Контрольна робота
Управління фірмою: суть управління та його вплив на ефективність
виробництва, управління в конкурентноздатних фірмах, нові тенденції в
управлінні.
План
Суть управління та його вплив на ефективність виробництва.
Управління в конкурентноздатних фірмах.
Нові тенденції в управлінні.
Фірма – сон вона ланка економіки. Термін «фірма» досить часто
повторюється і в економічній літературі і в побуті. Між тим у
законодавстві України такої категорії немає взагалі. Замість неї
використовується поняття «підприємство». На заході в економічній
практиці термін «фірма» вживається як узагальнююче, ширше поняття, що
може включати ряд підприємств та виробництві.
Окрім того. фірмою називають і різні багато профільні компанії й
організації, що мають на меті комерційні цілі. Самий термін «фірма»
походить від італійського «fume» – підтверджуючий підпис на документі.
Отже, фірма – це господарська організація, що перетворює вихідні ресурси
на кінцевий продукт шляхом оптимального комбінування чинників
виробництва. Ціль діяльності – прибуток, невід’ємний чинник –
господарський ризик. З появою акціонерного та інших різновидів сумісно
поділеної власності відбулося відокремлення управління від власності.
Відповідно до вимог нової економічної епохи перетворювалася і природа
фірми, зазнали змін теоретичні уявлення про її цілі.
Одне з нових уявлень про напрямок розвитку фірми – багатоцільові теорії,
коли максималізується кілька показників. Серед них – перспектива
зростання фірми, ціна акцій, розмір прибутку, обсяг виробництва. Можна
назвати ще й напрямок, який у літературі здобув назву біхевіористичної
теорії. Мета фірми відповідно до поведінки об’єктів і суб’єктів процесу
виробництва – досягнення певного рівня за основними показниками. Серед
них – обсяг продажу, рівень рентабельності, розмір дивідендів, якість
продукції. Фірма враховує при цьому психологію поведінки споживача.
Класифікуються фірми за багатьма критеріями: напрямком діяльності,
асортиментом продукції, що випускається, сферами вкладення капіталу,
ступенем концентрації, за формою власності на капітал. Три критерії
(напрямок діяльності, асортимент продукції, що випускається і сфера
вкладення капіталу) можна об’єднати в один, бо сучасні фірми, як правило
багато профільні. Завдяки цьому вони мають більше шансів вижити. Золоте
правило: «Не носіть усі яйця в одному кошику» змішує фірму поєднувати
виробництво різного асортименту, різного виду послуг. У разі зниження
попиту на одні товари та послуги збитки можна покрити розширенням
продажу інших.
Фірми створюють дочірні підприємства, розосереджують інвестиції в
багатьох галузях.
Сучасні фірми, окрім горизонтальної і вертикальної інтеграції, широко
використовують процес диверсифікації, внаслідок якого утворюються багато
профільні комплекси. Об’єднані підприємства, організації, комбінати,
часто не зв’язані єдиним виробництвом, утворюють складний, багатомірний
конгломерат, що дає змогу мати значний простір для маневру за умов
жорстокої конкуренції.
Головна сполучна ланка в діяльності фірми – фінанси. Основний принцип
діяльності фінансових служб – автономність та незалежність від
обслуговуваних підприємств. Централізований контроль обмежується
показниками:
часткою нових виробів (цільовий показник – 25%).
рентабельністю використовуваного і власного капіталу.
розміром дивідендів.
У середині корпорації: п’ятирічний план – стратегічний, дворічний –
оперативний, поквартальний – поточний.
Основа успіху фірми – активна інноваційна політика. Головна стратегічна
установка – високий темп відновлення продукції і застосовуваної
технології. Дух творчого пошуку і прагнення до нововведень – ось, що
характеризує клімат у корпорації.
Специфічна форма діяльності фірми – фінансування венчурних компаній.
У фірмі – зразкова маркетингова служба, що постійно аналізує ринкову
ситуацію. Обов’язковими є такі три позиції.
По-перше, чи є попит на ринку і чи треба його створювати? По-друге, чи
зможе фірма запропонувати товар, що перевершує наявний уже на ринку?
По-третє, чи є передумови, для того. що товар забезпечив прибуток?
Маркетинговий аналіз базується на сегментації досліджуваного ринку в
координатах «ціна – якість». Ринок –ц е піраміда. Вершина її –
споживачі, для яких ціна не має значення, головне – товари вищої якості.
Середина – попит на товари, де покупець прагне знайти для себе
оптимальне поєднання ціни й якості. Фундамент піраміди – покупець,
зацікавлений у дешевині товару.
Отже. Основу успіху фірми забезпечують три чинники, три кити. Перше –
всебічне і безупинне вивчення свого і чужого досвіду. Друге – постійна
спрямованість на інновації. Третє – морально-психологічний клімат
співробітництва, довіри упевненості в майбутньому.
Морально-психологічний клімат співробітництва – головний чинник, бо без
такого клімату не реалізуються ні передовий досвід, ні інновації.
Важливим критерієм у визначенні економічної природи фірми є форма
власності на капітал.
На заході розрізняють три основних види: фірми, що належать одному
власнику, партнерства та корпорації. На одноособові фірми, де власник
капіталу – єдиний власник. Власник вільний у виборі напрямку бізнесу,
незалежний у прийнятті рішень, не підзвітний управлінським структурам,
задовольняється невеликими доходами, але цінує свою незалежність. Окрім
того, він працює на себе, на свою родину, а не на третіх осіб. Головний
недолік – повна відповідальність за наслідки господарсько-фінансової
діяльності. Банкрутство фірми – розорення її власника.
Інша форма – партнерство чи товариство, де на паях об’єднується капітал
кількох підприємців. Перевага – об’єднання зусиль і поділ ризику,
недолік – необмежена відповідальність не тільки за себе а й за партнера.
У разі виходу зі справи партнера його пай викупається або колегами, або
третьою особою. Зустрічаються і партнерства з обмеженою
відповідальністю. Вони позбавлені названих раніше недоліків, зберігаючи
усі переваги.
Третя форма – корпорації. Корпорації – це фірма, у якій власність
розділена на частини і відповідальність кожного обмежена його внеском,
тобто це товариство з обмеженою відповідальністю. І в цьому – одна з
найважливіших переваг корпорації у порівнянні з іншими типами
підприємств. Тут втілена аристотелівська ідея єдності протилежності –
індивідуалізму та колективізму. Вона є ідеальною формою для дрібних
вкладників, які поєднуючи капітали, створюють велику фірму. Корпорації
не позбавлені певних недоліків: подвійне оподаткування – прибутку
корпорації та виплачених дивідендів. Вони зазнають тиску зовнішніх
чинників: конкуренції всередині країни і на світовому ринку,
науково-технічний прогрес, котрий стимулює безупинну гонку, яка потребує
нових технологій, техніки і багато чого іншого що змушує корпорації
постійно тримати себе у формі.
І. Управління в широкому розумінні являє собою особливий вид діяльності,
який здатний перетворити неорганізований натовп в ефективну
цілеспрямовану і продуктивну групу. Здійснити це можна лише через процес
планування, організації, мотивації та контролю спільних дій. Система
управління як сфера суспільної практики включає чотири головні групи
елементів: механізм управління. Структуру управління, процес управління,
розвиток управління.
1. Механізм управління будується на таких вихідних, фундаментальних
елементах: принципи, цілі, функції і методи управління.
Принципи управління – це ті основоположні засади, які притаманні всім
компонентам системи управління в процесі її функціонування на всіх
етапах її розвитку.
Цілі управління – визначають бажаний стан системи управління в
майбутньому.
Функції управління – це ті відносно самостійні, спеціалізовані види
діяльності, які відокремлюються в процесі розподілу у правлінської
праці.
Методи управління – конкретні способи досягнення цілей.
2. Структура управління включає такі елементи як організаційна
структура, кадри і технічні засоби управління. Структура являє собою
статичну характеристику системи управління. Організаційна структура
управління формується в процесі розподілу формальних ролей в організації
і встановлення зв’язків між ними, а також маж частинами структури. В
системі управління працюють люди (кадри управління), які використовують
у своїй роботі відповідні технічні засоби.
3. Процес управління – це динамічна характеристика системи управління.
Він включає взаємодію зазначених вище елементів структури з метою
прийняття рішень, визначення технології і процедур роботи, організації
праці робітників управління.
Рішення – це основний продукт (результат) управлінської діяльності.
Рішення обов’язково передбачає стадію реалізації. Технологія управління
– це система правил, методів, процедур, які використовуються в процесі
управління.
У різних видах управлінської праці мають місце загальні прийоми,
процедури, операції. Пошук їх раціональних форм і поєднань – завдання
менеджменту.
Розвиток системи управління – обов’язковий компонент її функціонування.
Він реалізується через механізм, який має змістову, організаційну та
процедурну сторони.
Управління не тільки організовує економічну діяльність. Воно саме по
собі є трудовою діяльністю і відповідно має економічні характеристики:
економічний потенціал, витрати управління, джерела їх покриття,
продуктивність управлінської праці. Це – економіка управління. Розвиток
управління потребує якісної та кількісної оцінки його ефективності,
конкретних підсумків раціоналізації управління. В управлінні
виробництвом особливу роль відіграє суб’єктивний фактор. Його
абсолютизація і переоцінка ведуть до волюнтаризму, вольових методів
керівництва, створюють загрозу прийняття помилкових рішень. І навпаки,
недооцінка ролі суб’єктивного фактора, абсолютизація об’єктивних умов
зумовлюють стихійність, сподівання на автоматизм в управлінні
економікою, і які наслідки пасивне очікування результатів.
hC
hC
hC
hC
hC
hC
hC
hC
hC
T
uooooooaeaaaaaaoOOOEEEEE
&
ALBaeBDpDHUeI?Koooeeeooooooooooooooooooooo
&
p‘r‘?’X—N™oooooooooooooooooooooooooooo
ься по-різному. Одні з них виступають досить чітко, однозначно впливають
на управлінські рішення, які приймаються, повторюються в значній
кількості практичних завдань. Такі закономірності в управлінні
називаються принципами. Дотримання або обов’язкове врахування принципів
є необхідною умовою управління. У принципах управління узагальнені
пізнані закони і закономірності, виправданий досвід управління. Вони
визначають спосіб діяльності, взаємодії, виступають як правило і норми
української діяльності. Набір принципів які застосовуються в практиці
управління, часто називають ідеологією управління. Знання принципів і
врахування їх у практичній діяльності є обов’язковою умовою ефективного
управління. Усі існуючі в природі принципи управління поділяються на
загальні, дія яких поширюється на всю систему управління і особливі,
тобто ті, які відносяться тільки до окремих частин, елементів системи
управління.
Принцип поєднання централізму і децентралізації в управлінні.
Централізація в управлінні являє собою концентрацію вдали, прийняття
рішень на верхніх рівнях керівництва. Децентралізація – це делегування
прав, а водночас і відповідальності на нижчий щабель управлінської
ієрархії. Поняття централізації і децентралізації не виключають одне
одного: вони лише виражають різний ступінь розподілу влади, прав і
відповідальності контролю по вертикалі управління.
Принцип поєднання державного регулювання і господарської самостійності в
управлінні. Цей принцип відображає втручання держави в господарську
діяльність. Будь-яке сучасне суспільство представлене державою, яка
здійснює правову регламентацію управління виробництвом, визначаючи
ступінь господарської самостійності суб’єктів. Основу державного
регулювання економіки становлять різноманітні нормативні акти: закони,
накази, постанови, інструкції. Дотримання нормативної поведінки,
створення правової держави стабілізують управління.
Принцип поєднання політичного і господарського керівництва є
відображенням діалектичного взаємозв’язку політики й економіки. Цей
принцип передбачає обов’язкове знання, оцінку і врахування
суспільно-політичної ситуації при прийнятті господарських рішень.
В управлінській практиці повинні розмежовуватися політична й
господарська компетенції. Політичне керівництво при цьому може
здійснюватися лише через перемогу на виборах економічних програм.
Принцип поєднання інтересів індивіда і цілей організації базується на
тому, що сумісна діяльність людей дає їм можливість найефективніше
реалізувати свої індивідуальні цілі. Правильно організоване управління
допомагає підвищити рівень поєднання цих цілей та інтересів.
Принцип поєднання галузевого і територіального підходів до управління.
Будь-яке виробництво здійснюється на відповідній території.
Принцип поєднання права господаря і участі робітників в управлінні
виходить з того, що управління є функцією власності. Завжди управляє
той, хто є власником. Тому дуже важливо подолати відчуження робітника
від власності, створити умови для розвитку в ньому почуття господаря.
Для цього використовуються різні методи: акціонування або корпоратизація
державної чи індивідуальної власності.
ІІ. В цілях управління діалектично поєднується об’єктивні та суб’єктивні
засади в управлінні суспільним виробництвом. З одного боку, цілі повинні
відповідати об’єктивним законам, інакше вони не будуть реальними, з
іншого – цілі є продуктом свідомості, ставляться людьми і відображають
їхні інтереси.
Ціль управління – це бажаний стан об’єкта управління в майбутньому. Вона
не тільки визначає поведінку суб’єкта, а й впливає на елементи системи
управління, зміст головних видів управлінської діяльності (функцій),
вибір способів впливу на об’єкт (методів) на організаційну структуру і
процес управління, підбір і розстановку кадрів.
При визначенні цілей потрібно дотримуватися загального правила, згідно з
яким індивідуальні цілі визначають цілі вищого рівня. Виникає проблема
ієрархії та деталізації цілей. Так, довгострокові орієнтири
розробляються для обмеженої кількості показників і нормативів,
середньострокові цілі приймають вигляд конкретніших завдань і
показників, а річні цілі ще детальніші, вони конкретизуються охоплюючи
всі основні аспекти господарської діяльності.
Залежно від рівня управління можна видіти цілі: народногосподарські,
міжгалузеві, міжрегіональні, галузеві й територіальні, об’єднання і
підприємства, цеху, ланки.
Так, важливість довгострокових планів підвищується на рівні народного
господарства, галузей і територій.
Цілі повинні бути реальними. Недосяжні, нереальні цілі не тільки не
спонукають трудові колективи до активної діяльності а й можуть діяти в
протилежному напрямку Цілі мають бути зрозумілими для виконавця і чітко
сформульованими. Головне тут, щоб ті, хто їх буде виконувати знали й
розуміли, що конкретно від них чекають.
Цілі повинні відображати спільність інтересів суспільства, колективу й
індивіда, що і сприяє уникненню суперечностей і кризових ситуацій. Цілі,
неприйняті для одного з рівнів, можуть бути або не виконані, або
гальмуватися. Тому при їх визначенні необхідно узгоджувати інтереси всіх
сторін.
Ефективність цілі підвищується, якщо хід її досягнення може бути
перевірений і скоригований у разі зміни зовнішніх факторів і обставин.
Вона також повинна бути пов’язана із системою стимулювання, щоб
заінтересувати виконавців у її досягнення. Для формування й аналізу
цілей застосовується різноманітні методи: експертних оцінок,
математичного моделювання.
Для вирішення складних комплексних проблем, найефективнішим часто буває
метод цільового управління – програмно-цільовий. Можна виділити три його
варіанти. Перший – програмна виступає як загальний орієнтир розвитку, як
набір конкретних вузлових рішень (наприклад, орієнтація на перехід до
інтенсивних факторів розвитку).
Другий – програма являє собою системне комплексне рішення, в якому
визначені, як мінімум, зміст завдань, стоки, інколи ресурси, насамперед
капітальні вкладення.
Третій – на відміну від двох попередніх варіантів програма визначає не
тільки завдання і ресурси, не тільки учасників виконання завдань, а й
механізм втілення програми в життя.
У найрозвинутішому вигляді цей варіант програмно-цільового управління
реалізується тоді. Коли важлива комплексна проблема взагалі спеціально
відособлюється в системі управління і структурно, і процедурно, коли
цільовим призначенням виділяються необхідні ресурси, формується
особливий механізм управління програмою, створюються спеціальні органи,
розробляються особливі процедури їх взаємодії, механізм підпорядкування.
Прикладом може бути здійснення військових, космічних програм.
ІІІ. Можливість наукового управління суспільним виробництвом визначаться
наявність об’єктивних закономірностей, притаманних об’єкту управлінні,
управлінню.
Наукове управління передусім залежить від обсягу наукової і практичної
інформації, якості її аналізу і загального рівня розвитку наукових основ
управління. Весь комплекс наукових знань про управління, яких
представлений відповідною системою наук, вона включає такі три складові:
методологічні й теоретичні основи управління, конкретні науки, які
вивчають окремі елемент. Наукове забезпечення управління означає не
тільки широке використання науки при прийняті рішень, а й глибоке
вивчення практичного досвіду, наявних резервів тобто передбачає
системний підхід до все рішення управлінських завдань.
Методологічні й теоретичні основи управління. Так, управлінські аспекти
розглядаються в таких розділах основ економічної теорії, як механізм
використання економічних законів, сутність і форми прояву планомірності,
механізм товарно-фондових відносин.
Конкретні науки про управління. До конкретних наук про управління
виробництвом відносяться насамперед система наук про різноманітні
функції управління. планування, аналіз господарської діяльності,
управління виробництвом у різноманітних сферах та галузях економіки: в
промисловості та її галузях, сільському господарстві, транспорті,
регіонах.
Конкретні науки про управління вивчають і окремі елементи або процеси
управління: наукову організацію управлінської праці, автоматизовані
системи управління. діловодство. Особливості управління розглядають і
такі прикладні науки, як психологія управління, соціологія управління,
юридичні науки. Водночас управління як творча діяльність керівника і
менеджера не вміщується повністю в межі наукових рекомендацій,
інструкцій і формальних моделей. Тут велику роль відіграє досвід,
навички, інтуїція, тобто майстерність, або як називається мистецтво
управління.
Головна ціль науки управління – виявлення закономірностей в управлінні.
Виділяють дві її самостійні частини: теорію керівництва і мистецтво
управління.
Теорія керівництва – це загальне вчення про організацію і функціонування
системи управління в цілому. Друга частина досліджує мистецтво
управління як творче явище за допомогою набору «зразків управління» і
виробляє рекомендації для прийняття рішень в конкретних ситуаціях.
Мистецтво управління, як частини науки управління лежить «метод
зразків». Творчий характер управлінської діяльності з одного боку,
зумовлений об’єктивно самими умовами цієї діяльності (у залежності від
обставин і виконавців, з іншого – тим, що навіть в однакових умовах
різні керівники ведуть себе по-різному (мають свій стиль).
Зразок управління – це критично проаналізований окремий випадок у
практиці управління (позитивний або негативний). Зразок включає опис
ситуації аналіз проблеми, аналіз варіантів її вирішення, характеристику
вибраного шляху і аналіз досягнутих результатів з урахуванням фактора
часу.
Наука управління опирається на загальні та власні методи пізнання.
Методи аналізу і синтезу, історичного й логічного, індукції й дедукції.
Кількісного і якісного аналізу відносяться до загальних методів.
Власними методами науки управління є: емпіричний метод, метод
спостережень, соціального експериментування, моделювання.
Література:
Економічна теорія – за редакцією проф. Є.М.Воробйова.
Основи економічної теорії. З а редакцією проф. Ю.В. Ніколенка.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
