.

Роль мови в житті людини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2262 13331
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Роль мови в житті людини

ПЛАН

Вступ

1. Поняття мови і мовлення

2. Функції мови, місце в житті людини

3. Мова і суспільство

Висновки

Література

Вступ

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа
безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за
своїми об’єктивними законами.

Усе те, що пересічні мовознавці розуміють під словом мова, насправді є
власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично
обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із
найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу
в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із
тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму.
Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише
те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими
словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним,
неповторним.

1. Поняття мови і мовлення

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у
потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх
реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння
(текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення
молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне
використання можливостей мови.

Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр
наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила
шахової гри — мова; конкретне розігрування шахової партії — мовлення.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне
(мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення
виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку,
бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо
спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням
(вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста “добути” з
мовлення мову.

2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;
мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад,
сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського
до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та
граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає
помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися
помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під
час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може
“взяти” не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути
“прочитаний” і зінтерпретований диригентом.

Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів,
у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень
тощо. Наприклад, в одній поезії І. Драча є така фраза: Вагітна скрипка
стане породіллю. Українська мова словосполучення вагітна скрипка не
допускає, однак в оказіональному поетичному мовленні І. Драча воно
виявилося високохудожнім та ефективним (яскраво передає ситуацію
очікування гри на скрипці, бажання скрипаля відтворити, а слухача почути
її мелодійні звуки). Чи візьмемо єсенінське Отговорила роща золотая
березовым веселым языком. У російські мові немає словосполучень роща
отговорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі “порушення”
мовних норм стають яскравим художнім засобом.

3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в
індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну
мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний
(фізіологічний) аспект, пов’язаний із його породженням і сприйманням.
Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній)
характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом,
тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі.
Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо
слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова,
словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має
ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне
індивідуальному. Насправді і мова, і мовлення — явища соціальні, бо
основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють
(користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння
говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має
й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди
належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі
мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності
вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних
норм тощо.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу
виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів
мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення
твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови
необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові
граматичними правилами.

Однак слід пам’ятати, що мова і мовлення тісно пов’язані між собою: мова
не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться
ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з’являється
нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом
мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та
сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і
забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в
контексті її психічних та інтелектуальних здібностей вивчає
психолінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисципліна в середині
XX ст.

2. Функції мови, місце в житті людини

Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так,
основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають
виразний соціальний характер.

Комунікативна функція (від лат. communicatio “спілкування”) — функція
спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування
можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні
засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що
спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом —
звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки
можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де
пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі “діалоги”
дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському
спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової
мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою
назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були,
замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають
свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі
люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають
найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну
функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані
тексти.

Мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки.

Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в
ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт
назвав мову “органом, який творить думку”.

Природа, сутність, функції та будова мови Яка ж із названих двох функцій
є головнішою? Одні вчені вважають, що найголовнішою функцією є
комунікативна, інші — функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно
пов’язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й
уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.

Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні
від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією
їх. Так, з комунікативною функцією пов’язані такі конкретні функції:
фатична (від гр. phatos “розказане”), тобто контак-тоустановлювальна;
репрезентативна (від фр. representation “представництво”) — функція
позначення світу речей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;
експресивна (від лат. expressio “вираження”) — функція самовираження,
створення образу мовця, автора; волюн-тативна (від лат. voluntas “воля”)
— функція волевиявлення; прагматична (від гр. pragma “дія”) — функція,
що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від гр.
aisthetikos “такий, що стосується чуттєвого сприйняття”) — функція
вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр.
meta “після, за, між”; у сучасній термінології вживається для позначення
таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших систем)
— функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної
наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов’язані когнітивна (від лат. cognitus
“знання, пізнання”), або гносеологічна (від гр. gnosis “знання,
пізнання”), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio
“нагромадження”) функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає
навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає
всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків.
Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності
людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова
навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що,
наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи
броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову,
людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях
пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від
лат. referens “такий, що повідомляє”), пов’язані з обидвома головними.
Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак
передається.

Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних
поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У
кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому
сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем,
морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

3. Мова і суспільство

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв’язку
із суспільством. Цей зв’язок є обопільним. З одного боку, мова
створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б
суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука,
техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із
усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони
життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні
суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери
соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла
б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом
суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація
суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають
демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні
жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також
може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на
мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою.

Природа, сутність, функції та будова мови ціонування мов недержавних
націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в
Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій
половині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в
той самий період вимерла прусська мова. Така сама доля спіткала лужицьку
мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і
Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за роки
панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90
мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо,
водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька
десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і
Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фінської групи в 1979 р.
розмовляли 244 особи старшого покоління (Кингисеппський і Ломоносовський
райони Ленінградської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її
викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють З тис. осіб
(Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має,
функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і перспективи її
неоптимістичні. У СІЛА зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної
мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на
завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням
корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення
та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних,
орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як
мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні
групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа
безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за
своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є
основоположником сучасної української літературної мови. Однак він
створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у
мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо).
Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити
приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що
в мові існує.

Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про
класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у
суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б
існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.
Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між
різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий
характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання
мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої (“престижної”)
мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська
буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше
сказати “смесью французского с нижегородским”, як дотепно зауважив
Грибоедов); українська партійна номенклатура радянського періоду
переходила на “панську” російську мову, таким чином дистанціюючись від
“колхозного языка”, як і частина сполонізованої верхівки в роки
польського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську
мову, знехтувавши “хлопською мовою”.

По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному
вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові
слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з “Мертвих душ”
М. Гоголя і Проні Прокопівни із “За двома зайцями” М. Старицького),
тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні
певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть
у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих
елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені
таємні мови, створені з метою “зашифрування” від посторонніх
передаваного повідомлення.

Із суспільним розшаруванням пов’язана професійна диференціація мови.
Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило,
відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як
базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну
структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних,
релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний
базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то
характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ.
Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища
(ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому
неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те,
що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до
надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є
винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в
рабовласницькому суспільстві, і нині е дійовим засобом виховання високих
моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки
існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і
зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є
живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона
несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а
змістом — семантика її одиниць.

Висновки

Отже, мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у
потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх
реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння
(текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення
молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне
використання можливостей мови.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу
виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів
мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення
твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови
необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові
граматичними правилами.

Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так,
основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають
виразний соціальний характер.

Мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає жодної
суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і
мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна —
соціолінгвістика.

Список використаної літератури

Гардинер А. Различия между речью и языком // Звегинцев В. А. История
языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.—
С. 111—120.

Семчинський С. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.

Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв.
ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.

Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.
11—15,140—145.

Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Труды по
языкознанию. — М., 1977. — С. 48—58.

Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке
трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо
(1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль
Лафарг (1842— 1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875—
1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш.
Баллі (1865—1947), яких вважають основоположниками соціологічного
напряму в мовознавстві.

Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує
суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза
суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало
такого, що пов’язує її з біологічними і психічними явищами. Так,
скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген,
тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні
окремих людей відображені їх психічні особливості, а в
загальнонаціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Оскільки мова е суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв’язку
із суспільством. Цей зв’язок є обопільним. З одного боку, мова
створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б
суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука,
техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із
усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони
життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні
суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери
соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла
б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом
суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація
суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають
демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні
жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти
народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також
може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на
мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від
цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд
може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і
звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до
повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так,
зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла
полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла
прусська мова. Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у
двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100
тис. осіб. Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного
комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині
перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської
групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого
покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської
області. Іжорською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи
старшого покоління (Кингисеппський і Ломоносовський райони
Ленінградської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її
викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють З тис. осіб
(Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має,
функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і перспективи її
неоптимістичні. У США зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної
мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на
завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням
корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення
та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних,
орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як
мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні
групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа
безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за
своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є
основоположником сучасної української літературної мови. Однак він
створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у
мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо).
Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити
приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що
в мові існує.

Оскільки мова е загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про
класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у
суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б
існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування.
Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між
різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий
характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання
мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої (“престижної”)
мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська
буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше
сказати “смесью французского с нижегородским”, як дотепно зауважив
Грибоедов); українська партійна номенклатура радянського періоду
переходила на “панську” російську мову, таким чином дистанціюючись від
“колхозного языка”, як і частина сполонізованої верхівки в роки
польського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську
мову, знехтувавши “хлопською мовою”.

По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному
вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові
слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з “Мертвих душ”
М. Гоголя і Проні Прокопівни із “За двома зайцями” М. Старицького),
тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні
певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть
у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих
елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені
таємні мови, створені з метою “зашифрування” від посторонніх
передаваного повідомлення.

Із суспільним розшаруванням пов’язана професійна диференціація мови.
Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило,
відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так,
у мові гончарів уживаються такі слова, як пук “середня випукла частина
виробу”, криси “верхні краї виробу”, у мові друкарів — кегль, капітель,
курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг,
мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови
різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо).
Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бублик “рульове
колесо автомашини”, двірники “рухома стрілка для механічного очищення
вітрового скла”).

Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило,
територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у
слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так,
скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як
стрий “дядько по батькові”, вуйна “тітка по матері”, файний “добрий”,
“гарний”, граматичні конструкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо.
Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим
суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих
говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200
діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює
взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю,
що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який
розмовляє верхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця
більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і
білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові
— говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова,
оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона
відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та
підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких
повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного
користування мовою.

Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується
стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у
використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий,
газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і
науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову
художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів.
Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема,
яскравою

ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного — мовні
штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази.
Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб
суспільства.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як
базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну
структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних,
релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний
базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то
характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ.
Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища
(ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому
неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те,
що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до
надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є
винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в
рабовласницькому суспільстві, і нині є дійовим засобом виховання високих
моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки
існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і
зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є
живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона
несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а
змістом — семантика її одиниць,

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає
жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на
мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна —
соціолінгвістика.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020