.

Принцип розподілу влади в конституційній системі України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
301 8655
Скачать документ

Курсова робота

Принцип розподілу влади в конституційній системі України

План

Вступ

1. Історіографія світової практики розподілу влади :

1.1 в українській конституційній практиці

1.2 в країнах Європи та США

2. Загальні засади, організація та реалізація державної влади

2.1 Верховна Рада як єдиний орган законодавчої влади

2.2 система органів виконавчої влади її ознаки та функції

2.3 основна роль судової влади в загальній системі
розподілу державної влади

Шляхи вдосконалення інституту розподілу влади в конституційній системі
України

3.1 конституційна реформа як новий рівень державного будівництва в
країні

3.2 необхідність подальшого розвитку законодавства щодо проблеми
розподілу влади

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Метою даної курсової роботи є дослідження та вивчення принципу розподілу
влади в конституційній системі України, а також окремих державних
органів як складову принципу розподілу влади, їх функції, взаємодію між
собою, систему «стримувань і противаг», на прикладі Української моделі
державотворення.

В даній курсовій роботі розглядаються: загальні засади, організація та
реалізація державної влади, система державного законодавчого,
виконавчого, судового органів, принципи та основні засади їх діяльності
і взаємодії між собою; шляхи вдосконалення інституту розподілу влади,
внесення змін до чинного законодавства та вдосконалення правової бази
України, проведення конституційної реформи та внесення змін до Основного
закону.

Принцип розподілу державної влади це перший із чинників формування і
функціонування демократичного суспільства. Відмінність світових держав з
демократичним режимом від країн де втілений авторитарний або
тоталітарний режим саме в принципі розподілу влади. Зазначений принцип
являється лакмусовим папірцем, який проявляє рівень демократії в країні.
Уособлене функціонування гілок державної влади виявляє налагодженість
правової бази, відсутність узурпації з боку інших гілок влади, здатність
самостійно врегульовувати питання в межах своєї компетенції, запобігаючи
негативному впливу з боку інших владних структур, можливість здійснення
контролюючих функцій в межах визначених законом щодо діяльності
конкуруючих гілок державної влади.

Актуальність даної теми полягає в дослідженні принципу розподілу влади в
молодій державі — незалежній Україні. Україна, отримавши свою
незалежність 15 років назад на даному етапі свого становлення
експериментує з моделлю державного управління, визначаючи всі плюси і
мінуси запропонованої і втіленої моделі будівництва державного апарату.
Цей процес не є локальним і відокремленим від населення України,
проводячи аналіз діяльності гілок державної влади, науковці визначають
негативні і позитивні моменти в життєдіяльності державного механізму.

Пропоную розглянути цю цікаву і актуальну тему.

Історіографія практики розподілу влади.

Ідея розподілу влад у найбільш чіткому та послідовному викладі була
сформульована французьким просвітителем XVIII ст. Ш. Монтеск’є. Його
вчення посіло помітне місце в політико-правовій теорії й істотно
вплинуло на розвиток державних інститутів у новий період історії.

Але саме Пилипу Орлику належить авторство першої в Європі державної
Конституції. У 1710 р. Пилипа Орлика (1710—1742), що при Мазепі був
генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись
завоювати собі підтримку, Орлик складає проект так званої Бандерської
конституції. Нею він зобов’язувався обмежити гетьманські прерогативи,
зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і
боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у
випадку, якщо він здобуде владу на Україні. Ця конституція, в якій
гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви
України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час
маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним
світом.

Ш. Монтеск’є розрізняв три влади – законодавчу, виконавчу та судову – і
стверджував, що в умовах політичної свободи неприпустиме поєднання цих
влад і здійснення їх одним державним органом. Таке поєднання, на його
думку, могло призвести, і звичайно призводило, до сваволі. Тому Ш.
Монтеск’є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювалися
різними органами. Водночас він визнавав всі розподілені влади
рівнозначущими.

Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Ш. Монтеск’є висунув положення
про необхідність їх взаємної зрівноваженості. Він мав на увазі таку
взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і в результаті
узгоджено прямують до спільної мети. При цьому Ш. Монтеск’є вказував на
неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це абсолютно
виключало втручання однієї влади в діяльність іншої. Нарешті, він
підкреслював, що сам по собі розподіл влад не є самоціллю, а повинен
забезпечити свободу індивіду. Характерно, що Ш. Монтеск’є визначав
розподіл влад не як простий поділ функцій між різними державними
органами, а як розподілення політичних сил, інтереси яких тією чи іншою
мірою мали бути враховані.

1.1 в українській конституційній практиці

Знайшовши своє відображення в зарубіжному конституціоналізмі, ідея
розподілу влад наприкінці ХІХ ст. була сприйнята і проголошена
представниками прогресивної політичної думки в Україні. Відносно пізнє
звернення до цієї ідеї тут було зумовлене об’єктивними причинами. На час
її первісного формулювання та поширення український народ був уже
позбавлений власної державності, що не могло не позначитися на змісті
української політико-правової теорії. Особливо це стосувалося тих ідей,
котрі були прямо віднесені до характеристик державного владарювання. До
того ж більша частина України перебувала під імперською самодержавною
владою, яка не тільки не передбачала будь-який поділ останньої, а й
довгий час ставилася до подібних ідей як до злочинних.

Одним з перших політичних документів, де пропагувалась ідея розподілу
влад, був конституційний проект, підготовлений Українською народною
партією (УНП) у 1905 р. Цей проект, як і конституції переважної
більшості зарубіжних країн, відбивав ідею розподілу влад у вигляді
структурно-функціонального визначення вищих органів держави. Його автори
фактично пропонували створити в Україні президентську республіку, де б
законодавча влада належала двопалатному парламенту, виконавча –
президенту, судова – судам і суддям. Характерно, що до 1917 р. УНП була
чи не єдиною партією, що виступала за державну самостійність України,
хоча її конкретні дії іноді набували характеру крайнощів.

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), одним з лідерів
якої певний час був М. Грушевський та Українська партія
соціалістів-федералістів (УПСФ), відповідний період історії були одними
із значних партійно-політичних сил. Їм належала більшість місць у складі
Центральної Ради, а їх представники були включені до Генерального
Секретаріату. З кінця 1917 р. і по 1920 р. лідери цих партій входили до
складу уряду УНР, а представники УПСР – і уряду П. Скоропадського. В
подальшому їх спіткала загальна участь українських політичних
угруповань.

Політико-правові концепції домінуючих на ті часи партійно-політичних сил
знайшли своє відображення в Конституції Української Народної Республіки
(Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), прийнятій 29
квітня 1918 р. Центральною Радою, але не набувшої чинності через
державний переворот. Незважаючи на це, Конституція 1918 р. залишається
не тільки важливим джерелом для істориків, а й предметом для актуального
політичного та юридичного аналізу.

Конституція УНР 1918 р. складається з восьми розділів, чотири з яких
присвячені організації і компетенції органів влади, насамперед вищих
органів держави. У розділі третьому зафіксований розподіл влад, але
зроблено це у формі, значно відмінній від широко прийнятої. Так, у ст.
23 записано: “Верховним органом влади УНР являються Всенародні Збори,
які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують
органи виконавчої і судової влади УНР”. Зміст ст. 24 зводиться до того,
що “вища влада виконавча в УНР належить Раді Народних Міністрів”.
Нарешті, згідно з положенням ст. 25, “вищим органом судовим єсть
Генеральний Суд УНР”

Функції президента за Конституцією 1918 р. частково передані голові
органу законодавчої влади. Зокрема, в ст. 35 зазначено, що “Голова
Всенародних Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі
чинності, зв’язані з представництвом Республіки”. Голова Всенародних
Зборів “за порозумінням” з радою старійшин (однією з парламентських
структур) формує уряд, після чого останній подається на затвердження
самим Зборам (ст. 52). Роль голови представницького органу посилюється і
тим, що Конституція 1918 р. спеціально передбачає обрання заступника
Голови на випадок його смерті або тяжкої хвороби. Заступник виконує
обов’язки до обрання Голови новим скликанням Зборів (ст. 34). Тим самим
підкреслюється його значущість.

В Конституції (Основному Законі) УРСР, прийнятій 20 квітня 1978 р., було
сказано, що “вся влада в Українській РСР належить народові. Народ
здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять
політичну основу Української РСР. Всі інші державні органи підконтрольні
і підзвітні Радам народних депутатів”. Далі говорилося про те, що ради –
Верховна і місцеві – становлять “єдину систему представницьких органів
державної влади Української РСР” (ст. 78).

В основу побудови системи рад закладався так званий принцип
демократичного централізму. При цьому стверджувалося, що ради
безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма галузями
державного, господарського та культурного будівництва, приймають
рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють контроль за проведенням
рішень у життя. Верховна Рада проголошувалася найвищим органом державної
влади УРСР. Вона уповноважувалася розглядати та вирішувати будь-яке
питання, що входило до відання Української РСР. Все це позначалось як
“повновладдя рад”.

Разом з тим радянські конституції регламентували питання формального
розмежування повноважень різних ланок державного механізму. Схема такого
розмежування за Конституцією 1978 р. була прив’язана до згадуваного
визначення Верховної Ради УРСР як “найвищого органа державної влади
Української РСР”, а Ради Міністрів УРСР – як “найвищого виконавчого і
розпорядчого органа державної влади Української РСР”. Місцеві ради
називались органами державної влади на відповідних рівнях, а створювані
ними виконкоми – виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад.

Існування судів пов’язувалося з державною функцією правосуддя, а самі
вони позначались у конституції загальною назвою судових органів. Судді ж
обиралися радами і формально проголошувалися незалежними і такими, що
підкоряються тільки закону. Все це не можна було сумістити з будь-яким
прийнятим тлумаченням ідеї розподілу влад, що свідчило про її
концептуальне неприйняття як на політичному, так і практико-юридичному
рівні.

Новий етап політичної історії нашої країни можна пов’язувати з
проголошенням Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про
державний суверенітет України. Одне з положень цього акту містить
формулювання, за яким “державна влада в Республіці здійснюється за
принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову”. Це
положення набуло характеру програмного для багатьох партійно-політичних
сил як у наступні роки, так і у роки, що безпосередньо передували
прийняттю Декларації. Однак сама ідея розподілу влад тлумачилася ними
по-різному.

1.2 в країнах Європи та США

Найбільшою мірою вчення Ш. Монтеск’є було сприйняте творцями Конституції
США 1787 р. Ідея розподілу влад знайшла відображення в структурі
американського основного закону та відповідній організації державного
механізму. Так, перші три з семи статей присвячені органам, що
здійснюють законодавчу, виконавчу та судову владу. Юридична форма
закріплення ідеї розподілу влад тут має вигляд
структурно-функціонального визначення кожного з вищих органів держави.
Традиційне тлумачення ідеї розподілу влад передбачає формально майже
ізольованість кожної з них, відсутність між ними широких і тісних
функціональних взаємовідносин. Воно пов’язане з особливостями такої
форми правління, як президентська республіка і найбільш наближене до
вчення Ш. Монтеск’є. На практиці закріплення “жорсткого” розподілу влад,
по суті, спричиняє конкуренцію різних органів влади, перш за все
законодавчої і виконавчої. Саме до взаємовідносин і взаємозв’язків між
цими органами найчастіше звернене відповідне тлумачення. Органи судової
влади покликані стабілізувати ці взаємовідносини, виступати арбітром між
парламентом (законодавча влада) і президентом (виконавча влада).

Існує й інша версія тлумачення “жорсткого” розподілу влад, за якої
взаємовідносини між трьома владами розглядаються у формі рівнобічного
трикутника. Але такий образ не відповідає реальному співвідношенню в
державному механізмі президентських республік. Класичній президентській
республіці притаманна наявність двох центрів державної влади –
президента і парламенту. Найбільш наочно це виявляється у періоди так
званого розділеного правління, коли глава держави і парламентська
більшість репрезентують різні партійно-політичні сили. Загалом слід
відзначити, що однією з характерних рис президентської республіки є
наявність так званого сильного парламенту (яскравий приклад – США), що
не властиве іншим формам правління.

Особливістю практичної реалізації “жорсткого” розподілу влад є
доповнення у вигляді системи стримувань і противаг. Прийнято вважати, що
практика стримувань і противаг найбільшою мірою закріплена в Конституції
США. При цьому найголовнішим визначається те, що в межах відповідної
системи створено структуру взаємодії і взаємообмежень вищих органів
держави, а звідси – трьох розподілених влад.

Так, конгрес США може притягувати президента до відповідальності,
використовуючи процедуру імпічменту, а сенат (верхня палата) – відхиляти
кандидатури на зайняття урядових, судових та ряду інших федеральних
посад, пропоновані президентом. У свою чергу, президент може перешкодити
введенню в дію прийнятого конгресом законопроекту, застосувавши право
вето. Члени верховного суду призначаються президентом з “поради і згоди”
сенату, тобто спільно виконавчою та законодавчою владами. З іншого боку,
верховний суд шляхом тлумачення самої конституції привласнив собі право
конституційного контролю. Це дає йому змогу активно впливати на
законодавчу діяльність конгресу та правотворчість президента.

Значення деяких з указаних принципів стримувань і противаг полягає
насамперед у тому, що вони знаходять вияв не у взаємообмеженні
компетенції трьох вищих органів держави, а в легітимованому основним
законом вторгненню кожного з них у сферу повноважень інших. Прикладом є
президентське право вето, за допомогою якого глава держави стає фактично
прямим учасником законодавчого процесу. Сюди ж треба віднести право
сенату затверджувати або відхиляти пропоновані президентом кандидатури
на федеральні посади. Тим самим конгрес втручається у процес формування
механізму здійснення виконавчої влади, носієм якої визнаний президент.

Однак зміст поняття системи стримувань і противаг, як воно визначене в
конституційній теорії і практиці США, розглянутим не обмежується. Ця
система втілена в багатьох інших положеннях основного закону. На думку
деяких американських конституціоналістів, до стримувань і противаг
потрібно віднести різні способи формування всіх трьох влад: конгрес
обирається безпосередньо виборчим корпусом, президент заміщує посаду за
результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі
президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою конгресу.

До системи стримувань і противаг в її конституційному оформленні в США
нерідко також відносять різні терміни повноважень органів законодавчої і
виконавчої влади: палата представників конгресу США обирається на два
роки, сенат – на шість, президент – на чотири роки. Пов’язують суть цієї
системи і з деякими іншими особливостями організації і діяльності вищих
ланок державного механізму.

Такий підхід до визначення системи стримувань і противаг співвіднесений
не тільки з вищими органами держави в їх взаємодії, а й з принципами
організації та діяльності цих органів. Тим самим створюються додаткові
можливості при характеристиці державного механізму в статиці та
динаміці.

Сформульоване Ш. Монтеск’є вчення про розподіл влад утворило підвалини
відповідного конституційного принципу (принципу конституцій), який був
визнаний в теорії і практиці ряду країн вже на кінець XVIII ст. Зокрема,
зміст цього вчення знайшов відображення в конституційних актах
тогочасної Франції. В ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789
р. було записано: “Суспільство, в якому не забезпечене користування
правами і не встановлений розподіл влад, не має конституції”. Знаменно,
що і в наші дні ця Декларація вважається одним з джерел конституційного
права Франції, будучи інтегрованою у зміст чинного основного закону.

В наші дні розподіл влад іноді прямо проголошується в конституційних
текстах. Сюди слід віднести і Конституцію Росії, прийняту в 1993 р. У
ній записано, що “державна влада в Російській Федерації здійснюється на
основі розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи
законодавчої, виконавчої і судової влади самостійні” (ст. 10). Подібна
фіксація ідеї розподілу влад є перш за все своєрідною декларацією
намірів. Проголошуючи конституційний рівень розподілу влад, правлячі
кола зосереджують увагу на необхідності відповідними засобами створити
передумови для переходу до нових форм державно-політичного життя.

В країнах з парламентарними формами правління ідея розподілу влад
нерідко піддається істотним корективам або навіть взагалі заперечується.
Багато теоретиків, виходячи з особливостей організації та діяльності
державного механізму, не бачать необхідності у “жорсткому” розподілі
влад. Вони посилаються на притаманне відповідним країнам явище –
часткову збіжність або часткове розділення функцій органів законодавчої
і виконавчої влади, яке призводить до “змішування влад”.

Ідея розподілу влад відома і конституційній теорії країн із змішаною
республіканською формою правління. Зокрема, сучасні французькі
конституціоналісти нерідко висловлюються на користь “жорсткого”
розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати цю ідею до існуючих
державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття
законодавчої і виконавчої влади. Вони стверджують, що термін “виконавча
влада” є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду при цьому не зводять
лише до виконання законів. Єдина урядова, або управлінська функція, на
думку відповідних авторів, певною мірою вбирає в себе і законодавчу. Це
призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діями
парламенту.

Існує й інший підхід, за яким різниця між законодавчою і виконавчою
владою не має принципового значення, адже лідер партії парламентської
більшості фактично володіє тією та іншою. Він керує урядом і контролює
цю більшість. Тому говорити, що законодавча та виконавча влада
розділені, буде, на думку адептів такого підходу, невірним, а справжній
розподіл має місце між урядом і опозицією.

Ці та інші подібні теоретичні концепції певною мірою узгоджуються зі
змістом чинної Конституції Франції 1958 р., де сполучаються елементи
“жорсткого” розподілу влад з класичними інститутами парламентаризму.
Так, її ст. 23 фіксує принцип несумісності членства в уряді з
депутатським мандатом, що, як зазначалося, властиво президентським
республікам. З іншого боку, в ст. 20, 49, 59 закріплений принцип
політичної відповідальності уряду перед представницьким органом, котрий
характеризує парламентарні форми правління.

До ідеї розподілу влад звертаються майже кожного разу, коли в конкретній
країні виникає проблема “нового старту” в її державно-політичному житті,
коли ставиться завдання докорінного реформування або побудови
державності. Аналіз змісту основних законів, прийнятих на початку 90-х
років у країнах Східної Європи і тих, що утворилися на теренах
колишнього СРСР, свідчить на користь такого висновку. Іноді ідеї
розподілу влад надається тут майже абсолютне значення, і вона
розглядається як своєрідна панацея, що може забезпечити незворотність
процесів демократизації суспільного та державно-політичного життя.

2. Загальні засади, організація та реалізація державної влади

Згідно ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, але деякі
науковці виділяють ще дві окремі гілки влади, а саме: інститут
президента України та інститут Прокуратури. Законодавцем закладено в
Основний Закон такі першочергові конституційно-правові інститути як:
основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і
громадянина, виборче право, інститут референдуму, конституційний
контроль, інститут парламентаризму, інститут президента, територіальний
устрій, громадянство, місцевого самоврядування та інші. Конституція
України визначає основні принципи організації та реалізації
життєдіяльності України, а прийняті Верховною Радою України
конституційні Закони, які є безпосередньою похідною Конституції, більш
детально розкривають принципи формування та діяльності
конституційно-правових інститутів.

Так, Верховною Радою України були прийняті: Постанова від 16 березня
2006 р. «Про Регламент Верховної Ради України», яка повністю врегульовує
всі виключні повноваження, що відносяться до відання Верховної Ради
України порядок її організації та діяльності; Закон України «Про
судоустрій України» від 07.02. 2002 р., що визначає правові засади
організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні та Закон
України «Про прокуратуру» від 05.11.91 р., який врегульовує діяльність
прокуратури щодо здійснення прокурорського нагляду за дотриманнями
Законів України, цілий перелік законі, які здійснюють регулятивну
функцію щодо визначення прав людини і громадянина, організацію
державного устрою, місцевого самоврядування і здійснення безпосередньої
та представницької демократії.

На сьогоднішній день залишається не врегульоване питання щодо правового
становища Кабінету міністрів України, а також не прийнятий Верховною
Радою Закон, що визначає права та обов’язки Президента України.

Таким чином можна зробити висновок про не збалансованість гілок
державної влади. Законодавча і судова гілки влади мають чітко визначені
рамки своєї діяльності на підставі діючого законодавства, а виконавча
гілка влади до якої можна віднести Кабінет Міністрів і Президента
знаходиться в невизначеному стані, але зміни до Конституції України, що
були прийняті 8 грудня 2004 р. значною мірою полегшили становище
українського політикиму. Згідно змін внесених до Конституції стався
значний розподіл державно-владних повноважень між трьома основними
гілками влади, такі зміни теоретично повинні покращити принцип розподілу
влади та системи “стримувань і противаг”. Зазначена система допускає
конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного
стримування і підтримування відносної рівноваги сил. «Стримування» і
«противаги», з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному
пристосуванню органів влади, а з іншого боку – створюють потенціал для
конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і
компромісів. Суб’єктами системи стримувань і противаг за Конституцією
України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний
Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через
повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні
обмеження. Після внесення змін до Основного закону президента, як одну з
частин виконавчої влади, було позбавлено деяких державно-владних
повноважень, але він отримав важелі значно більшого впливу на
результативну діяльність Верховної Ради України. Позбавлені повноваження
перебрав на себе Кабінет Міністрів і Парламент.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і
противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його
усунення з посади;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка
має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та
інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

7) Президент України має право достроково припинити повноваження

Верховної Ради України та інші.

2.1. Верховна Рада як єдиний орган законодавчої влади

В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому, на сучасному
етапі, відповідає конституційній формі державного устрою України як
унітарної держави. Конституційний склад Верховної Ради України становить
450 народних депутатів, котрі обираються на пропорційній основі, шляхом
таємного голосування терміном на п(ять років, на основі загального,
рівного і прямого виборчого права.

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України. Основними
галузевими органами Верховної ради є її комітети, які здійснюють
законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з
певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює
та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та
готує їх на розгляд Верховної Ради. До основних повноважень і завдань
Верховної Ради України належить внесення змін до Конституції України,
призначення всеукраїнського референдуму з визначеного кола питань,
прийняття законів, затвердження Державного бюджету України та внесення
змін до нього; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики,
призначення виборів Президента України, усунення Президента України з
посади в порядку імпічменту, призначення Прем’єр-міністра України,
Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови
Служби безпеки України, Голови Національного банку України за поданням
Президента України; призначення за поданням Прем’єр-міністра інших
членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету,
Голови Фонду державного майна, Голови та інших членів Рахункової палати,
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; оголошення за поданням
Президента України стану війни і укладання миру, схвалення рішення
Президента України про використання Збройних Сил України та інших
військових формувань у разі збройної агресії проти України, затвердження
загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо.

Верховна Рада за пропозицією не менш третини народних депутатів від її
конституційного складу може розглянути питання про відповідальність
Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові
Міністрів України більшістю від її конституційного складу.

Визначаючи місце парламенту в системі розподілу державної влади та
важелів стримування діяльності інших гілок влади, доречно було б
звернути увагу на функції парламенту. Конституція України, визначивши
Верховну Раду як єдиний орган законодавчої влади встановила певній
перелік основних напрямів діяльності парламенту:

Парламентський контроль – здійснюється у межах, визначених Конституцією
(п. 33 ст. 85). Сутність державного контролю як функції управління
полягає у проведенні аналізу об’єктивної і достовірної інформації щодо
ситуації у тій чи іншій сфері суспільного і державного життя, у
перевірці стану виконання управлінських рішень, покладених на
відповідних суб’єктів завдань та установлених нормативних приписів, у
нагляді за дотриманням норм і встановлених стандартів.

Установча функція – виражається в участі парламенту у формуванні органів
виконавчої влади, формуванні органів судової влади, створенні
парламентських структур, участі у формуванні інших органів державної
влади, вирішенні питань територіального устрою і забезпеченні формування
органів місцевого самоврядування, призначенні виборів президента
України.

Законодавча функція – найважливіша функція парламенту. Парламент в межах
своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого
врегулювання. В межах цієї функції формується правова система України.

Представницька функція – покликана виражати волю народу. Народ є основою
державної влади. Реалізація цієї функції виражається в призначенні
всеукраїнського референдуму і проведенні періодичних виборів, які
спрямовані на виявлення інтересів певних соціальних груп. На основі
вільного волевиявлення здійснюється мирна зміна влади і перехід владних
повноважень до інших представників народу.

За допомогою даних функцій Верховна Рада використовує певні важелі в
системі взаємовідносин з іншими гілками влади та запобігає узурпації
державної влади, виконуючи провідну роль в державному механізмі.

2.2 система органів виконавчої влади її ознаки та функції

Якщо зіставити розвиток “влади” у сучасному світі, то виявиться, що
найбільшим динамізмом відрізняється виконавча влада, тому що вона більш
сприйнятлива і чуттєва до ходу подій, зв’язана з ними тисячами ниточок,
видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню саме тоді, коли
не тільки уловлює і відбиває зміни, що відбуваються як у суспільстві в
цілому, так і в окремих його сферах, а й передбачає такі зміни, створює
передумови для їхнього приходу і видозмінюється разом з ними,
пристосовується до нових часів.

Першим ученим, що поряд із законодавчою владою виділив і дав їй короткий
історичний і юридичний опис, був англійський філософ Дж.Локк. Але саме
на Монтеск’є лежить заслуга обґрунтування і висвітлення виконавчої влади
на такому історичному і періодичному тлі, яке побачив увесь культурний
світ. Зовні дана гілка влади представлена системою органів державного і
муніципального управління або, як кажуть, системою органів виконавчої
влади. До них відносяться президент або монарх (у президентських
республіках або абсолютних монархіях), уряд, міністерства і відомства,
органи муніципального керування, державні установи і підприємства.
Органи виконавчої влади мають складну, ієрархічно розташовану систему
інстанцій. Така побудова є логічним наслідком територіального розподілу
країни і неможливістю з центра керувати всіма територіями й об’єктами.
Функціонування декількох рівнів органів виконавчої влади створює
бюрократичну піраміду, але дає можливість ефективно здійснювати
держуправління й організовувати контроль вищих органів за нижчими.

Органи виконавчої влади здійснюють керівництво
адміністративно-політичної, соціально-культурної і певною мірою
виробничо-трудової діяльності у всіх її різноманітних проявах. Хоча
загальне керівництво органом вимагає єдності в його діяльності, кожен
орган у зв’язку зі здійсненням різних задач управління поділяється на
відповідні структурні підрозділи – відділи, департаменти, сектори.
Такий структурний поділ представляє сукупність державних посад,
обійманих держслужбовцями.

Одною з основних ознак, що характеризують дану владу, є використання
органами і посадовими особами державно-владних повноважень. Це можна
називати адміністративною владою у вузькому змісті. Владні повноваження,
отримані для виконання законів, визначають два роди виконавчої
діяльності – зв’язаної і вільної. Закон може точно встановити, що
повинні робити виконавчі органи, обмежуючи їх повноваження і
передбачивши деталі їхньої поведінки. Але Закон не може визначити і
передбачити всіх мінливих обставин життя, з якими приходиться мати
справу держуправлінню. В цьому випадку закон може визначити загальні
принципи діяльності, надавши органам виконавчої влади “свободу дій у
виконанні подробиць” і дозволивши на цій підставі видавати цим органам
адміністративні акти, як нормативні, так і індивідуальні.

Важливою ознакою виконавчої влади є її широкі можливості використовувати
для рішення задач, що постають перед нею, адміністративний примус.
Інститут адміністративного примусу – необхідний атрибут даної влади,
відомий усім європейським державам. Його застосування виражається у
вигляді адміністративного арешту, короткострокової затримки громадянина,
застосування правоохоронцями холодної і вогнепальної зброї, використання
військ внутрішнього призначення для наведення суспільного порядку в
надзвичайних ситуаціях і т.д. Адміністративний примус – не безконтрольне
насильство, а заснована на Законі й обумовлена їм діяльність органів
виконавчої влади, яка спрямована на охорону суспільного порядку, безпеки
громадян, дотримання їхніх прав і інтересів.

Законодавча влада реалізується у формі видання законів і контролю за
органами виконавчої влади. Але в неї немає важелів, за допомогою яких
можна керувати групами людей, використовувати фінансові і матеріальні
засоби, силові структури. В аналогічному положенні знаходиться і судова
влада. Судові органи виносять вироки по кримінальних справах,
розв’язують цивільні суперечки, скасовують неправомірні рішення
посадових осіб. Однак їх управлінські, матеріальні і фінансові
можливості вкрай обмежені. Такими можливостями володіє виконавча влада,
що спирається на людські, фінансові й інформаційні ресурси, використовує
механізм службових просувань і заохочень. Крім того, в руках органів
виконавчої влади знаходяться силові структури: армія, МВС, спецслужби.

Цей аспект додає даній владі особливу небезпечну міць, що нерідко
породжує в її носіїв почуття безкарності. Тому норми адміністративного
права встановлюють межі в яких функціонує виконавча влада. Таким чином,
виконавча влада не тільки виконує Закони, а й сама підзвітна їм. Вона
виявляє універсальність дії у часі і просторі, її органи діють постійно
і на будь-якій території, де проживають відносно компактні маси людей.

Аналіз ознак виконавчої влади і характеристика основних її елементів
допомагають сформувати визначення цієї категорії. Отже, під виконавчою
владою варто розуміти систему органів державної влади, що здійснюють у
процесі виконання Законів практичне керування суспільством і
використовують для цього, в передбачених Законом випадках,
адміністративний примус, тобто включає три основних елементи – органи,
управління, примус. Названі елементи підкреслюють активну
творчо-впливаючу роль виконавчої влади, що у значній мірі розкривається
в її функціях:

Перша основна функція – функція охорони суспільного порядку і
забезпечення національної і державної безпеки являє собою один із
головних напрямків у діяльності органів даної гілки влади. Ослаблення
цієї функції дає про себе швидко знати ростом адміністративних провин і
злочинів, різким зниженням культури людського спілкування і негативно
позначається на управлінні економікою, фінансами, культурою, соціальним
забезпеченням. Ця функція здійснюється за допомогою спостереження,
нагляду і контролю за поводженням громадян і діяльністю організацій.
Іншою стороною розглянутої функції є національна безпека, тобто стан
захищеності інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх
і зовнішніх погроз. У неї включаються насамперед державна і оборонна
безпека, а також економічна та ін. Ця сторона функцій забезпечується
діяльністю Збройних сил, Служби безпеки, Службою зовнішньої розвідки,
Внутрішніми військами та іншими структурами.

Друга важлива функція – регулятивно-керуюча, що представляє собою
діяльність “публічних служб” по керівництву економікою, фінансами,
культурою, охороною здоров’я, внутрішніми і зовнішніми справами держави.
Дана діяльність уряду є управлінською по характеру, здійснюється
безупинно, на основі виконання законів. Але державне управління, як
діяльність органів виконавчої влади, виступає одночасно і як
розпорядницька діяльність. Органи виконавчої влади, виступають не як
пасивні виконавці закону, а як органи, що володіють владними
повноваженнями, вони наділяються правом видавати розпорядження для
органів нижчого підпорядкування – підзаконні нормативні або
індивідуальні акти (постанови, розпорядження, інструкції).

Третьою функцією виступає забезпечення прав і свобод громадян. Юридична
влада держави над її громадянами суверенна, але не безмежна. Держава як
в інтересах громадян і суспільства, так і у власних інтересах йде по
шляху самообмеження і встановлює область природних прав і свобод
громадян. Причому держава, виділяючи сферу прав і свобод громадян,
покладає на всі гілки влади обов’язок захищати й охороняти права і
свободу громадян. Зі структур, які входять до виконавчої влади, у цьому
відношенні істотна роль належить правоохоронним органам. На відміну від
двох попередніх функцій, третя функція застосовується виконавчою владою
виключно в індивідуальному порядку. Здійснюючи практичну діяльність по
організації соціального життя суспільства, виконавча влада для
ефективної реалізації основних функцій має потребу в повноваженнях, що
давали б їй можливість власними діями здійснювати правове регулювання,
правозастосовну і юридичну діяльність. Тому держава наділяє виконавчу
владу повноваженнями, що утворюють другий рівень функцій цієї влади.

Функції даного ряду мають допоміжний інструментальний характер і
спрямовані на обслуговування кожної з основних функцій. Інакше кажучи,
функції виконавчої влади другого рівня – нормотворчість,
правозастосування, юрисдикція – використовуються як
організаційно-технічні засоби реалізації основних функцій.

Нормотворча функція – припускає видання органами виконавчої влади
нормативних актів управління. Якщо Закони приймаються законодавчими
органами (зборами), то підзаконні нормативні акти приймаються органами
виконавчої влади. Останнім часом існує тенденція делегування
законодавчої діяльності зборами виконавчій владі (Франція, Бєларусь).
Органи виконавчої влади продовжують діяльність, розпочату законодавцем,
в межах своєї компетенції. Якщо норми закону не регулюють безпосередньо
управлінських і поліцейських відносин, то цю функцію виконують
відповідні органи виконавчої влади. Інша допоміжна функція, що має
велике практичне значення – оперативно-виконавча. Вона виражається в
тому, що органи виконавчої влади забезпечують реалізацію правових норм,
що знаходяться як у законах, так і в підзаконних актах, продовжуючи
нормативне регулювання у випадках, коли необхідна їхня конкретизація.
Центральною ланкою правозастосовної діяльності є управлінське рішення –
владний індивідуальний акт, усний або письмовий, адресований визначеній
особі і розв’язуючий конкретні проблеми.

Юридична функція – діяльність органів по застосуванню
адміністративних, дисциплінарних, матеріальних і фінансових санкцій до
громадян і працівників апарата держуправління, що скоїли правопорушення.
Система таких юридичних впливів забезпечує швидке, просте, своєчасне й
ефективне покарання за порушення суспільного порядку, службової
дисципліни. Ця функція забезпечує ефективну охорону суспільного порядку,
більш якісну і дисципліновану роботу апарата держуправління, оперативний
і надійний захист прав і свобод людини.

За допомогою викладених функцій виконавча влада здійснює свою частину
покладених на неї зобов’язань щодо управління державою. Але згідно ст.
113 Конституції України: “Кабінет Міністрів України відповідальний перед
Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольний і
підзвітний Верховній Раді України”. Це положення унеможливлює узурпацію
влади збоку Кабінету Міністрів, а також являється одним з елементів
системи “стримувань і противаг”.

2.3 основна роль судової влади в загальній системі розподілу державної
влади

Використання категорії “судова влада”, яка є частиною доктрини поділу
влади у правовій державі, встановлюється згідно ст. 6 Конституції
України. Це приводить до реального поділу влади на законодавчу,
виконавчу і судову, а щодо останньої – визнається самостійність і
незалежність, неможливість для інших державних органів і посадових осіб
виконувати функції й повноваження, які є компетенцією органів
правосуддя. Ще один надзвичайно важливий аспект вбачається в тому, що
основу судової влади в Україні складають судові органи, які
розрізняються за компетенцією та юрисдикцією, але всі вони мають одне й
теж саме призначення – захист прав і свобод громадян, конституційного
ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання
законності й справедливості в суспільстві.

Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб та інших суб’єктів права. Держава наділяє
тільки суди правом у встановленому законом порядку визнавати особу
винною у вчиненні злочину, призначати адміністративне чи кримінальне
покарання. На даному етапі розвитку, проблеми судової влади значною
мірою врегульовані в розділі VIII Конституції України і Законом України
“Про судоустрій України”. Їх викладення починається зі ст. 124, де
передбачено, що “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”,
будь-яке “делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій
іншими органами чи посадовими особами не допускаються”.

До того ж Конституція України суворо заборонила створення і
функціонування надзвичайних та особливих судів. Це є актуальним,
оскільки, з огляду на наше минуле, практика створення таких судових
інстанцій ототожнюється більшістю населення з карально-репресивними
органами, що є недопустимим за побудови правової держави в Україні.

Згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. А це означає, що судовому
захисту підлягають усі права, свободи та обов’язки громадян. А також те,
що всі суспільні відносини, які врегульовані нормами права, в разі
виникнення спору між ними, можуть бути предметом судового розгляду. На
жаль, у Конституції не передбачено всієї системи судів; вона має
відповідно до п. 12 розділу XV визначатися законом, що його належить
прийняти протягом щонайбільше п’яти років. Але в Конституції вказано, що
судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та
судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України входить до
судової влади як її самостійний суб’єкт, є єдиним органом конституційної
юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших
правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції
України та законів України. До того ж в Україні можуть бути створені й
інші спеціалізовані суди, наприклад, адміністративні суди, метою
діяльності яких є розгляд спорів між громадянином та органами державного
управління. Найвищим судовим органом у системі судів загальної
юрисдикції є Верховний Суд України, який має повноваження переглянути
будь-яке судове рішення судів нижчих ланок. Вищими судовими органами
спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. В Україні відповідно до
закону діють апеляційні та місцеві суди. Це практично означає, що
рішення місцевих судів можна оскаржити в апеляційні суди, до яких
здебільшого відносять суди областей, міст Києва і Севастополя,
Автономної Республіки Крим, військових регіонів і Військово-Морських Сил
та інших прирівняних до них судів. Саме ці суди згідно з процесуальним
законодавством мають перевіряти законність та обґрунтованість рішень
районних (міських) і прирівняних до них судів в апеляційному і
касаційному порядку. Конституцією і законами України гарантується
незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що
вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів
заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби
зв’язку, документи, службові та приватні приміщення. Конституція України
встановлює, що держава забезпечує фінансування та належні умови для
функціонування судів і суддів.

Згідно зі ст. 127 Конституції встановлюється: “Професійні судді не
можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у
будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати
будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької та творчої”. Судочинство в Україні провадиться
суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його
засадами є: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед
законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін і
свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом
їхньої переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді
прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами,
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, установлених законом, обов’язковість рішень суду. Конституція
також установлює, що за неповагу до суду і судді винні особи
притягуються до юридичної відповідальності.

Згідно з Конституцією України в державі діє Вища рада юстиції. До
відання Вищої ради юстиції належать: внесення подання про призначення
суддів на посади або про звільнення їх із посад, винесення рішення
відносно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності,
здійснення дисциплінарного провадження стосовно до суддів Верховного
Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на
рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів
апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. Конституція України
вносить низку суттєвих змін і доповнень до практики здійснення
правосуддя. Саме тому в розділі XV “Перехідні положення” зафіксовано, що
Верховний Суд України і Вищий господарський суд України здійснюють свої
повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування
системи судів загальної юрисдикції в Україні згідно з Конституцією
України, але не довше ніж п’ять років.

До того ж Конституція України встановлює, що судді всіх судів в Україні,
обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією,
продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством
до закінчення строку їх обрання чи призначення. А судді, повноваження
яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують
здійснювати свої повноваження протягом одного року.

В загальній системі розподілу державної влади Судова система виступає в
ролі арбітра, стримуючи діяльність Верховної Ради України за допомогою
Конституційного Суду України і незаконну та протиправну діяльність
виконавчої влади за допомогою судів загальної юрисдикції.

3 Шляхи вдосконалення інституту розподілу влади в конституційній системі
України

Розглянемо принцип поділу державної влади на прикладі поділу влади в
сучасній Україні. З часу прийняття Верховною Радою України Конституції
1996 р. минуло майже одинадцять років, що дозволяє говорити про
наявність значного досвіду в реалізації норм Основного Закону держави.
Ключовими моментами такого досвіду виявилися певні проблеми та
суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між
трьома гілками.

Як відомо, ініціатором вирішення міжвладних суперечностей став Президент
України Л.Д. Кучма, коли у серпні 2002 р. запропонував ідею
конституційної реформи. Пропозиція Глави держави зумовила появу багатьох
варіантів таких змін. У цьому напрямі працювали як політичні діячі, так
і науковці, які розробляли і пропонували різні концепції поділу влади в
Україні. Зокрема, питаннями удосконалення діяльності системи вищих
органів держави та взагалі доцільності проведення політичної реформи
займалися такі вчені, як В.Авер’янов, О.Андрійко, А.Гальчинський,
В.Журавський, Ї.Кресіна, Н.Нижник, В.Погорілко, Д.Притика, В.Селіванов,
В.Тацій, М.Тодика, М.Цвік, В.Шаповал, Ю.Шемученко, а також політики
О.Безпалов, Г.Васильєв, В.Литвин, О.Мороз, В.Онопенко та ін.

Концептуальні засади реформування конституційної моделі поділу влади в
Україні мають спиратися на з’ясування причинної зумовленості цього
процесу. З даного питання висловлювалися різні думки. Так, досліджуючи
методологію конституційної реформи, академік В.Тацій наголошував на
тому, що серед її причин — необхідність реалізації деяких основоположних
норм, які на сьогодні втілюються в життя складно і непослідовно. Він
також виходить з того, що Конституція не може залишатися незмінною, якщо
її чинні приписи не дають можливості розкрити потенціал народовладдя.
Основоположні норми є недосконалими або ж не деталізовані належним чином
на рівні конституційного та поточного законодавства і тому не можуть
ефективно застосовуватися на практиці.

Серед причин реформування саме моделі поділу влади колишній міністр
юстиції України О.Лавринович називав «автономізацію гілок влади», яка
відбувалася протягом останніх років. Цей процес не дозволяв ефективно
вирішувати соціально-економічні проблеми. Тому Президент України Л.Д.
Кучма і зробив акцент на доцільності вирішення саме цих питань, оскільки
існує об’єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що
домінують у вищому представницькому органі держави і зобов’язані взяти
на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, але й за
дії виконавчої влади. Разом з тим причини зазначеної реформи не
зводяться лише до ускладнених відносин між законодавчою та виконавчою
гілками влади, оскільки в такому випадку пропозиції змін мали б вигляд
ситуативного реагування на чергове загострення суспільно-політичної
ситуації і не відзначалися б закономірним характером.

Концептуальна сутність реформування моделі поділу влади, як відомо,
полягає в тому, щоб, забезпечивши безумовно демократичні принципи
організації та функціонування державної влади на засадах її поділу, в
той же час наділити ці гілки влади необхідним балансом повноважень та
відповідальності, забезпечити підконтрольність державної влади
суспільству, оптимізувати державне управління тощо.

Відповідним чином виникло питання щодо способів, механізмів та
перспектив удосконалення існуючої системи поділу влади. Цікаво, що тут
виокремилися дві провідні тенденції, протиборство між якими позначило
весь драматизм перебігу реальних процесів реформування зазначеної
моделі. Перший підхід апелював до необхідності збереження конституційної
конструкції моделі та її вдосконалення за рахунок законодавчих заходів,
а другий підхід передбачав нормативно більш жорсткі заходи, які б
стосувалися також змін до Основного Закону України.

3.1 Конституційна реформа як новий рівень державного будівництва в
країні

Конституційна реформа за станом на 31 грудня 2004 року юридично
репрезентована Законом № 2222–IV «Про внесення змін до Конституції
України» від 8 грудня 2004 року. В основу даного Закону було покладено
законопроект № 4180 про внесення змін до Конституції України в
остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради
України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до
Конституції України від 21 червня 2004 року.

Проект пройшов необхідну процедуру розгляду у Конституційному Суді
України й одержав санкцію Суду стосовно можливості його внесення на
голосування до Верховної Ради України. Внесений до парламенту
законопроект № 4180 був суттєво відмінним від законопроекту № 4105, який
уже був проголосований у Верховній Раді України раніше, але не отримав
необхідної кваліфікованої (300) більшості голосів. Отже, остання версія
законопроекту № 4180 була суттєво відмінною від проекту з тим самим
номером, який був предметом розгляду у Венеціанській Комісії в грудні
2003 року.

Ключова теза конституційних змін — це перехід від
президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської.
Згідно з законом, який має офіційний номер 2222-15, глава держави
позбувається низки повноважень (насамперед — у кадровій політиці), і
вони переходять або до Верховної Ради, або до Кабміну. Уряд теж
формуватиметься парламентом, хіба що міністрів оборони та закордонних
справ все ще призначатиме Президент.

Під посилену Верховну Раду було запроваджено новий виборчий механізм —
парламентаріїв обиратимуть за суто партійною, або ж пропорційною,
системою. У цьому є свої позитиви. Зросте роль партій. Суспільство буде
бачити їхню роботу або у владі, або в опозиції. Це пришвидшить політичну
структуризацію українців.

Згідно ст. 83-й Конституції України: «за результатами виборів і на
основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських
фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради.» Керівника уряду, згідно з
законом 2222-15, призначає вже не Президент, а коаліція, яка формується
у Верховній Раді за результатами виборів. Якщо раніше парламент давав
згоду на затвердження Прем’єра, висунутого главою держави, то тепер
гарант Конституції зобов’язаний вносити до Верховної Ради ту
кандидатуру, яку своїми консультаціями визначить парламентська
більшість.

Щодо інших учасників Кабінету Міністрів, то Президент майже не матиме на
них прямого впливу. Верховна Рада призначає всіх міністрів, за винятком
двох — закордонних справ та оборони, вони залишаться в руках Президента.
Парламент має право відправляти у відставку хоч окремого урядовця, хоч
(за певних умов) цілий Кабмін.

Чимало повноважень переходить від Президента до Прем’єр-міністра.
Зокрема, внесення до Верховної Ради подання на призначення голів
Антимонопольного комітету, Держкомтелерадіо та Фонду держмайна. Прем’єр
звертатиметься до Парламенту, аби той призначив окремих міністрів. Окрім
того, від Президента до уряду перейде право реорганізовувати центральні
органи виконавчої влади та призначати їх керівників.

Перехід влади на інші рівні концентрує Президента на трьох функціях:
по-перше, він залишатиметься гарантом Конституції, по-друге, куруватиме
безпекою держави, по-третє — її зовнішньополітичним блоком.

Попри це, за оновленого варіанта Конституції Президент зберігає за собою
чимало «старих» повноважень, як-от: призначення та звільнення
Генпрокурора та голови Нацбанку (за згодою ВР), формування половини ради
НБУ, Нацради з питань телебачення та радіомовлення, призначення третини
суддів Конституційного Суду тощо. А серед найвагоміших повноважень
Президента — призначення за поданням Прем’єра голів державних
адміністрацій.

Стаття 90 Конституції України визначає що Президент України, має право
достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом
одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських
фракцій.

Парадокс конституційної реформи полягає також у тому, що розмиваючи
надалі в строкатому парламентському середовищі відповідальність за
стратегічні рішення в країні, реформа демонструє різко зрослу політичну
вимогливість до тактичних парламентських маневрів і операцій. З одного
боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад)
політику України відповідатимуть паралельно Кабінет Міністрів і Верховна
Рада України. З іншого – для належного виконання даної ролі в парламенті
запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.

Згідно змін внесених до Конституції України, а саме стаття 81 визначає
імперативний депутатський мандат. Підставою для припинення повноважень
депутата передбачається: «не входження народного депутата України,
обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до
складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку
політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої
фракції». Повноваження народного депутата припиняються достроково за
рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії
(виборчого блоку політичних партій. Реформа встановлює також вимогу
несумісності депутатського мандата парламентарія з іншими забороненими
Конституцією видами діяльності. В свою чергу, невиконання вимог щодо
несумісності є підставою для примусового припинення депутатських
повноважень.

Судова система залишилася за реформою практично неушкодженою. Одне з
найсуперечливіших положень політреформи — повернення прокуратурі функцій
загального нагляду. Стаття 121 оновленої Конституції додає до функцій
прокуратури п’ятий пункт — «нагляд за додержанням прав і свобод людини і
громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої
влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими
особами». Часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав
і свобод громадян пояснюється не так українською правовою
нерозвиненістю, скільки низьким рівнем доходів українського населення.
Дійсно, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для
багатьох пересічних громадян України поки що дорогою й казуїстичною
процедурою.

Втілені зміни виводять український політикум, а також саму державу на
виключно новий рівень державного будівництва. Згідно внесених змін до
Конституції розподіл політичних сил в управлінні державою окреслив нові
правила функціонування державного апарату. Значна частина змін
стосується перерозподілу повноважень Президента України між Верховною
Радою та Кабінетом Міністрів. Запроваджені зміни покликані унеможливити
узурпацію влади з боку Президента, обмежити вплив волі Президента на
формування української правової доктрини. Президент України відповідає
за визначення зовнішньополітичного курсу держави і за оборонну функцію,
а внутрішнє управління державою здійснюватиме Парламент і Кабінет
Міністрів.

3.1 необхідність подальшого розвитку законодавства щодо проблеми
розподілу влади

Згідно з Постановою Верховної Ради Української РСР від 24.08.1991р
Україна проголошена незалежною демократичною державою і з моменту
проголошення незалежності на території України чинними є тільки її
Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства
республіки. Посилаючись на ці положення Акту Проголошення Незалежності
України можна дійти висновку, що станом на 24.08.91 Українська держава
практично не мала свого власного законодавства. Всі нормативно-правові
акти перейшли у спадок незалежній Україні від Української РСР.

З цього моменту розпочинається довгий і тернистий шлях законодавчого
органу України по виданню, врегулюванню і вдосконаленню власної правової
бази.

Першим випробуванням для Парламенту України стало прийняття Конституції
Незалежної України 28 червня 1996р. За основу нової Конституції була
взята Декларація «Про Державний суверенітет» від 16.07.1990р.. Процес
створення власної Конституції затягнувся на довгі п’ять років. Події, що
передували моменту одержання Україною власної Конституції, спонукали до
видання цього важливого документу. Відсутність Основного Закону давала
можливість повної узурпації влади з боку однієї з гілок влади.
Загострилися відносини між законодавчою і виконавчою владою. Затримка з
розробкою та прийняттям нової Конституції негативно позначалася на
становищі в суспільстві і державі, гальмувала економічні, політичні і
державно-правові реформи.

Парламент, прийнявши Основний закон, наштовхнувся на іншу проблему —
відсутність конституційних законів, які б регулювали діяльність
інститутів, що закладені в Конституції України. Тому перед Верховною
Радою постало завдання якомога швидшого видання законів, що регулюють
діяльність певних державних органів: Конституційного Суду України,
Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органів
місцевого самоврядування та місцевих державних організацій,
Національного банку України, Вищої ради юстиції та інших. Крім цих
законів Парламентом було прийнято ряд інших законів, що регулюють
питання громадянства, розгляду звернень громадян, державних нагород,
пенсій, заробітної плати, військового будівництва, виборчого процесу,
економічних, ратифікаційних законів.

Згідно з Конституцією було необхідно внесення змін до кодифікованих
законодавчих актів поки не будуть прийняті нові. Це стосувалося кодексів
про адміністративні правопорушення, про надра, про кримінальну
відповідальність, цивільного і цивільно-процесуального кодексів,
кримінально-процесуального, митного, торговельного мореплавства,
водного, сімейного, земельного, повітряного, кодексу про працю.
Реалізація Основного Закону спричинила виникнення абсолютно нових
суспільних відносин.

Так в зв’язку з появою значно нових суспільни відносин (злочинів)
потрібно було врегулювати кримінальне законодавство, що виразилось у
прийнятті Верховною Радою 21 вересня 2000р. Закону України «Про внесення
змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України і
Кодексу України про адміністративні правопорушення у зв’язку з
посиленням відповідальності за незаконне заволодіння транспортними
засобами». Згодом норми даного Закону лягли в основу Кримінального
кодексу України прийнятого 5 квітня 2001р.

Першого січня 2004р. Верховна Рада прийняла Сімейний кодекс України в
якому вперше дано визначення поняття сім’я і шлюб. Даний кодифікований
акт узгоджує процедуру реєстрації шлюбу органами державної влади,
засади шлюбу, особисті майнові і не майнові відносини подружжя.

Збагачення національного законодавства відбувалося на основі ратифікації
Парламентом тих чи інших міжнародних договорів, що призводило до
приведення національного законодавства у відповідність із міжнародним
правом. Після прийняття Конституції 341 закон стосувались ратифікації
відповідних міжнародних договорів.

Інститут законодавства Верховної Ради України провів науково-дослідні
роботи щодо розробки Концепції розвитку законодавства України і
Орієнтованої програми законопроектних робіт на 1997-2005 роки. Зібрані
матеріли були обговорені на Всеукраїнській науково-практичній
конференції. З урахуванням положень Конституції, а також рекомендацій,
висловлених на конференції, названі документи були доопрацьовані і
сьогодні використовуються Парламентом у його законодавчій діяльності.

На період до 2002р. за ініціативою Інституту розвитку законодавства на
основі Концепції розвитку законодавства була розроблена і схвалена
Верховною Радою України 5 липня 1999р. програма і річний план
законодавчих робіт. Схвалена Державна програма передбачала прийняти 233
законодавчих актів.

За результатами моніторингу виконання програми в 1999р. лише 3 закони із
запланованих 70 було прийнято — це закони «Про бухгалтерський облік та
фінансову звітність в Україні», «Про трансплантацію органів та інших
анатомічних матеріалів людині», «Про професійні спілки, їх права та
гарантії діяльності», а ще 37 проектів законів за станом на початок
2000р. перебували на різних стадіях розгляду. Тобто Державна програма в
1999р. була виконана на 4,3%, а біля 53% законопроектів було розглянуто
в комітетах та на засіданнях Парламенту, але не прийнято. Така ж
ситуація склалася в 2000р., коли із запланованих 126 законів було
прийнято лише 11, а ще 52 за станом на 2001р. знаходилися на різних
етапах розгляду в Верховній Раді. В 2001р. Державна програма була
виконана на 8,7% .Взагалі протягом 1999 – 2002рр. планувалося прийняти
233 правових акти, з яких 70 у 1999р., 126 у 2000р., 32 у 2001р., 5 у
2002р.

Таким чином можна сказати, що прийняття Основного закону створило
надійну правову основу для подальшого розвитку законодавства, яке має
бути спрямоване на належне законодавче забезпечення потреб людини,
суспільства і держави, але ефективність діяльності Верховної ради щодо
видання нормативно-правових актів залишає бажати кращого.

Висновки

Отже, розглянувши питання про принцип розподілу влад в конституційній
системі України можна дійти висновку:

Принцип розподілу влади є важливим чинником в прояві демократичного
устрою країни.

Основним виконавцем принципу розподілу влади є державний орган, який
наділений повноваженнями видавати і втілювати в життя правові норми.

Досконалість правової бази, яка покликана обмежувати тиск з боку
конкуруючої гілки влади, визначає рівень демократичного розвитку, щабель
цивілізованості і людяності України.

Необхідність розвитку і вдосконалення правової бази є запорукою
гармонійного життя держави і всього народу України.

З 1 січня 2005р. в Україні запропонований і реалізований новий розподіл
державно-владних повноважень, він покликаний стати більш демократичним,
обмежити узурпацію влади, бути більш гнучким до вдосконалення правової
бази. Ми стоїмо на самому початку реалізації даної моделі і робити
висновки з цього питання ще зарано, але, втілюючи зазначену модель
розподілу державної влади, ми знову стикаємося з недоліками законодавця
в певних питаннях діяльності державних органів.

Нагальним питанням для законодавця повинно стати не перерозподіл владних
повноважень, а видання вдосконаленої нормативної бази для якомога
ефективнішої роботи органів державної влади.

Список використаної літератури:

1) Конституція України (від 28 червня 1996р.)

2) Закон України «Про внесення змін до Конституції України»(від
8.12.2004р.) № 2222-IV

3) Закон України «Про судоустрій України» від 07.02. 2002 р.

4) Постанова Верховної Ради України від 16 березня 2006 р. «Про
Регламент Верховної Ради України»

5) Тацій В. Методологія конституційної реформи // Урядовий кур’єр. —
2003. — 9 берез. — № 66.

6) Андрійко О. Виконавча влада має бути контрольованою // Юридичний
вісник України. — 2003. — 24-30 трав. – С. 8.

7) Шаповал В. Сучасні характеристики місцевого самоврядування / Право
України. – 2002. – № 3. – С. 48-54

8) В.М. Шаповал «Розподіл влад і конституціоналізм: досвід України»
1994р.

9) Опришко В.Ф. Державно-правова реформа в Україні: основні напрями //
Право України. — 1998. – № 1. – С. 3-11.

10) Гальчинський А., Литвиненко О.,Паламарчук. В. Проблемні питання
політичної реформи // Урядовий кур’єр. — 2003. — 23 трав. — С. 4.

11) Ківалов С., Орзіх М. Парламентський контроль в умовах
державно-правової реформи в Україні // Юридичний вісник. — 1999. — № 4.
— С. 66-71.

12) О.Майданник «Правозастосовчий процес реалізації українським
парламентом контрольної функції»

В.М. Шаповал «Розподіл влад і конституціоналізм: досвід України» 1994р.

Див. журнал Право України, 2005, № 5 стаття «Правозастосовчий процес
реалізації українським парламентом контрольної функції.»

С.Г.Пачергина «Исполнительная власть как индикатор государственного
управления.» Материал опубликован в «Научных трудах Академии управления
при Президенте Республики Беларусь» вып. 4, Минск 2004

Див.журнал Право України, 2004, № 4 стаття «Деякі аспекти реформування
моделі поділу влади»

В.Ф.Опришко «Конституційні основи розвитку законодавства»

PAGE

PAGE 32

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020