.

Проблеми конституційної реформи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
255 2962
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми конституційної реформи

Протягом березня—травня 2003 року найбільш актуальним гострим питанням,
яке стало предметом обговорення та дискусії окремих політиків,
політичних партій, народних депутатів, ряду трудових колективів, було
питання так званої конституційної реформи, яка повинна базуватися на
двох проектах законів про внесення змін та доповнень до Конституції
України, внесених 167 народними депутатами України (реєстраційний
№ 0999) і Президентом України (реєстраційний № 3207).

Розгляд цих законопроектів, реформа політичної системи, розробка
концептуальних засад конституційних змін, пов’язаних з нею, в нинішніх
умовах функціонування держави і життя суспільства є безперечно
важливими. Вирішення цих проблем вимагає розробки відповідних
законопроектів, якими насамперед повинні вноситися зміни до Конституції
України.

У зв’язку з цим Інститутом законодавства Верховної Ради України було
підготовлено законопроект про внесення змін до Конституції України, який
увійшов до Плану законодавчих робіт на 1997 рік. Слід зазначити, що не
всі зрозуміли цей крок. Більше того, окремі політики визначили його як
підготовку до так званого конституційного перевороту. У зв’язку з цим 28
серпня 1997 року мною була опублікована в газеті «Голос України»
відповідна стаття, в якій пояснювалися необхідність і обґрунтованість
внесення змін до Основного Закону. Хотілось би коротко зупинитися на
змінах, пропонованих на той час.

Ми всі добре розуміємо, що рівень розвитку законодавства, його якість
значною мірою залежать від його відповідності положенням Конституції
України як Основного Закону. Чим досконалішою вона буде, тим
досконалішим буде вітчизняне законодавство. Це аксіома, яку можна
застосувати до будь-якої держави. Одночасно варто зазначити, що зміст
конституцій багатьох держав удосконалюється відповідно з потребами
соціального, економічного і політичного життя, інтересів громадян.
Взагалі зауважимо, що практично не існує держав, які не вносили б змін
до своїх конституцій. Це звичайне явище для розвитку конституціоналізму
в країнах світу. Так, за чотири десятиріччя дії Конституції Федеративної
Республіки Німеччина було прийнято 35 законів, якими до неї вносилося
майже 100 поправок. У результаті із 146 статей даної Конституції майже
половину повністю змінено, з’явилося 30 нових. Або взяти Францію.
Невдовзі після прийняття у 1958 р. Конституції цієї держави до неї було
внесено ряд змін щодо організації державної влади і політичної системи.
Як наслідок — змінився зміст 14 її статей, з’явилося шість нових. Можна
згадати і про Сполучені Штати Америки, історія яких налічує понад 200
років. За цей період було внесено майже 5 тис. пропозицій щодо змін до
Конституції США. Проте складність і жорсткість процедур внесення таких
змін дозволили реалізувати лише 27 поправок, останню з яких було
ратифіковано у 1992 р.

І рік, який пройшов на той час після прийняття Конституції України, і її
глибокий аналіз дали змогу зробити висновок, що вона теж потребує певних
змін та уточнень. У своїй доповіді на Урочистих зборах з нагоди першої
річниці прийняття Конституції України 27 червня 1997 р. Президент
України Л. Д. Кучма зазначив, що в «Основному Законі є й певні
неузгодження, нечіткі положення, не скрізь вивірено баланс сил». На
необхідність внесення змін до Основного Закону України звертав увагу і
І. С. Плющ як Голова Верховної Ради України. В цьому дійсно є потреба.
Адже багатьом відомо, що наша Конституція — результат політичного
компромісу, якого було досягнуто в досить суперечливих на той час
умовах, за складних відносин між більшістю політичних сил не лише у
Верховній Раді, а й за її межами. А це значить, що при прийнятті
Основного Закону окремі його положення були не досить досконалими. І це
всі розуміли. Але державі й суспільству вкрай потрібна була Конституція,
за допомогою якої необхідно було закріпити загальні засади організації
суспільного життя та державної влади, визначити систему прав, свобод та
обов’язків людини і громадянина, правовий статус державних органів та
вирішити інші важливі питання. Вже тоді, на час прийняття Основного
Закону, було цілком ясно, що до нього найближчим часом вноситимуться
зміни. І справді, не так уже й багато минуло часу, як в першу чергу від
народних депутатів України як суб’єктів законодавчої ініціативи,
державних органів, вчених, інших осіб та організацій почали надходити
пропозиції щодо вдосконалення окремих норм Конституції, тих, доцільність
застосування яких не підтверджується практикою. Враховуючи це, як вже
зазначалося, і була розпочата робота в Інституті законодавства Верховної
Ради України з підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції
України.

Варто зазначити, що безпосередньо у самій Конституції України
передбачено порядок внесення змін до неї, іншими словами, закріплено
конституційний процес своєрідного її самовдосконалення. Розділ XIII
Основного Закону так і називається — «Внесення змін до Конституції
України» (статті 154—159). Крім того, ст. 85 цього розділу визначає
перелік повноважень Верховної Ради України. В п. 1 зазначеної статті
записано, що до її повноважень належить «внесення змін до Конституції
України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції».
Тому не лише уважний політик, а й пересічний громадянин за умови його
неупередженості нічого неконституційного в діях народних депутатів і
Верховної Ради України в цілому помітити не зможе.

Декілька слів про розділ XIII, який визначає порядок внесення змін до
Конституції України. Насамперед у ст. 154 цього розділу говориться, що
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України, тобто не менш як 150 народними депутатами України. А у ст. 155
закріплено, що законопроект про внесення змін до Конституції України,
крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і
розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо
схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України,
вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради
України за нього проголосувало не менш як дві третини від
конституційного складу Верховної Ради України.

Якщо говорити про законопроект стосовно внесення змін до розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», то згідно зі ст. 156 Основного
Закону він подається до Верховної Ради України Президентом України або
не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Водночас у ст. 157 Основного Закону міститься застереження, що
Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України. Крім того, Конституція України не може бути змінена
в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливо зазначити також, що відповідно до ст. 158 Основного Закону
законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо нього. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не
може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Досить суттєвою є норма ст. 159 Основного Закону, в якій встановлено, що
законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї
Конституції, зміст яких нами вже аналізувався.

Таким чином, будь-який законопроект про внесення змін до Конституції
України повинен подаватися у тому порядку, який нею передбачений. Це
гарантує його розгляд в межах конституційних вимог.

Якщо казати про конкретні зміни до Конституції України, запропоновані на
основі опрацювання пропозицій в першу чергу народних депутатів України
щодо вдосконалення Конституції України, які і було закладено у
відповідному проекті закону, поданому на розгляд керівництва Верховної
Ради України на початку липня 1997 р., та відразу слід відзначити, жодна
з пропозицій законопроекту, розробленого Інститутом законодавства, не
посягала ні на основи демократичної, правової держави, ні на ідею поділу
державної влади, ні на ідею верховенства права. Навпаки, пропозиції
законопроекту відстоювали положення, що держава існує для людини, для
захисту її прав, виходили з необхідності передусім посилення
конституційних гарантій народовладдя. Відповідно до цього законопроект
пропонував більш доцільне в умовах України, в межах вимог до
демократичної, правової держави визначення ролі парламенту та уряду,
Президента, створення механізму ефективного їх співробітництва та
узгодженості дій. В ньому розглядалися також інші питання.

Взяти, наприклад, таке начебто просте питання, як тлумачення законів.
Відповідно до ст. 147 Основного Закону його повинен здійснювати
Конституційний Суд України. Відсутність у законодавця — Верховної Ради
України — конституційного права офіційно роз’яснювати зміст прийнятих
нею ж Конституції та законів не може позитивно впливати на
правозастосовну практику. Тим паче, що сама Верховна Рада як
законодавчий орган, як «колективний автор» офіційно закріплює результати
законотворчого процесу. Саме вона як законодавець має можливість краще
за будь-кого ґрунтовно і всебічно розтлумачити зміст, закладений у ту чи
іншу норму закону. Це не є щось нове. Ще у римському праві (а воно до
цього часу є зразком для багатьох країн світу) наголошувалося на тому,
що право тлумачити закон має лише той, хто має право його затверджувати.
Тому і вносилася пропозиція про надання Верховній Раді України права
тлумачити закони. Конституційний Суд України, як пропонувалось у
законопроекті і що є характерним для багатьох держав, повинен вирішувати
питання щодо відповідності законів та інших нормативно-правових актів
Конституції України, давати офіційне тлумачення Конституції України, а
також висновки у випадках, передбачених нею. Саме такі повноваження
закріплено, наприклад, за Конституційним Судом Російської Федерації (ст.
125 Конституції Російської Федерації). Проте Конституційний Суд України
дотримується дещо іншої позиції, яку офіційно оприлюднив у своєму
висновку від 14 березня 2001 р. у справі про внесення змін до статей 84
і 85 та інших Конституції України (йшлося про вдосконалення порядку
голосування у Верховній Раді України та розширення деяких її
повноважень). Конституційний Суд України, зокрема, зазначив, що в
Конституції України не вказані суб’єкти звернення до нього з питань
тлумачення конституційних норм і законів. Ці суб’єкти (включаючи
громадян України) названі у статтях Закону України «Про Конституційний
Суд України» від 16 жовтня 1996 р. На основі цього Суд зробив висновок,
що вилучення у нього повноваження тлумачити закони «призведе до
скасування існуючого права громадян звертатись до Конституційного Суду
України з питань офіційного тлумачення законів». Як нам здається, це не
аргумент, адже встановлення і зміни меж повноважень Конституційного Суду
України, як і деяких інших державних органів, — установчі повноваження
Верховної Ради України, як і її право вносити зміни до Конституції
України стосовно власних повноважень.

Надзвичайно важливою гарантією зміцнення конституційних основ владної
діяльності Верховної Ради України щодо розвитку законодавства є
визначене у законопроекті право парламенту звертатися до народу і
призначати всеукраїнський референдум з питань прийняття законів у
кожному випадку, крім передбачених ст. 106 Конституції (призначення
всеукраїнського референдуму Президентом України та проголошення ним
всеукраїнського референдуму за народною ініціативою). Природно, що
референдум як форма розв’язання питань законотворчості має певні межі.
Так, мабуть, недоцільно виносити на нього великі за обсягом і складні за
змістом проекти законодавчих актів, що регулюють відносини, розуміння та
оцінка яких потребують спеціальних знань (наприклад кодекси та інші
важливі специфічні закони).

Практика впровадження Конституції в життя, як вже було сказано, виявила
очевидні недоліки у вирішенні кадрових питань, пов’язаних, зокрема, із
звільненням Прем’єр-міністра України (за дванадцять років незалежності
нашої держави змінено 11 прем’єр-міністрів, а значить, і урядів).
Самоочевидно, що звільнення залежить тільки від Президента, а парламент
не має достатньої можливості здійснювати передбачений Конституцією
контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ч. 1 ст. 85).
Парадоксальна ситуація: право контролю є, а реальні умови для його
реалізації відсутні. Саме тому та виходячи з особливостей сучасного
перехідного етапу, на якому перебуває Україна, прагнучи створити
демократичну, соціальну, правову державу, законопроектом пропонувалося
змінити або доповнити статті Основного Закону, які регулюють установчі
та контрольні функції Верховної Ради стосовно виконавчої влади. Зокрема,
передбачалося розширити установчі функції парламенту шляхом віднесення
до його компетенції надання згоди не лише на призначення
Прем’єр-міністра України (п. 12 ч. 1 ст. 85), а й на його звільнення з
посади Президентом України. В проекті було дещо збільшено коло посадових
осіб, які призначаються і звільняються з посади за згодою парламенту.

Законопроектом пропонувалося внести доповнення і до ст. 87 Конституції
України, яке дозволяло б Верховній Раді України не тільки розглядати
питання про відповідальність Кабінету Міністрів України чи недовіру
йому, а й аналізувати діяльність окремих його членів, що тягне за собою
припинення їх повноважень. Метою визначених проектом змін було
підвищення відповідальності уряду та його членів за результати їх
діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною Радою.
Водночас надання згоди парламентом на звільнення з посади
Прем’єр-міністра України та членів уряду сприяло б стабільності складу
Кабінету Міністрів України, усувало б можливість суб’єктивних оцінок їх
діяльності. А це, в свою чергу, відкривало б шлях до підвищення
законності й ефективності діяльності уряду та сприяло б зростанню його
ролі як вищого органу виконавчої влади. Не випадково установчі функції
парламенту щодо припинення та звільнення Прем’єр-міністра України та
інших посадових осіб, а також його контрольні функції щодо уряду є в
конституціях багатьох держав світу.

Проектом також конкретизовано право здійснення парламентського контролю
комітетами Верховної Ради України в межах і порядку, встановлених
законами України. В цьому плані запропоновано внести відповідні зміни до
ч. 2 ст. 89 Основного Закону. До речі, нині готується проект закону про
комітети Верховної Ради України, в якому їх контрольні функції будуть
регламентовані більш детально.

Практика реалізації Конституції нашої держави зумовлює необхідність
вирішення низки питань у сфері функціонування системи правосуддя. У
законопроекті, зокрема, пропонувалося перш за все надати право
законодавчої ініціативи Верховному Суду України, який, як відомо, має
надзвичайно широкі можливості для узагальнення судової практики щодо
застосування законодавства і на цій основі формулювання та внесення
пропозицій стосовно його вдосконалення. Це дозволило б, з нашої точки
зору, своєчасно вирішувати через законодавство назрілі питання
поліпшення правового регулювання відповідних суспільних відносин,
виявлені судовою практикою. Важливим, на нашу думку, є також питання,
пов’язане зі звуженням можливостей, які сприяють зловживанню посадою
судді та впливу на суддю органів та осіб, що його рекомендують,
призначають або обирають. У зв’язку з тим і пропонувалося відмовитися
від визначеного Конституцією (ст. 128) безстрокового обрання суддів
Верховною Радою України, передбачивши 10-річний строк обрання на посаду.

У законопроекті містилися й інші пропозиції, спрямовані на усунення
прогалин чи неоднозначного тлумачення окремих положень чинної
Конституції. До них, наприклад, можна віднести передусім доповнення до
ст. 81 про дострокове відкликання народного депутата України виборцями
виборчого округу, в якому його було обрано, на підставах і в порядку,
встановлених законом. Як нам здається, в умовах сучасного складного
перехідного періоду в житті України ця норма цілком доречна. Адже вона
не лише не суперечить Конституції, вона посилює відповідальність
народних депутатів України перед їх виборцями.

Законопроект заповнює також прогалину, яка є у ст. 94 Основного Закону
щодо визначення порядку оприлюднення закону. Регламентуються умови, за
яких виникає необхідність офіційного оприлюднення закону Верховною Радою
України. Як відомо, не всі закони, що приймає Верховна Рада і направляє
Президенту України, підписуються та офіційно ним оприлюднюються.
Відповідно до ст. 94 Конституції України Президент має право повернути
закон із своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями до
Верховної Ради України для повторного розгляду, тобто застосувати вето.
Слід зауважити, що на кожний третій-четвертий закон, який приймає
Верховна Рада і який подається Президенту на підпис, він накладає вето.
Президент України застосовує надане йому право вето з різних причин і
тоді, коли вважає за потрібне. Але виникають ситуації, коли під час
повторного розгляду Верховна Рада України закон знову приймає не менш як
двома третинами від свого конституційного складу, як цього вимагає
Конституція, тобто вето Президента долається. Президент України в такому
разі зобов’язаний підписати закон та офіційно оприлюднити його протягом
десяти днів. Але інколи цього не відбувається. Так сталося і з Законом
України «Про місцеві державні адміністрації», який Президент декілька
разів повертав на повторний розгляд парламенту. Верховна Рада двічі (18
червня та 24 червня 1997 р.) долала вето Президента, але Закон,
незважаючи на те, що це суперечить вимогам Конституції, не був ним
підписаний. Верховна Рада України вимушена була 15 серпня 1997 р.
прийняти Постанову, якою направила своє звернення главі держави, в якому
привернула його увагу до того, що невиконання вимог ст. 94 Конституції
України створює небезпечний прецедент невиконання Президентом України
вимог Основного Закону, штучно загострює відносини в суспільстві,
зокрема між гілками влади, та негативно позначається на авторитеті
самого Президента як гаранта додержання Конституції України. Не
аналізуючи глибоко підстави для вето, інші сторони цієї ситуації, слід
знайти на конституційному рівні вихід із неї. Що робити, якщо вето
подолане, але Президент не підписав закон? Враховуючи наведене, у
законопроекті пропонувалося доповнити ч. 4 ст. 94 таким чином: «У разі,
якщо повторно прийнятий Верховною Радою України закон не буде підписаний
і оприлюднений Президентом України, Верховна Рада України має право
офіційно його опублікувати».

З огляду на викладене ці та інші визначені законопроектом зміни, з нашої
точки зору, не лише вдосконалили б функціонування
конституційно-правового механізму, а й сприяли б процесу формування
України як демократичної, правової держави. Запропоновані зміни
відповідають Конституції України й цілком узгоджуються з практикою
світового конституціоналізму, яка поки що не знає єдиного стандарту
організації влади у правовій державі. Вони віддзеркалюють світовий
досвід. Проте цей законопроект у зв’язку із ситуацією, що склалася в
державі і безпосередньо у Верховній Раді України, на розгляд до сесійної
зали не потрапив.

Слід зазначити, що групи народних депутатів неодноразово подавали
пропозиції щодо внесення змін до Конституції України. Останній
законопроект за підписом 167 народних депутатів було зареєстровано 14
травня 2002 року за № 0999. До речі, на нього є позитивний висновок
Конституційного Суду. Зокрема, цим законопроектом вносилися пропозиції
щодо змін до статей 81, 82, 85, 87, 90, 94, 97, 98, 106, 111, 112, 113,
115 та деяких інших. За багатьма позиціями вони збігалися з
пропозиціями, сформульованими у законопроекті 1997 року, який було
розроблено Інститутом законодавства Верховної Ради України. В цілому
пропозиції, які містяться в законопроекті за реєстраційним № 0999,
виважені і об’єктивно обґрунтовані. Взяти, наприклад, доповнення до ст.
81 Конституції України, в якій говориться про підстави припинення
повноважень народного депутата України. Цю статтю доповнює положення про
те, що у разі виходу або виключення народного депутата України, обраного
за виборчим списком політичної партії (блоком партії), його повноваження
припиняються достроково відповідно до закону. Необхідність внесення
такого доповнення до зазначеної статті зумовлена тим, що чимало народних
депутатів, обраних за виборчим списком політичної партії (блоком
партії), переходять з однієї фракції до іншої. Наприклад, лише народними
депутатами третього скликання було здійснено понад 500 переходів з
фракції до фракції. Це питання досить болюче не лише з моральної точки
зору, а й для подальшої «долі» фракцій, особливо нечисленних, коли у
зв’язку з подібними вчинками народних депутатів виникає загроза їх
існуванню. Така ситуація, наприклад, склалася в лютому 2001 року у
фракції Прогресивної Соціалістичної партії та фракції Селянської партії
України, які внаслідок виходу окремих народних депутатів із зазначених
фракцій були на межі припинення свого існування.

Аналізуючи проект закону «Про внесення змін до Конституції України»,
який було внесено Президентом України (реєстраційний № 3207 від 6
березня 2003 року), не можна погодитися з багатьма його положеннями. І
сьогодні дивує позиція окремих вчених, які не бачать серйозних вад цього
проекту, погоджуються з далеко не виваженими та обґрунтованими
пропозиціями щодо внесення змін до Основного Закону України.
Передбачалося, що цей законопроект перш за все сприятиме перетворенню
України з президентсько-парламентської республіки (якою на сьогодні вона
вважається) у парламентсько-президентську республіку, де, як відомо,
ключова роль у вирішенні багатьох питань належить парламенту. Але, якщо
розглянути систему повноважень, які пропонується залишити за Президентом
(а їх навіть більше ніж було раніше), то можна взяти під сумнів ідею
парламентсько-президентської республіки. Візьмемо, наприклад, питання,
що стосується організації виконавчої влади і, зокрема, формування
Кабінету Міністрів України. За даним законопроектом Президент призначає
8 ключових посадових осіб: 4 міністрів (Міністра внутрішніх справ,
Міністра оборони, Міністра закордонних справ, Міністра з надзвичайних
ситуацій), а також 4 керівників досить важливих відомств (Голову
Державної податкової адміністрації України, Голову Державної митної
служби України, Голову Служби безпеки України, Голову Державного
комітету у справах охорони державного кордону) і самостійно звільняє їх
з цих посад. Інші члени уряду призначаються парламентом України. Таким
чином, спостерігається подвійний підхід до формування уряду, який, з
нашої точки зору, позитивно не позначатиметься на ефективності його
діяльності і стабільності. Ми вже є свідками того, що практично
одноособове з боку Президента України формування уряду не є достатньо
ефективним, коли врахувати, що за 12 років незалежності змінено у
державі 11 урядів. Про яку стабільність і ефективність діяльності уряду
у такій надзвичайно важливій сфері, як виконавча влада, за таких умов
може йтися.

Не є вдалим, з нашої точки зору, положення законопроекту про залишення
за Президентом права призначати голів місцевих державних адміністрацій.
Ми вважаємо, це повинен робити Кабінет Міністрів України. Інакше, за
такого підходу до формування як уряду, так і складу керівників місцевих
державних адміністрацій, розглядати Кабінет Міністрів як вищий орган в
системі органів виконавчої влади немає достатніх підстав.

Якщо за нині чинною Конституцією України Кабінет Міністрів України
відповідальний перед Верховною Радою України і підзвітний їй у межах,
передбачених Конституцією України, то в президентському законопроекті
міститься положення про те, що Кабінет Міністрів України відповідальний
не лише перед Верховною Радою України, а й перед Президентом України.
Безперечно, такий підхід, знову ж, призводить до посилення
президентської влади, і він не властивий для
парламентсько-президентської республіки.

Немало дискусій викликає пропозиція щодо утворення в Україні
двопалатного парламенту, який мав би складатися з Палати регіонів і
Державних зборів. Така ідея не нова. Ще під час розгляду проекту
Конституції України 1996 року виникало питання про структуру парламенту.
Народні депутати, вивчивши причини створення дво- і однопалатних
парламентів країн світу, досвід їх діяльності, дійшли висновку, що в
Україні має бути однопалатний парламент, це і закріплено у чинний
Конституції нашої держави. Загальновідомо, що однією з умов створення
двопалатного парламенту в першу чергу є федеративний устрій певної
держави, а створення такого парламенту, наприклад, в Англії було
викликано усуненням соціальних суперечностей і віддзеркаленням в
законодавчому органі цієї держави інтересів різних соціальних верств
населення. Як аргумент на користь двопалатного парламенту нам наводять
приклади структур парламентів не лише Західної Європи (Бельгії, Іспанії,
Італії, Ірландії, Нідерландів, Німеччини, Франції), а й Східної Європи
(Польщі, Чехії, Румунії, Словенії, Хорватії). Навіть дійшло до того, що
в багатьох населених пунктах було розміщено рекламні щити з написом:
«Бажаєш жити як в Європі, підтримуй двопалатний парламент». Проте ми всі
розуміємо, що не від структури парламенту залежить рівень розвитку
держави і життя народу. Адже такі теж європейські країни, як Греція,
Данія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Швеція, хоч і мають
однопалатні парламенти, але досить економічно і соціально розвинені. Не
можна не враховувати і те, що всі держави, які утворилися на
пострадянському просторі як унітарні держави (крім Російської Федерації,
і це цілком зрозуміло), мають однопалатні парламенти. Тому можна
стверджувати, що достатніх підстав об’єктивного характеру для утворення
двопалатного парламенту в нашій державі не існує. Крім того, як нам
здається, двопалатний парламент ускладнить і загальмує законодавчий
процес, викличе протистояння палат і блокування процесу прийняття
законодавчих актів. Проблематичним є і скликання так званих спільних
засідань двох палат парламенту (Державних зборів та Палати регіонів),
які, як передбачається, на своїх засіданнях повинні вирішувати
надзвичайно важливі питання (внесення змін до Конституції України,
визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, прийняття закону про
державний бюджет та внесення змін до нього, прийняття закону про
регламент Верховної Ради України, надання законом згоди на
обов’язковість для нашої держави міжнародних договорів України та ін.).
Адже проведення спільних засідань стає можливим лише за тієї умови, що
згоду на це дадуть обидві палати. А якщо не дадуть? Тоді зазначені вище
і надзвичайно важливі для держави та суспільства питання не
розглядатимуться і, безперечно, відповідні рішення не будуть прийняті.

На сьогодні проблема створення в нашій державі двопалатного парламенту
знята. Президент України Л. Кучма у своєму телезверненні у зв’язку з
поданням ним у парламент проекту закону «Про внесення змін до
Конституції України» 19 червня 2003 року зокрема зазначив: «У новому
проекті я знімаю пропозицію про запровадження в Україні двопалатного
парламенту».

Деяким чином хотілося б зупинитися і на питаннях, пов’язаних із
функціонуванням судової влади. Насамперед, пропонується без достатніх на
те підстав, щоб Президент призначав не третину складу Конституційного
Суду, як цього вимагає чинна Конституція України (6 суддів призначає
Президент України, 6 — обирається від Верховної Ради України і 6 — від
судової влади), а половину, тобто 9 суддів. Знову ж, розширюються
повноваження Президента і його вплив на Конституційний Суд. Не інакше як
своєрідним політичним хабарем оцінено пропозиції, викладені у
президентському законопроекті, що на посадах членів Верховного Суду
України, суддів Конституційного Суду України можна працювати до 75
років.

Не можна погодитися і з пропозиціями щодо зміни змісту ст. 71
Конституції України, яка регламентує вибори до органів державної влади
та органів місцевого самоврядування. Пропонується чергові вибори
Президента України, народних депутатів України, вибори депутатів
сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, сільського,
селищного, міського голови, депутатів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим проводити протягом одного року. Якщо прийняти цю
пропозицію, то потрібно або скоротити термін повноважень парламенту 4-го
скликання, а також органів місцевого самоврядування на 2—2,5 роки, або ж
продовжити строк перебування на посаді нинішнього Президента України до
2006 року, тобто на два роки. Таким чином, він перебуватиме на посаді не
5, а 7 років.

Потрібно з обережністю ставитися й до питання прийняття законів України
всеукраїнським референдумом. Пропонується, щоб закони та інші рішення,
прийняті на всеукраїнському референдумі, мали вищу юридичну силу і не
потребували затвердження органами державної влади, посадовими особами.
Це, мабуть, зумовлено тим, що свого часу результати так званого
референдуму щодо реформи державної влади, який було проведено 16 квітня
2002 року, до цього часу не реалізовані Верховною Радою України шляхом
внесення відповідних змін до Конституції України (нагадаємо, йшлося про
довіру парламенту, скорочення кількості народних депутатів України,
запровадження двопалатного парламенту та ін.). Як відомо, відповідно до
ст. 74 Конституції України референдум не допускається з питань податків,
бюджетів та амністії. Ми вважаємо, що ця стаття теж не досить досконала,
оскільки коло питань, які не можна виносити на референдум, треба дещо
розширити. Наприклад, чи може сьогодні пересічний громадянин, який не
має достатніх знань, правильно визначитися в ході референдуму щодо того,
який нам потрібен парламент: одно- чи двопалатний.

Сьогодні, як ми спостерігаємо, навіть відомі вчені в галузі
конституційного права та парламентаризму не можуть дійти однозначного
висновку. Або інше питання. Уявіть собі, коли б ми винесли на референдум
питання прийняття змісту Цивільного, Господарського або ж Кримінального
кодексів. Хіба можна ці специфічні кодекси, які вимагають глибоких не
лише загальноюридичних, а й галузевих знань, виносити на обговорення
широкого загалу? Як нам здається, відповідь однозначна. Ні.

Можна казати і про інші положення законопроектів, але і цих міркувань
достатньо для того, щоб зробити висновок, що конституційну або, як її ще
називають, політичну реформу потрібно здійснювати надзвичайно зважено.
Адже від її результатів залежить не лише реформування інститутів влади,
а й подальший рівень розвитку держави, суспільства і навіть значною
мірою доля кожного громадянина.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020