.

Протистояння двох стилів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
226 1898
Скачать документ

Реферат на тему:

Протистояння двох стилів

Календарна реформа 1582 р. породила бурю протестів і жорстку полеміку,
зокрема серед учених. Проти неї висловилися практично всі університети
Західної Європи. Ширилися твердження, нібито григоріанський календар
астрономічно не обґрунтований, що це – усього лише “спотворення
юліанського календаря”. З’явилися чутки про близький “кінець світу”, їх
особливо завзято поширювали протестанти, вважаючи, що “краще розійтися з
Сонцем, ніж зійтися з папою”.

Щоправда, сам Мартин Лютер (1483-1546) був за реформу календаря, але
інші протестанти міркували інакше. Наприклад, у 1583 р. протестантський
професор Лука Осіандер назвав реформу безбожною, а папу – антихристом,
який забажав наказувати зорям. Водночас видатний астроном Йоганн Кеплер
(1571-1630), хоча й був протестантом, виступив за реформу календаря, яку
в протестантських країнах провели із запізненням на 50-100 років.
Католицькі країни Європи перейшли на новий стиль практично відразу.

Не сприйняли реформу календаря і деякі російські вчені XIX-XX ст. Так,
астроном Й. Медлер у 1854 р. в статті «Про реформу календаря» написав
таке: «За розпорядженням Юлія Цезаря днем весняного рівнодення повинно
бути 21 березня… Коли в IV столітті нашого літочислення цей календар
був прийнятий, то на Нікейському соборі постановили: 1. Оскільки весняне
рівнодення змістилося в той час на 18-те березня, то викинути три
дні…». Згодом, у 1939 p., це ж повторить автор підручника з астрономії
Б.М.Хлюстін. Звичайно, все це — суцільні домисли (хоча й дуже вчених
людей). Нікейський собор нікуди весняного рівнодення не пересував, бо
воно 18 березня тоді ще й не досягало. Навпаки, Птолемей в «Альмагесті»
вважав датою весняного рівнодення 22 березня, а точні, сучасні
обчислення доводять, що в час Нікейського собору, 325 р., воно випадало
на 20 березня. Тож і твердження, нібито Нікейський собор викидав якісь
дні з лічби (тобто реформував календар), безпідставні.

Ще два визначні авторитети, кожен у своїй царині, сприяли поширенню
хибних уявлень щодо григоріанської реформи та щодо цінності юліанської
календарної системи. Хімік Д.І.Менделєєв (1834-1907) при обговоренні
питання про календарну реформу в Росії у 1899 р. висловився так: «Але
при запровадженні цього григоріанського стилю (в 1582 р.)… папа Григорій
XIII увів поправку всього на 10 діб, тобто помножив усілякі
непорозуміння, і питання календаря ускладнилися, а не спростилися…

Річ ясна, Менделєєв не збагнув суті реформи 1582 p., завданням якої було
– повернути весняне рівнодення «на своє місце», на 21 березня, де воно
(майже точно!) було в час Нікейського собору, коли встановлювали правила
святкування християнської Пасхи.

Тоді ж, у 1899 p., на засіданнях Комісії з питання реформи календаря
відомий спеціаліст із церковної історії В.В.Болотов заявив аж так:
«Григоріанська реформа не має для себе не лише оправдання, але навіть
виправдання… Сам я скасування юліанського стилю в Росії вважаю зовсім
небажаним. Я й далі залишаюся рішучим шанувальником календаря
юліанського. Його надзвичайна простота становить його наукову перевагу
перед будь-якими іншими календарними напрямами. Вважаю, що культурна
місія Росії з цього питання полягає в тому, щоб ще упродовж декількох
століть притримати при житті юліанський календар і тим самим полегшити
для західних народів повернення від непотрібної нікому григоріанської
реформи до незіпсованого старого стилю».

Звичайно, це – хибна думка. Юліанський календар є непоганою «лінійкою»
для вимірювання часу усього лише упродовж кількох століть. Але,
повторимося, неможливо уявити собі, щоб людина, безперервно підвищуючи
рівень свого технологічного розвитку, відмовилася від розробки та
використання для своїх потреб такої одиниці лічби часу, яка адекватна її
астрономічному прообразу. А з цієї точки зору григоріанський календар,
як висловився недавно американський астроном Г.Мойєр, «є цілком
задовільним компромісом між необхідною точністю і вкрай бажаною
простотою».

Можемо сказати: сто чи й більше років тому, за відсутності в багатьох
відношеннях певної інформації та належного аналізу, таким заявам можна
було б не дуже дивуватися. Але тепер! То тут, то там з’являються
публікації, в яких заново критикують сучасний календар та безперервно
нагадують, що «Хто після знайденої Істини дошукується ще чогось, той
шукає брехні». Що «Визначення собору 1583 р. звучить: «Хто дотримується
григоріанської Пасхалії безбожних астрономів, той нехай буде анафемі
відданий». Бо, мовляв, «юліанський календар завжди є надійним якорем, що
втримує православних від поглинення світом інославним». Що «введений
папою календар… мав на меті підкорення латинському Риму усього
православного Сходу».

Архієпископ Серафим (Соболєв) написав навіть таке: «З усіх наведених
нами канонічних правил ясне і те, в який великий гріх впали католики,
відкинувши святі канони, які не дозволяли нам святкувати Пасху одночасно
з Пасхою іудейською. Цей гріх хули на Духа Святого, який не прощається
Богом ні в цьому, ні в майбутньому житті. Бо через святі канони мовить
Сам Бог Дух Святий, бо канонічні, як і догматичні постанови Вселенських
Соборів приймалися згідно зі словами Божественного Писання: «Бо
зволилось Духові Святому і нам» (Дії 15:28). І не для того Божественний
Дух, спільно з Апостолами, Вселенськими Соборами і святими Отцями,
встановлював канонічні істини, щоб ми їх згодом виправляли і
скасовували, як нібито недосконалі та помилкові» («Разорвать
экуменическое кольцо», М, 1998, с, 88).

Ми дізнаємося також, що на Соборі Східних Церков 1583 р. було закликано
православних «твердо і несхибно, навіть до пролиття своєї крові,
держатися юліанської Пасхалії». Що «Вселенський Патріарх Кирил V у
своєму Окружному посланні в 1756 р. поклав на всіх християн, які
прийняли новий стиль, страшні прокляття на тимчасове земне і вічне
життя». Бо ж «прийняття нового стилю – це найважчий гріх». Мовляв, і на
Всеросійському Церковному Соборі 1917-1918 pp. доповідач Д.Лєбєдєв «в
силу науково-астрономічних і церковно-канонічних даних засвідчив
згубність будь-якого зближення з григоріанським стилем, віддаючи
безумовну перевагу старому юліанському стилю». Нарешті, звідти ж
дізнаємося, нібито «новий стиль, як засвідчують наукові дані, містить у
собі більші дефекти і, принаймні, є дальшим від істини, ніж старий
стиль».

А тому святкування Пасхи по-католицьки – це «дело крайнего бесчиния и
отход от Апостольской верности». Саме питання про календар – «вопрос
веры и весьма важнейший». Григоріанський же календар «является
исторически вредным, оказывается астрономически ненужным».

e

-6

.

0

e

>овляв, цей перший відображає зоряний рік і є тому космоцентричним, він
«вловлює пульс Всесвіту», у ньому «звучить музика небесних сфер», його
цикл і коло є «символом вічності», він є «есхатологічним», це –
«іконографічний вираз часу», «священна ікона часу», це – «включення
космосу у вічність», «образ вічності на землі», «явління вічності в
часі» і т. п.

Григоріанський же календар, за архим. Рафаїлом, – «оземлений», він
«прямолінійний», «утилітарний і технократичний», «позбавлений будь-якого
містичного підтексту», це, мовляв, «суха бухгалтерія», він, «втративши
ритмічність, став деструктуалізуючою силою», він «ігнорує космос», бо
«струни космосу… в ньому порвані, залишилася лише одна, натягнута між
Землею і Сонцем».

Насправді увесь цей панегірик юліанському календарю, його нібито
«іконографічності», – безґрунтовні домисли. Єдине їхнє оправдання – в
боязні «зовнішнього світу», надія за його допомогою «втримати
православних від поглинання світом інославним» (побоювання, якщо
подумати всерйоз, даремне, бо ж ніхто ніколи й нічим не замінить,
скажімо, красу православного обряду!).

Тут передусім слід зазначити, що юліанський рік запроваджено як засіб
лічити дні в роках в ритмі зі змінами пір року: жодних міркувань щодо
інших «ритмів космосу» тоді ні в кого не виникало.

Що ж стосується лічби часу за положенням зір на небі, за їхнім сходом чи
заходом, то цей спосіб є мало придатним і то лише з огляду на труднощі
спостережень цих явищ (зокрема і як «перших» у році чи «останніх»). Бо ж
завдяки прецесії умови цього сходу чи заходу зір від століття до
століття безперервно і помітно змінюються. Наприклад, перший ранковий
(геліакічний) схід зорі Сіріус близько 3000 р. до н. є. наставав у день
літнього сонцестояння (22 червня за н.ст.), а в наш час – на 43 доби
пізніше (4 серпня).

Висновок очевидний: юліанський календар, строго кажучи, не відображає
належно ні змін пір року, ні повторень у положенні зір на небі. А, наче
корабель без капітана, пливе в часі без орієнтації на яке б то не було
астрономічне явище.

Архим. Рафаїл усіляко розхвалює 19-, 28- і 532-річний цикли юліанського
календаря (і пасхалії), наче не знаючи про їхню неточність. Адже за
кожні 19 років фази Місяця зповзають назад на 0,06135 доби, що за 532
роки (28 циклів) дає похибку 1,72 доби, за З * 532 роки – 5,15 доби. А
це вже розбалансованість циклів, а не їхня «космічна гармонія»!

Образно кажучи, римо-католики і протестанти при обчисленні дати Пасхи
дивляться на небо – враховують реальну астрономічну ситуацію в
цілковитій відповідності з рішенням Нікейського собору 325 р.
Православні ж дивляться у книжку, в таблиці, складені 1300 роки тому,
для них реальних фаз Місяця, реального весняного рівнодення наче й не
існує. І як же вони цим протиставляють себе євреям! Адже в Іудейській
Пасхалії ніхто і ніякої повторюваності, циклічності у «розкладі дат» так
і не відшукав (спроби такі були неодноразово). На кожен рік (!)
будь-якого століття обчислення дати єврейської Пасхи проводиться окремо,
останні 200 років – за формулами Гаусса (див. Додаток ІІІ). У
православних же – дивовижне намагання абсолютизувати, «канонізувати»,
надати догматичного смислу великому індиктіону («великому миротворному
кругу»).

Нарешті, слід дати пряму відповідь на питання: чому Східна Церква не
приймає григоріанського календаря? Відповідь на нього випливає зі знання
деяких особливостей календаря єврейського. Як вже згадано вище, середня
тривалість року єврейського календаря рівна 365,24682 доби. А тому
весняне рівнодення цього календаря – весняна текуфа Т – зміщується по
датах календаря григоріанського вперед на одну добу за кожні 232 роки
(це в 1,7 раза повільніше, ніж по тих же датах зміщується 21-ше березня
юліанського календаря як умовна дата весняного рівнодення православної
пасхалії). В середині 1-го тисячоліття вона співпадала з 21 березня н.
ст. У наш час весняна текуфа припадає на 26 березня (див. рис. Додатку
VII). А тому, оскільки за кожні 19 років повня тричі трапляється між 21
і 26 березня н.ст., то вона для католиків є весняною, але для євреїв –
ні. І католицька Пасха тоді буває у березні, єврейська ж – у квітні
(православна Пасха «автоматично» завжди після єврейської).

Православна Церква вважає ситуацію «християнська Пасха перед єврейською»
неприйнятною. Цей свій погляд вона ґрунтує на «сьомому Апостольському
правилі»: «Якщо хто єпископ або пресвітер або диякон святий день Пасхи
перед весняним рівноденням з іудеями святкувати буде, нехай буде
вигнаний із священного чину». Є також 1 -ше правило Антіохійського
собору (341 р.): «Якщо хтось… насмілиться… з іудеями звершувати
Пасху, такого святий Собор вже віднині осуджує бути чужим для Церкви…»
Водночас робляться посилання і на постанови Нікейського собору.

Але, як вже було згадано, текст постанови Нікейського собору не
зберігся. У посланні ж імператора Константина єпископам, які не брали в
ньому участі, стверджується, що собору «здалося непристойним звершувати
це найсвятіше свято за звичаєм іудеїв», бо вони «замість належного
виправлення в одному і тому ж році звершують Пасху двічі». Тобто якщо за
єврейським календарем 15 Нісана трапилося зразу після весняного
рівнодення, а наступний календарний рік мав 12 місяців, то чергове 15
Нісана настане вже перед весняним рівноденням. Це створює ілюзію
святкування Пасхи, принаймні один раз за кожні 19 років, двічі на рік.
Собор вирішив також усім християнам святкувати Пасху в неділю.

Є цілком переконливі докази того, що Александрійська церква зразу ж
після Нікейського собору неодноразово відзначала Пасху разом із євреями,
конкретно в 343, 347, 367, 370, 374 і 396 роках. І, як то кажуть, світ
не завалився…

Непримиренні слова, наведені вище, втрачають свою пригноблюючу силу, як
тільки знайомимося з працями двох професорів Духовних академій РПЦ –
Л.Воронова і Д.П.Огицького (журн. «Богословские труды» VII, М., 1971, с.
170-211). Ось що пише перший із них: «Нікейський собор не увів… для
всезагального, обов’язково вічного вжитку якусь строго визначену
пасхалію як уніфіковану систему обчислень», бо «александрійська пасхалія
навряд чи мислилася як вічна і незмінна». У свою чергу Д.П.Огицький
зазначив: «Твердження Властаря, нібито, згідно з канонами, християнська
Пасха завжди має йти услід за іудейською, в корені помилкове». Кажучи
словами Л.Воронова, йшлося лише про те, щоб у релігійному відношенні
християни цілковито відмежувалися від будь-якого спілкування з
синагогою.

Література:

Климишин І.А. Календар і хронологія. – Івано-Франківськ, Гостинець,
2002.

Климишин І.А. Основи пасхалії. – Івано-Франківськ, Нова зоря, 2005.

Климишин И.А. Календарь и хронология. – М., Наука, 1990.

Селешников С.И. История календаря и хронология. – М., Наука, 1977.

Wierzbowski T. Wademecum.– Lwow, Warszawa. 1926.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020