РЕФЕРАТ
на тему:
П.Скоропадський і його погляди на розбудову Української держави
ПЛАН
Вступ
Прихід до влади гетьмана П.Скоропадського
Погляди Павла Скоропадського на державу
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
На початку ХХ століття українська політична та правова думка пройшла
шлях, у звичайних умовах розрахований на десятиріччя. Держава як ідея,
як практичне втілення стає організуючим центром ідейно-політичних та
світоглядних розмежувань, з’єднань, угруповань, уподобань, симпатій та
антипатій.
Ідейні суперечності, конфлікти початку ХХ століття мали різні лінії
розвитку, різну перспективу. Найгострішим і найактуальнішими були
суперечності між “федералізмом” і “самостійництвом” у питанні державного
суверенітету України, між республіканською та монархічною тенденцією у
встановленні форми держави і відповідно, між одноосібною й колегіальною
владою, між національним і соціальним у змісті держави та революційних
перетворень, між ідеологіями консерватизму, соціалізму, націоналізму та
більшовизму.
Ці фундаментальні конфлікти становлять не тільки історію політичної і
правової думки в Україні, а й визначають стратегію розвитку української
держави у ХХІ столітті. Історичні фрагменти боротьби ідей дозволяють
зрозуміти об’єктивне й суб’єктивне у розвитку сучасної держави, влади,
суспільства. Сучасне політичне життя в Україні – суперечлива й дуже
складна сфера, в якій вирішуються фундаментальні проблеми майбутнього
українського народу, зокрема, традиційні (історичні) конфлікти. За цих
умов зростає роль науки про політичні та правові ідеї минулого,
актуальним стає аналіз державних та правових поглядів історичних
постатей, без яких немислима об’єктивна історія держави і права України.
Постать П.Скоропадського була поєднуючим елементом у системі зв’язків:
традиційна українська консервативна ідея – гетьманат (консервативна
форма української держави 1918 р.) – гетьманський рух ( форма
громадської діяльності прихильників українського консерватизму).
У державотворчій та громадській діяльності П.Скоропадського ідеї
українського консерватизму легалізувались і втілювалися. Протягом життя
відбулася трансформація П.Скоропадського від стихійного реалізатора
консервативних цінностей до впливового теоретика українського
консерватизму та монархізму у формі гетьманства.
В Україні погляди і особливо державна діяльність Павла Скоропадського
досить часто висвітлюються з діаметрально протилежних позицій: від
повного не сприйняття до творення політичного та державного ідола,
зразка “сильної руки”, яка так потрібна українцям. Емоційний,
заполітизований підхід до аналізу доби Гетьманату та постаті Гетьмана не
дозволяє усвідомити погляди та дії П.Скоропадського як явище, характерне
для української консервативної традиції, української історії. Тому
наука, зокрема історико-правова, робить спроби об’єктивного і
комплексного наукового дослідження Гетьманату, поглядів та діяльності
його творця – П.Скоропадського.
Теоретичну основу дослідження становлять праці відомих учених-теоретиків
і істориків держави і права, зокрема: Т.Г. Андрусяка, П.П.Гай-Нижника,
В.І. Горєлова, С.В. Грибоєдова, Т.В. Заруди, С.М.Коника, М.Л.
Копиленко, О.Л. Копиленка, В.С. Кульчицького, О.М. Мироненка, М.І.
Мірошниченко, В.І. Мірошниченко, С.Є. Мякоти, Ю. Павленка, Г.В.
Папакіна, Р.Я. Пирога, Ф.М. Проданюка, В.А.Потульницького, В.О.
Рум’янцева, О.П. Реєнта, О.С. Рубльова, О.В. Тимощука, Б.Й. Тищика,
М.В. Томенка, Т.О. Харченка, Ю.Храмова, О.І. Яременко.
ПРИХІД ДО ВЛАДИ ГЕТЬМАНА П.СКОРОПАДСЬКОГО
До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли
революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних
класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів,
великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20%
усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко
прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24
і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну
Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом
Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з
квазимо-нархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманами).
Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні
землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму —
служив військовим ад’ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним
генералом. З початком революції він українізував своє військове
з’єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний
титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З
приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом
згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав
новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та
скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.
29 квітня, на з’їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з
усієї України прибуло 6500 делегатів, з ентузіазмом проголосили Україну
Гетьманською державою на чолі з П.Скоропадським, закликавши його
«врятувати країну від хаосу і беззаконня». Згодом багато писали й
говорили про те, що цей з’їзд було інсценовано, але сучасники бачили
серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну
масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім
різних губерній. Того самого дня в Софіївському соборі єпископ Никодим
миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужено молебен.
Переворот відбувся майже безкровне, лише в сутичці із січовими
стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Того ж дня
П.Скоропадський разом із прибічниками оголосив про встановлення
«Української Держави» (на відміну від «Української Народної Республіки»
Центральної Ради). Нова держава грунтувалася на незвичайному поєднанні
монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських
засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські права, причому
особливо наголошувалося на святості приватної власності.
Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих
маєтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію
громадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись,
що вони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у
вічі широкі прерогативи самого гетьмана: йому належало виняткове право
видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою
та військовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці
претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що
влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.
29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського
роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала
з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль
відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення
відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та
крові.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду
голови кабінету міністрів. Ним було призначено М.Устимовича — близьку до
гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів
підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії
соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не
вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та
права М.Василенку. Як із прикрістю писала пізніше
Л.Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити
свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над
своїми партійними амбіціями й об’єднатися в ім’я української
державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету
М.Василенка лише Д.Дорошенко — представник давнього старшинського роду,
нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних
справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду
Ф.Лизогуб також походив із старовинного українського роду.
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши
дипломатичні зв’язки з Німеччиною, яку гетьман навіть встиг відвідати з
офіційним візитом, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією,
Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватіканом, а
загалом ще із 30 державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на
відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та
культури, хоч гетьман П.Скоропадський був професійним військовим. Його
універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі;
першим її президентом став В.Вернадський); засновуються два державні
українські університети — в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 (!)
українських гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші
навчальні й культурні заклади.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман
скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але
план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в
листопаді (його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища
селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до
своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з
допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П.Скоропадський здійснити
цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку
фактично також не було сформовано. Водночас через залежність
гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася
величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Врешті,
невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального
блоку призвели до краху Гетьманату.
Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість
спостерігачів оцінює, як період соціального і громадського спокою.
Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька
армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну
російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою
гетьмана.
Всім відомі карні експедиції “гетьманської варти” на села, які, до речі,
сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні
суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не
згадується що “найреакційніший” гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки
не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та
Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.
2. ПОГЛЯДИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО НА ДЕРЖАВУ
Погляди П.Скоропадського на державу початку ХХ – середини ХХ ст.
відображали перехід національно-визвольного руху від стадії
культурницького українофільства до організованої роботи в масах. Його
погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному
суспільно-політичному житті.
Погляди П.Скоропадського на державу дуже різноманітні. Концептуальними
були погляди П.Скоропадського щодо державного суверенітету України,
інституційного суверенітету, форми держави та її соціальної функції.
Свої основні ідеї він творив, як і інші представники української
політичної думки того часу, як зазначає Т.Гунчак, у тілі програної війни
за створення Української держави. Як активний будівничий державного
життя П.Скоропадський глибоко пережив трагедію української невдачі, що
зрештою підштовхнуло його до переоцінки як особистого державотворчого
досвіду, так і подій української революції загалом.
Основні концепції П.Скоропадського щодо держави сформувалися у різний
час і за різних історичних обставин. Концепція державного суверенітету
України і інституційного суверенітету гетьмана сформувалося у процесі
розбудови Української Держави 1918 року. Саме у цей період
П.Скоропадський пройшов шлях від самоусвідомлення себе як українця до
визнання і боротьбу за право українців на створення власної держави.
Основою державного суверенітету у П.Скоропадського є територія, тому
його розуміння суверенітету можна визначити як територіальний
суверенітет. П.Скоропадський був одним із перших діячів України, які
втілювали у життя ідею про український народ як поняття політичне, а не
тільки етнографічне, національне. За П.Скоропадським, держава може стати
об`єднуючим началом для численних націй і народностей, які проживали в
Україні.
Доба української революції містила у собі вибір різних політичних
можливостей, і як показав історичний досвід, закономірність виявляється
саме у наявності альтернативних варіантів за досить широкою шкалою. При
цьому кожний альтернативний шлях розвитку, кожна альтернативна програма
уособлюється в діях та закликах конкретного політичного лідера, якого
підтримують і за яким йдуть широкі маси. Хоча суверенітет Української
Держави був частково обмежений присутністю німецьких військових
формувань, П.Скоропадський докладав багато зусиль для його повного
відновлення. У зазначений період Українська Держава повністю реалізувала
суверенні права: створювала власні органи влади, здійснювала законодавчу
діяльність і судочинство, підтримувала порядок на своїй території та
проводила зовнішні зносини.
Визначальний вплив органів, які представляють волю народу та право, що
завжди мало пріоритет перед волею, навіть перед волею суверена не дали
змоги розвинутися абсолютизмові державної влади до потворних форм. Хоч
повнота влади в часи Гетьманату тимчасово зосереджувалася в руках одного
органу державної влади, однак його діяльність здійснювалась в рамках,
встановлених законом повноважень, „на твердих основах законів”. Ідея
державного суверенітету у П.Скоропадського логічно поєднана з ідеєю
соборності України.
Погляди П.Скоропадського на форму держави формувалися під впливом ідей
про державний та інституційний суверенітет. Однак, у період практичної
державотворчої діяльності вони у найбільшій мірі залежали від
політичного моменту, політичної орієнтації суспільних сил, від
об`єктивної потреби зміцнення влади в умовах революційних потрясінь.
У момент приходу до влади П.Скоропадський виступив за сильну владу,
іменовану ним диктатурою. Формально гетьман сконцентрував у своїх руках
законодавчу, виконавчу і судову владу. Ідейно Українська Держава 1918
року відповідала за формою авторитарній державі із посиленими охоронними
функціями і невтручанням у приватноправові відносини. Причому
авторитаризм П.Скоропадського досить адекватно відповідає сучасному
розумінню авторитаризму, який вважають таким, що істотно обмежує права
людини і демократію, але не знищує їх. Необхідно пам`ятати і те, що
слова, терміни „диктатура”, „диктатор” на початку ХХ століття мали
інший, близький до давньоримського зміст (тимчасова сильна необмежена
влада) ніж історично пізніша фашистська, нацистська чи сталінська
диктатура. Не випадково, у Західно-Українській Народній Республіці був
пост диктатора, хоча це українське державне утворення неможливо
звинуватити у тоталітаризмі.
Ідеї П.Скоропадського набули концептуального оформлення в еміграції і
опирались на державотворчий досвід і принципові засади українського та
європейського консерватизму. Ідеалом для П.Скоропадського стала
Українська Трудова Монархічна Держава, в основу якої покладено
класократичний принцип. Ідея Гетьманської Трудової Монархії повинна бути
всенаціональною, а отже понадкласовою і понадпартійною. Вона повинна
виключати абсолютизм і диктатуру та засновуватись на співпраці всіх
державно-творчих чинників Нації.
Виходячи з концепції консервативного монархізму, П.Скоропадський ставить
проблему створення національної еліти, як необхідної складової частини
при будуванні української державності. Держава може бути збудована
тільки зусиллями еліти, яка консолідуючи все українське громадянство,
зорганізує його у цілісну соціально-економічну структуру. Під елітою
П.Скоропадський розуміє єдність всіх активних елементів громадянства,
які завдяки своїм здібностями стали провідною верхівкою свого класу.
Ставлячи в основу побудови держави принцип географічного детермінізму,
монархія є для України найбільш прийнятною формою держави, оскільки за
соціальним станом, Україна є хліборобською державою і сільське населення
переважає міське населення.
П.Скоропадський стоїть за класократичну форму організації громадянства й
державної влади, яка опирається на органічному природному зрості
суспільних відносин між з’єднаних з собою однаковим видом продукції
класами під проводом витвореної в цих самих класах власної класової
еліти.
Погляди П.Скоропадського на зміст держави під час його правління
найбільш повно виявились у реалізації соціальної функції. По-перше, це
спроба відродження козацтва як соціальної основи Української Держави;
по-друге, забезпечення суспільно-політичної еволюції українського
робітництва; по-третє, розвиток української інтелігенції як основи
національного і культурного розвитку.
Аналізуючи загальний контекст поглядів П.Скоропадського на державний
суверенітет, форму та функції держави, ми прийшли до висновку про місце
його ідей серед основних напрямків думки, сформованих еволюцією світової
державно-правової думки. Сучасна наука виділила три домінанти, або три
традиції в еволюції концепції суверенітету – реалістичну,
раціоналістичну та ідеалістичну. Реалістична традиція започаткована
Ж.Боденом та Т.Гоббсом, акцентує увагу на тому, хто є сувереном. Відтак
реалістична традиція розглядає суверенітет як саму державну владу.
П.Скоропадський був представником саме реалістичної традиції,
наголошуючи на суверенітеті гетьмана і реалізуючи це в процесі
державного будівництва. Така орієнтація відрізнялася від поширеної в
політико-правовій думці України ідеалістичної парадигми, яка
розмежовувала поняття суверенітету і його носія. Таким чином, однобічна
орієнтація в українській політичній думці на народний суверенітет
врівноважувалася поглядами П.Скоропадського та його прихильників.
Меншу врівноважуючу силу мала консервативна концепція трудової монархії
як форми держави для України. Перевага концепції республіканської форми
правління не применшує однак ідейної цінності консервативного
монархізму.
Отже, не підлягає сумніву, що П.Скоропадський бачив Україну суверенною
державою, яка б володіла єдністю та неподільністю влади, самостійністю,
верховенством та незалежністю, повнотою суверенних прав. Такому змісту
держави за П.Скоропадським найбільше відповідала форма трудової
монархії.
ВИСНОВОК
Підводячи підсумки своєї роботи слід зазначити, що політичний режим
Петра Скоропадського не можна вважати самостійним, більше того – він був
зовнішньорегульованим. Тому у значних прорахунках гетьманщини не слід
звинувачувати виключно і гетманат. Я вважаю, що П. Скоропадський став
жертвою обставин, які складалися тоді на Україні. З одного боку
Німеччина практично мала більше влади ніж Гетьман, а з іншого – без
Німеччини Скоропадський би не прийшов до влади, а як заведено – “за все
треба платити”.
Державно-правові погляди П. Скоропадського є найважливішою ланкою
історичного та ідейного зв’язку українського консервативного середовища,
політично – організованого українського консерватизму, гетьманського
руху та близької до монархічної гетьманської державницької концепції.
Еволюція державно-правових поглядів П. Скоропадського проходила в три
етапи від початків національного самоусвідомлення до сформованих
самостійницьких поглядів на державу та право.
Теоретичними здобутками П. Скоропадського як представника українського
консерватизму стали концепція інституційного суверенітету, концепція
трудової монархії і концепція охоронної системи.
Загальний контекст поглядів П. Скоропадського на державний суверенітет,
форму та функції держави засвідчив основні трансформації його державних
поглядів і дозволив віднести гетьмана до представників реалістичної
традиції в політико–правовій думці України, яка розглядала суверенітет
як саму державну владу.
Державно-правові погляди П.Скоропадського поєднали суверенність
Української Держави з формою трудової монархії. Таким чином, були
доповнені положення про взаємозалежність ідеології українського
консерватизму і українського монархізму.
До теоретичних засад українського монархізму П.Скоропадський прийшов
через практику непослідовного авторитаризму часів Української Держави.
Порівняльний аналіз правових поглядів П.Скоропадського і фундаментальних
наукових засад теорії правової держави сформував висновок про їх
сутнісний зв’язок, особливо у питаннях верховенства права та закону.
Значимість закону у правових поглядах П.Скоропадського обумовила увагу
до вихідних засад законотворчої діяльності, як необхідної умови
формування правової держави.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Грицак Я. “Нарис історії України: формування модерної укр. нації ХІХ-ХХ
ст.: Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст.
фак. вузів, вчителів. – К.: Генеза, 1996 – 360с.
Кременець В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. “Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду)”. – К.: “ARС-UKRAINE”, 1996. –
793с.
Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України”. – К.: Україна,
1996 – 463с.
Полонська-Василенко Н. “Істрія України”: у 2т. Т. 2. Від середини ХVІІ
століття до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 608с.
Рубльов О.С., Реєнт О.П. “Українські визвольні змагання 1917-1921рр.” –
К., Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 320с.
Субтельний О. “Україна: історія”./ пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст.
С.В. Кульчицького. – 3-е вид., перероб. І доп. – К.: Либідь, 1993. –
720с.
Хитра А.Я. Павло Скоропадський у контексті українського монархічного
консерватизму. // Підприємництво, господарство і право.
Науково-практичний господарсько-правовий журнал. – 2003. -№2. –
С.119-122.
Хитра А.Я. Місце права в політичній концепції Павла Скоропадського. //
Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол.ред.
В.Л.Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС
України. – Вип.1. – 2003. – С.336-343.
Хитра А.Я. Павло Скоропадський про основи законотворчості в Українській
Державі. // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і
політичні науки. Випуск 20. – К:. Ін-т держави і права ім. В.М.
Корецького НАН України, 2002. – С.92-97.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
