Реферат на тему:
Деякі аспекти дипломатичної діяльності В`ячеслава Липинського в період
гетьманату (1918)
Проте деякі пости крім відданості українській справі та ґрунтовної
європейської освіти потребували від претендентів ще й неабиякого
таланту. Однією з таких посад був пост Посла Української держави у
Відні. Ця посада була запропонована відомому українському історику й
громадському діячеві В’ячеславу Казимировичу Липинському.
Проте деякі пости крім відданості українській справі та ґрунтовної
європейської освіти потребували від претендентів ще й неабиякого
таланту. Однією з таких посад був пост Посла Української держави у
Відні. Ця посада була запропонована відомому українському історику й
громадському діячеві В`ячеславу Казимировичу Липинському.
Ґрунтовна підготовка, талант та добре знання Австро-Угорщини надали
можливість В. Липинському одразу приступити після приїзду на місце
роботи до виконання службових обов`язків [1]. Перш за все він підібрав
до штату посольства людей, які за малим винятком забезпечували високу
ефективність роботи установи. Керівні посади в посольстві Української
держави у Відні займали: І. Токаржевський-Карашевич, що обіймав пост
радника; В. Полетика, М. Біленький та С. Ванькович, які посідали
відповідно пости старшого секретаря, секретаря та морського аташе [2].
Обов`язки морського аташе виконував капітан Л. Дашкевич-Горбацький.
Посада ж військового агента при посольстві залишалася вакантною,
оскільки Представник Українського Генерального Штабу при Обер-Ості [3]
генерал В. Левицький, якого призначили на цю посаду, до Відня не прибув.
Постійно стикаючись у своїй роботі із недосконалістю законодавчої бази
зовнішньополітичної діяльності, В. Липинський активно намагався
виправити подібне становище. Ним неодноразово вносилися практичні
пропозиції до різних підрозділів Міністерства закордонних справ щодо
розробки нормативних актів. Зокрема, В`ячеслав Липинський був одним із
ініціаторів розробки і прийняття закону про обкладення митом іноземних
кораблів, які користуються українськими портами [4]. З його участю
розроблялися законопроекти про штати українських консульств та посольств
[5], про консульські тарифи. Визначалися місцевості, в яких планувалося
розмістити дипломатичні представництва України [6].
Проте поряд із приділенням великої уваги питанням законодавчої бази
дипломатичної служби, проблем організації роботи посольства, головним
напрямком діяльності В. Липинського в Австро-Угорщині було налагодження
стосунків з цією державою. Від моменту Брест-Литовської угоди відносини
з Габсбурзькою монархією складалися дуже непросто. Мирна угода була
вимушеним кроком для обох сторін. Українські представники пішли на
підписання цього документу для того, щоб захистити країну від агресії з
боку більшовицької Росії. Австро-угорські ж правлячі кола мали перед
собою жахливу перспективу голоду й повного занепаду економіки. Україна в
їх планах грала роль постачальника продовольства й сировини для
забезпечення австрійської промисловості.
Саме тяжкий економічний стан змусив австрійське керівництво піти під
тиском української сторони на підписання таємної угоди про поділ
Галичини на польську та українську частини і об`єднання останньої з
Буковиною в окремий Коронний край у складі Австро-Угорської імперії. Це
гарантувало б українському населенню Галичини більш широкі політичні та
культурні права. У відповідь уряд України брав на себе зобов`язання
забезпечити права німецької, польської та єврейської общин. Але в
Австрійській монархії виникла гостра опозиція цим планам. В такий
напружений момент розвитку міждержавних відносин В`ячеслав Липинський і
почав виконувати обов`язки посла. Йому довелося перш за все спрямувати
головні зусилля на розв`язання основних вузлів, що викликали постійні
дипломатичні конфлікти: поділ Галичини, належність Холмщини, постачання
продовольства з України, поводження австро-угорських військ в Україні та
суперечки з приводу так званої “військової здобичі”.
Під дуже серйозним тиском польських кіл в парламенті, які погрожували в
разі відмови від денонсації таємного протоколу про поділ Галичини вийти
з урядової коаліції, керівництво Міністерства закордонних справ
Австро-Угорщини змінило свою позицію. Попередній зондаж керівництва
Німеччини, Болгарії та Туреччини щодо цього питання показав небажання
союзників ускладнювати свої стосунки з Україною. Тоді міністр
закордонних справ Австро-Угорщини граф Буріан почав широкомасштабну
акцію, спрямовану на односторонню відмову від домовленості. Ним було
надіслано 1 липня 1918 р. інструкцію Послу в Україні графу Й. Форгачу
щодо холмської справи та угоди про розподіл Галичини.
Оскільки український уряд не забезпечив поставку продовольства в
домовлених обсягах, це давало правлячим колам Габсбурзької монархії
козир у боротьбі за подальшу долю протоколу про Галичину. Проте
Австро-Угорщина вимушена була все ж діяти пам`ятаючи про Німеччину, яка
не підтримувала її в цьому питанні. Міністр закордонних справ граф
Буріан в листі, надісланому до посольства Австро-Угорщини в Україні,
просив Посла Й. Форгача відвідати Гетьмана і повідомити про денонсацію
протоколу.
Це доручення було виконане 4 липня під час аудієнції у Гетьмана П.
Скоропадського, що стало для останнього неприємною несподіванкою. За
вказівкою міністра закордонних справ України Д. Дорошенка активізувалася
діяльність представника у Відні, де українські інтереси заступав В.
Липинський. Цей крок був тим більше умотивований, що під час наступної
зустрічі П. Скоропадського і Й. Форгача 6 липня 1918 року Посол
Австро-Угорщини навіть в категоричній формі відмовився прийняти протест
з приводу протиправних дій своєї країни. В. Липинський почав діяти в
цьому напрямку ще до отримання вичерпних інструкцій з Києва –
залізничний зв`язок через страйк був дезорганізований. Маючи лише
фрагментарну інформацію про перебіг подій навколо таємного протоколу,
він склав і 24 липня вручив міністру закордонних справ Буріану ноту
протесту, в якій висловив надію на те, що денонсація таємного протоколу
не означає відмови від ратифікації Брестського договору.
Проте граф Буріан відмовився прийняти цю ноту на підставі того, що
галицьке питання є суто внутрішньою проблемою Австро-Угорщини. Але В.
Липинський все ж довів до відома міністра закордонних справ текст ноти
протесту, надіславши її поштою. Малося на увазі, що й анулювання
протоколу про поділ Галичини, й заходи протесту проти цього з боку
українського уряду залишаться таємницею. Але австрійською стороною не
було дотримано належного режиму секретності, й інформація проникла в
пресу. Відбулася нова серія зустрічей між Гетьманом П. Скоропадським та
послом Австро-Угорщини Й. Форгачем, на яких українською стороною було
висунено пропозицію взяти до відома крок Австро-Угорщини при
забезпеченні якнайшвидшої ратифікації Брестського договору. У відповідь
Австро-Угорщина зобов`язувалася допустити українську адміністрацію до
окупованої австрійськими військами Холмщини.
Такі дії були продиктовані сподіваннями здобути австрійську підтримку в
справі проведення українсько-польського кордону по лінії, що була
встановлена Брестським договором. Згідно з цією угодою Україна мала
отримати землі на схід від межі, що проходила через Тарногруд,
Красностав, Межиріччя, Пружани до Вигоновського озера. Проте й тут не
обійшлося без активного втручання парламентарів, які вживали всіх
можливих заходів для підриву домовленостей. В значній мірі це їм
вдалося.
В. Липинський намагався всіма доступними йому методами протидіяти
польським планам приєднання Холмщини. З цією метою він доводив до
державних установ Австро-Угорщини офіційну українську позицію щодо лінії
кордону з Польщею, зустрічався з впливовими політиками в пошуках
підтримки української точки зору, поширював через пресу інформаційні
матеріали про зміст зовнішньої політики України [7]. Проте всі
здійснювані заходи не дали позитивного результату, і Холмська земля так
і не була включена до складу Української Держави. Австро-Угорське
керівництво для виправдання своєї позиції, спрямованої на руйнацію
домовленостей щодо територіальних питань, досягнутих в
Бресті-Литовському, іноді використовувало той факт, що з України
продукти і сировина постачалися недостатньо регулярно. Звичайно, що
справа експорту продовольства, особливо з огляду на постійні зриви в
строках поставок українською стороною, викликала протести австрійців до
посольства України в Австро-Угорщині та Міністерства закордонних справ
України. В. Липинський, враховуючи важливість проблеми, особисто брав
участь у розробці технічних питань довозу українського продовольства.
Посольством складалися графіки прибуття ешелонів, оброблялася вся
необхідна документація, погоджувалися питання видачі в`їзних віз (за
угодою між двома урядами в`їзд до Австро-Угорщини обмежувався) для
супроводжуючого технічного персоналу [8]. В. Липинському доводилося
досить багато уваги приділяти вирішенню особистих проблем громадян
України, що опинилися на території Австро-Угорщини. Серед них було
багато висококваліфікованих фахівців, які працювали в Європі за
контрактами, але через світову війну не змогли повернутися на
батьківщину. Обмеження на в`їзд і отримання необхідних документів не
стосувалися цієї категорії українських громадян. Розглядаючи їх як
важливий резерв розвитку української економіки, як носіїв передових
технічних знань, В`ячеслав Казимирович Липинський всіляко допомагав їм
перебратися до України.
~
?????????y?и. Ним було запропоновано зібрати всіх військовополонених
українців в одному таборі (найкраще у Фрайштадті, оскільки там перебував
найбільший відсоток українців) і проводити обмін полоненими між Україною
і Австро-Угорщиною сепаратно від російсько-австрійського обміну. Терміни
цього процесу мали бути максимально стислі. А на період, поки полонені
будуть залишатися на території Австрії, пропонувалося встановити дієвий
контроль австрійських органів влади та українського посольства [11].
Австрійські власті пішли назустріч висловленим пропозиціям, і процес
репатріації пішов значно швидше. В таборі у Фрайштадті культурне життя
налагоджували функціонери “Спілки визволення України”, ведучи одночасно
й агітаційно-пропагандистську роботу. На долю В. Липинського на посаді
Посла України в Австро-Угорщині випала почесна і дуже важлива
представницька місія – провести обмін ратифікаційними грамотами з
представниками держав, що підписали Брестський договір.
За VI статтею угоди цей процес мав відбуватися у найкоротші строки у
Відні, але він стримувався позицією австро-угорського уряду. Не бажаючи
дотримуватись угод щодо поділу Галичини та приєднання до України
Холмщини, правлячі кола Австро-Угорщини почали шукати підтримки своїй
позиції в Німеччини, Болгарії та Туреччини. Австро-угорські дипломати в
столицях союзних держав намагалися переконати уряди країн перебування в
необхідності відтягнути акт ратифікації Брестського договору.
Інформація про намагання австро-угорської сторони завадити ратифікації
договору з боку Німеччини, Болгарії та Туреччини дійшла до українського
посольства у Відні. Наприкінці червня В`ячеслав Казимирович Липинський
провів кілька зустрічей з дипломатичними представниками Болгарії та
Туреччини з метою з`ясувати позиції урядів цих країн щодо вимог
Австро-Угорщини. Ним були отримані сприятливі для української сторони
відповіді. Союзники не збиралися наслідувати австрійський приклад.
Болгарія заявила, що ратифікація Брестського договору буде проведена
одночасно з Німеччиною. Турецькі представники висловлювали свою позицію
не так відверто, проте основним змістом отриманої інформації було те, що
Туреччина не збирається дуже затягувати справу ратифікації. Маючи таку
інформацію, В. Липинський за інструкцією з Києва намагався схилити
керівників Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини до думки про
необхідність найшвидшої ратифікації Брестського договору. Але успіху
йому досягти не вдалося, позиція австрійських дипломатів залишалася
незмінною.
Тим приємнішою була звістка про те, що болгарське посольство у Відні
готове провести обмін ратифікаційними грамотами. Цей урочистий акт
відбувся 15 липня 1918 року. В. Липинський передав своєму колезі,
Повіреному у справах Болгарії у Відні М. Джебарову, документ про
ратифікацію, підписаний Гетьманом П. Скоропадським, отримавши у
відповідь грамоту, підписану Царем болгарським Фердинандом І Кобурзьким.
Посланники обмінялись промовами. В. Липинський, зокрема, підкреслив: “І
як дві Держави ми перші в цій страшній, всесвітній війні в інтересі
[…] поступу укріпили між собою тривкий мир, мир, котрого так бажає для
себе змучена, знесилена людськість. Од цього часу знов почнуться між
нами перервані було в віках нашої неволі живі політичні і культурні
зносини” [12].
Обмін ратифікаційними документами між Україною та Болгарією викликав
різку реакцію в Австро-Угорщині. Керівництво Міністерства закордонних
справ зробило офіційний запит до болгарського уряду з цього приводу. У
відповідь прем`єр-міністр Болгарії О. Малинов визнав, що такі дії йдуть
всупереч попереднім обіцянкам провести ратифікацію одночасно з
Німеччиною і склав вину за це на співробітників посольства у Відні.
Тим часом 24 липня ратифікаційними документами обмінялися Україна і
Німеччина. Українську сторону представляв Посол у Відні В. Липинський,
німецьку – Повірений у справах Німеччини в Австро-Угорщині принц
Шольберг-Вернігероде. На документах, якими обмінялися дипломати, стояли
підписи Гетьмана та Імператора Вільгельма ІІ Гогенцоллерна.
Це дало можливість і Болгарії підтвердити вербальною нотою свій
попередній крок. Їх приклад наслідувала Туреччина, яка 22 серпня 1918
року представила на обмін грамоту, підписану Султаном Магометом V
Османом [13].
Такий перебіг подій посилював, звичайно, позиції України в дискусіях з
Австро-Угорщиною про Холмщину та Галичину. Фактично союзники не
підтримали заходів австрійського уряду. Тому, побачивши через кілька
місяців, що нератифікація Брестського договору як метод тиску себе не
виправдала, міністр закордонних справ граф Буріан 5 жовтня 1918 року
представив австрійському та угорському прем`єр-міністрам подання про
необхідність ратифікації договору з Україною. Виготовлений був уже
навіть примірник грамоти, яку мав підписати австрійський цісар. Проте до
українсько-австрійських відносин знову втрутилися поляки.
Польська регенційна рада заявила протест австрійському представнику в
Польщі С. Угрону, прем`єр-міністр Польщі подав у відставку. І під таким
тиском Австро-Угорщина знову відклала процес ратифікації. Але, як
виявилося пізніше, цьому урочистому акту так і не судилося ніколи
відбутися – наприкінці жовтня 1918 року Австро-Угорщина розпалася.
Тим більш важливим на такому історичному тлі виступає дар професійного
політичного передбачення, притаманний В`ячеславу Казимировичу
Липинському. Вже з перших днів свого перебування на посаді Посла України
у Відні він активно налагоджував контакти з представниками різних
національних політичних угруповань.
Передбачаючи можливий розпад Габсбурзької монархії та утворення
національних держав, В. Липинський всіляко пропагував ідеї української
державності та самостійності серед керівників національних рухів. Ним
було спеціально виділено кошти із фондів посольства для розміщення в
національних друкованих органах статей, написаних людьми, що формально
не мають відношення до українського посольства, висловлюють точку зору,
близьку до офіційної української. Особливо великий внесок у цю справу
було зроблено відомим українським діячем Австро-Угорщини І. Бочковським,
який через чеські та словацькі газети популяризував українську ідею.
Крім того через особисті знайомства ним були здійснені кроки до
налагодження контактів між українськими представниками та Т. Масариком
[14].
Після проголошення незалежності національних держав контакти
перемістилися в площину офіційних стосунків. Першим кроком у цьому
напрямку стали ноти до австрійського, угорського, чеського та
югославського урядів, надіслані Посольством України у Відні. В них
пропонувалося налагодити дружні відносини і роз`яснювалася суть
зовнішньої та внутрішньої політики України [15].
Проте не з усіма новопосталими державами склалися добрі стосунки.
Найбільше проблем виникло в українсько-польських відносинах.
Найгострішим питанням стали кордони між двома країнами на Підляшші та
Галичині. Після обнародування маніфесту Цісаря Австро-Угорщини Карла І
до своїх підданих, в якому визнавалося право націй на самовизначення,
Польська ліквідаційна комісія в Кракові, яка перебирала в Галичині
владу, санкціонувала захоплення етнічно українських земель. У Холмщині
та Галичині організувалася польська адміністрація, яка підлягала уряду у
Варшаві. В місті ж Львові українцям вдалося встановити свою владу. Цей
факт викликав перший гострий конфлікт безпосередньо між Українською
державою та Польщею. 4 листопада 1918 р. польською стороною до урядів
Антанти було надіслано звернення такого змісту: “Українські банди при
допомозі пруських і австрійських військ зайняли частину Східної Галичини
і місто Львів, палячи та мордуючи. Польська ліквідаційна комісія просить
уряди коаліції проти цього прислати в Галичину польсько-американські та
польсько-французькі полки через Одесу та Румунію”.
Українське посольство у Відні гостро зреагувало на цю радіотелеграму, В.
Липинським було складено ноту протесту, в якій висловлювалася незгода з
польською позицією і підкреслювалося, що дії Польської ліквідаційної
комісії є порушенням норм міжнародного права [16]. В`ячеслав Липинський
також висловлював пересторогу проти застосування насильницьких дій у
вирішенні польсько-українських проблем. Його, поляка за походженням,
особливо хвилював можливий початок широкомасштабних військових дій між
двома державами. Проте події розвивалися якраз у негативному напрямку.
Польські війська поширили свої операції навіть і на Волинь. В кінці
листопада – на початку грудня 1918 року ними були окуповані кілька
великих волинських населених пунктів, у яких діяла адміністрація
Української держави. Таким чином, фактично були здійснені акти агресії.
Враховуючи складне внутрішньо-політичне становище, в якому перебувала
Україна, єдино можливе, на що спромоглося українське керівництво, була
нота протесту. За вказівкою Міністерства закордонних справ 2 грудня 1918
р. В. Липинський склав ноту, в якій наголошував: “Я, нижчепідписаний
Посол Української Держави у Відні, вношу в імені мого Правительства
найбільше рішучий протест. З найглибшим жалем констатую факт, що Польща
розпочала воєнні кроки проти України саме в той час, коли ми, будучи
ворожі всяким імперіалістичним тенденціям, напружуєм всі свої сили для
скріплення і упорядкування нашого внутрішнього ладу і для створення
таких відносин до своїх сусідів, які б дали спокій і мир всьому Сходові
Європи” [17].
Проте щире бажання В`ячеслава Казимировича Липинського бачити лад та
спокій на сході Європи не збулося: в самій Україні 14 грудня 1918 р.
було скинено гетьманський режим, і юридично посада Посла Української
держави у Відні перестала існувати, хоча Липинський ще протягом дев`яти
місяців продовжував представляти Україну як Посол Директорії. Так
скінчилася його дипломатична кар`єра, на якій він так багато встиг
зробити для налагодження міжнародного співробітництва, на якій так
яскраво виявився його талант дипломата.
Література
Призначений на посаду 10 червня 1918 р.
ЦДАВОВ. – Ф.3766. – Оп.1. – Спр.22. – Арк.5.
Головне командування німецьких військ на Україні.
ЦДАВОВ. – Ф.3766. – Оп.1. – Спр.50. – Арк.16-17.
Там же. – Спр.57. – Арк.І-Іа.
Там же. – Спр.54. – Арк.1-7.
ЦДАВОВ. – Ф.3198. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.14.
Там же. – Арк.18.
Там же. – Спр.3. – Арк.9-12.
Там же. – Спр.1 – Арк..5.
Там же. – Арк.5.
Там же. – Спр.2. – Арк.21.
Дорошенко Д. Історія України. – Ужгород, 1930. – Т.2. – С. 136.
ЦДАВОВ. – Ф.3766. – Оп.1. – Спр.4. – Арк..8.
Там же. – Спр.2. – Арк.9.
Там же. – Арк..18.
Там же. – Арк.13.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
