Реферат на тему:
Причини злочинності неповнолітніх у світлі зарубіжних кримінологічних
теорій
Упродовж тривалого часу вчені намагаються з’ясувати причини злочинної
поведінки людини, зокрема і злочинності неповнолітніх осіб. У деяких
державах дослідження впливу певних чинників на злочинну поведінку людини
розпочалися в кінці ХVIII ст., проте лише в останній чверті
ХІХ ст. інтенсифікувались емпіричні дослідження, які торкалися винятково
проблематики неповнолітніх. У своїх працях дослідники аналізували
існуючі погляди вчених на цю проблематику, а також розвивали та
конкретизували їх з урахуванням нових досягнень.
У цих дослідженнях виділяють певні спільні суб’єктивні та об’єктивні
моменти, а зумовлені ними теорії, які стосуються причин злочинності
неповнолітніх, зводять до трьох груп [1 –3]:
антропологобіологічні;
психологічні і психіатричні;
соціологічні.
Вперше звернув увагу на залежність між анатомо-фізіологічними і
психічними вадами та злочинністю представник антропологічного напрямку
італійський лікар Ч. Ломброзо. У праці “Про причини і боротьбу із
злочинністю” (1899) він указував на психофізичні, біологічні та
суспільні чинники злочинності молоді. У своїх висновках Ч. Ломброзо
спирався на результати досліджень 79 неповнолітніх у віці до 12 років,
які перебували у виправних закладах. Серед них було 40 злодіїв,
27 бродяг і 7 убивць. Водночас у дослідженнях особистості Ломброзо
залучив групу із 160 учнів, які до часу досліджень не вчинили жодного
злочину, причому життєвий шлях частини з цих осіб досліджувався вже від
раннього віку.
У результаті досліджень Ломброзо дійшов висновку, що “моральні
відхилення” у дітей виявляються значно сильніше, ніж у дорослих, хоч і
мають ті самі причини. Найперше це викликано спадковим тягарем, а
виховання та інші зовнішні чинники значення не мають. Тому для таких
осіб найефективнішою була б кара у вигляді ізоляції. Вже в ранньому віці
необхідно виявляти негативні спадкові схильності, які стають
невідворотними, якщо не приділяти належної уваги щодо їх подолання [1,
c. 27-29].
Висновки Ломброзо піддавали критиці не лише піонери соціологічного
напряму, зокрема Г. Тарде (1843-1904), але й прихильники біологічних
поглядів. Наприклад, англійський лікар Ч. Горінг (1913), дослідивши
близько 3000 рецидивістів і окремих студентів, солдатів та пацієнтів
лікарень, не причетних до злочинної діяльності, стверджував, що немає
розбіжностей в анатомо-фізичній будові між злочинцями та особами, які
ніколи не вчиняли злочинів, а отже, не існує фізичного типу злочинця.
Треба, однак, підкреслити, що, на думку Ч. Горінга, злочин має
біологічне та спадкове підґрунтя, існують конституціональні чинники, які
сприяють злочинній діяльності особи, відтак, злочинність членів однієї
сім’ї (батьки, діти, родичі) зумовлена спадково [2, c. 708].
Разом з тим антропологічні погляди не лише критикувалися, але й в
подальшому знайшли підтримку з боку багатьох учених. Так американський
антрополог Е.А. Хутон на підставі ґрунтовних досліджень (понад 17000
осіб, серед яких – 13000 в’язнів) стверджував, що фізичні недоліки
людини є виразом її психічних властивостей. Принагідно згадаємо
гіпотезу, виголошену Е. Блеулером, який відзначав, що злочинець – це
особа, котра від народження “хворіє” на втрату вищих почуттів. Ця
концепція привернула увагу вчених і стала вихідною для досліджень
психології людини та психозів [3, c. 64].
Вираженням біологічних поглядів на причини злочинності є концепція
конституціональних типів. Її представники поділяли людей залежно від
фізичної будови на групи і наділяли їх певними психологічними
властивостями. Зокрема, В. Шелдон вирізняв три основних типи:
ендоморфічний (значно розвинені внутрішні органи, зокрема органи
травлення), мезоморфічний (добре розвинена кісткова система і м’язи) та
ектоморфічний (ніжна шкіра, вразлива нервова система). Проте він
передбачає також комбінації цих типів. На думку В. Шелдона, неповнолітні
злочинці, яких він досліджував, переважно належали до мезоморфічного
типу. Згодом Ш. Глюк та Е. Глюк використали цю типологію у своїх власних
дослідженнях неповнолітніх злочинців [4].
Біологічні теорії причин злочинності пов’язують психічні аномалії людини
з такими чинниками, як будова тіла, діяльність ендокринної системи або
співвідношення хромосом. Психологічні теорії, які з’явилися згодом,
звернули увагу на специфічні відчуття особи внаслідок психічних вад,
вбачаючи в цьому криміногенні чинники. Спостерігаючи за неповнолітніми
злочинцями і незлочинцями, які походили з одних і тих самих сімей, деякі
психологи також висували тезу, що злочинність визначають, головно, риси
особистості неповнолітнього, а інші зовнішні чинники є додатковими
елементами. Для наукового обґрунтування такого погляду служили
дослідження, які проводили психоаналітичним методом над суспільною
непристосованістю та злочинністю неповнолітніх, а також пошуком причин
злочинної поведінки у психічних вадах особи, особливо у розумовій
відсталості.
У 1908 р. Д. Годдард розпочав серйозні дослідження розумового розвитку
злочинців. Спираючись на проведені у виховних закладах дослідження
хлопців і дівчат, він дійшов висновку, що майже 50% неповнолітніх
злочинців – це особи з розумовими вадами (розумовою відсталістю) [5].
З пізніших психологічних опрацювань на увагу заслуговують праці В. Хіла
і А. Бронер, а також Шелдона та Елеонори Глюк (США), котрі продовжували
дослідження у цьому напрямі. У результаті зроблено висновок, що злочин у
більшості неповнолітніх викликаний бажанням задовольнити інстинктивні
потреби особи шляхом, який суперечить праву, проте не є вродженою
схильністю. Виразом цього підходу були твердження В. Хіла, що емоційні
чинники спричиняють внутрішню напругу, від якої особа шукає позбавлення
за допомогою злочинних дій. Раціональна мета, найчастіше економічного
характеру, змішується з ірраціональними чуттєвими і несвідомими
мотивами.
Цю тезу поставили під сумнів результати досліджень Шелдона та Елеонори
Глюк, які охопили дві групи неповнолітніх (500 злочинців і 500
незлочинців), відібраних за етнічними, соціальними, екологічними та
іншими ознаками. Спираючись на результати своїх досліджень, Шелдон та
Елеонора Глюк підкреслювали вплив на злочинність неповнолітніх
психологічних та соціологічних причин. На їхню думку, не можна оминати
жодного з цих чинників, якщо ставити за мету мати повну картину причин
суспільної непристосованості та однієї з її проявів – злочинності
неповнолітніх [4; 6].
На цей час припадають також дослідження Д. Долларда та інших учених, які
вбачають джерело злочинності неповнолітніх у станах фрустрації і агресії
[7]. Вони пояснюють ці стани із такими потребами підліткового періоду,
як прагнення самоутвердження, невтамування якого є джерелом відчуття
невдоволення, потреба успіху, удачі, потреба авторитету серед
однолітків, потреба суспільного визнання, любові і належності до
суспільної групи. Невдоволення будь-якої з цих потреб може викликати
стан, який є наслідком знецінення прагнень особи – фрустрацію. В
результаті виникають неврози і психосоматичні розлади, які призводять до
агресії або втечі від ситуації, що спричиняє фрустрацію.
Агресія може виступати у різноманітних проявах, вона не завжди
усвідомлюється і не мусить бути скерованою безпосередньо проти причини,
яка її викликає. Проявом агресії бувають, наприклад, хуліганські вчинки,
під час яких підсвідомо атакуються об’єкти або особи, що знаходяться
поблизу неповнолітньої особи, котра перебуває в стані фрустрації. В
інших випадках, коли напад (атакування) не відбувається, настає “втеча”
від стану, що викликав фрустрацію. Часом це виражається у втечі з дому
батьків, які неспроможні вдовольнити головних потреб дитини з емоційної
сфери.
Якщо напруга, викликана фрустрацією, не має виходу в агресії або втечі,
настає дезорганізація поведінки і нездатність досягнення будь-якої мети.
Відтак стан агресії, викликаний фрустрацією, часто призводить до
вчинення злочинів [2, c. 746-749].
Незважаючи на те, що біологічні та психологічні теорії й надалі
залишаються актуальними і для багатьох дослідників становлять основу для
аналізу проблематики злочинності (особливо кримінальної поведінки
окремих осіб), сьогодні більшість кримінологів вбачає джерела явища
злочинності неповнолітніх у суспільному устрої. Злочин є суспільним
продуктом процесів, які призводять до того, що певні особи стають
злочинцями. Теоретичною базою досліджень цього роду є кримінологічні
теорії, які називають соціологічними.
В основі соціологічних теорій лежить твердження, що явище злочинності
зумовлене суспільно-економічною структурою суспільства. Головно це
торкається рівня розвитку суспільства, його складу, ступеня організації
та інших чинників. Окремі автори пояснюють появу злочинності
неповнолітніх на територіях, заселених люмпен-пролетаріатом, пануючою
там бідністю. На думку інших, бідність – це не єдина причина, що
породжує злочинність неповнолітніх. Існують також “культурні конфлікти”
між моральністю пануючих класів і субкультурою міської бідноти. Деякі
дослідники навіть вважають, що сучасна “культура” є також кримінальною.
Серед соціологів є й такі переконання, що в основі причин злочинності
неповнолітніх лежать прояви суспільної патології, під якими розуміють
розпадання родини і занепад добросусідських відносин, анонімність життя,
суспільну дезорганізацію у великих містах, міграції населення та ін. [3,
c. 77-78].
Характерним для цього напряму є твердження Е. Сатерленда, який з позицій
соціологічних теорій відзначає, що злочинна дія поєднується з такими
аномаліями суспільного і особистого характеру, як бідність, важкі
житлові умови, низький моральний рівень родин, розумова
недорозвиненість, емоційна нестабільність та ін. А проте, зауважує
Е. Сатерленд, злочини вчиняють й такі особи, які живуть у нормальних
умовах. Отже, умови не можна вважати основними причинами злочинності.
Необхідно також враховувати чинники фізичні (анатомічні, фізіологічні),
психологічні (психози, алкоголізм, наркоманія) і культурні (звичайно,
оцінюючи рівень культури залежно від оточуючого середовища) [2,
c. 759-761].
Дж. Пінатель вважає, що, розглядаючи злочинність неповнолітніх,
необхідно враховувати чинники генетичні, психічні і суспільні. Це:
чинники, властиві особистості злочинця, його схильності, інстинкти,
інтелект і почуття;
спричинені алкоголізмом, ураженнями мозку, зокрема ендокринологічними
порушеннями;
поєднання чинників біологічних і психічних (будова тіла, психічні
процеси).
Натомість до суспільних чинників він відносить рівень життя, еміграцію,
професію, заняття, вид середовища та ін. [8, c. 86].
Серед сучасних кримінологічних теорій причин злочинності неповнолітніх у
зарубіжній кримінології привертає увагу теорія субкультур.
Класична концепція злочинної субкультури сформована представником
чиказької соціологічної школи Ф. Трaшером [9]. У своїй відомій праці про
молодіжні банди він використав поняття суспільної дезорганізації, яким
послуговувалися дослідники, що проводили екологічні дослідження
територіального поширення злочинності у великих містах
Стан суспільної дезорганізації означає послаблення суспільного зв’язку і
послаблення суспільного контролю на територіях, де проживають певні
групи населення (національні меншини, щойно прибулі емігранти та ін.).
Відтак Ф. Трашер вбачав причину виникнення і функціонування молодіжних
банд у недостатньому суспільному контролі за поведінкою дітей (особливо
з боку батьків – неповні сім’ї), що у ситуації життєвих нестатків у
бідних районах призводить до формування молодіжних субкультур. У цьому
розумінні субкультура є “замінним” середовищем, вона рекомпенсує брак
батьківського дому, надає можливість розважатися і набувати нових
емоцій, які не можна реалізувати іншим способом у бідних районах.
Інший представник теорії субкультур В. Міллер вважає, що виникнення і
діяльність молодіжних банд є результатом культурних традицій нижчих
верств суспільства. Цій культурі притаманні такі риси, як “крутість”,
“спритність”, “емоції”, “автономія”, “проблеми” (як створення, так і
уникнення проблем). Особливо поширені особистісні зразки, які
акцептуються цією культурою – це боксер, гангстер, – вона виразно
зорієнтована на чоловічі суспільні ролі. А оскільки у нижчих суспільних
верствах у сім’ях домінують жінки, молодіжна банда створює умови для
навчання та практикування суспільної ролі чоловіка та чоловічої
ідентифікації. Банда забезпечує молоді з нижчих суспільних верств
почуття належності, можливості досягнення вищого становища шляхом
реалізації вартостей, які хоч і високо ціняться у рамках культури нижчих
суспільних верств, проте можуть негативно оцінюватися представниками
середніх і вищих верств суспільства, стандарти поведінки яких є
віддзеркаленням норм права [10, c. 185-186].
Д. Матза створив ще одну теорію субкультур – теорію “дрейфу”. На його
думку, немає різниці між злочинною молоддю з банд та іншою молоддю [11].
Злочинність банд, вважає він, є результатом короткочасного розриву
зв’язків з дотримуваною нормативною системою, у результаті чого настає
“дрейф” у бік злочинності. Для підтримки своєї тези про те, що
злочинність членів банди не є неуникною і не є єдиною життєвою дорогою
для тих, які коли-небудь вчинили злочин, Д. Матза наводить аргументи
двоякого типу.
По-перше, цьому суперечить так зване виростання із злочинності. Згідно з
детерміністичними концепціями, які розглядалися попередньо, з обраного
злочинного шляху звернути вже не можна. А проте є докази, що відносно
невеликий відсоток неповнолітніх продовжує злочинну діяльність після
досягнення повноліття і навіть у період неповноліття вони покидають
банди.
????I???????¤?$????I?знити добро від зла і виявляють почуття вини. Тому
злочин вчиняється лише тоді, коли неповнолітній “виправдає” свою
поведінку так, щоб вона видавалася правильною. Таке виправдання, назване
Д. Матзою і Г. Сикозом “технікою нейтралізації”, може набирати різних
форм [12, c. 664-670].
Заперечення відповідальності (the denial of responsibility) – винуватець
пояснює, що він не винен у збігу обставин або визначає себе як людину
“втягнуту” у ситуацію, яка не дала йому вибору іншої поведінки.
Наприклад, що він виховувався у неповній сім’ї, яка не забезпечила
здобуття добре оплачуваної професії, не дала належного старту в житті.
Заперечення протиправності (the denial of injury) – винуватець вважає,
що його дії не спричинили нікому шкоди або шкода є неістотна і те, що
сталося, є особиста справа його та жертви, отже, це не повинно нікого
хвилювати. Наприклад, розбиття телефонного апарату не приносить нікому
шкоди, бо “на бідного не натрапили”, а порахунки всередині банди є її
власною справою.
Заперечення жертви (the denial of victim) – винуватець переконаний, що
його жертва заслужила відплати; злочинець може вважати себе Робін Гудом,
який встановлює справедливість, не беручи до уваги діючі закони.
Обвинувачення обвинувачуючих (the condemnation of the condemners) –
винуватець виправдовує себе тим, що інші, а особливо ті, котрі його
переслідують, вчиняють такі ж і навіть гірші злочинні дії. Наприклад,
поліція є корумпованою і брутальною, батьки наживаються на своїх дітях.
Посилання на вищі цінності (the appeal to higher loyalty) – винуватець
посилається на колізію цінності, яка передбачає пожертвування благом,
що, на його думку, має меншу вартість. Наприклад, побиття з метою
оборонити товариша, крадіжка для виживання сім’ї .
Упродовж останніх років серед зарубіжних кримінологів великої
популярності набула теорія самоконтролю Т. Хірші і М. Готфредсона [13].
Вони стверджують, що самоконтроль є стабільним явищем, якого можна
набути у процесі розвитку в досить ранньому віці (близько 8-го року
життя). З того моменту, коли самоконтроль набуто, він запобігає
злочинній поведінці, яка могла б з’явитися упродовж подальшого життя
[14].
За допомогою теорії самоконтролю Т. Хірші і М. Готфредсон намагаються
з’ясувати причини злочинності, в тому числі і злочинності неповнолітніх.
Вони підкреслюють значну роль у запобіганні злочинності негативних
наслідків для особи, що вчинила злочин. У цій теорії ймовірність появи
злочинної поведінки перебуває у тісному взаємозв’язку з рівнем
самоконтролю. Вплив таких чинників, як, наприклад, вік, умови до
застосування сили або шахрайства, коли ризик невисокий, низький рівень
інтелектуального розвитку трактуються як другорядні.
Низький самоконтроль є ключовим елементом теорії Т. Хірші і
М. Готфредсона. Особи, які характеризуються низьким рівнем самоконтролю,
найчастіше є імпульсивними, мало вразливими, схильні до застосування
насильства, з низьким рівнем вербальної освідченості. Ці риси часто
поєднуються в одній і ті й же особі і зберігаються упродовж усього
життя.
Як головну причину низького рівня самоконтролю Т. Хірші і М. Готфредсон
вказують на хибне виховання дітей. Вони вважають, що головні вимоги щодо
виховання пов’язані з такими чинниками:
адекватний контроль за поведінкою дитини;
розпізнання девіаційної поведінки, щойно вона виявляється;
належне покарання за невідповідну поведінку.
Дитина, вихована в такий спосіб, стає здатною до відчуття ратифікації,
більш уважною до потреб інших, більш незалежною, здатною контролювати
задоволення власних потреб.
Т. Хірші і М. Готфредсон проаналізували також додаткові чинники, зокрема
такі як група ровесників, школа і сім’я. Відтак вони зазначають, що
неповнолітні, перебуваючи в школі, в сім’ї, спілкуються з ровесниками,
які є злочинцями. Такі особи звичайно імпульсивні, безвідповідальні,
егоїстичні – це риси, які не дають підстави передбачати появу в них
тривалих міжособистісних зв’язків. Разом з тим це особи, перебування з
якими може бути привабливим, оскільки вони люблять пригоди і ризик. Тому
неповнолітні, котрі проводять багато часу із своїми ровесниками –
злочинцями, частіше втягуватимуся у злочинну діяльність, ніж їхні
колеги.
Т. Хірші і М. Готфредсон, погоджуючись з іншими вченими, стверджують, що
неповнолітні злочинці – це здебільшого особи, які не мають успіхів у
навчанні, часто пропускають шкільні заняття і кидають школу. Проте вони
вважають, що чинники, пов’язані із школою, не мають прямого
взаємозв’язку із злочинністю неповнолітніх, оскільки такі особи
характеризуються низьким рівнем самоконтролю, який формується до початку
навчання у школі.
Школа потребує від учня пунктуальності, порядку, концентрації уваги,
слухняності та стриманості рухової активності упродовж певного часу і
застосовує різноманітні засоби впливу з метою схилити учня до
підпорядкування цим вимогам. Особи ж, які характеризуються низьким
рівнем самоконтролю, зазнають значних труднощів із виконанням цих вимог.
Здебільшого ці особи інтелектуально менш розвинені і менш схильні до
інтенсивної праці, тому вони не досягають належних показників у
навчанні. Отже, особи, котрі не можуть пристосуватися до вимог школи як
у сфері навчання, так і поведінки, дуже часто залишають школу, не
здобувши початкової освіти, і йдуть шляхом менш вимогливих середовищ
[14, c. 133-135].
Серед сучасних теорій причин злочинності привертає увагу теорія
стигматизації. Проаналізовані вище теорії скеровані на з’ясування
причин, які призводять до порушення права особою або певними групами, і
намагаються простежити шлях, що приводить до злочину. Теорія
стигматизації ставить за мету виявити суспільну реакцію на злочин
(social reaction) – стигматизацію (таврування).
Сьогодні цей напрям у кримінології, представниками якого є Е. Лемерт,
Г. Бекер, К. Еріксон, має великий вплив на бачення проблеми злочинності
і особи злочинця, в тому числі і неповнолітнього [15-17]. Засновник цієї
теорії Е.Лемерт стверджує, що не девіаційна поведінка породжує
необхідність у суспільному контролі і не вона є результатом його
послаблення. На його думку, саме суспільний контроль породжує девіацію.
Е. Лемерт поділяє девіаційну поведінку на первинну і вторинну. Первинна
девіація означає для нього механізми, які схиляють людину до вчинення
злочину. Причини девіації різноманітні: суспільні, культурні, психічні
або фізіологічні, які можуть поєднуватись між собою у короткочасні або
довготривалі взаємозв’язки. Пошук причин первинної девіації Е. Лемерт
вважає справою другорядною, оскільки те, що насправді змінює статус і
психічну структуру особи, перетворює “нормальну” людину на девіанта, є
не сам факт крадіжки, зловживання алкоголем чи вживання наркотиків, а
процес стигматизації, який приводить до того, що особа починає вживатися
у “приписану” їй суспільну роль.
Вторинна ж девіація, як її розуміють прихильники теорії стигматизації,
розпочинається із суспільної реакції на девіаційну поведінку: у випадку
злочину вона розпочинається з моменту порушення кримінальної справи, а
кульмінаційний момент настає підчас судового процесу. Саме тоді особу
публічно визнають злочинцем, девіантом, “відмінним від інших”.
Реакція суспільства на факт девіації зумовлює поведінку окремих осіб
відповідно до “начіплених їм ярликів” [18, c. 75-76]. Хлопець, який до
вчинення злочину не порушував права і, можливо, помилково
закваліфікований як неповнолітній злочинець, у результаті стигматизації
починає поводитися як злочинець. У людей, підданих процесу
стигматизації, формується негативний образ власного “я” (negative
self-image), який може мати далекосяжний вплив на їхню майбутню
поведінку.
Наведемо приклад перебігу процесу девіації [3, c. 182]:
– неповнолітній вчиняє просту девіантну дію (первинна девіація) –
наприклад, кидає камінь у машину сусіда;
– суспільна реакція на таку дію – гнів сусіда;
– неповнолітній продовжує порушувати правила (первинна девіація) –
наприклад, випускає собаку сусіда із загорожі;
– цей вчинок викликає вже більш різку, проте все ще первинну соціальну
реакцію – сусід скаржиться батькам неповнолітнього;
– особа вчиняє серйознішу девіантну дію – її затримують під час крадіжки
в магазині (це все ще первинна девіація);
– наступна суспільна реакція на девіантну поведінку – винесення судом
вироку у справі про крадіжку;
– відтак неповнолітній “затаврований” судом як “злочинець” і як “важкий”
підліток своїми сусідами, ровесниками та іншими;
– неповнолітній починає вважати себе “злочинцем” і спілкуватися із собі
подібними – злочинцями;
– неповнолітній вчиняє іншу, більш тяжку девіантну дію (вторинна
девіація) – грабує супермаркет у складі банди;
– він знову потрапляє до суду за новий злочин, після чого його
відштовхує суспільне середовище і він починає вести девіантний спосіб
життя.
Особа, стигматизована суспільством як неповнолітній злочинець,
алкоголік, психічно хворий відштовхується суспільством. Властива людям
потреба у спілкуванні призводить до того, що кінцевим етапом процесу
девіації є приєднання девіанта до організованої девіантної групи та
ведення девіантного способу життя.
Теорії стигматизації можна закинути, з одного боку, багато спрощень, а з
іншого – перебільшень. Щодо спрощень, то неважко виявити, що у багатьох
ситуаціях люди неодноразово порушують закон, проте жодного разу не були
за це затримані. У такому випадку процес стигматизації взагалі не
відбувається. Щодо перебільшень, то у багатьох випадках факт суспільної
реакції і стигматизації все ж стримує людей від учинення подальших
злочинів.
А проте теорія стигматизації має важливе практичне значення. Її
постулати повинні бути застереженням для органів правосуддя щодо
можливих наслідків у разі поспішних неправомірних звинувачень у скоєнні
злочину. Особливо це торкається неповнолітніх, з їхньою ще несформованою
психікою, внаслідок чого вони особливо схильні до сприйняття суспільних
ролей, які їм накидають. Часто надто похопливе порушення кримінальної
справи проти неповнолітнього може пришвидшити процес втягнення його у
злочинну діяльність замість того, щоб цьому запобігти.
Викладені нами теорії причин злочинності були досить поширені у
зарубіжних країнах у різні періоди XIX та XX ст. Деякі з них зберігають
свою актуальність і сьогодні. Як бачимо, злочинність неповнолітніх вчені
у різні періоди пояснювали біологічними, психологічними рисами осіб,
вдавалися до генетичних досліджень, шукали причини злочинності у
суспільному устрої, економіці і навіть в системі права. Кожна з теорій
певною мірою підтверджувалась отриманими результатами, хоча і не уникала
критики.
Процеси та явища економічного, ідеологічного, культурно-виховного,
демографічного, соціально-психологічного характеру, які відбуваються у
суспільстві, головно детермінують поведінку неповнолітніх, визначають її
сутність і характер. Специфіка їхнього впливу на поведінку
неповнолітніх, на відміну від дорослих, полягає у більш опосередкованому
їх впливі (як позитивному, так і негативному), який відбувається через
найближче оточення. Досить часто саме найближче оточення послаблює,
нейтралізує або навіть перетворює негативні наслідки цих процесів, надає
їм іншого, здебільшого сприятливого формуючого значення, захищає
неповнолітнього від життєвих труднощів та бід. Проте за певних умов саме
це оточення може сприяти тому, що навіть позитивні сторони соціальних
процесів діятимуть значно повільніше та слабше, ніж це необхідно для
позитивного формування особистості. Нерідко вони спотворюються
мікросередовищем такою мірою, що діють у протилежному, негативно
перетвореному вигляді.
Отже, досліджуючи причини такого складного явища, як злочинність
неповнолітніх, необхідно розглядати всі чинники, які можуть її
детермінувати, комплексно, у сукупності, не намагаючись абсолютизувати
або виділити один з них. Адже неповноліття – це період, коли молода
людина формується як фізично так і психічно, а тому значно легше і
більшою мірою підпадає під вплив оточуючого середовища.
Література
Maguire M., Morgan R., Reiner R. The Oxford Handbook of Criminology.
Second ed. – New York: Oxford University Press, 1997.
Ho?yst B. Kryminologia. Wyd. IV.Warszawa: Wydawnictwa Prawnicze PWN,
1999.
Adler F., Mueller O.W.Laufer W.S. Criminology. – New York: McGraw-Hill
Inc., 1995 second ed.
Gluek S., Gluek E. Physique and Delinquency. – New York: Harper & Row.,
1956.
Goddard H. Feeblemindeness: Its Causes and Consequences. – New York,
1914.
Gluek S., Gluek E. Unraveling Juvenile Delinquency. – New York:
Commonwealth Fund, 1950.
Dollard J., Doob W., Miller N.E., Mowrer O.H., Sears R.S. Frustration
and Agression. – New York: New Hawen, 1939.
Lipka M. Przest?pczo?? nieletnich w Polsce: zapobieganie i zwalczanie. –
Warszawa: Pa?stwowe wzdawnictwo naukowe, 1971.
Thrasher F.M. The Gang. – Chicago: University of Chicago Press, 1963
Тitus Reid S. Crime and Criminology.seventh ed. Wm.C.brown
Communications, Inc, 1994.
Matza D. Delinquency and Drift. – New York;John Wiley, 1964.
Sykes, G., Matza D. Techniques of neutralization. American Sociological
Review. – №22, 1957.
Gottfredson M., Hirschi T. A General Theory of Crime. – Palo Alto, 1990.
Cohen L.E., Vila B.J. Self-control and social control: an exposition of
the of the Gottfredson-Hirschi/Sampson –Laub debate // Studies on Crime
and Crime Prevention. – 1996. – №2(5). – С. 125-150.
Lemert E. Human Deviance. Social problems and Social Control. –
Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1967.
Becker h. Outsiders. Study in the Sociology of Deviance. – New York:
Free Press, 1966.
Erikson K.T. Notes on the Sociology of Deviance // The Other Side:
Perspectives of Deviance. – New York: Free Press, 1964.
Lemert E. Social Pathology. – New York: McGraw-Hill Inc., 1951.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
