.

Зародження правового (юридичного) позитивізму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
192 1575
Скачать документ

Зародження правового (юридичного) позитивізму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
125 829
Скачать документ

Реферат на тему:

Зародження правового (юридичного) позитивізму

ПЛАН

1. HYPERLINK \l “_1._Загальна_характеристика” Загальна
характеристика

2. HYPERLINK \l “_2._Джон_Остін” Джон Остін

3. HYPERLINK \l “_3._Карл_Бергбом” Карл Бергбом

1. Загальна характеристика

У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом
стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно
пов’язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед
усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії
порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення
авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній
передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на
вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у
правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією,
полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових
норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації
XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою
зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є
своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.

Здобутки природничих наук у XIX ст. переконливо доводили колосальний
потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму,
поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по-новому
досліджувати і з’ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і
вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і
систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з
представників позитивізму, писав: “Приватне і публічне право базуються
на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою,
а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось
філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право
входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають
властивостей права. Те, що звичайно називають природничим правом або
правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки
йдеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки
йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною
філософією, оскільки йдеться про міжнародні відносини”. Чимало
представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом,
який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж
властивості, що й іншим природним організмам. Зокрема, Г.Спенцер
зазначав: “Суспільний організм подібний до індивідуального такими
рисами: росте так само, під час росту стає більш складним, зростання
ускладнень збільшує взаємну залежність частин… В обох організмах
зростаюча інтеграція супроводжується зростаючою різноманітністю”. У
розвитку правового позитивізму можна виділити два напрями:
континентальний, головним представником якого є К.Бергбом, та
англійський, або школа аналітичної (формальної) юриспруденції, ключовою
постаттю в якому є Джон Остін.

2. Джон Остін

Початок розвитку правового позитивізму був покладений в Англії. Тут
зароджуються перші ідеї правового позитивізму, який спочатку розвивався
незалежно від філософського позитивізму. Початок позитивістському
напряму у правовій науці був покладений Джоном Остіном, 1790-1859, якого
називають батьком правового позитивізму. В його працях “Визначення
предмету юриспруденції” та “Лекції про юриспруденцію, або філософія
позитивного закону” викладено базові ідеї цього напрямку. Остін був
правознавцем. У 20-х роках XIX ст. він очолив першу кафедру
юриспруденції в Лондонському університеті. Остін підкреслював, що право
є реальним фактом, створеним державою. За його визначенням, право – це
“норма, встановлена з метою керування однією розумною істотою з боку
іншої розумної істоти, яка має владу над першою”. Позитивне право, отже,
являє собою матеріал для побудови логічної системи, яка повинна бути
єдина, комплексна і беззаперечна. Суть позитивістського підходу в
розумінні та тлумаченні права можна коротко передати формулою “закон є
закон”. В історичному аспекті позитивістський підхід характеризується
негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або
терпимо ставляться до припущення, що, крім реально існуючої держави і
пов’язаного з нею масиву законодавства, існує (і на це слід зважати)
певне більш розумне право і пов’язана з ним держава, які служать
еталоном для зіставлення та порівняння. Іншою, більш важливою і
виправданою особливістю використання формули “закон є закон” є визнання
її необхідною умовою нормального спілкування в нормально організованому
людському суспільстві, своєрідною основою всієї державної будови і
неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування. Важливе
значення у концепції Остіна має трактування встановленого державою
права, як права у точному розумінні цього слова. Воно є принципово
відмінним від усіх інших правил або норм, що регулюють суспільні
відносини, тим, що останні не походять безпосередньо чи опосередковано
від суверенної влади (релігія, звичаєві норми, моральні норми, закони
науки тощо). Право у точному розумінні цього терміну характеризується
чотирма елементами: наказом, санкцією, обов’язком виконання і
суверенністю влади. Правова наука займається позитивним правом, тобто
правом у точному розумінні цього слова, не оцінюючи норм з
морально-етичних позицій, категорії добра і зла тощо. Будь-яке позитивне
право походить від влади. Отож суттю права є наказ влади, спрямований на
підвладного під загрозою санкції в разі невиконання. З уваги на таке
розуміння права вчений вважав міжнародне право через відсутність
суверенної влади тільки “позитивною мораллю”. Всі види нормативного
регулювання суспільних відносин, не охоплені поняттям права, він називав
“позитивною мораллю”. Між позитивним правом і мораллю, а також між
позитивним правом і релігією не існує спільності чи подібності, між ними
існує протиріччя. І це повинен враховувати будь-який законодавець.
Суперечність з мораллю не позбавляє права його якісних властивостей,
навіть якщо воно критикується з моральних позицій. Вчений рішуче
розмежовував право і мораль: питання про морально належне, про
приведення існуючого до цієї належності виводиться ним за межі
практичної юриспруденції. Предметом юриспруденції є виключно позитивне
право, незалежно від його моральної оцінки. Завданням правового
позитивізму в цілому було зміцнення зв’язку права з суверенною владою,
поглиблення довір’я до державного апарату, досягнення певності і
стабільності у суспільстві.

3. Карл Бергбом

Головним представником континентального напряму в юридичному
позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом
(Bergbohm), 1849-1927, який помітно пов’язував свою доктрину з
філософським позитивізмом О.Конта. Слідом за основоположником
позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і
спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у
теорії природничого права. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження
досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне
застосування експериментального методу дослідження державно-правових
явищ. Основною працею К.Бергбома є “Юриспруденція і філософія права”
(“Jurisprudenz und Rechtsphilosophie”), яка побачила світ у Лейпцигу у
1892 р. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову
науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу
на “дійсності реального правового явища”. Він писав: “Право, яке дійсно
функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і
становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче,
розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале,
але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом
помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище
правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між
ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об’єктивним
реальним і суб’єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен
відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від
позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне
вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим”.
Аргументами “дійсності” Бергбом боровся проти концепції природничого
права, яке, на його думку, не може обгрунтувати свого походження ніякою
правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що діюче право створене
мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, однак, на
відміну від концепції природничого права, діюче право завжди можна
вивести із зовнішніх об’єктивних фактів, з реального процесу творення
права. Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об’єктивно
існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він
рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права,
навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не
витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх
“теоретичним правом” і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові
доктрини, підкреслюючи, що “сутність будь-якого права полягає в тому, що
воно діє. Тому, – продовжує Бергбом, – найкраще ідеальне право не може
не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права,
подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж
найпрекрасніша статуя”. Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших
прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового
тлумачення правових явищ. Завдяки позитивізму формується правовий
погляд, правова наука звільнилася від догм метафізики. Право, в
розумінні прихильників цього напряму, було результатом правотворчої
функції держави, незалежної від економічних відносин. Власне правовий
позитивізм та загальна кодифікація послужили основою концепції правової
держави (Rechtsstaat), суть якої полягає в утвердженні ідеї, що над
громадянином, над владою і над державою стоїть незмінний правопорядок.
Державний апарат при цьому є зв’язаний, обмежений ним же виданими
законами. Держава повинна гарантувати нормами діючого права сферу прав
громадян і їхніх свобод.

Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним
фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа
або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки
влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над
суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене
владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.

Правовий позитивізм став основою для цілої низки напрямів сучасної науки
права, зокрема “чистої теорії права” Г.Кельзена та “аналітичної
юриспруденції”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Зародження правового (юридичного) позитивізму

1. Загальна характеристика.

2. Джон Остін.

3. Карл Бергбом.

1. Загальна характеристика

У той час, як у філософії в другій половині XIX ст. домінуючим напрямом
стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно
пов’язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед
усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії
порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення
авторитету держави і права. Правовий позитивізм базується на політичній
передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на
вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у
правові науки. Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією,
полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових
норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації
XIX ст. Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою
зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є
своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму.

Здобутки природничих наук у XIX ст. переконливо доводили колосальний
потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму,
поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по-новому
досліджувати і з’ясовувати право, беручи до уваги лише діюче право і
вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і
систематизувати, як у дослідженнях природничих наук. Один з
представників позитивізму, писав: “Приватне і публічне право базуються
на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою,
а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось
філософа чи правознавця. Іншими словами, приватне і публічне право
входять у позитивне законодавство і тільки завдяки цьому і набувають
властивостей права. Те, що звичайно називають природничим правом або
правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки
йдеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки
йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною
філософією, оскільки йдеться про міжнародні відносини”. Чимало
представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом,
який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж
властивості, що й іншим природним організмам. Зокрема, Г.Спенцер
зазначав: “Суспільний організм подібний до індивідуального такими
рисами: росте так само, під час росту стає більш складним, зростання
ускладнень збільшує взаємну залежність частин… В обох організмах
зростаюча інтеграція супроводжується зростаючою різноманітністю”. У
розвитку правового позитивізму можна виділити два напрями:
континентальний, головним представником якого є К.Бергбом, та
англійський, або школа аналітичної (формальної) юриспруденції, ключовою
постаттю в якому є Джон Остін.

2. Джон Остін

????????$?????¤?¤?$????й на підвладного під загрозою санкції в разі
невиконання. З уваги на таке розуміння права вчений вважав міжнародне
право через відсутність суверенної влади тільки “позитивною мораллю”.
Всі види нормативного регулювання суспільних відносин, не охоплені
поняттям права, він називав “позитивною мораллю”. Між позитивним правом
і мораллю, а також між позитивним правом і релігією не існує спільності
чи подібності, між ними існує протиріччя. І це повинен враховувати
будь-який законодавець. Суперечність з мораллю не позбавляє права його
якісних властивостей, навіть якщо воно критикується з моральних позицій.
Вчений рішуче розмежовував право і мораль: питання про морально належне,
про приведення існуючого до цієї належності виводиться ним за межі
практичної юриспруденції. Предметом юриспруденції є виключно позитивне
право, незалежно від його моральної оцінки. Завданням правового
позитивізму в цілому було зміцнення зв’язку права з суверенною владою,
поглиблення довір’я до державного апарату, досягнення певності і
стабільності у суспільстві.

3. Карл Бергбом

Головним представником континентального напряму в юридичному
позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є Карл Бергбом
(Bergbohm), 1849-1927, який помітно пов’язував свою доктрину з
філософським позитивізмом О.Конта. Слідом за основоположником
позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і
спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у
теорії природничого права. Як і Конт, Бергбом висував вимогу обмеження
досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне
застосування експериментального методу дослідження державно-правових
явищ. Основною працею К.Бергбома є “Юриспруденція і філософія права”
(“Jurisprudenz und Rechtsphilosophie”), яка побачила світ у Лейпцигу у
1892 р. Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову
науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу
на “дійсності реального правового явища”. Він писав: “Право, яке дійсно
функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і
становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче,
розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале,
але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом
помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище
правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між
ними так само мало ймовірне, як взагалі співвідношення між об’єктивним
реальним і суб’єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен
відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від
позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне
вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим”.
Аргументами “дійсності” Бергбом боровся проти концепції природничого
права, яке, на його думку, не може обгрунтувати свого походження ніякою
правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що діюче право створене
мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, однак, на
відміну від концепції природничого права, діюче право завжди можна
вивести із зовнішніх об’єктивних фактів, з реального процесу творення
права. Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об’єктивно
існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він
рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права,
навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не
витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх
“теоретичним правом” і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові
доктрини, підкреслюючи, що “сутність будь-якого права полягає в тому, що
воно діє. Тому, – продовжує Бергбом, – найкраще ідеальне право не може
не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права,
подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж
найпрекрасніша статуя”. Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших
прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового
тлумачення правових явищ. Завдяки позитивізму формується правовий
погляд, правова наука звільнилася від догм метафізики. Право, в
розумінні прихильників цього напряму, було результатом правотворчої
функції держави, незалежної від економічних відносин. Власне правовий
позитивізм та загальна кодифікація послужили основою концепції правової
держави (Rechtsstaat), суть якої полягає в утвердженні ідеї, що над
громадянином, над владою і над державою стоїть незмінний правопорядок.
Державний апарат при цьому є зв’язаний, обмежений ним же виданими
законами. Держава повинна гарантувати нормами діючого права сферу прав
громадян і їхніх свобод.

Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним
фактором, який творить право, а отже й регулює суспільне життя, є особа
або група осіб, що стоять при владі. Джерелом правопорядку є тільки
влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над
суспільством, регулює і формує суспільне життя. Діюче право, створене
владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.

Правовий позитивізм став основою для цілої низки напрямів сучасної науки
права, зокрема “чистої теорії права” Г.Кельзена та “аналітичної
юриспруденції”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020