.

Система захисту люпину від шкідників (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3300
Скачать документ

Реферат на тему:

Система захисту люпину від шкідників

На люпині в Україні зареєстровано 53 шкідливі види комах. Із них
найістотнішої шкоди завдають жорсткокрилі (37,7%), значної (26,4%) —
лускокрилі. Напівжорсткокрилі, двокрилі, рівнокрилі пошкоджують,
відповідно, 13,2, 9,4 та 7,4 відсотка врожаю.

На різних етапах росту культури важливе значення мають і різні шкідники
та їхні групи. Так, насіння й молоді рослини найуразливіші до грунтових
фітофагів: дротяників, личинок хрущів, росткових мух, довгоніжок, гусені
підгризаючих совок. Особливої шкоди зазначені шкідники завдають в умовах
прохолодної весни, коли рослини розвиваються повільніше й, відповідно,
збільшується “уразливий” період для культури. Для сходів люпину
небезпечними є також люпиновий, смугастий і щетинистий бульбочкові
довгоносики, конюшинний скосар і сірий довгоносик. Шкідники не полишають
у спокої й дорослі рослини із значною вегетативною масою. У цей час
важливими ентомологічними об’єктами стають сисні комахи: попелиці, клопи
та трипси, поміж яких особливо виділяється конюшинна попелиця. Листки та
суцвіття пошкоджують листогризучі совки (капустяна, конюшинна,
совка-гамма та інші багатоїдні види), а також листовійки. Деякі сорти й
різновиди люпину пошкоджуються бобовою (акацієвою) вогнівкою, гусінь
якої виїдає зерна всередині бобів. У стеблах рослин розвивається гусінь
стеблового метелика, внаслідок чого стебла надламуються.

Отже, шкідлива фауна люпину представлена переважно полі- та олігофагами.
І лише люпиновий бульбочковий довгоносик може бути зарахований, із
певними обмеженнями, до спеціалізованих шкідників. Хоча він пошкоджує не
тільки люпин, а й інші бобові рослини — як культурні, так і дикорослі.

Біологічні особливості головних шкідників

Люпиновий бульбочковий довгоносик — Sitona griseus F. Зимують жуки під
розетками багаторічних бобових рослин. Активізуються звичайно у квітні і
починають живитися листками кормових рослин. Із підвищенням температури
до 19…20°С жуки починають активно літати та переміщуватися, заселяючи
інші посіви кормових рослин. Жуки йдуть на зимівлю статево незрілими, і
їхнє дозрівання відбувається лише навесні після додаткового живлення.
Самки в травні-червні й на початку липня відкладають яйця на поверхню
грунту та рослини, звідки вони після підсихання скочуються на поверхню
грунту. Плодючість самок залежить від якості корму, а взагалі може
сягати 2000 яєць. Ембріональний розвиток триває 8–14 діб і залежить від
вологості грунту. Личинки проникають у корені й пошкоджують бульбочки,
які розміщені на них. Розвиток личинок триває від 5–7 до 25–30 діб.
Тримаються вони переважно на глибині 5–20 см. Перед заляльковуванням
утворюють комірку на глибині 10–15 см. Стадія лялечки триває 12–13 діб.
Перші молоді жуки з’являються наприкінці липня, їхнє відродження триває
близько місяця. У жовтні-листопаді жуки концентруються поблизу місць
зимівлі. Шкодочинність шкідника полягає в об’їданні надземної
вегетативної маси рослин жуками та у пошкодженні кореневих бульбочок
личинками.

Смугастий бульбочковий довгоносик — Sitona lineatus L. Зимують жуки
переважно на багаторічних бобових травах. Коли температура сягне
позначки 13°С, жуки перелітають на сходи однорічних зернобобових культур
і багаторічних бобових трав (першого року використання), живляться й
відкладають яйця. Плодючість самок — майже 3000 яєць. Ембріональний
розвиток за температури 25°С і відносної вологості 100% триває сім-вісім
діб. Личинки проникають у коріння й виїдають вміст бульбочок. Розвиток
личинок триває 30–40 діб. Заляльковування починається з першої половини
червня й закінчується до кінця червня — початку липня. Стадія лялечки
триває 9–13 діб. Жуки нового покоління у лісостеповій зоні з’являються
наприкінці першої — на початку третьої декади липня. У масі жуки
спостерігаються наприкінці червня — в першій декаді липня. Повний цикл
розвитку закінчується за 45–60 діб (залежно від погодних умов). Після
затвердіння хітинового покриву жуки виходять на поверхню грунту,
переселяються на багаторічні бобові рослини й посилено живляться
протягом липня-серпня (і навіть вересня), а потім ховаються на зимівлю
(під рослинні рештки, кущики трав’янистих рослин тощо). До весни
наступного року жуки залишаються статево незрілими. Дозрівання їхнє
відбувається після весняного додаткового живлення.

Люцерновий скосар — Otiorrhynchus ligustici L. Зимують жуки в грунті на
глибині 20–60 см. Активно виходять із грунту за температури 8°С. Після
виходу з грунту деякий час затримуються під рослинними рештками. У
лісостеповій зоні звичайно з’являються в другій декаді квітня.
Розмножуються партеногенетично. Яйця відкладають наприкінці квітня — на
початку травня, коли середньодобова температура піднімається вище
12…13°С. Кількість яєць коливається від 500 до 919. На плодючість самиць
впливає температура (оптимальна — 12…29°С) і якість корму. Яйця жуки
відкладають у грунт на глибину 2–5 см, а на розпушених ділянках — до 10
см, поблизу кормових рослин. Ембріональний розвиток триває 10–30 діб.
Личинки розвиваються на коренях конюшини, люпину, еспарцету та деяких
інших рослин. До осені більшість личинок закінчує розвиток і залишається
на зимівлю на глибині 25–40 см. Заляльковуються наприкінці травня — в
червні наступного року. Розвиток лялечки триває 21–28 діб, і в половині
червня починають відроджуватися жуки нового покоління, які зимують і
виходять на поверхню грунту лише навесні наступного року. Отже, повний
цикл розвитку триває два роки. Спостерігаються випадки діапаузування
личинок. При цьому розвиток одного покоління триває до трьох років.
Шкодять жуки, об’їдаючи листя та верхівки рослин, і личинки, які
підгризають коріння.

Люцернова совка — Heliothis viriplaca Hfn. Зимує діапаузуюча лялечка в
грунті на глибині 6–9 см. Діапауза виникає за тривалості дня менше 15
годин (за температури 25°С). Метелики літають із половини травня до
вересня, причому літ обох поколінь частково збігається. Для достигання
статевих продуктів метелики потребують додаткового живлення на квітучій
рослинності: люцерні, еспарцеті, гірчиці, соняшнику тощо. Якщо немає
додаткового живлення, більшість самок залишається безплідною. Середня
плодючість самок — 600–700, максимальна — 1500 яєць. Відкладає яйця по
одному на листки та квіти люцерни, еспарцету, нуту, сої, шалфею, люпину
та інших рослин. Розвиток яйця триває три-дев’ять діб, гусені — 19–33
доби. Протягом цього часу гусінь линяє п’ять разів і проходить у
розвитку шість віків. Молода гусінь скелетує листя, а потім об’їдає їх
із країв або перфорує, живиться також генеративними органами (квіти,
пуп’янки, насіння всередині бобів, насіння у коробочках льону, коробочки
бавовнику). Гусінь першого покоління заляльковується в грунті, у
грунтовій люльці на глибині 2–4 см, лялечка розвивається 10–17 діб. В
Україні протягом вегетативного періоду розвивається два покоління, але
потенціал виду цим не вичерпується, наприклад, у Середній Азії
спостерігається три покоління.

Для моніторингу грунтових шкідників існує ціла низка методів, деякі з
яких не зайвим буде нагадати.

Інструментальні методи

З-поміж інструментальних методів насамперед слід виділити групу
грунтових пасток. Уперше цей тип пасток в обіг засобів ентомологічного
моніторингу ввів Е. Барбер у 1931 році. Отож прізвище цього ентомолога
дало назву цілій низці різноманітних грунтових приладів, прототипом яких
була звичайна скляна банка або аналогічна ємність з іншого матеріалу,
заглиблена врівень із поверхнею грунту. Комахи потрапляють туди
випадково, коли напрям їхнього руху перетинається з місцем встановлення
пастки. Отже, принцип дії пасток належить до механічного типу, тобто
неактивного, й грунтується на теорії ймовірності. Та чи відповідає це
дійсності?

Якщо пастки Барбера є справді абсолютно механічними, то логічно
припустити, що ймовірність потрапляння до них комах (Х) приблизно
тотожна ймовірності непотрапляння (У). Для перевірки цього припущення
було проведено серію доволі простих дослідів, модельним об’єктом у яких
слугував кореневий люцерновий довгоносик — Otiorrhynchus ligustici L. У
центрі кола (радіус у різних дослідах становив 0,5; 1,0 та 1,5 м)
випускали визначену кількість комах — 81; 53 та 40 особин, відповідно,
по кожному колу встановлювали по п’ять пасток Барбера діаметром 70 мм і
фіксували загальну кількість комах, що потрапила та не потрапила до
пасток, розраховували ймовірності Х та У (табл. 1).

Як бачимо, різниця між Х та У збільшується зі збільшенням відстані між
пастками, тому слід провести операцію щодо врівноваження ймовірностей.
Так, знаючи довжину кола (L=2пR) та довжину частини кола, що припадає на
пастки (і=0,35 м), легко розрахувати довжину частини кола без пасток,
так званий порожній простір (g=L-0,35). Для кожного з дослідів він
становитиме 2,79; 5,93 та 9,07 м, відповідно. Дальший етап — визначення
співвідношення показників g та і (Z=g/i). Вони дорівнюватимуть приблизно
8; 17 і 26 — відповідно для кожного варіанта. Це й будуть коефіцієнти
врівноваження ймовірностей Х і У.

У разі тотожності, тобто в тому випадку, який абсолютно доводить
механічний характер дії пасток Барбера, У дорівнює ХZ, якщо У більше ХZ,
то пастки Барбера діють як репелент (відлякують комах), а коли У менше
ХZ, вказані прилади мають атрактивну (приваблюючу) спрямованість. Як
видно з таблиці, в усіх дослідах У значно менше за ХZ. Що ж може
приваблювати комах?

азників, серед яких вони орієнтуються доволі легко. Пастки Барбера, що
закопані в грунт, порушують звичайний “рельєф” температурного поля,
утворюючи теплові порожнини або ями внаслідок виникнення градієнта
температури між простором, обмеженим площею отвору пастки, та поверхнею
грунту, що оточує останні. Саме ці теплові градієнти й приваблюють до
пасток комах, місця схованок яких теж мають меншу температуру порівняно
з оточуючою грунтову поверхню. Завдяки незначній відстані, з якої комахи
відчувають температурний градієнт, напрям їхнього руху, звичайно, теж
відіграє свою роль у потраплянні до пасток. Отже, повне заперечення
елемента механічної дії пастки Барбера, як і неврахування її атрактивної
дії, було б, безперечно, помилковим.

Оскільки пастки Барбера мають властивість приваблювати комах,
використання результатів їхніх виловлювань в екологічних дослідженнях
дає не менш важливу й цікаву інформацію, ніж дані, отримані за допомогою
феромонних і кольорових пасток, давно відомих як атрактивні.

Але повернемося до грунтових пасток. Для селективного відбору об’єктів,
що за розміром перевищують 10 мм, пастку Барбера споряджують спеціальним
трапом, який утричі-вчетверо підвищує ефективність виловлювання. Для
зберігання комах у пастках застосовують різноманітні фіксатори,
найчастіше суміш етанолу з оцтовою кислотою. Використовують пастки
Барбера різного діаметра.

Слід виокремити пастки на основі харчових принад, які розміщують у
приладах спеціальної конструкції.

Враховуючи особливості поведінки комах із прихованим способом життя, для
їхнього обліку розроблено імітаційні пастки, що імітують грунт —
непрозорі грубі матеріали, розміщувані навколо рослин.

Для моніторингу комах, які частину життєвого циклу проводять у грунті й
вилітають з нього у дорослій стадії (переважно двокрилі та
жорсткокрилі), використовують прозору ємність-накопичувач із
прямокутними отворами (звичайна поліетиленова трилітрова пляшка з
кришкою). Її закопують нижньою частиною в грунт так, щоб отвори були над
його рівнем. Зверху одягають непрозорий екран площею 1 м2, причому
верхня частина ємності має виступати над ним. Комахи, що вилітають,
прямують на світло, яке потрапляє до конструкції через частину
накопичувача, що виступає над екраном, і концентруються в його верхній
частині. У разі загибелі комах вони падають на заглиблене в грунт
конусоподібне дно з кришкою. Для обліку накопичувач виймають із грунту,
кришку відкручують, комах висипають у паперовий пакетик для дальшої
роботи в лабораторних умовах.

Для виловлення деяких грунтових фітофагів, наприклад, капустянки,
використовують і акустичні пастки на основі звукових сигналів,
ідентичних до тих, що генерують ці комахи. Перевага акустичних пасток
полягає у великій уловистості, оскільки до них можуть потрапляти як
літаючі особини, так і ті, що переміщуються на поверхні грунту.

Грунтові розкопки

Точнішим способом визначення щільності грунтових шкідників уже протягом
майже двохсот років залишаються грунтові розкопки. Цей винятково
трудомісткий, але надзвичайно результативний метод полягає в ретельному
вилученні з грунту облікової ділянки всіх комах, фіксації їх та
обстеженні в лабораторних умовах. Точність визначення заселеності грунту
шкідниками залежить від розміру й кількості облікових ділянок.

Залежно від часу виконання, розрізняють осінні, весняні (контрольні) та
вегетаційні (періодичні) грунтові розкопки, а від глибини — дрібні (до
10 см), звичайні (до 45–50 см) та глибокі (на 65 см і глибше).

Осінні розкопки проводять на полях за двома діагоналями або у шаховому
порядку, викопуючи ями 50х50 см завглибшки до 1 м (наприклад, личинки
хрущів). Вважається, що проби максимальної глибини — до 1 м — слід
розкопувати під час наукових досліджень, у більшості ж випадків цілком
достатня глибина 30–50 см, але слід мати на увазі, що окремі шкідники,
наприклад, личинки хрущів, особливо на легких грунтах, можуть жити й
глибше. Для обліку беруть грунт з облікової ділянки на всю глибину
розкопування. Кількість ям на кожному полі визначають залежно від його
розміру: за площі до 10 га копають 8, 11–50 —12, 51–100 га — 16 ям. Якщо
площа перевищує 100 га, на кожних подальших 50 га додатково копають
чотири ями.

Весняні контрольні розкопки здійснюють після танення грунту для
з’ясування змін стану (смертності) шкідників за період зимівлі та їхньої
чисельності за методикою осінніх обстежень не менше як на 10% площ,
обстежених восени.

Вегетаційні розкопки здійснюють у період вегетації сільськогосподарських
культур для визначення чисельності грунтових шкідників (наприклад,
личинки хрущів, західного кукурудзяного жука та різні стадії капустянки)
і пошкодженості ними рослин. Найчастіше це дрібні розкопки: облікові
ділянки розміщують так, щоб рядок рослин був посередині. Для з’ясування
вертикальних переміщень шкідників у грунті (наприклад, личинок хрущів)
чи динаміки їхнього розвитку (наприклад, капустянка звичайна) можна
проводити розкопки через певний проміжок часу (щотижнево, щодекадно
тощо) і на різну глибину.

Грунт з облікових ділянок вибирають поступово, не змішуючи різні шари,
висипають його на заздалегідь підготовлену підстилку зі щільної тканини
(брезенту чи мішковини).

Комах із грунту вибирають вручну або після його просіювання чи
промивання з подальшою фіксацією зібраного біологічного матеріалу у
70°-ному етиловому спирті.

Обліковують грунтових комах і за підрахунком грунтових валиків, що
утворюються внаслідок їхніх переміщень під поверхнею грунту, як
наприклад, із капустянкою звичайною. Такий метод обліку капустянки
доцільно використовувати рано навесні та восени, коли поверхневий шар
грунту вологий. Для цього приблизно на кожних 100 м2 беруть ділянку в
1/4 м2 і візуально визначають величину зритої ходами поверхні за
трибальною шкалою: 1 бал — зритість не перевищує 1/3 ділянки; 2 бали —
2/3 ділянки; 3 бали — зритість перевищує 2/3 ділянки.

Облік комах, що переміщуються на поверхні грунту

Для моніторингу комах, що переміщуються на поверхні грунту,
використовують 10-метрові ділянки (з таким самим інтервалом)
технологічних грунтових доріг, розміщені по периметру агроценозу, на
яких візуально обліковують ланцюжки слідів комах, визначаючи їхню добову
міграцію (чисельність особин) як відношення кількості комах, що залишили
сліди на 10-метровій ділянці, помножену на кількість облікових
10-метрових ділянок до коефіцієнта повернення комах (2) з урахуванням
коефіцієнта загибелі комах на полі (-10%). Увечері ці ділянки
механізовано розрівнюють для знищення будь-яких слідів на поверхні
грунту, а вранці, до початку руху транспорту та сільськогосподарських
машин, оглядають. Ланцюжки слідів добре помітні як на сухій поверхні,
так і на вологій і дають змогу визначити навіть напрямок руху комахи.
Після цього розраховують добову міграційну активність ентомологічних
об’єктів як до агроценозу, так і за його межі на десять метрів з кожного
боку, що дає можливість оцінити міграційну активність комах залежно від
навколишніх агро- чи біоценозів, населених пунктів, автошляхів тощо.
Застосування методу дає змогу уникнути основних недоліків грунтових
пасток: випадкового потрапляння до них комах і неможливості визначити
їхні міграційні шляхи. Крім того, спосіб абсолютно не заважає проведенню
технологічних операцій, оскільки не передбачає розміщення будь-яких
пристроїв безпосередньо в агроценозі, що досліджується. Як додатковий
економічний ефект — заощадження коштів на придбання, транспортування та
розміщення ентомологічних пасток.

Позитивний результат від застосування методу (порівняно з грунтовими
пастками) в підсумку складається зі зростання об’єктивності (у 250
разів) моніторингу завдяки зростанню ймовірності потрапляння
ентомологічних об’єктів у зону обліку та у 2,5 раза здешевлюється
вартість його виконання.

Система захисту від шкідників

Система захисту люпину від шкідників передбачає, насамперед, правильне
розміщення його посівів у сівозміні. Не рекомендується висівати люпин
після бобових (що мають спільних шкідників) та повертатися на попереднє
поле раніше як через п’ять-шість років, а в разі використання стійких
проти фузаріозу сортів — через два-три роки. Кращими попередниками є
зернові. Рекомендується також дотримуватися просторової ізоляції від
інших бобових культур і видів люпину.

Під час осіннього обробітку грунту слід здійснити одне-два лущення та
зяблеву оранку. Ці прості заходи істотно обмежують чисельність грунтових
шкідників. Під час висівання треба пам’ятати, що найбільше пошкоджуються
загущені посіви. Оптимальними є міжряддя завширшки 12–15 сантиметрів.

За появи на сходах бульбочкових довгоносиків слід очікувати значних
втрат. На жаль, у нинішньому переліку пестицидів немає торгових марок,
які рекомендували б препарати для регулювання чисельності цих шкідників.
Можна лише нагадати, що за радянських часів у цьому разі використовували
Метафос (0,4 л/га) або Метилпаратіон (0,4 л/га). Це, звичайно, не вихід
для сучасного виробництва. Сподіваємося, що цей факт підштовхне
виробників використати доволі привабливу “нішу” для реєстрації
препарату, хоча б з ефективністю, подібною до цих “ветеранів”.

У період вегетації хімічний метод застосовують, головним чином, проти
попелиць. Із появою на рослинах їхніх колоній проводять обприскування
Бі-58 Новим у нормі 0,5–1 л/га (причому допускається дві обробки) або
Штефесином у нормі 0,2 л/га (одна обробка). Якщо ж “упіймати” період
заселення люпину крилатими самками до утворення колоній, то можна
обмежитися й крайовими обробками.

Проти кліщів, клопів, конюшинної товстоніжки використовують Бі-58 Новий
у нормі 0,5–1 л/га (до двох обробок), а проти мінуючої стеблової мухи —
Штефесин у нормі 0,2 л/га (одна обробка).

Зазначимо, що іншої “хімії” для застосування на люпині у “Переліку…”
немає (табл. 2). Це доволі прикро, адже з подібною діючою речовиною
зареєстровано десятки торгових марок на різних культурах. Ефективність
їхня на люпині, певно, була б не меншою. Але маємо те, що маємо: на
люпині проти ентомологічних об’єктів зареєстровано аж два продукти.
Добре, що хоч строк їхньої реєстрації закінчується через два-три роки,
тож є час для поповнення асортименту.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020