку,
нездійсненні.

Проте, безумовно, політичні лідери, можуть справляти значний вплив на
хід історичних подій. Беручи участь у політичній діяльності, вони
реалізують і свої особистісні риси, що робить їх суб’єктами соціального
процесу. Хоч їхня поведінка є наперед визначеною обставинами, вони мають
відносну самостійність, можуть виявляти велику особисту активність.

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є
довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як
свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує
можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче
і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної
лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а
помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс
на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а
як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату
довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером
здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал
раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає
об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних
сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики
протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у
виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до
тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується
кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та
громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень
або навіть до громадянської війни.

Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або
верства можуть висувати різних лідерів — конформістів, що «пливуть за
течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи
інерцію та опір.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від
них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти
конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може
вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий
лідер може підвищити ефективність управління групою, партією або
державою. Проте цей період триватиме порівняно недовго: основне завдання
лідера — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду
до ефективної праці.

3. Відродження демократичних інститутів

лідерства в Україні

Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в
Україні охопили й інститут громадсько-політичного лідерства. Він, як це
вже зараз виявляється, буде якісно іншим, ніж у недалекому минулому.
Раніше до громадсько-політичних лідерів ми могли віднести КПРС у цілому
і комуністів-керівників особисто, які перебували на тому чи іншому щаблі
партійно-державної ієрархії, а всі інші органи влади, громадські
організації та їхні лідери були в ліпшому разі тільки виконавцями
партійних настанов. Після ліквідації монополії КПРС та формування
багатопартійної системи ми опинилися перед перспективою появи великої
кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і
рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої
політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї
підсистеми має свою суть, своє обличчя.

У цій ситуації дуже непростою стає проблема підготовки й формування
громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки
лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані
викладацькі сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона
прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активу тільки
навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися»,
«забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску,
адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися
наукових методів соціального управління, знання й поваги до чинних
законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися
бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не
невиразних «виконавців».

Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопартійність. Зараз
політичних партій, що зареєстровані міністерством юстиції, уже понад
сто. Ми є свідками й учасниками унікального явища в політиці — майже
одночасного виникнення численних партій і громадських рухів і, звичайно,
феномену суспільно-політичного лідерства, що пов’язаний з цим процесом.
На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічно зумовлений
ланцюг: народження громадської організації, її наступний розвиток і
формування з неї партії або групи партій, перехід від неформальної
стадії до стадії нормативного конституювання. І на всіх етапах цього
процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, зростання їхнього
авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали,
зникнення з політичної сцени.

Звичайно, багатопартійність в Україні, плюралізм суспільних поглядів і
суспільно-політичної діяльності перебуває тільки на самому початку
розвитку. Потрібний тривалий час, щоб та чи інша партія, її лідери
звелися, як кажуть, на ноги, розробили свої програми, цілі й статутні
положення, характерні методи діяльності, символіку, налагодили роботу
друкованих органів, здобули (а це дуже важливо) широку підтримку,
створили свою соціальну базу, відрегулювали взаємовідносини з іншими
партіями і рухами, конституювалися в повному сенсі цього слова, стали
часткою функціонуючої політичної системи.

Для партій, громадських рухів, їхніх лідерів на цьому шляху становлення
можливі і поразки, і забуття. Їх може спіткати доля метеликів-одноденок.
на нашу думку, саме така доля чекає на Українську партію шанувальників
пива, наприклад. Мабуть, не обійдеться і без спроб деяких діячів
легалізувати через громадські організації і відповідні партії політичний
екстремізм, стимулювати неприязнь та ворожість між різними національними
й соціальними групами.

Унаслідок формування багатопартійної системи ми, очевидно, матимемо два
рівні або, точніше, дві пов’язані між собою системи партійно-політичного
лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство
міжпартійного плану. На цю роль зараз в Україні претендують центристська
партія «Нова Україна», Народний рух України, партії лівого блоку тощо.

Процес демократизації, що розгорнувся в нашому суспільстві, і принципово
новий у цьому зв’язку підхід до формування та організації органів влади
всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів —
особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже
пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі і отримала
депутатський мандат не тільки тому, що чітко і ясно викладала свої
погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти
в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем. Ми
бачимо, що громадсько-політичне лідерство народних депутатів стало
юридичною нормою. Депутати, як сказано в законі «Про статус народного
депутата України», є провідною силою самоуправління народу. Важливим
принципом депутатської діяльності є турбота про потреби виборців, про
народний добробут, зміцнення демократії в суспільстві, погодження
інтересів особистостей, соціальних груп, класів, націй і суспільства в
цілому [18].

Свій статус народних обранців, політичних лідерів нової формації багато
народних депутатів уже довели ділом. Їхній інтелект, компетентність,
принципова, смілива громадянська позиція, глибокий демократизм та
особиста привабливість породили повагу до них та підтримку широких
верств суспільства. Їхня діяльність корисна й повчальна для багатьох,
хто пов’язаний з політикою.

Зараз і в центрі, і на місцях без найактивнішої участі народних
депутатів не вирішуються скільки-небудь значущі проблеми. При цьому
значна частина народних депутатів виявляє високу принциповість,
непримиренність до минулого, бореться з бюрократизмом, активно взаємодіє
з громадянами.

У своїй діяльності депутати, безумовно, не самотні. Їх підтримують
виборці, центральні й місцеві органи масової інформації, а допомога з
боку трудових колективів навіть перевершила всі сподівання. Але
ставлення центральних та місцевих органів виконавчої влади до діяльності
народних депутатів є більш ніж стриманим.

Одним з найважливіших напрямків багатопланової суспільно-політичної
роботи народних депутатів є їхня законодавча, парламентська діяльність.
До неї абсолютна більшість депутатів ставиться дуже серйозно. І все-таки
результати законотворчості, за самокритичними оцінками народних
депутатів, задовольнити суспільство як у кількісному, так і в якісному
відношеннях не можуть. Складно також налагодити дійовий контроль за
реалізацією ухвалених правових актів. Ефективній законотворчій роботі,
без сумніву, сприяла б і висока парламентська культура народних
депутатів, котру треба ще виховувати, зміцнювати, робити нормою
повсякденного спілкування.

Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів
як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у
перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на
роль громадсько-політичного лідера. А партії за умов багатопартійності
зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до
нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають із
конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного
до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний
культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння
організувати справу, мати різноманітну інформацію та вміти її належним
чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої
відповідальності за стан справ у суспільстві.

Зараз в Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі
різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із
варіантів розвитку, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві
екстремізму, можуть стати широкі антидемократичні заходи влади. Такі
заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності
певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та
істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку
політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій.
За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних
чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси
в певній мірі сьогодні відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій
варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних
процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для
висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У
суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає
нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої
полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються
можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Як свідчить світовий досвід, індивідуальне політичне лідерство цілком
відповідає вимогам демократії. Більше того, у сьогоднішньому світі роль
інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Ці процеси
характерні і для України. Формування інституту політичного лідерства тут
має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної
системи відбувається паралельно з національним відродженням та
становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює
розвиток демократичних процесів у нашій державі, є поліетнічна і
поліконфесійна структура населення, серйозні регіональні відмінності в
його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Політичні партії
в Україні ще не стали серйозною силою, здатною впливати на виборців.

Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо
зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості
суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому
залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки
запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати
суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна,
він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в
демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими
загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід
суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт,
У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел.

Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 р. таким
загальновизнаним лідером став, безумовно, Л. М. Кравчук. Висунута ним
програма (добробут, демократія, державність, духовність і т. п.) цілком
відповідала тогочасним сподіванням народу. На превеликий жаль, реальна
діяльність влади і національних лідерів не виправдала цих надій. У центр
своєї діяльності всі владні структури поставили завдання розбудови
держави — створення армії, митниці, впровадження національної валюти,
інтенсивного переходу на державну мову тощо, відсунувши на другий план
вирішення тих економічних проблем, які населення вважало першочерговими.
А тому зовсім не є випадковим, що вже після року свого президентства
Л. Кравчук вимушений був визнати, що він «недооцінив значущість
економічних проблем».

Поглиблення економічної, соціальної та політичної кризи в суспільстві
призвело до того, що рейтинг Кравчука та інших тогочасних лідерів став
різко падати. Уже в жовтні 1993 р. за даними загальнонаціонального
опитування, що були проведені центром «Демократичні ініціативи» за
участю Інституту соціології НАН України та центру Соціс-Геллап, тільки
шість процентів опитаних мали надії на те, що президент України зможе
вивести країну з кризового стану і тільки 24% висловили йому довіру
(проти 55% тих, хто йому не довіряв). Слід зазначити, що рівень довіри
до інших гілок влади — Верховної Ради, Кабінету міністрів — упав ще
нижче [19].

Як можна охарактеризувати ситуацію, що склалася нині в Україні? На думку
рядових громадян і багатьох спеціалістів, у нашій країні поглиблюється
криза в усіх сферах життя, яка загрожує крахом держави. За таких
надзвичайно екстремальних умов у суспільстві різко зростає тяжіння до
«сильних» лідерів, навіть до «сильної руки». На думку населення, кілька
сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж закони й
дискусії. З цією думкою погодилась більшість — 58% опитуваних, незгодні
з нею тільки 16% і ще 27% своєї позиції не визначили [20].

Розвиток політичних подій у державі, коли, з одного боку, в суспільстві
є велика потреба в сильних лідерах, а з іншого — їх немає, може
призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації
демократичні сили України об’єднатися на засаді загальнонаціональних
інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи
зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу й прийнятну для
суспільства програму виходу з кризи та виділити зі свого середовища
достойних загальновизнаних лідерів? Від вирішення цієї проблеми багато в
чому залежатиме розвиток України як суверенної держави.

Розвиток подій показує, що таку місію повинен зараз виконати Президент
України Л. Д. Кучма, всенародно обраний на цю посаду в липні 1994 р. та
вдруге переобраний у листопаді 1999 р. Для цього Президент повинен діяти
як представник не окремої верстви населення чи політичної течії, але як
довірена особа всього народу. Одна з найважливіших функцій Президента і
створюваних при ньому органів полягає в консолідації політичних течій і
суспільних рухів; демократизм президентської влади передбачає діалог і
співробітництво з представниками різних напрямків суспільної думки, їх
участь у розробці тих чи інших президентських ініціатив і програм. Що
стосується внутрішньої політики, то це, у першу чергу, розробка й
реалізація нових конкретних рішучих заходів щодо радикалізації
економічної реформи, всебічне сприяння становленню оновленої структури
виконавчої влади, забезпечення стабільного суспільного порядку, безпеки
громадян і держави, посилення боротьби з кримінальною злочинністю,
посилення контролю за виконанням прийнятих законів тощо.

Головне завдання президентської влади — зробити все, що в її
повноваженнях, для досягнення нашим суспільством стану, коли б ті
рішення, що приймаються, були б компетентними, а їх здійснення
оперативним і ефективним. Це забезпечить Президенту справжній авторитет,
посилить його позиції як загальнонаціонального лідера. Його діяльність у
такому разі залишить добрий слід в історії нашого суспільства, стане
прикладом для всіх політичних лідерів і керівників.

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020