.

Боротьба з корупцією в Україні у сфері доступу громадян до інформації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
118 1425
Скачать документ

Реферат на тему:

Боротьба з корупцією в Україні у сфері доступу громадян до інформації

Правові норми найбільш ефективно з-поміж соціальних норм дають змогу
розмежувати суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин,
а також встановити види та міру відповідальності у випадках порушення
суб’єктивних прав чи невиконання обов’язків. Серед фундаментальних прав
громадян — їх право на інформацію, що передбачає можливість вільного
одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних
їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення
завдань і функцій [2, ст. 9]. Складовою права на інформацію є доступ до
інформації. Доступ до інформації — це гарантована державою можливість
фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати
відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних
інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і
законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб; це
сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні
відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для
реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і
функцій [4, с. 39].

Сьогодні норми, що регламентують доступ до інформації, як субінститут
інформаційного права перебувають у «розпорошеному» стані, тобто
містяться у джерелах різних галузей права: конституційного, цивільного,
адміністративного, кримінального, трудового та інших.

Зважаючи ж на «стабільні», поки що наукові, тенденції, спрямовані на
обґрунтування необхідності створення Інформаційного кодексу (Кодексу
України про інформацію) [6, с. 131–132], проблематика упорядкування
правових норм щодо доступу до інформації стає актуальною.

Провідні вчені вважають, що «Кодекс України про інформацію покликаний
об’єднати в одному законодавчому акті механізми регулювання провідних
суспільних відносин, об’єктом яких є інформація незалежно від форми,
способу, засобу чи технології її прояву у суспільних відносинах» [6, с.
131].

Зазначимо, що в науці інформаційного права проблематику реалізації
доступу до інформації досліджували Брижко В. М., Гавловський В. Д.,
Демкова М. С., Калюжний Р. А., Костецька Т. А., Швець М. Я. та інші
науковці. Однак не здійснювалось розкриття причинно-наслідкового зв’язку
між порушеннями права громадян на доступ до інформації і корупційними
діями державних службовців та інших суб’єктів корупційних діянь, інших
правопорушень, пов’язаних з корупцією. Не досліджувалися у такому
контексті і можливості вдосконалення чинного законодавства про
адміністративні правопорушення.

У пропонованій статті аналізуватимемо особливості доступу громадян до
інформації, яка належить органам державної влади та місцевого
самоврядування, адже саме при доступі громадян до такої інформації
можуть чинитися корупційні дії.

Проблематика доступу громадян до інформації про діяльність органів
державної влади є об’єктом досліджень вітчизняних й іноземних науковців.
Г. С. Мельник зазначає, що «відкритість — основний принцип доступу до
офіційної інформації. Інформація про діяльність органів влади всіх
рівнів повинна бути відкритою й загальнодоступною. Значення
гарантованого доступу до офіційної інформації полягає:

•    у відкритості і ясності політичного володарювання;

•    зниженні можливостей для корупції;

•    утвердженні традиції звіту перед громадськістю» [7].

Російський дослідник вказує на існування при-чинно-наслідкового зв’язку
між рівнем забезпечення доступу до офіційної інформації та можливостями
для корупції.

Деякі дослідники розрізняють активне і пасивне право на доступ до
інформації [10, с. 51–56]. Активне право на доступ до інформації
відкриває можливість безпосереднього ознайомлення з інформацією органів
виконавчої влади. До процедури активного доступу до інформації органів
виконавчої влади дослідники Центру політико-правових реформ зараховують
такі форми доступу:

1)   запит до органів виконавчої влади про надання інформації;

2)   відвідування відкритих робочих засідань органів влади;

3)   доступ до відкритих архівів офіційної інформації органів виконавчої
влади [10, с. 51].

За способом забезпечення громадян інформацією дослідники виділяють різні
форми пасивного доступу: поширення інформації у засобах масової
інформації, випуск спеціалізованих брошур і збірників, розміщення
інформації в Інтернеті, на офіційних стендах органів виконавчої влади
[10, с. 56].

Якщо аналізувати активне і пасивне право на доступ до інформації, то
важливим є принцип: активному праву кореспондує обов’язок відповідних
суб’єктів задовольнити таке право, пасивне ж право має забезпечуватись
їх (зобов’язаних суб’єктів) обов’язком поширювати інформацію вчасно,
належним способом, в достатньому обсязі. Це передбачено законодавством
України.

Костецька Т. А. зазначає, що «дотримання достовірності, а відповідно й
інших вимог до якості інформації, вироблених інформаційною теорією і
практикою (повнота, доступність, своєчасність, регулярність,
комплексність та ін.), є важливим чинником, який забезпечує право на
інформацію» [12, с. 24]. Зважаючи на зазначені положення, визначаємо
принципи доступу до інформації, які мають бути закріплені у вітчизняному
інформаційному законодавстві: повнота, своєчасність, регулярність і
комплексність доступу до інформації.

Повнота доступу до інформації означає, що суб’єкт доступу отримує увесь
обсяг інформації, якої він потребує (запитує). Своєчасність доступу до
інформації передбачає отримання інформації чітко в межах строків,
передбачених законодавством або договором. Регулярність доступу до
інформації означає постійну готовність зобов’язаних суб’єктів
забезпечувати надання інформації запитувачам. Комплексність доступу до
інформації — це цілісність інформації, яка надається, і відповідність її
предмету запиту або встановленим для оприлюднення певної інформації
вимог.

Нині в законодавстві України засади доступу до інформації визначає Закон
України «Про інформацію» [2]. Доступ до певних видів інформації різними
суб’єктами регламентується законами України «Про державну таємницю»,
«Про науково-технічну інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності
органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні
засобами масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про
бібліотеки і бібліотечну справу», «Про телекомунікації», «Про
Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної
програми інформатизації», «Про охорону праці», «Про охорону культурної
спадщини», «Про охорону дитинства», «Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини» та іншими законами.

Стаття 57 Конституції України передбачає, що «кожному гарантується право
знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що
визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома
населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не
доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є
нечинними» [1, ст. 57]. Як бачимо, конституційне положення зобов’язує
органи державної влади, органи місцевого самоврядування (адже саме їх
нормативно-правові акти визначають права і обов’язки громадян) доводити
до відома населення зміст норм права.

Закон України «Про інформацію» доповнює систему забезпечення доступу
громадян до інформації і визначає, що «органи законодавчої, виконавчої
та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати
інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи
використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб» [2, абз. 6 ст.
32].

????функцій держави, не має права «відмовляти фізичним та юридичним
особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно
затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію» [3, п. «г»
ст. 5]. Зазначена норма не визнає правопорушенням неоприлюд-нення
державними службовцями та іншим суб’єктами корупційних діянь відомостей,
необхідність оприлюднення яких передбачено правовими актами.

Недосконалість чинного законодавства виявляється і в положеннях Кодексу
України про адміністративні правопорушення (КУпАП), які застосовуються
до порушників — не суб’єктів корупційних діянь. Стаття 212-3 КУпАП
передбачає адміністративну відповідальність за порушення права на
інформацію: неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або
неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає
дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит
громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про
інформацію», «Про звернення громадян» та «Про доступ до судових рішень»,
тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до
двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [4, ст.
212-3]. Не передбачено жодних санкцій за порушення обов’язку органів
державної влади, місцевого самоврядування тощо оприлюднювати певні
відомості.

Слід зазначити, що обов’язок відповідних суб’єктів, насамперед, органів
державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб
оприлюднювати певну інформацію є не менш важливим, ніж задоволення
інформаційних запитів громадян. Безумовно, існує необхідність
закріплення відповідальності осіб, уповноважених на виконання функцій
держави, за неналежне здійснення передбачених законодавством України
обов’язків щодо оприлюднення інформації про діяльність органів державної
влади та місцевого самоврядування тощо. Адже нерідко неоприлюднення
інформації, оприлюднення неповної, необ’єктивної інформації стає
передумовою для зловживань посадовців. Учасники правовідносин, які не
інформовані належно, змушені шукати необхідну інформацію
«нетрадиційними» (а, можливо, в певних сферах діяльності і
«традиційними») шляхами, що спричиняє негативні для держави і
суспільства явища та наслідки.

Прикладом закріплення адміністративної відповідальності за
неоприлюднення інформації можуть бути положення статті 164-14 КУпАП,
відповідно до яких передбачено санкції за неоприлюднення інформації щодо
закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог
законодавства, відображення недостовірних відомостей у звіті про
результати здійснення зазначеної процедури [4, ст. 164-14].

Зазначимо також, що встановленню відповідальності за неоприлюднення
інформації має передувати ґрунтовна науково-аналітична робота щодо
визначення переліку відомостей, що мають бути обов’язково оприлюднені, з
чітким відмежуванням їх від інформації, доступ до якої обмежується на
встановлених законодавством підставах. Зазначене дослідження уже
здійснює автор на підставі аналізу численних прикладів реалізації
громадянами права на доступ до інформації та випадків порушення такого
права [9].

Існує також як наукова, так і практична проблема видової належності
порушень права громадян на доступ до інформації. Аналізуючи можливість
зарахування таких випадків до корупційних діянь, зазначимо, що,
по-перше, нині неправомірна відмова в наданні інформації, умисне
затримування її, надання недостовірної чи неповної інформації — це
«порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на
виконання функцій держави», а не «корупційне діяння» [3, абз. 2 ст. 1].
По-друге, за порушення права громадян на доступ до інформації
передбачено менші санкції, ніж за корупційні діяння. Такі порушення
особою, уповноваженою на виконання функцій держави, спеціальних
обмежень, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою
адміністративне стягнення у вигляді штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти
п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (для порівняння, за
корупційні діяння — від двадцяти п’яти до п’ятдесяти, а для визначених
другою частиною статті 7 Закону України «Про боротьбу з корупцією»
категорій посадовців — від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів) [3, ст. 8].

Однак реальність сучасних правових відносин така, що задоволення
інформаційних потреб пересічного громадянина України має бути чи не
найголовнішим обов’язком представника державного органу. Адже без
отримання, наприклад, інформації про субсидії, пільги, інші правила та
процедури реалізації політичних, соціально-економічних та інших прав,
особа не може бути активним учасником державних справ та самостійно або
опосередковано вирішувати питання місцевого значення. Саме тому
відповідальність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, за
порушення права громадян на доступ до інформації, зокрема за
неоприлюдення передбаченої законодавством інформації, має передбачати,
на думку автора, більш серйозні санкції (наприклад, від двадцяти п’яти
до п’ятдесяти, а за повторне правопорушення — від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Посилення
адміністративної відповідальності за порушення права громадян на доступ
до інформації сприятиме більш ефективній реалізації передбаченого
Конституцією України права на інформацію та інших пов’язаних прав.

Відсутність повної, достовірної і своєчасної інформації нерідко стає
чинником, що провокує зловживання посадових осіб своїм посадовим
становищем, корупцію та інші негативні соціальні явища. З метою
підвищення ефективності реалізації права громадян на інформацію
необхідно доповнити п. «г» ст. 5 Закону України «Про боротьбу з
корупцією» та статтю 212-3 КУпАП положеннями, відповідно до яких
адміністративна відповідальність настає і внаслідок неоприлюднення
посадовою особою інформації, яка має бути оприлюднена відповідно до
чинного законодавства України.

Пересічним громадянам та юридичним особам (до моменту встановлення
адміністративної відповідальності за неоприлюднення інформації, яка має
бути оприлюднена відповідно до чинного законодавства України) автор
рекомендує оскаржувати не лише порушення встановленого порядку надання
інформації за зверненнями та інформаційними запитами громадян, а також
оскаржувати порушення, пов’язані з реалізацією громадянами пасивного
права на доступ до інформації, якому відповідає обов’язок відповідних
суб’єктів поширювати (оприлюднювати) певні відомості. Захист власних
прав варто здійснювати у межах передбаченої законодавством України
можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної
влади та місцевого самоврядування.

Крім того, пропонується підвищити санкції за порушення права громадян на
доступ до інформації, зокрема за неоприлюдення передбаченої
законодавством інформації, особами, уповноваженими на виконання функцій
держави, від двадцяти п’яти до п’ятдесяти, а за повторне правопорушення
— від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів.

Література

Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради.
— 1996. — № 30. — Ст. 141.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року // Відомості
Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — 1 груд.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року //
Відомості Верховної Ради. — 1995. — № 34. — Ст. 266.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року
// Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 8376/1999.

Марущак А. І. Доступ до інформації: питання правового регулювання //
Бюлетень Мін’юсту України. — 2006. — № 1. — С. 35–41.

Брижко В. М., Гавловський В. Д., Калюжний Р. А., Попович В. М., Цимбалюк
В. С. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права. —
Ужгород: ІВА, 2003.

Мельник Г. С. Доступ к информации: ситуация в России //
http://www.jf.pu.ru/plus/seminar/melnik.html

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020