.

Жерар Філіп в оцінці товаришів по мистецтву і критики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5264
Скачать документ

Реферат на тему:

Жерар Філіп в оцінці товаришів по мистецтву і критики

Жорж Садуль, кінорежисер, на сторінках “Леттр франсез” (21.06.1946 р.)
про гру Жерара Філіпа у фільмі “Ідіот” за Ф.Достоєвським писав: “У
надзвичайно важкій ролі князя Мишкіна Жерар Філіп показав себе одним з
найкращих акторів нашого часу, а Едвін Фейер (Настасія Пилипівна)…
краща за все там, де покірно йде за режисером (Жорж Лампен), а не
демонструє свої “зіркові примхи”.

Після “Ідіота” і “Одержимого” Жерар Філіп міцно утвердився в амплуа
героя-коханця на французькому екрані. Багато французи бачили за
п’ятдесят років і вже склалися канони краси і поведінки, вже не одна
зірка засяяла новим світлом, а не одна і закотилася на кінообрії.
Іронічно-жартівливий критик журналу “Сінема” Пьєр Філіпп, окресливши
еволюцію героя-коханця, знайшов в довжелезній черзі героїв місце для
Жерара Філіпа:

“Він втілення всієї молодості світу, він вміє з вражаючим мистецтвом
переходити від сміху до сліз, вміє однаково переконливо грати
простолюдина і аристократа, нерозважливого юнака і досвідченого
чоловіка. Він вийде перед глядачем в костюмі і в піжамі, в брюках і в
мундирі, в сутані і в куртці, з незмінним вихором непокірного волосся і
поглядом невідпорним, радісним, грайливим, як молоде шампанське…”

Луї Арагон усіляко хвалив “Пармський монастир” Кристіана-Жака: “Мені
здається – це чудовий фільм, яким ми можемо пишатися (особливо, якщо
порівняти його із сумнозвісними голівудськими спробами), і найважливіше
звернути увагу на те, який великий актор у цьому фільмі Жерар Філіп,
скільки внутрішнього вогню у Марії Казарес, а чи стендалівські це
характери чи ні – інша справа. А образ кохання, який наче відтісняв все
інше!”.

Бажання Фабріціо дель Донго (Жерар Філіп) знищити тирана, відновити
зруйновану справедливість майже стихійне, воно підказане вродженою
моральністю, до виховання якої і закликав Жерар своїх молодих
сучасників. Шляхетне прагнення актора не знижувалося комерційним
романтизмом картини – молодь зрозуміла Фабріціо і захоплено вітала.

Марія Казарес (спр. Кірога, 1922–1996) з Жераром Філіпом потоваришувала
на зйомках “Пармського монастиря”; спостерігаючи за ним на репетиціях і
в будні, вона робила замітки: “Слабкий і в той же час на рідкість
міцний. Впертий, забобонний, як всі слабкі люди, запальний, гарячий і на
рідкість добрий… Дуже важко схопити його суть! Вкрай рухливий,
повітряний, він наче проходить крізь пальці. Призма з тисячею граней! За
характером він створений для театру: майже жіноча чутливість, прагнення
рівноваги і ясності, вправність, постійна потреба подобатись усім і
кожному, зачаровувати своєю привабливістю, вражати.

А зовнішність Жерара? Витончений силует, “золотий” голос, що вмів
дзвеніти металом і накривати хвилями ліричного тепла, правильно
окреслений овал обличчя: ясні, широко відкриті на світ очі, і це довге,
пружне і легке тіло, яким він володів, як фокусник. Поглянеш на його
“мав’ячі” гримаси, на пустотливі любі витівки, на вічну спрагу
імпровізацій і дрібничок – і казатимеш: легковажна істота, яка байдужа
до доброго і ницого, яка рівно ковзає по поверхні життя. І все-таки
цього не казатимеш, тому що через маску ледь-ледь та й визирне така
серйозність і навіть мудрість, що мимовільно подумаєш: цьому Аріелю
добре відомі істинні та мнимі вартості, в ньому сховано стільки
внутрішньої гіркоти і суму, що він надає перевагу літати над світом і
дивитись на нього не затьмареним поглядом. Кого йому грати? Він,
звичайно, створений, щоб одухотворити образи невинних, недосвідчених
жертв, героїв, наділених усіма доброчинностями, хоробрістю, мужністю і
відвагою. Йому судилося грати чарівних принців, яким допомагають добрі
феї, легендарних героїв, викупаних в дитинстві в чудодійному джерелі,
вразливих лише в одній малюсінькій точці, куди здатна поцілити одна лише
смерть. Тільки вона може відшукати це вразливе місце в ньому самому (і
смерть знайшла це місце: пістряк (рак) печінки, від чого Жерар Філіп
помер, не знаючи діагнозу).

З приводу ролі Франсуа у фільмі “Такий милий маленький пляж” режисера
Іва Аллегре преса відмічала, що особливістю всіх героїв Жерара Філіпа є
те, що вони поєднували в собі романтичне вивищення над дійсністю, молоде
прагнення до чистого і прекрасного життя, і в той же час всередині них
незнищимо жили сумніви, що це неможливо, якійсь навіть сарказм і іронія
над самим собою, прекраснодушним і захопленим. У Аллегре Жерар вперше
зіграв героя, який забрів у глухий кут саме тому, що він підкорився,
виявився слабким перед труднощами життя, загубив своє романтичне кредо.
Він зіграв застереження своєму поколінню і післявоєнній молоді, яке
зводилося до добре відомої істини: важливо залишатися самим собою, не
дивлячись ні на що. Саме це і надало фільму Аллегре потрібної
актуальності. У Жерара була рідкісна здібність зближувати свого героя,
ким би він не був, і з психологічними завданнями свого часу. Після
прем’єри фільму 19 січня 1949 року в кінотеатрі “Мадлен”, яка відбулася,
тріумфально снобистськи саркастичний “класик модернізму” Жан Кокто
сказав про Жерара: “Це абсолютний шедевр”.

Дуже серйозна робота прийшла до Жерара Філіпа восени 1948 року, коли він
отримав листа від Рене Клера з пропозицією зніматися у фільмі “Краса
диявола” (за твором Гете “Фауст”). Клер не міг обійтися без Жерара
тільки він з його вмінням відтінити іронією комедійну ситуацію, з його
легкістю і поривчастістю у вираженні почуттів зумів би втілити задум
Клера. До того ж у зовнішності Жерара так чудово переплелись диявольські
і янгольські риси, – вуха, зуби, ніс – в них є щось сатанинське, а очі
як у серафима.

Рене Клеман, кінорежисер:

Жерар належить до тієї категорії людей, яку називають “матеріалом для
ліплення”. Поясню свою думку. Якщо на одній з репетицій ви
відпрацьовуєте якусь деталь, то це виявляється на всіх наступних
репетиціях. Разом з Жераром ми брали “матеріал для ліплення” і
замішували його. На кожній репетиції Жерар удосконалював образ. Він
відчував знімальну камеру і володів дивовижною точністю. Він завжди
дошукувався до суті кожного руху. Якби Жерар не володів цією точністю, я
ніколи б не зміг вдатися до тих складних і тривалих рухів знімальної
камери, які глядач бачив у фільмі. Саме, працюючи з Жераром, я вперше
слідкував за репетицією і зйомкою, не відриваючись від візира знімальної
камери, Жерар запам’ятовував усе. Його точність породжувала труднощі, що
пов’язані з розміщенням меблів, декорацій, світла. Як режисер, я не міг
на це не зважати.

На зйомці він був настільки зосереджений, що дуже різко зупиняв кожного,
хто намагався заговорити з ним навіть у справі, не кажучи вже про те,
щоб дати інтерв’ю. До праці він ставився з дивовижною повагою.

Мішель Морган (нар. 1920), кіноакторка:

Жерар Філіп неповторний. Я не бачу нікого, з ким його можна було б
порівняти. Він був романтичним героєм, що народжуються один-єдиний раз
на століття. Він був тим, кого хотіла б зустріти на своєму шляху кожна
жінка. Він був саме втілення поезії, стриманості, гармонії, мрії, якою
ми намагаємося оволодіти, мрії, що вислизає, тікає від нас.

Жорж Садуль:

До вершин генія його піднесли серце, його праця, його розум, в значно
більшій мірі, ніж це зробила його вражаюча обдарованість. Він був самою
скромністю. Це не означає, що Жерар не усвідомлював своєї слави і свого
таланту. Він знав собі ціну. Але ще краще він знав те, що мусить
продовжувати всьому вчитися, що все ще треба завойовувати, що мистецтво
для свого удосконалення вимагає тривалого часу, а життя жахливо коротке,
навіть якщо воно триває і цілий вік.

Але на творчому шляху Жерара Філіпа були і невдачі, до таких відносять
його роль Мішеля у фільмі Марселя Карне “Жульєта, чи Ключ від снів”
(1950 р.). Пояснюється це тим, що Жерар менш за все належав до того типу
акторів, які відрізнялися магічною здатністю бути, а не здаватися на
екрані, особливою кінематографічною піддатливістю, що дозволяє режисеру
легко включити його в свою образотворчу систему. Недарма товариші по
мистецтву казали про Жерара, що той “надто актор, актор понад голову”.
Тому Жерар не міг бути натурником теми, як, напр. Ж.Габен у Карне чи
Ж.Маре у Кокто, який слухняно виконує волю режисера. Але головне,
ймовірно, полягало в тому, що тема, нав’язана Жерару у фільмі, була йому
органічно чужою. Чужою його емоційному багатству і напрузі духовного
життя, схильності до самоаналізу і зовсім вже несумісною з
життєрадісністю його натури, буйністю здорової плоті і природних її
проявів. На відміну від персонажів Карне, герой Жерара завжди
конкретний, не знає психологічної недомовленості і нечітких контурів.
Стихія Жерара – реалістична чи романтична драма молодої людини, що
переживає трагедію внутрішнього становлення, морального вибору і
самовизначення (Франсуа, Мишкін, Фабріціо), чи романтична комедія, що
пропонує ситуацію, в якій герой, повноцінно здоровий, який не знає
душевного надлому і такий, що відкидає всі перешкоди для самовираження,
вільно виявляє природні емоції духу і плоті.

Не дивно, коли Кристіан-Жак дав Жерару прочитати сценарій
“Фанфана-Тюльпана”, який був написаний ним у співдружності зі
сценаристами Рене Веблером, Рене Фалле і Анрі Жансоном, той відразу ж
погодився на зйомки, що мали відбуватися в околицях Грасса, в милому для
його серця Провансі, неподалік від великої садиби Фау. Так все і
відбулося – зйомки почалися в серпні 1951 року, а в жовтні картина
“Фанфан-Тюльпан” була вже закінчена.

Заявка основної теми фільму – недолугість війни, яку розпочав знічев’я
самозакоханий, пересичений монарх і торжество простого хлопця, такого,
яким він намалювався у народній свідомості французів, – викладена ясно і
без перекручень.

Фанфан вірить у себе. Це найголовніше. В своєму житті він керується
простими, майже елементарними заповідями: допомагай слабкому, карай
негідника, не попускай злу. В ньому вирує ключем незв’язане, незіпсуте
природне начало, саме життя у своїй прекрасній і нестримній течії. Тому
життя світу, в якому опинився Фанфан, він хоче збудувати у відповідності
до власних законів, які і приведуть його до успіху.

Сила Жерара Філіпа полягає в тому, що він надає своєму легендарному,
досить умовному герою неповторну безумовність індивідуальності. Він
повнокровний, переконливий в кожному нерозсудливому вчинку, що
передбачені жанром “комічного вестерну” про епоху Людовика ХV.

Іронія Жерара у Фанфані виводить цей образ з річища вкорінених
фольклорних уявлень, героїка образу поєднувалася із глузуванням над
безпідставною відвагою, творець власної долі виявлявся в такій же мірі і
її улюбленцем. Ці дивовижні пропорції ілюзійного і достовірного,
омріяного і явного у Фанфані забезпечили йому таку популярність, якої не
принесе вже жодний пізніше створений образ. Фанфан-Тюльпан проголосив
народження акторського міфу Жерара Філіпа, і віднині всі його наступні
роботи будуть сприйматися через легенду Фанфана. Для частини глядачів
вже не мало значення що? (кого?) грає Жерар Філіп, важливо, що це він,
як кажуть, “йдемо дивитися нашого Жерара”.

Гі Дюмар:

Мені здається, що в очах мільйонів він був досконалим символом юності,
тієї юності, яку ми знаходимо в романтичній історії Франції, в історії
наших революцій.

Клод Шубліє:

У Франції символом післявоєнного часу (Друга світова війна 1939–1945 рр.
– В.Л.) був Жерар Філіп. Чому ж цим символом став Жерар Філіп, актор,
якому ще не виповнилося тридцять сім років, а не хтось інший, хто міг би
зрівнятися з ним? Жерар був талановитим, геніальним. Але ж не він один
був талановитим. Він був лівий за своїми переконаннями. Але і всі були
лівими.

Можливо, що він був більш гарним, ніж інші. В ньому відчувалася та
краса, що є дорогою серцю кожного француза. Дивлячись на нього, будь-хто
міг подумати: “Які ж ми привабливі, витончені, легкі, безпосередні і
кмітливі”.

…Минає час, та я – все молодий*

Влітку 1954 року режисер Отан-Лара завершує фільм “Червоне і чорне” з
Жераром Філіпом в ролі Жульєна Сореля, де він намагався психологічно
обставити і урізноманітнити свою істинно акторську тему як тему молодої
людини, яка пред’являла до життя романтичні вимоги, втратила ілюзії,
заплуталася і заплатила життям за помилки.

Я схильний до повторень лиш остільки,

Оскільки сам – людина…*

В 1956 році Жерар Філіп зіграв і поставив “Тіля Уленшпігеля” разом з
голандським режисером-документалістом Йорисом Івенсом за книжкою Шарля
де Костера, яку називають на батьківщині “Біблія Бельгії”. Критика
оцінила цей фільм, як цілковиту поразку видатного майстра. Закидали, що
з фільму Жерара вивітрився вільнолюбний дух народної книжки, елімінувала
її історична конкретика, задушні часи іспанського володарювання над
Фландрією під прапорами Карла V, Пилипа II і святої інквізиції, летюча
гіркота згарищ, де колись цвіли галасливі міста і села, попіл вогнищ, на
яких горіли інакомислячі гези, жива, мученицька і бунтівна плоть
історії. Зникла повнокровна фігура Тіля, вигадника і пустуна, казково
відважного бійця з іспанцями.

, запаморочливі погоні, захоплення в полон і чарівні порятунки від
небезпек, – засмучують лише два-три драматичні епізоди: страта батька
Тіля Клауса (звідси ми почули цей заклик до помсти: “Попіл Клааса стукає
в наші серця”), сумна одинокість Неле, подруги Тіля. Але і вони не
порушують каруселі фламандського вигадника Тіля, який то обдурює
недолугих іспанців, то дурить герцога Альбу (в ролі якого Жан Вілар,
досить симпатичного намісника іспанського короля, який в одну мить
зруйнував давню легенду про свою жорстокість), то, жартома, бавлячись,
влаштовує переправу війська Оранського і, зробивши добру справу для
батьківщини, повертається до Неле (Ніколь Берже, хоча не цілком
зрозумію, чому він так прагне до цієї безбарвної ляльки). В Тілі Жерар
наново зіграв Фанфана, одягнувши його на цей раз у фламандський костюм і
позбавивши національної характеристики. Звичайно, його Тіль милий,
добродушний, поривчастий – хвацько проробляє складні акробатичні антраше
на церковній дзвіниці чи на карнізах головної бані, з непідробною
вправністю купає в крижаній воді начальника війська найманців Сталеву
Руку, пустує, баламутить. Але якщо у Фанфані була унікальність, то Тіль
подібний на нього як тиражований двійник. Але … цілковито погодитися з
таким розумінням не можна тому, що і забути Фанфана не можна і,
зустрівшись з подібним героєм (а всі герої подібні своїм героїзмом),
сприймаєш його через призму Фанфана, а оскільки це ж Жерар Філіп, то
вони (образ і Жерар) співпадають; нам це не шкодить – мистецтво – це не
обов’язково документ і в першу чергу не документ; ми знали, чому йшли
дивитися фільм за участю Жерара Філіпа і, нарешті, зустріч відбулася, і
ми не помилилися в “нашому” Жерарі, а він, як і завжди, емоційно
переконливий, той самий, якого любимо і хочемо ще і ще раз подивитися на
цей еталон людськості. Всі решта огріхи: занадто яскраві фарби і
відверта павільйонна бутафорія і розкіш шведського (!) снігу – хіба щось
може знецінити Жерара? Хіба що інший, цілком інший, але не менш
переконливий актор в цій ролі… Були закиди і до інших його ролей в
інших фільмах. Чому подекуди люди (деякі!) не хочуть зрозуміти однієї
добре відомої аж до банальності істини: велич завжди залишиться величчю,
яку б “мишу” вона не породила. Оскільки помилка митця – це теж
мистецтво, а у випадку Жерара Філіпа і цього сказати (про помилку!) не
можна. Лишається тільки щиро зітхнути через неминучу плинність часу і
подякувати Богу, що був (є!) такий Жерар Філіп, який своєю особистістю
втілив вічну молодість світу, а не лише повоєнної Франції, а молодості
не до лиця старіти, тому лишається одне: або вчасно піти з мистецтва,
або доля це зробить сама за тебе, що і сталося у випадку Жерара Філіпа;
він пішов у вічність, це означає, що залишився з нами назавжди, а рядки
з його улюбленого Елюара

Похований вертає місце

Людині на землі…*

найменше стосуються його: його місце на землі залишилось за ним.

XXX XXX XXX

На початку п’ятдесятих років XX ст. атмосфера “холодної війни”,
нестабільність політичного становища Франції, зростаючі матеріальні
нестатки цілковито звели нанівець романтичний міф про казкове
післявоєнне майбутнє. Воно вже стало теперішнім, безжальним для
будь-якого мрійництва і запального прожектерства. І тим не менше
національна свідомість французів не хотіла з цим погоджуватися; отруєна
романтичними ілюзіями, як наркотиками, вона тягнулася до них, вимагала і
шукала, в той час як “гострий гальський розум” підказував, що потрібна
твереза оцінка реального стану речей.

Цю подвійність психологічного клімату і втілив Жерар Філіп, на той час
вже перший актор театру і кіно. Він став героєм “твореної легенди”,
стверджуючи незмінність французького героїчного характеру і у Сіді,
необхідність моральних стрижнів в епоху зневіри та нігілізму в принці
Гомбурзькому, а в Лорензаччо, – важливість подвигу і самовідданості
тоді, коли все твердило про її безглуздість і ницість. Інерція
збуджуючого героїчного романтизму, що перейшла з воєнного французького
кіно у післявоєнне, підтримувалась у сучасників Жерара відчуттям сорому
за ганебний початок для Франції сорокових років. Колективна душа довго
вимагала компенсацій за зламану війною національну гордість, за
зганьблену людську гідність. Потрібні були моральні критерії, щоб
озброїти приватне, індивідуальне буття у боротьбі з історичною
жорстокістю і рутиною, – тому французьке мистецтво взялося за поновлення
і виховання громадянської моральності, що похитнулася.

Цій високій просвітницькій меті служила і театральна діяльність Жана
Вілара, місію наставника взяв на себе Жерар Філіп. Але й він сам був
сином свого часу, його свідомість теж була насотаною тонкими отрутами
скепсису та іронії, тому його непереможний романтизм поєднував у собі
великодушність і в’їдливість, героїку і саркастичне самопізнання.
Романтизм Жерара стверджував пишність, повноту почуттів, гальську
життєлюбність і в той же час додавав до цього твердження відтінок
іронії. Тому героїв Жерара любили, тому їм довіряли. В них стомлені,
надламані французи одержували заряд життєвої енергії і доброї дрібки
критицизму щодо самих себе.

Режисер Вілар (1912–1971) в театрі розпочинає (1954 рік) репетиції
“Рюї-Блаза” В.Гюго, в головній ролі Жерар Філіп. Висловлювалася думка,
що в жодній іншій своїй ролі Жерар Філіп не виявив так чітко своє
подвійне ставлення до романтичної бравади – його тяжіння і
відштовхування від романтизму, піднесення романтичної прекраснодушності
і її зганьблення. Можливо, тому сам Жерар вважав Рюї-Блаза своєю кращою
роллю в театрі.

Робер Кантерс:

Ніхто сьогодні не носить плаща так, як це робив Жерар Філіп. Він накидав
його на плечі, зав’язував довкола шиї, він змушував його летіти з
елегантною невимушеністю принца молодості чи, можливо, молодості самого
Альфреда де Мюссе (автор п’єс, в яких грав Жерар Філіп. – В.Л.)
Присутність цього чарівного актора дала підставу включити до репертуару
Національного народного театру три п’єси Мюссе.

Починаючи з перших кроків на сцені в 1943 році, коли він з’явився білим
Янголом на безрадісному фоні “Содому і Гоморри” (п’єса Жіроду), Жерар
Філіп був для всієї молоді засліплюючим втіленням вічно живого
романтизму. Після “Принца Гомбурзького” Генріха Клейста він був героєм
Віктора Гюго, Мюссе, а в кіно – Стендаля. Навіть у прозі Альбера Камю,
нерідко надто аналітичній, він знаходить те, що дозволяє зробити з
Калігули принца романтиків, чи, що це одне і те ж, – мовою сучасності,
принца розлючених молодих людей.

“Коли я працював з Жераром в кіно, – говорить Рене Клер, – в мене
виникало відчуття, що я використовую тільки частину його обдарування. Це
відчуття викликало відчай. Цілковито обдарування Жерара могло розкритися
лише на сцені театру. Така точка зору одержала своє підтвердження в
день, коли на прохання Жерара я приступив на сцені театру до постановки
спектаклю. Він хотів втілити в сценічні образи всю трилогію Мюссе.
Вистава “Лорензаччо” і “Примхи Маріанни” були блискучим початком. Треба
було створити спектакль за третьою великою п’єсою Мюссе – “Коханням не
жартують”. І Жерар прийшов до мене…”

“Так, Жерар Філіп – неповторний Пердікан нашої епохи, – писав Морван
Лебек, – … перша заслуга Жерара Філіпа полягає в тому, що він інакше
зрозумів його, що він жив тим життям Пердікана, яке виразно випливає з
тексту. Хто такий Пердікан? Юнак на порозі самостійного життя. Вже
одруженим зустріне Пердікан наступне літо. Поки ж він мріє, дещо
вайлуватий і такий сентиментальний, яким можна бути тільки в двадцять
років. Заскочений зненацька запитаннями і закидами Камілли, яка за
знанням життя є старшою від свого кузена, він відчуває, що земля
вислизає у нього з-під ніг, він розгублюється. Але помалу Пердікан
починає придумувати відповіді. Він захищається як може, намагається
посміхнутися, пожартувати. Нарешті захоплюється власним красномовством і
вибухає імпровізованим монологом. Раптом Пердікан змовкає, здивований
тим, що так довго говорив. Вік бере машинально свою куртку з лавки і йде
геть. Йому сумно, він глибоко нещасний. Він готовий відповісти на
будь-якій виклик, готовий на будь-яку дурницю. Звичайно, він її зробить.
Зрештою, цей сміливий юнак, який з насолодою заявляв про те, що він
атеїст, впаде, як нещасливе хлоп’я, до підніжжя Розп’яття. Такий образ
справжнього Пердікана Мюссе, який розкрив нам Жерар Філіп. Майстерно.
Незабутньо. Акторське виконання Жерара не надається до більш детального
опису. Не можна переказати невиразиму ніжність, з якою вія вимовляв
зовсім прості слова: “Нещасна дівчина…” Жерар Філіп повернув нам
юність, красу, безсмертну чарівність Пердікана!

Жан-Жак Готьє:

Завдяки непідробній грації Жерара Філіпа, його природній витонченості,
його шляхетності, його розуму, образ Пердікана залишав відчуття
тривалого захоплення.

Життєлюбний і чарівний, він був втіленням усіх якостей. Блискуче
розставлені, продумані за своєю тривалістю паузи оновили текст, який ми
знаємо напам’ять. Виконаний сотні разів в концертах, тисячі разів на
конкурсах, для звичного і такого, що втратив гостроту слуху
спеціалістів, цей текст у якійсь мірі втратив свій колишній блиск, свою
свіжість і свою дивовижну витонченість.

Жерар Філіп заново відкрив цю перлину. Він повернув юність образу, що
втілює молодість. Поміж слів з’явилися паузи. Вражає, як може сміх
омолодити фразу, наповнити її безпосередністю, складалося враження, ніби
в деяких випадках Жерар придумував свої репліки. І ми нарешті почули
справжній текст Пердікана. Сидячи в глядачевій залі Н.Н.Т., я відчув
істинну радість, справжнє щастя, яке може дати театр”.

Товариш Жерара по Н.Н.Т. Моріс Куссонно пише: “Не було ніколи такого
досконалого виконавця драматичних творів Мюссе. Не вважаю, щоб
коли-небудь він з’явився ще раз.

Коли я дивився спектакль “Коханням не жартують”, у мене склалося
враження, що почуття відповідальності у Жерара ще більш зросло. Він
прямував до все більшого розквіту”.

Макс Фавалеллі:

Ті, кому поталанило, хто роздобув місце в глядачевій залі Н.Н.Т.,
пізніше зможуть сказати: “Я бачив Жерара Філіпа – Пердікана. Все є в
цьому образі: невимушеність, витонченість, свідома жорстокість,
поривання, мрійлива меланхолія і така чарівливість, якої не знайдеш в
жодному іншому. Як забути хвилювання, що оволоділо ним у момент, коли
Камілла з’являється у сірій сукні монахині? Як не втратити голову за
зухвалого виконання ним вальсу-нерішучості: “Я кохаю її, це очевидно…
Ясно, що я її не кохаю!”

…Тебе відтято, і зостався холод*.

Наступного після смерті Жерара Філіпа дня Луї Арагон казав про нього в
цій останній великій ролі: “Чому з усіх його персонажів, що наділені
мужністю чи розбещеністю, величчю чи коханням, для мене Жерар Філіп
назавжди залишиться Пердіканом? Можливо, тому, що це останній його живий
образ, який я зберігав. Я маю на увазі образ в театрі, а не на екрані.
Який це був Пердікан! Нетерплячий, як сама молодість. А з роками, з
віком ми забуваємо, що таке – молодість. Одного разу ввечері ми зайшли
до театру, і Пердікан повернувся з міста до батьківського замку і сказав
нам, а не селянам: “Так, десять років я не бачив вас і настає день, коли
все змінюється на землі. Я на декілька футів піднявся до неба; ви на
декілька дюймів опустилися до могили…”

Хто б міг подумати, що це його наздожене смерть, а не нас!”

XXX XXX XXX

…Жерару Філіпу виповнилося двадцять років в день, коли вийшов у світ
“Міф про Сизифа” того самого Альбера Камю (1913–1960), чий Калігула став
у виконанні Жерара незабутнім образом. Камю помер зовсім молодим
(автокатастрофа в січні 1960 року, йому було сорок дев’ять років. –
В.Л.), усього через кілька місяців після Жерара. Жерар знав рядки, що
написав тоді Камю: “Передчасна смерть для актора непоправна. Ніщо не
може замінити ті образи і ті часи, в яких він би жив, якби залишився
живим. Але, так чи так, смерті не уникнути…

Треба мати крихту уяви, щоб відчути, як складеться доля актора. Свої
персонажі він творить протягом усього свого життя. Протягом усього свого
життя він вчиться панувати над ними. Чим більше він прожив різних
життів, тим краще він прощається з ними. Настав час, коли треба померти
на сцені і в реальному житті. Те, що він прожив, – перед ним. Він ясно
бачить. Він відчуває ті пекельні муки і неповторні переживання, які
принесло з собою життя. Він знає це і може тепер померти”.

Коротке життя прожив Жерар Філіп. Тривале це було життя.

Література:

Жерар Филип. Воспоминания, собранные Анн Филип. – М. – Л.: Искусство,
1962. – 388 с.

Шмаков Г.Г. Жерар Филип. – Л.: Искусство, 1974. – 232 с.

Жерар Филип (Большая советская энциклопедия. – Т.27. – М.: Сов.
энциклопедия, І977. – С.394.

Жерар Филип – человек, артист, гражданин: Учеб. пособие для студентов
пед. ин-тов по спец. “Иностр. яз.” (на франц. яз.) Сост., обраб. и
коммент. И.М.Конаковой. – М.: Просвещение, 1989. – 118 с.

Жерар Филип / И.А.Мусский. Сто великих актеров. – М.: Вече, 2002. –
С.332–336. – 528 с.

Филип А. Одно мгновение: повесть / Анн Филип. Путешествие с тенью: роман
/ Анна Сара; пер. с фр. К.А.Северовой. – М.: АСТ: Люкс, 2005. – 251 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020