.

Освіта як елемент людського капіталу і фактор підвищення ефективності реальної економіки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3485
Скачать документ

Реферат на тему:

Освіта як елемент людського капіталу і фактор підвищення ефективності
реальної економіки

В.І. Вернадський ще на початку ХХ ст. прогнозував, що з розвитком
суспільства біосфера Землі перейде в нову фазу – ноосферу, тобто сферу
розуму, де вирішальна роль, за його визначенням, належатиме духовності
суспільства, формуванню якої безпосередньо сприяє освіта.

Нині світ вступив у так зване постіндустріальне суспільство, для якого
характерним є зростання розумової компоненти змісту праці. Економіка у
цей період розвивається не на базі емпірично накоплених навичок, а на
відповідному обсязі теоретичних і спеціальних знань, які дозволяють
творчо осмислювати реальну ситуацію. Знання й освіта набувають
економічної цінності. Саме на базі творчого використання знань розвинені
країни світу забезпечують зростання добробуту, перш за все, шляхом
створення нових робочих місць, зокрема таких, які пов’язані з ринковими
перетвореннями (менеджер, координатор у галузі інформаційних ресурсів
тощо). Згідно з даними Світового банку, уже в 1994 р. 76 % національного
багатства США складав людський капітал, тобто сукупність накопчених
знань та умінь, які використовуються у виробництві й у повсякденному
житті, тоді як на фізичний капітал припадало 19 %, природний – 5 % у
загальному обсязі. У країнах Західної Європи ці показники відповідно
становили – 74, 23 і 3 %, у Росії – 50, 10 і 40 %. В Україні, на жаль,
аналогічні підрахунки не проводились. Можливо саме тому багато
керівників різного рангу, а часто і науковців, на відміну від політичної
еліти, не лише країн так званого “золотого мільярда”, а й Китаю,
проявляють свою недалекоглядність, не визнаючи нагальну потребу в
державному інвестуванні освітньої сфери як головному джерелі примноження
багатства.

Відомий фахівець у галузі сучасного менеджменту П. Друкер стверджує, що
освіта не підпорядкована правилам “вільного ринку” та економічним
законам попиту та пропозиції; не виділяється високим ціновим відчуттям,
не підходить під стандартні економічні моделі, а поведінка задіяних у
системі освіти осіб не відповідає класичним економічним теоріям.
Твердження, що освіта не є об’єктом “купівлі-продажу”, базується на
наступних факторах:

– за ефективність освіти однаково відповідають як той, хто навчається,
так і той, хто навчає. Тобто якість освіти, її цінність створюється як
одною, так і іншою сторонами. Виробництво і споживання знаходяться у
нерозривній єдності;

– результати освіти проявляються не одразу. Розрив у часі веде до
недооцінки праці освітян. При цьому необхідно пам’ятати, що молодь, яка
нині здобуває освіту, буде працювати і у 2040–2050 роках. А розвиток
суспільства за цей період, очевидно, приведе не лише до багаторазової
зміни поколінь техніки, а й зміни змісту праці. Оцінка результатів
діяльності зміниться також;

– освіта – соціокультурний інститут суспільства, відповідальний за
збереження та передачу культурних цінностей і технологій діяльності від
одного покоління до іншого;

– фактори, що визначають попит на освіту, мають переважно неціновий
характер. Вони обумовлені намаганням людини до пізнання себе і
навколишнього світу, постійним зростанням інтелектуального потенціалу
суспільства;

– освіта сприяє зміцненню демократії. Адже саме вона забезпечує
формування всебічно і добре інформованого громадянина, яким важко
маніпулювати.

Освіта, як відомо, виконує щонайменше дві найважливіші функції: виховну
та економічну (шляхом здійснення підготовки кваліфікованої робочої сили
у пропорціях, масштабах і кількості, потрібних народному господарству).
Як свідчить статистика і результати наших досліджень, за рахунок
підвищення освітнього рівня робочої сили зростає продуктивність праці,
ефективність виробництва. Тобто освіта не є чимось зовнішнім відносно
інших сфер життєдіяльності людини. А тому освіту, проблеми її розвитку
необхідно розглядати в комплексі інших галузей, проблем людства, однією
з найважливіших, серед яких є проблема стійкого розвитку і виживання,
забезпечення добробуту населення. Освіта є важливим засобом розв’язання
життєво важливих проблем.

В умовах сучасного технологічного прогресу, широкого впровадження
інформаційних технологій, використання інтелектуального капіталу, а саме
і зростаюча професійна компетенція кадрів, забезпечує виживання й
економічний успіх будь-якого колективу. А тому управління знаннями стає
важливим інструментом підвищення ефективності всіх видів діяльності.

У доповіді “Освіта і компетентність в Європі”, опублікованій у 1989 р.
“Круглим столом Європейських промисловців”, підкреслюється, що
корпорації розглядають освіту як стратегічні інвестиції, життєво важливі
для їх майбутнього процвітання. Тому й не дивно, що останнім часом так
активно формується ринок освітніх послуг, обсяг яких до 2005 р., за
підрахунками фахівців, складе у світі 90 млрд. дол. США.

До речі, обсяг освітніх послуг і в Україні зростає (табл. 1). У
розрахунку на душу населення вони зросли із 4,3 грн. в 1996 р. до 25,9
грн. у 2000 р. Наші дослідження свідчать, що і в перспективі суттєво
зросте обсяг послуг освіти як в Україні в цілому, так і в кожному
регіоні. Цьому сприятиме головний закон ринкової економіки – закон
попиту та пропозиції. Сьогодні активно зростає попит на ці послуги (це
помітно як у державному, так і у недержавному сегменті економіки). Разом
з тим спостерігається і тенденція зростання пропозиції, що проявляється,
перш за все, у зростанні освітнього рівня населення, його освіченості
(табл. 2).

Таблиця 1

Динаміка розвитку платних послуг виховання та освіти

Таблицю складено на основі даних Статистичного збірника: Реалізація
платних послуг населенню на внутрішньому ринку України. – К., 2000. – С.
8–9, 28–29.

Як видно із табл. 1, лише за вказаний у таблиці час майже у 21 раз
зросла реалізація платних послуг виховання й освіти, а споживання – у
22,5 раза.

Таблиця 2

Чисельність осіб, які навчались, у розрахунку на 10 тис. населення

Таблицю складено на основі даних: Соціальні індикатори рівня життя
населення. – К.: Держкомстат. – 2001. – С. 63.

Як видно із табл. 2, в Україні швидко зростає роль вищої освіти в
підвищенні освіченості населення, а, значить, – і реальної економіки.

Проблемі виміру прямого та опосередкованого внеску освіти в економіку
країни та визначення ефективності капіталовкладень в освіту присвячено
значну кількість вітчизняних та іноземних наукових досліджень. У
практиці народногосподарського будівництва використовуються показники
окупності витрат на освіту, що ґрунтуються на співвідношенні витрат із
приростом національного доходу, зумовленого підвищенням рівня освіти.
Перші його розрахунки було проведено ще в 1924 р. видатним
ученим-економістом, академіком С.Г. Струмиліним. При цьому автор звертав
увагу на те, що при визначенні економічної ефективності освіти та
рентабельності капітальних вкладень у цю сферу необхідно враховувати
величину ефекту. Вона визначає ту частку додаткового продукту, яка
створюється за рахунок підвищення кваліфікації працівників та
характеризує народногосподарський ефект освіти.

Відомим ученим-економістом В.О. Жаміним проводились аналогічні
дослідження економічної ефективності освіти в СРСР в 60–70-і роки
минулого століття. Ним розраховано приріст національного доходу,
отриманий за рахунок підвищення кваліфікації працівників. Так, частка
середньорічного приросту фізичного обсягу національного доходу за першу
половину 60-х років, пов’язана з підвищенням кваліфікації працівників,
за розрахунками автора, становила 30,3 %, а до кінця періоду – 27–28 %.

У результаті досліджень економічної ефективності освіти в період
1960–1975 рр., проведених В. Комаровим, встановлено, що “віддача”
вкладених на розвиток освіти коштів у вигляді додаткового національного
доходу виросла з 3,28 крб. на 1 крб. витрат у 1960 р. до 4,13 – в 1975
р. В останньому році частка національного доходу, одержана в результаті
підвищення кваліфікації працівників, становила 30,3 % його приросту.

На Заході схожі розрахунки здійснювались американськими економістами,
засновниками теорії людського капіталу. Г. Беккер, Т. Шульц та їх
послідовники трактують людський капітал як запас знань, здібностей і
мотивацій, що є у кожного та впливають на ріст виробництва й доходів.
Вони обґрунтовано довели, що вклад освіти повинен наближатись до 33 %
загального приросту ВНП, а віддача є набагато вищою, ніж при
інвестуванні в основний капітал. Цю думку підтверджує і накопичений
досвід США, де за післявоєнний період норми віддачі лише вищої освіти
коливались у межах 8–12 %, тоді як середня норма прибутку звичайного
капіталу становила близько 4 %. За розрахунками Е. Денісона,
середньорічний приріст національного доходу в розрахунку на одного
зайнятого, зокрема, склав у США за 1948–1973 рр. 2,43 %, з них на частку
освіти припадало 0,52 %. Протягом 1973–1976 рр. освіта залишалась майже
єдиним фактором економічного зростання, позитивний вплив якого не
зменшився, а навпаки – зріс (до 0,88 %). Без покращання якості людського
капіталу відбувається маргіналізація країни, її ізоляція, що веде до
зростання бідності. Тенденція підвищення рівня освіти як фактора
економічного росту носить глобальний характер. А тому можна сказати, що
із зростанням освітнього рівня населення країни зростає і її багатство.
Разом з тим зростає й добробут населення. Е. Денісон пояснює 60 %
різниці в заробітках людей безпосереднім впливом освіти, а 40 % –
нерівністю їхніх здібностей.

Дослідження, проведені в Раді по вивченню продуктивних сил України НАН
України, свідчать, що в останні роки в Україні кожна гривня, вкладена в
освіту, забезпечує 2 грн. чистого прибутку*. З кожним роком зростає в
Україні ВВП, отриманий за рахунок інвестицій в освіту. За нашими
підрахунками ця величина в 1998 р. становила 9 128 млн. грн., 1999 р. –
9 439, 2000 р. –14 171 млн. грн. Останньому сприяв і зростаючий рівень
освіти населення.

Ті, хто нині зайнятий виробництвом ВВП, мають достатньо високий освітній
рівень. Зокрема, частка населення у віці 18 років і старше, які мали
повну середню освіту в 2000 р. становила 22,6 %, у віці 20 років і
старше – 37,5 %, які мали середню спеціальну та професійно-технічну
освіту, а в числі осіб у віці 22 роки і старше – повну вищу освіту мали
15,5 % (табл. 3).

Разом з тим у регіональному розрізі спостерігаються значні коливання
освітнього рівня (табл. 4). Якщо у Київській області частка населення з
вищою освітою (у віці 6 років і старше) становить всього лише 7 % (це,
до речі, найнижчий показник в Україні), то у Харківській – 17,7 %, а у
м. Києві – 26 %. Серед регіонів найнижчу частку осіб з середньою
спеціальною та професійно-технічною освітою має Закарпатський (20 %), що
на 14,4 процентних пунктів менше, ніж, скажімо, Автономна Республіка
Крим.

 * Країни Західної Європи (Німеччина, Франція, Велика Британія тощо) на
кожен долар США, вкладений в освіту, отримують більше 10 дол. США
прибутку, а США – навіть 12–15.

Таблиця 3

Освітній рівень населення, 2000 р.

за матеріалами обстежень умов життя домогосподарств

Джерело: Соціальні індикатори рівня життя населення. – К.: Держкомстат
України, 2001. – С. 70.

У цілому по Україні освітній рівень сільських жителів є нижчим, ніж
міських. Саме в регіонах, де частка жителів села є найвищою, найбільшими
є і показники – частка населення, яка не має початкової загальної
освіти, та неписьменні (у Хмельницькій, Чернівецькій, в яких останній
відповідно становить 10,8 і 10,7 %).

Останнім часом серед молоді та навіть і людей середнього віку зростає
потреба у вищій освіті, зокрема ІІІ-ІV рівнів акредитації. Число
студентів вузів цього рівня акредитації за другу половину 90-х років
зросло на 52 %, зокрема денних відділень – на 39 %, заочних – на 89 %.

Це, безперечно, позитивно впливає на прирощення не лише
інтелектуального, але й економічного потенціалу. Наші розрахунки
свідчать, що приріст інтелектуального потенціалу лише за рахунок
підготовки кадрів складає за світовими цінами не менше 30–35 млрд. грн.
Однак в Україні це багатство оцінюється дуже низько, адже ціна робочої
сили в нашій країні одна з найнижчих у світі. Якщо ціни, скажімо, на
сировину, електроенергію вийшли на рівень світових, то ціна праці
нерідко становить 9–10 %.

Таблиця 4

Розподіл населення за рівнем освіти, 2000 р. (за матеріалами обстеження
умов життя домогосподарств)

Джерело: Соціальні індикатори рівня життя населення. – К., 2001. – С.
71.

??Т???????????????. Існує тісний зв’язок між ВВП у розрахунку на душу
населення і витратами на дану галузь у розрахунку на одного жителя
(0,958).

Багато науковців визнають, що економічне зростання, як правило,
зумовлено переважно знаннями населення (С. Струмілін, В. Жамін,
Л. Костанян, Е. Кох та ін.).

За даними Т. Шульца, Р. Солоу, розвиток системи освіти США протягом
1929–1957 рр. забезпечив приріст національного доходу на 21 % при нормі
віддачі 11 %, протягом 1957–1982 рр. – 13 %. Вивчення ефективності
освіти з погляду її впливу на економічне зростання має важливе практичне
значення у зв’язку з тим, що, по-перше, виявляє джерело і чинники
економічного зростання; по-друге, сприяє оптимальному розподілу ресурсів
між різними сферами; по-третє, пояснює розподіл доходів у суспільстві,
по-четверте, впливає на поведінку споживачів освітніх послуг як
інвесторів системи освіти.

Освіта не лише сприяє підвищенню ефективності виробництва, але й
підготовці молоді до трудового життя, забезпечує безболісний перехід
учня із школи у світ праці, позитивно впливаючи на ринок праці. Багато
країн свідомо проводять політику, спрямовану на продовження тривалості
навчання. Так, у Швеції майже 3/4 молоді продовжують навчання і після
досягнення 16 років. І це не лише сприяє якісному зростанню людського
капіталу, а й безпосередньо зменшує пропозицію на молодіжному ринку
праці.

Таким чином, вкладення в освіту мають, крім прямого, побічний ефект. Він
проявляється в існуванні різноманітних культурних, соціальних,
психологічних та інших позитивних наслідків. З підвищенням освітнього та
культурного рівня збільшується час, присвячений людиною роботі.
Комфортними та безпечними стають умови праці. Активізується
територіальна й професійна мобільність. З кожним роком підвищується
ефективність споживчої діяльності (більш освічені люди першими реагують
на появу нових товарів, раціональніше будують свій бюджет). З розвитком
освіти, підвищенням освітнього рівня населення відкривається доступ до
нових культурних цінностей, більш змістовним і різноманітним стає їх
відпочинок. Всі ці фактори важко піддаються грошовому вираженню і мають
соціальну спрямованість, а величина витрат на освіту прямо пропорційна
поліпшенню якості життя та обернено – духовному збідненню й рівню
злочинності в країні. З урахуванням вище зазначеного можна стверджувати,
що віддача вкладень в освіту є високою.

Сучасні тенденції децентралізації життя відбуваються і в освіті, що
видно з передачі значної частини навчальних закладів у комунальну
власність. Посилення ролі держави проявляється в фінансуванні освіти,
налагодженні взаємодії між Урядом та місцевими органами влади, зміцненні
ініціативи територіальних громад, їх потенціалу, у сфері формування
соціальної політики. Все це сприяє вдосконаленню бюджетного механізму
країни, розвитку такої бюджетної галузі як освіта.

У перспективі поступово буде створюватись та апробовуватись на практиці
методика оцінки сучасного стану територій, їх градації за рівнем
культурно-освітнього розвитку та система моніторингу за проведенням
культурно-освітніх проектів і державних програм.

В економічно розвинених країнах добре розуміють, що майбутнє за
професіоналами. Тому в них велику увагу приділяють розвитку освіти,
зокрема вищої, нарощуванню чисельності студентів. За 1960–2000 рр. їх
кількість у цих країнах зросла у 8 разів. Серед них чи не провідну роль
відіграє Японія, в якій прогнозується до 2010 р. рівень працюючих з
вищою освітою підняти до 90 %. За їх розрахунками, це забезпечить
зростання економічного ефекту у 4–11 разів.

В Україні також помітною є тенденція зростання чисельності студентів.
Найбільш високі темпи були характерні для 90-х років минулого століття.
Разом зі збільшенням чисельності студенті зростає насиченість
виробництва фахівцями. У розрахунку на 1000 працюючих чисельність
фахівців із вищою освітою та середньою професійною освітою в Україні
становить 336 чол.  Однак, як свідчить статистика, нині у нас переважна
більшість виробничих потужностей використовується всього лише на 25–30
%. А це означає, що і наявний високий кадровий потенціал
використовується недостатньо. Значна частина працездатного населення з
різних причин втратила свій фаховий рівень і потребує перепідготовки, а
для деяких галузей народного господарства підготовка фахівців узагалі не
ведеться або ж тільки розпочалася.

В умовах становлення ринкових відносин, структурної перебудови економіки
швидкими темпами одні професії зникають, інші – з’являються. Високий
освітній і професійний рівень населення забезпечує швидку і повноцінну
заміну вакансій кваліфікованими працівниками. Тому саме в цей час
особливо гострою є проблема стандартизації змісту освіти. Ідея
стандартизації освіти відображає природне намагання держави зберегти і
постійно підвищувати інтелектуальний потенціал суспільства. Державний
стандарт у сфері освіти покликаний стати реальним механізмом як
регуляції співвідношення між загальнодержавною і регіональною складовою
освітнього простору, так і формування регіональних освітніх програм, в
яких повною мірою можливе врахування специфіки соціально-економічного
середовища.

Однак випускники вищих навчальних закладів нерідко після закінчення вузу
поповнюють ринок праці. Однією з причин цього є те, що багато професій
дублюється. Ось уже більше 10 років держава, на жаль, не регулює
працевлаштування навіть тих випускників, які навчались на
держзамовлення.

У нашій державі ситуація склалась таким чином, що соціальні
трансформації співпали в часі з революційними змінами
інформаційно-технологічного середовища. Для населення це означає
необхідність одночасної подвійної адаптації – до нових
соціально-економічних реалій і нових вимог інформаційного середовища.
Допомогти цьому повинна таки освіта, яка однією з перших галузей
економіки включилась у світ інформаційних і комунікаційних технологій.
Останні є новим важливим ресурсом, оволодіння яким дає можливість
зайняти більш вигідну позицію, визначити соціальний статус людини в
цілому.

Разом з тим, навчальні заклади ще мають досить низький рівень
забезпеченості інформаційними ресурсами. Нерідко можна зустріти таку
ситуацію, коли на цілий адміністративний район у навчальних закладів є в
наявності один-два персональних комп’ютера, відсутня можливість виходу в
Інтернет. Існує й значна нерівність між індивідами, соціальними групами,
окремими регіонами щодо забезпечення персональними комп’ютерами,
інформаційними ресурсами*. Тому актуальною проблемою сьогодні є
збільшення фінансових ресурсів в освіту.

Освітні послуги входять до так званих суспільних благ, які задовольняють
суспільні потреби. Вони фінансуються, як правило, державою. У зв’язку з
цим у більшості населення виробився так званий патерналістський підхід.
А тому і в перспективі держава повинна відігравати виняткову роль у
формуванні освітнього рівня населення, в нарощуванні національного
багатства*, у забезпеченні становлення та виховання особистості й
громадянина. Тобто освіта, надаючи освітні послуги, спрямовує інтереси
молоді перш за все на:

– здобуття загальної та професійної освіти;

– на вироблення у неї вміння використовувати на практиці набуті знання;

– на забезпечення єдності соціального, культурного та економічного
середовища;

– на сприяння системному відтворенню на високому інтелектуальному та
культурному рівнях одночасно всіх елементів процесу набуття, відновлення
і продукування знань;

– на забезпечення швидкої адаптації працівників до мінливих умов
економічного і соціального розвитку тощо.

Разом з тим, освітній потенціал, а це значить, що і кошти, направлені в
дану галузь, використовуються нераціонально. За даними Світового банку,
Україна впевнено посідає перше місце у світі за чисельністю кадрового
науково-технічного потенціалу. У той же час за рівнем продуктивності
праці наша держава значно відстає від Японії, Ізраїлю, США.

* До речі, і в світі існує розкол суспільства, що називається “цифровим
розколом” (digital divide), тобто розкол за принципом “залучення у світ
сучасних технологій”. За цих умов можлива інформаційна маргіналізація
значної частини населення.

Освіта – це сфера міжвідомчої взаємодії. Вона повинна стати одним із
лідерів загального процесу формування комфортного для проживання
культурного середовища (забезпечення її розвиваючої і виховної функції),
в якому на основі соціального партнерства всіх суб’єктів освітньої
політики будуть створені умови для життя на рівні, який відповідає
світовим стандартам.

Зберігаючи свою роль інструмента соціальної політики, освіті необхідно
все активніше ставати системною соціальною й одночасно економічною
галуззю, що забезпечує повноцінну життєдіяльність України.

Таким чином, розвиток освіти впливає не лише на економіку України, а й
на формування контурів цивілізації, на політичну, соціально-економічну,
культурну ситуацію в країні.

Для здійснення цього необхідно забезпечити:

– постійне вдосконалення змісту освіти, виходячи з імперативів ХХІ
століття, довготривалих національних інтересів, перспективних
технологій;

– інтеграцію основного інтелектуального потенціалу держави навколо
освіти;

– мінімізацію втрат, пов’язаних зі зниженням рівня освіти;

– розкриття можливостей потенціалу освіти шляхом створення невеликих
ефективно діючих структур.

* У світі зростає частка позабюджетного фінансування у вищій школі. Так,
скажімо, у Великобританії частка останнього становить 38 %, Канаді – 39
%, США – 52 %, а в Японії – навіть 57 % (Ишина М.В. Внебюджетная
деятельность учебных заведений в России: организационно правовая база и
основные направления // Экономика образования. – 2001. – № 4 (5). – С.
24).

Література:

1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.

2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.

3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.

4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.

5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.

6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.

7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.

8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.

9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.

10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.

11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.

12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.

13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.

14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.

15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.

16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.

17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.

18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.

19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.

20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.

21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.

22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.

23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.

24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.

25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.

26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.

27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.

28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020