.

Історико-соціальний зміст екологічної освіти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
224 2597
Скачать документ

Реферат на тему:

Історико-соціальний зміст екологічної освіти

З часу появи терміну “екологія” і визначення його суті пройшло майже
150 років. Хоча задовго до цього в науковій і популярній літературі
утверджувались різні поняття і трактування, які розкривали зміст
майбутньої галузі науки, звичайно не передбачаючи, при цьому, її
практичний зміст і надзвичайно велику актуальність для людини як
біологічного виду і для природи в цілому. В цьому відношенні варто
пригадати помисли і роздуми філософів-натуралістів стародавніх Риму та
Греції, а також праці Ж.Л.Бюффона, Ж.Б.Ламарка, Дж.Кеттона, К.Ліннея,
Ф.К.Рульє, О.Гумбольдта, Е.Зюсса і багатьох інших
вчених-природодослідників, які створювали основи сучасного розуміння
проблем екології, біосфери, біорізноманіття і т.д.

Рівень і характер стосунків людини і природи сьогодні визначений
терміном “соціоекологія”, в розуміння якого вкладений широкий діапазон
таких взаємовідношень на рівні матеріально-енергетичному,
інформаційному, соціальному і т.д. Такий комплекс існуючих
соціоекологічних проблем вже знайшов своє відображення в
багаточисельних наукових дослідженнях та публікаціях, в міжнародних та
регіональних конференціях і семінарах, в постановах урядів і парламентів
різних країн світу, в рішеннях міжнародних організацій в межах ООН,
НАТО, ЮНЕСКО та інші. (Программа действий, 1993; Голубець, 1997;
Екологічна політика в Українї, 2001). Одним з важливих рішень в Україні
було введення в навчальні програми ВУЗів багатьох спеціальностей, курсів
з основ екології, соціоекології та охорони природи, які читаються в
різних комбінативних варіаціях і кількісних (стосовно годин)
співвідношеннях. Це обумовлено давно назрілою необхідністю оцінки
сучасного рівня розвитку суспільства, стану природного середовища та
завдань екологічної освіти.

Початковим і необхідним складовим елементом програм соціоекологічної
спрямованості вузів може бути запропонований курс історичної
соціоекології (Рековець, Панасенко, 1995)[1]. Метою і основним завданням
запропонованого курсу є з”ясування принципів оптимізації взаємодії в
системі природа-суспільство на основі пізнання історично сформованих
законів і положень їх спільного розвитку, що складає термін біля 1
мільона років. Тематично програма спрямована на вирішення одного з
найважливіших завдань суспільства – оптимальне існування людини при
одночасному забезпеченні відновлюючих властивостей природи. Досягнення
такої мети є можливим і найбільш ефективним на засадах історизму з
визначенням існуючих напрямів біосоціального розвитку та тенденцій в
динаміці таких стосунків в майбутньому.

Реалізація програмних завдань курсу історичної соціоекології передбачає
розкриття особливостей історичного процесу формування людини як
біологічного виду, починаючи з появи роду Homo, формування соціальних
стосунків, дії всезростаючого тиску людини і суспільства на оточуюче
середовище – як єдине джерело існування людей. В різні історичні та
геологічні епохи діяли різні механізми та чинники, які визначали
специфіку і складність взаємодії в ланцюгу
людина–суспільство–середовище в залежності від рівня еволюційної
сформованості представників роду Homo (як біологічного виду), рівня
становлення соціальності взагалі та соціальної структури (як надбудови),
особливостей розвитку ландшафтно – кліматичних умов в різних широтних
зонах. Тобто дія певних факторів в залежності від часу та рівнів
прогресивного розвитку обумовили характер стосунків людини і природи на
рівні сформульованих в наш час законів та закономірностей, які є
визначальними при прогностичному моделюванні розвитку природи і
суспільства в майбутньому. (Сминтика, 2001)

Фактологічною основою запропонованого теоретичного курсу є досить багаті
дані з історії розвитку людини і суспільства на території України і
прилеглих регіонів. Це переважно всесвітньо відомі і унікальні
пам’ятники палеоліту часу неоплейстоцену, які увійшли до фундаментальних
основ світової археологічної науки, а також багаті матеріали з
голоценових поселень історичних епох мезоліту, неоліту, бронзи і т.д. На
сьогодні переважна частина таких пам’ятників і захоронень є добре
вивчена, чітко стратифікована, охарактеризована як фауністично, так і з
погляду багатства матеріальної культури (Гладилин, 1976).

Практично вся територія України, а особливо її південна частина,
охоплена відомосцями про суспільно-екологічну ситуацію від часів першої
появи людини в ранньому неоплейстоцені до сьогодні. В даному контексті
ще раз важливо наголосити на ролі і значенні періодичних похолодань
(зледенінь) в другій половині плейстоцену як стимулюючого фактора в
розвитку суспільства, чинника, який забезпечував процес поступального і
все більш гнобливого впливу людини, а потім і суспільства на середовище
свого існування. Суттєвим також є динаміка співвідношення у часі
залежного або напівзалежного існування людини від умов, яка досить тісно
пов’язана з розвитком і вдосконаленням матеріальної культури людини,
особливо виготовлення знарядь праці, які виступають як посередник між
людиною і природою. Такий процес теж підлягав під вплив певних
закономірностей і мав зонально-регіональну приуроченість, що в кінцевому
рахунку привело до формування суспільств з різним ступенем розвитку.
Тобто врахування цих та інших особливостей в історичному процесі є
відображенням взаємного впливу в тандемі людина – природа, що
зафіксовано сьогодні в етнічних та расових відмінностях людей на
Планеті.

Оригінальні матеріали та дані біосоціального аналізу, які спираються на
принципи історизму, дозволяють трактувати курс історичної соціоекології
як невід’ємну складову частину сітки предметів екологічного циклу, які
читаються сьогодні в навчальних закладах України. На наш поглад, такий
курс може включати як мінімум 5 – 7 загальних або основних тем з
можливим більш детальним їх поділом відповідно до кількості годин (10 –
14 годин теоретичного викладу).

Критерії визначення таких тем, на наш погляд, теж повинні базуватись на
історичній (геохронологічній) основі і відображати поступальність і
спадкоємність процесу пізнання людиною природи. Інші критерії, як
наприклад стадії формування видів роду Homo, або рівні розвитку
матеріальної культури (епохи) і класифікація знарядь праці, або
характеристика і стан природного середовища і т.д., теж є виправдано
прийнятними для формування теоретичного курсу.

Що повинно переважати в даному курсі, біологічне або соціальне?
Доказаним є факт посилення соціального в історичному процесі становлення
суспільства, але на перших стадіях формування давніх видів роду Homo
(H.habilis, H.ergaster, H. (Pithekanthropus) erectus) домінуючим був
біологічний фактор (Condil, Sloan, 1997). Адже вдосконалення знарядь
праці – це теж період тривалого історичного часу, який, наприклад, для
кам’яних знарядь тривав біля 1 мільона років, практично до епохи бронзи.
Тобто паралельний біосоціальний процес відбувався з різною інтенсивністю
його складових елементів в різні часи. Відносна стабілізація процесу
еволюції H.sapiens супроводжується надзвичайно бурхливим розвитком
соціальної складової, що вичступає як закономірність даного процесу з
оберненою пропорційністю.

Немає сумнівів у тому, що накопичені дані про людське суспільство і його
стосунки з природою повинні базуватися на знаннях про еволюцію різних
видів людей роду Homo, що слід розглядати як першу тему курсу історичної
соціоекології. Розкриття біологічної сутності цього питання повинно бути
обов’язковим для спеціалістів – біологів і досить бажаним для фахівців
інших спеціальностей. Філогенетично рід Homo тісно зв’язаний з
австралопітеками (Australopithecus), які існували в період від 4 до 1,5
млн років переважно на території, Південної та Східної Африки. Основні
напрямкі морфологічної еволюції видів цих родів були спрямовані на
утвердження так званих ознак гомінізації, тобто це прямоходіння і
перенесення центру ваги тіла на тазовий пояс, S – подібний хребетний
стовп, зміни в співвідносних розмірах довжин кінцівок, тулубної частини
тіла, лицевої і мозкової частин черепа, а також особливості будови і
розміщення пальців, зміни зубної системи, поява кісткового підборіддя і
інші. Такі зміни пов”язані, перш за все, із зміною середовища існування.
Австралопітеки і люди (на відміну від їх попередників) освоювали
відкриті (не заліснені) простори суші, домінування яких було результатом
загального потепління і аридизації клімату, починаючи з другої половини
пліоцену. В даному випадку чітко можна прослідкувати тісний
взаємозв’язок морфології, функцій і умов існування, що складає основні
засади еволюції взагалі як адаптивного процесу. З погляду екологічного –
це є перехід від стенобіонтності (обмежені умови існування) до
еврибіонтності, тобто більш широкого екологічного простору для еволюції
видів. На той час стосунки між австралопітеками і середовищем були
відносно простими, натуральними і безпосередніми.

Австралопітеки і перші люди морфологічно майже не відрізнялися між собою
і основним критерієм в означенні роду Homo є виготовлення знарядь праці.
Це були перші найбільш примітивні кам’яні знаряддя – олдувайські.
Творцем цієї матеріальної культури були перші люди Homohabilis – людина
вміла, яка існувала в період від 1,5 до 1 млн років тому назад. Власне з
цього часу, коли знаряддя праці починають виступати як посередники між
людиною і природою, і починаєтьтся опосередкований вплив людини на
середовище існування, починається процес підкорення людиною природи
шляхом зміни кількісних показників складових її елементів. В майбутньому
ці кількісні характеристики перетворяться в якісні і процес гноблення
природи буде поглиблюватись.

Вид H.habilis, який деякі вчені відносять до австралопітеків, мав
локальне поширення (Східна і Південна Африка), був малочисельним,
користувався найпримітивнішими знаряддями праці, і, звичайно, не міг
мати помітного впливу на умови свого існування. Але він був вихідною
формою для виду H.ergaster (деякі вчені розглядають його як H.erectus),
як морфологічно більш прогресивної форми, яка започаткувала широке
розселення виду на території Азії і (очевидно – ?) Європи. Останнє
співпадає з початком четвертинних зледенінь в Голарктиці, які призвели
до втрати вод, пониження рівня світового океану і утворення сухопутних
мостів між африканським і найближчими континентами.

Людина групи Homoergaster-erectus – людина прямоходяча, привнесла в
суспільство вогонь, заклала основи шельської (?) культури, була вихідною
групою для наступних видів Homoheidelbergensis і neanderthalensis
відповідно з культурами ашель і мустьє. Це вже було цілеспрямоване
полювання в природі з виготовленням специфічних знарядь праці та більш
ефективним їх пристосуванням до потреб людини. Досить повна схема
класифікації кам”яних знарядь праці цього і більш пізнього часу подана в
роботі В.М. Гладіліна (1976).

Проблема походження виду H.sapiens сьогодні є відкритою і дискусійною.
Найбільш вірогідні три варіанти: H.sapiens походить або від
H.heidelbergensis, або від H.neanderthalensis взагалі, або від
прогресивних H.neanderthalensis (Henke, 1978; Chalineandal., 1991;
Sabath, 1998). Ранні форми H.sapiens – кроманьйонці стоврили в пізньому
палеоліті ряд матеріальних культур (оріньяк, солютре, мадлен та ін.),
які передували культурам голоцену і відзначались не тільки особливими
знаряддями праці, але й засобами духовної культури (прикраси, статуетки,
“музичні інструменти” та інше).

Даючи згальну характеристику еволюції людини суттєвими залишаються
морфологічні ознаки скелету і їх зміни у різних біологічних видів людей.
Тобто є зміни, які пов”язані з одного боку з природними єволюційними
тенденціями, а з іншого – з усвідомленою функціональністю органів, як,
наприклад, поява мови і виріст підборіддя, зміна харчування і будова
зубів, багатофункціональність кінцівок, особливо передніх, і т.ін. Такі
морфологічні характеристики є основними критеріями для таксономічної
диференціації роду Homo. На сьогодні можна нарахувати біля 8 видів
людей, які складають або еволюційні лінії прямої трансформації, або для
деяких видів – сліпі гілки в єволюції. На сьогодні філогенез людини – це
предмет активних дискусій, які базуються переважно на більш нових
фактологічних даних і одночасно є відображенням системи поглядів окремих
дослідників.

Наступну тему курсу історичної соціоекології можна сформулювати так:
“Формування, становлення та первісні стадії існування суспільства як
необхідна реальність природно-історичного процесу”. За геохронологією
матеріал теми охоплює еоплейстоцен та ранній плейстоцен, тобто в межах
від 1,6 до 0,6 млн.років, за видами людей – це H.habilis, H.ergaster, та
H.erectus, за матеріальною культурою це олдувайська, шельська (?) та
початок ашельської епох, за фауністичними угрупованнями – це таманський
та тираспольський комплеси, за клімато-географічними характеристиками –
це переважно похолодання гюнц та потепління міндель (альпійської шкали).

Основне завдання даної теми – з”ясувати особливості розвитку
ландшафтно-кліматичних умов та біологічного різноманіття в ранньому
плейстоцені, висвітлити проблеми формування соціальності людини на
підставі знань про біологічні особливості еволюції роду Homo. Даний
комплекс питань включає характеристику біоценотичних умов існування
первісних людей – архантропів, їх розселення та міграції, взаємостосунки
з природою та початкові елементи помітної господарської діяльності,
включаючи становлення культури та формування і вдосконалення психіки. В
цьому відношенні добрим прикладом можуть бути палеолітичні стоянки
Королево в Закарпатті та Меджибіж в Хмельницькій області України як
найбільш давні знахідки слідів діяльності людини в Східній Європі, що
становить біля 500 тис.років (Гладилин Ситливый, 1990; Пясецький, 2001;
Рековец, 2001). В цей час люди користувались переважно кам”яними
знаряддями праці, виробленими з кременю (Меджибіж) або андезиту та
обсидіану (Королеве). Це ранньо- чи середньо-ашельські знаряддя праці,
які є більш різноманітні, менш грубі, дещо спеціалізовані (наприклад
чопери, рубила, колуни та інше) в порівнянні з олдувайськими. Надалі
ударні функції цих знарядь поступалися місцем відщепам, ножам та
скреблам для обробки м”ясної їжі (Рижов, 2001).

Розвиток та вдосконалення техніки обробки каменю та одержання нових
знарядь праці були свідченням більш ефективного використання сировини,
та виготовлення знарядь праці з дерева. Спільна обробка сировини і
виготовлення знарядь утверджували суспільний тип життя людей та робили
їх життєдіяльність менш залежною від природи. Очевидно, це все разом
сприяло підвищенню процесу виживання людей в погіршених умовах –
похолодання та процесу освоєння ними інших регіонів – міграції.

?????????w?ешток виду досить багато в Меджибожі), ведмеді, дикі свині, в
меншій мірі коні та зубри. Пам”ятники цього періоду України нажаль мало
дають інформації про спосіб життя людей ашельської епохи, які очевидно
слід відносити до Homoheidelbergensis. Таким чином можна констатувати,
що на території Східної Європи (не враховуючи знахідки решток людей на
Кавказі – печера Дванізі), найбільш ранні поселення людей виду
H.heidelbergensis відомі зі стоянок Королево і Меджибіж, а також відомі
як окремі знахідки їх діяльності в Криму, на Донбасі та на Житомирщині.

Помітно більш насичений процес інтеграції людини і природи можна
прослідкувати на наступній стадії їх розвитку, яку можна окреслити темою
“Взаємозв”язок природи і суспільства в пізньому палеоліті”. Цей час
включає епохи мустьє та більш пізні основні культури – оріньяк, солютре,
мадлен та ін., хронологія яких є дискусійною. Цей час, на нього припадає
існування Homoneanderthalensis (мустьє) та появи Homosapiens. Це час
помітного прогресу в розвитку виробничих сил господарської діяльності
та в культурно-духовному надбанні. Мустьєрські мисливці, дякуючи
вдосконаленим знарядям праці, могли успішно полювати на всі оточуючі їх
види тварин (мамонти, носороги, коні, олені, зубри, тури, крупні хижі
ссавці, птахи, різні види риб та інше). Рештки цих тварин постійно
знаходять в стоянках неандертальців, яких є значна кількість на
території Криму (Давня історія України, 1997).

Досконалість полювання та більш посилений вплив суспільства на природу
були очевидними завдяки набутому досвіду, вмілості людей та вишукуванням
нових методів полювання. Останнє особливо стосується мисливства, яке
мало загонний характер з використанням різних пасток, пристроїв,
хитрощів. Це призвело до масової загибелі тварин (олені, зубри, коні,
сайгаки) і їх зникнення з біоценозів що в кінцевому рахунку помітно
змінювало структуру біоценозів та ландшафтів. Типовим прикладом може
бути Амвросіівське захоронення зубрів (Донецька область), де шляхом
загонів було знищено тисячі особин цих тварин (Бибикова, Белан, 1979), а
також захоронення Анетівка-2 з великою кількістю решток зубрів (Старкін,
2001).

Активна мисливська діяльність людини доповнювалась процесом збирання
решток тварин для господарських потреб та будівництва житла. На місці
стойбищ зводились споруди – житла (Підоплічко, 1969) та споруди
культового змісту (Eiszeit, 1999). Природні печери та гроти теж були
заселені пізньопалеолітичними людьми, особливо це стосується печер Криму
(Старосільє, Кіік-Коба, Шайтан-Коба, Чокурча та інші). Такий тип
помешкань давніх людей найбільш характерним є для регіонів Франції та
Іспанії, де в печерах знайдена класична для пізнього палеоліту
матеріальна культура та рештки фауни, а також розписи на стінах печер із
зображенням мисливських тварин. Пізньопалеолітичні пам”ятники світового
значення добре відомі на території України. Це поселення групи стоянок
Кодак, Молодове, Мізин, Межиріч, Гонці, Добранівка, Кирилівська та
багато інших.

На будівництво жител та культових споруд використана значна кулькість
кісток мамонтів (до 100 особин в одній споруді), оленів, великих хижих
ссавців, а також вівцебиків, які характерні для Мізина. На площах
поселень та в самих поселеннях знайдені залишки вогнищ, багато решток
кісток, виробів з кременю та кісток, розкриті ями з господарськими
відходами та інше. Деякі з жител були дообладнані огороженням та
заслонами з кісток і, очевидно, з дерев, які не збереглися. Очевидним є
також те, що люди епохи неандертальців та кроманьйонців користувалися
шкіряним та хутряним одягом, хоча це й не підтвержено прямими речовими
доказами. Суворі ландшафтно-кліматичні умови (похолодання пізнього
плейстоцену) змушували людей вдягатися та шукати притулку або в
природніх спорудах (у випадку печер), або будувати житла чи культові
споруди з кісток мамонтів у випадку відкритих просторів (Підоплічко,
1969).

Спосіб життя та умови існування привели до виникнення комплексів
палеолітичної індустрії у виготовленні знарядь праці, які поділяються за
своїми технічно-типологічними ознаками на варіації, фації та типи
(Гладилин, 1976). З цим досить тісно пов”язане вдосконалення соціального
устрою, який, очевидно, був родо-племінним. На сьогодні вже більш чітко
прослідкована динаміка і структура соціальних угруповань архантропів,
палеоантропів та неоантропів. Невеликі і кочівні групи мисливців (до 15
осіб) і збирачів їжі перетворювалися з часом на громади з більш
довготривалим поселенням та властивими для них процесами формування
спорідненості і засад соціального регулювання чи управління. Цьому в
значній мірі сприяло полювання на великих та небезпечних тварин, що
пов”язано з певним ризиком, і могло бути продуктивним тільки при
узгодженості дій групи мисливців. Далі це призвело до колективної
обробки здобичі та її споживання, спільного виробництва знарядь праці та
виникнення елементів розподілу і спеціалізації у виконанні обов”язків і
т.ін. Наприклад, мустьєрські поховання і культура свідчать про значну
консолідацію людей і спільність їх дій. Тобто посилювався груповий і все
більш усвідомлений вплив людей і суспільства на природу, що фіксувалось,
перш за все, в порушенні кількісного балансу видів в біоценозах.
Природа, при цьому, зберігала свою відновлюючу здатність.

На етапі пізнього палеоліту (від 150 тис.років), коли був інтенсивний
процес антропосоціогенезу, викликаний нестабільністю умов існування –
інтенсивне похолодання, найбільш постраждали, звичайно, мамонти,
шерстисті носороги та велетенські олені, у вимиранні яких, на думку
багатьох дослідників, провідну роль відіграли люди, які, очевидно,
прискорили незворотній процес природного зменшення чисельності популяції
цих видів (Корнієць, 1962).

Природно-кліматичні зони, які змінювались в залежності від характеру
похолодань, відрізнялись за особливостями розподілу біомаси та кількістю
сировинних джерел, які забезпечували життєдіяльність людини в умовах
кочівного (можливо сезонного) способу життя, або в умовах довготривалих
поселень чи короткочасових мисливських таборів. Останнє очевидно є
характерним для нещодавно відкритого захоронення Копачів в Київській
області (Несін, 2001). Зона життєдіяльності людини (територія, що
експлуатується) в пізньому палеоліті, значно розширилась, інтенсивність
її використання помітно зросла, господарсько-побутовий комплекс поселень
структурно ускладнився, самі житла конструкційно і архітектурно були
більш досконалими.

Підсумовуючи відомості про взаємовідношення суспільства і природи в
палеоліті, можна зрозуміти, що господарська діяльність суспільства
здійснювалась за умов їх відносної динамічної рівноваги при збереженні
відтворюючих можливостей природи на рівні функціонування біоценозів. За
даними В.Г.Марковича населення Землі в той час складало біля 10 млн.
чоловік, але якщо врахувати, що одна калорія в речовині тваринного
походження утворюється за рахунок 7 калорій фітомаси, то можна зрозуміти
історичну необхідність і прогрес переходу людства до агрокультури, що
започатковано з часу ранього голоцену – 10 тис. років. Для території
України приблизна чисельність пізньопалеолітичного населення становила
біля 60 тис. чоловік (Давня історія України, 1997).

Наступна можлива тема запропонованого курсу “Людське суспільство
раннього голоцену (мезоліт, неоліт) та його посилений вплив на оточуюче
середовище” має на меті розкрити період початку інтенсивної дії людини,
як невід”ємної складової природи, через вдосконалення засобів та методів
такого впливу, розвиток землеробства та одомашнення тварин. Загальне
потепління клімату в голоцені призвело до зміни ландшафтних зон,
вимирання основних представників мамонтової фауни, міграції та вселення
інших видів (як компенсація) в новосформовані біоценози, основу яких
складали лісові та кущово-лугові представники флори і фауни. Така зміна
була досить виразною, динамічною, різноманітною, вона змусила людей
пристосовуватись до нових умов, змінювати знаряддя праці та спосіб життя
через розширення регіонів існування, особливо в зони плакорних ділянок
та міжрічкових просторів.

Початок мезоліту – це широке розповсюдження мікролітичної техніки
обробки каменю, виготовлення геометричних виробів, виробництво лука та
стріл, це прогресивний та індивідуальний розвиток виробництва, це зміна
соціальних відносин. В господарсько-побутових комплексах крім знарядь
праці, знайдена часом дуже велика кількість роздріблених кісток різних
тварин (поселення Мирне, Шан-Коба), що свідчить про активне їх
використання в житті людини. Об”єктами індивідуального (не групового)
мисливства були, як правило, крупні копитні тварини та хижі ссавці, але
такий склад мав свої регіональні (зональні) особливості для території
України. Відмічається помітне зниження кількості промислових тварин як
харчових ресурсів і збільшення рослинних продуктів.

Крім того, почався процес одомашнення тварин, інтенсивного рибальства та
збирацтва, спеціалізованого (промислового) мисливства. Перебіг природніх
процесів все більше “корегувався” діяльністю людини, рівновага в системі
природа-людина порушувалась, виникали кризові ситуації, репродуктивність
природи знизилась. В кінцевому рахунку, наприкінці мезоліту виник новий
тип господарства – відтворюючий.

Таким чином, під кінець мезоліту була досить досконала мисливська зброя,
зросла інтенсивність і ефективність мисливства, зросло народонаселення,
що наряду зі зменшенням промислових видів, призвело до кризової
ситуації, послідуючим результатом якої стало одомашнення тварин та
розвиток землеробства і відтворюючого виробництва.

Подальший поступальний розвиток суспільства в неоліті потребував
відповідного рівня продуктивних сил, цілеспрямованого і ретельного
використання природних ресурсів на все більш обмежених територіях.
Відмічається нерівномірність розвитку, в народонаселенні, в перебігу
процесів природного відтворення і т.ін. Катастрофічно зменшується
чисельність популяцій зубрів та погіршилась репродуктивність коней,
сайгаків, тарпанів та куланів, зросла частка міграцій в житті як людей,
так і тварин в пошуках нових джерел харчування. Це стимулювало перехід
від привласнюючих до широких відтворюючих форм економічних відносин та
сприяло початку утворення цивілізації.

Неолітична революція в період IV тисячоліття до н.е. докорінно змінила
стосунки в ланцюгу природа-людина-суспільство, які надалі базувалися на
все більшому впровадженні регулюючих механізмів в межах таких стосунків.
Це було викликано назрілою необхідністю пошуку оптимального існування та
виживання людини, що у всі послідуючі часи аж до сьогодні все більш
ставало актуальним. Людина, як вид, і суспільство, як форма існування
виду, все більше виходили з під сфери прямої залежності від середовища.
Почався новий єтап в розвитку людства, який детально слід висвітлити в
черговій темі; “Природа і суспільство пізнього голоцену, включаючи
сучасність”. Дана проблема повинна торкатись аналізу процесів
інтенсивного та раціонального (?) природокористування в умовах перебігу
науково-технічних революцій і структуризації суспільства. Надзвичайно
широке коло питань та проблем сучасного виживання людства все більш
тісно пов”язане з природою, з її відновлюючими властивостями та
незворотніми (нажаль!) процесами. Це стосується характеристики сучасного
стану флори і фауни, розробки корисних копалин, змін в біосфері та
літосфері.

Такий історичний аналіз повинен скласти основу прогностичних
обгрунтувань теоретичного і практичного змісту як необхідна завершальна
складова курсу історичної соціоекології. Прогнозування в спільній
еволюції людини і природи може скласти предмет самостійного тематичного
обговорення, що базується на історичних даних та аналізі сучасного стану
стосунків.

Таким чином, запроваджений і впроваджений в програмі деяких вузів курс
історичної соціоекології характеризує і розкриває закономірності в
паралельній еволюції людини, суспільства, природи протягом майже 2 млн.
років. Наступні розділи загального курсу соціоекології передбачають
вивчення біосфери, ресурсів життя людини, створення умов, близьких до
оптимальних для взаємного розвитку суспільства і природи.

Література:

Бибикова В.И., Белан Н.Г. Локальные варианты и группировки
позднепалеолитического териокомплекса юго-восточной Европы // Бюллетень
МОИП. – 1979. – 4, вып. 3. с. 3 – 14.

Гладилин В.Н. Проблемы раннэго палеолита Восточной Европы. // Киев,
«Наукова думка», 1976. – 230 с.

Гладилин В.Н., Ситливый В.И. Ашель центральной Европы. Киев “Наукова
думка”, 1976. – 230 с.

Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів, Вид-во “Поллі”, 1997.
– 256 с.

Давня історія України. (редактор В.Н. Станко). // Київ, “Наукова думка”,
1997, – 557 с.

Погляд громадськості: Екологічна політика в Україні. Матеріали Першої
всеукраїнської конференції екологічної громадськості (Київ, 15-16 грудня
2000 року). – К., “Інфотерра”, 2001. – 400 с.

Корнієць Н.Л. Про причини вимирання мамонта на території України. //
Викопні фауни України і суміжних територій. – Киів, “Наукова думка”,
1962, вип. 1. – с. 91 – 155.

Несін В.А. Позднепалеолитическая стоянка охотников на мамонтов у с.
Копачив. // Вестник зоологии, 35 (4), 2001. – с. 44.

Пидопличко Н.Г. Позднепалеолитические жилища из костей мамонта на
Украине. – Киев, “Наукова думка”, 1969. – 163 с.

Программа действий

Пясецкий В.К. Среднеашельское местонахождение Меджибож // VitaAntiqua,
2001, № 3-4, с. 125 – 134

Рековец Л.И. Меджибож – местонахождение териофауны и многослойная
палеолитическая стоянка человека в Украине. // Вестник зоологии, 35 (6),
2001, с. 39-44.

Рековець Л.І., Панасенко Н.А. Курс соціоекології у вузі та його
програмно-методичні особливості. // Збірник. Актуальні питання
природознавства. Ніжинський держ.пед.інститут. Ніжин, 1995, с. 116-118.

Рижов С.М. Культурна адапатація ранніх палеоантропів до природнього
середовища цетральної Європи // VitaAntiqua, № 3-4, 2001, с. 59-78

Сминтина О.В. Проблеми взаємодії природи і суспільства в
інтерпретаційній археології // VitaAntiqua, № 3-4, 2001, с. 31-41

Старкин А.В. Пізньоплейстоценові теріофауни степової зони Півдня
України. Автореф. дис. канд. біол. наук. – Київ, 2001. Інститут
зоології. – 20 с.

Chaline J., Dutrillaux B.,Couturier J., Durand I., Marchand D. UnModele
Chromosomique et Paleobiogeographique d’evolutions des Primates
superieurs. // Geobiog, 1991. N4, f.1, – p. 105 – 110

Condie K., Sloan R. Origin and Evolution of Earth. The Evolution of
Humans. Prentice Hall, Upper Saddle River. 1997. – P. 433-448.

Eiszeit. Herausgegeben von M. Bootzkes, I.Schweitzer, J. Vesgermann.
Roemer – und Pelizaeus – Museum und Jan Thorbecke Verlag. Hildesheim
und Stuttgart. 1999. – 283 p.

Sabath K. Neandertalczyk molekularny. // Wiedza i zycie. Styczen, 1998.
p. 44 – 46.

Henke W. Kurzer Abris der Stammensgeschichte des Menschen – unter
Beruecksichtigund der aeltesten Menschenhunde Niedersachsen. In
Ausgrabungen in Niedersachsen. Archaeologische Denkmalpflege. 1979 –
1984. Konrad Theiss Verlag, Stuttgart. 1985. p. 58 – 62.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020