Е. Сютіч і М. Віч: гуманістична психологія, її критерії та безконечний поклик (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Е. Сютіч і М. Віч: гуманістична психологія, її критерії та безконечний
поклик.

Збірку творів, у яких розкриваються засади гуманістичної психології,
склали Е.Сютіч і М.ВІч. Автори починають із джерел біхевіоризму та
психоаналізу, хоч зауважують, що ці напрями не розкрили “позитивних
людських можливостей та їхньої максимальної реалізації”. Хоч ідеї
гуманізму вже наявні у стародавній грецькій психології, проте
безпосереднє гуманістичне тлумачення проблем людського буття відбулося
лише в другій половині XX століття.

Психоаналіз ще не тлумачиться як гуманістична теорія, одначе певну
гуманістичну орієнтацію автори в ньому вбачають. До неї психоаналіз
підійшов ще в кінці Другої світової війни. Психологи боялися зачіпати
біхевіористичні традиції, які вважалися дійсно науковими, начебто
психологія має бути тільки однобічно природничо спрямованою дисципліною.
Ось чому гуманістично орієнтована психологія (праці А.Маслоу,
К.Роджерса, Г.Олпорта, С.Мустакас) у перші десятиліття після війни була
фактично оголошена вимогливими професіоналами поза законом. Прихильники
нового спрямування, орієнтовані онтологічно. екзистенціально,
феноменологічно, зустріли опір з боку тих учених, які схилялися перед
фізиками. Автори зауважують, що цс був певний комплекс відносно
гуманістичної психології, яку ніяк не хотіли визнати наукою. Вимогу
посилення науковості психології висловив І.Оппенгаймер перед членами
Американської психологічної асоціації у Сан-Франциско в 1955 році.
Психологам пропонувалося подолати власну замкненість, насамперед
вімородженість від природничих наук.

Гуманістична психологія XX століття, на думку Сютіча і Віча, звернулася
до своєї типової засадничої моделі, пов’язаної з поняттям творчості.
Лекції Маслоу на цю та суміжні теми привернули увагу вже на початку 50-х
років в індустріальних фірмах, особливо в галузі електроніки. Проблема
виховання креативності інженерського корпусу вимагала солідних грошей на
дослідницькі цілі. Автори підкреслюють, що проблема творчості вже на
початку 60-х років стала респектабельною галуззю досліджень у багатьох
країнах світу і навіть модним заняттям. Проте не звертається увага на
той факт, що і в Радянському Союзі вже в 50-х роках почав неухильно
зростати інтерес до проблем творчості (загальних та спеціальних). Ці
дослідження, зрештою, не переривалися після капітальних видань у Харкові
(“Питання теорії і психології творчості”, 8 випусків, 1900 — 1923 pp.)
та відповідних праць поза цими збірниками.

Гуманістична психологія, зазначають Сютіч і Віч, зацікавлена ідеєю
становлення й формування психіки та намагається вивчати співвідношення
факторів цього становлення — середовища (природного й культурного) та
спонтанності руху. Поняття цінностей — також важливий предмет
гуманістичної психології — виникло як проблема у зв’язку з ідеями
творчості та розвитку, життєвого шляху особистості. Мірдаль намагався
дати визначення цінностей стосовно наукового методу. Він узагалі
твердив, що не існує науковця вільного від ідеї цінностей. Більш
вичерпний розгляд проблеми цінностей здійснено у працях Роджерса. Маслоу
відповів на це питання у праці “Психологія науки і розвідка” (1966); ще
раніше це зробив М.Поланьїу дослідженні “Особистісне знання ” (1958).

А.Маслоу лаконічно визначив предмет гуманістичної психології, творчість,
любов, вищі цінності, автономія, психічний розвиток, само-актуалізація
базових потреб тощо. Йому ніби належить формальна дефініція “третьої
сили в психології”. З’явилися нові гуманістичні ідеї-проблеми:
его-трансценденція, ідентичність, відповідальність, психологія здоров’я.

Сютіч і Віч вважають, що зміст гуманістичної психології буде постійно
змінюватися завдяки сприятливій перспективі. На їхню думку, цей напрям
не є своєрідною доктриною або школою. Мова йде насамперед про наповнення
гуманістичним змістом психологічних досліджень, на що вказують терміни
“ціннісний”, “гідний”, “правильний”, “відповідальний”, “виповненість”.
Автори висловлюють жаль, що гуманістичний рух віддав багато енергії на
створення “антитеїстичної позиції”, але стверджують позитивну лінію
гуманістичної психології, пов’язану з ідеями призначення людини.

В аналізованій книзі подано праці, які відтворюють взірцеві дослідження
першої фази гуманістичної психології — протягом 60-х років XX століття.
Тут представлено працю К.Роджерса “Вступ до науки про особистість”.
Автор висловлює сподівання, що нові течії у психології міститимуть у
собі зерна новітньої філософської науки, яка упевнено ставить
кардинальні проблеми особистості. Це означає бачення людини як
об’єктивно вільної, здатної бути відповідальним архітектором самої себе.

Стаття А.Маслоу “Нотатки щодо екзистенціальної психології” присвячена
вивченню унікальних, екстраординарних індивідів —-особистостей, які
самоактуалізуються. Дано розгорнуте пояснення принципу “бути самим
собою” (он being itself). Тут ставляться проблеми “буття та його
нестачі”.

Психологи і вчителі, які безпосередньо працюють з людьми, стали
предметом статті Е.Сютіча “Експеримент зростання та центровані на
зростанні здатності”. У ній простежується психічне зростання протягом
усього життєвого циклу людини. Ш.Бюлер та Е.Сютіч розробляли ідею про
те, що стимули мають бути суттєвим предметом психології. Цільова природа
людини має бути досліджена вичерпно. Свідома постановка цілей —
характерний прогрес у людському житті. Виходячи з цього люди оцінюють
своє життя в термінах досягнень або ж резиґнації, помилок.

Як на типове дослідження гуманістичної психології Сютіч і Віч указують
на розробку поняття “самотрансценденція”, що визначає “людський фактор”.
Це поняття стало провідним у логотерапії В.Франкла який три роки
перебував у концтаборах під час Другої світової війни. Він зауважує:

“Буття людини у глибокій, ґрунтовній сутності означає бути відкритим для
світу”. Франкл зазначає, що людина живе з ідеалами та цінностями, і таке
ЇЇ існування не відповідає людській природі. Це буде доти, доки людина
не житиме за принципом самотрансценденції.

“Воля до влади” та “принцип задоволення” є дериватами вихідного
відношення — людської волі до значення і цілей. А.Маслоу твердить, що
воля до значення мало відрізняється від концептуальних підходів Ш.Бюлер,
К.Гопъдштейна, К.Роджерса та інших психологів, які проголошують ідеї не
стільки значення, скільки цінності, цілі, кінцевої мети (ends), надають
перевагу філософії життя, містичному проникненню в людську природу.

В.Вайскопф, аналізуючи фрейдистське поняття несвідомого, підкреслює, що
воно має забезпечувати єдність буття, адже це — всеоточуюча тотальність,
в якій існування є включеним у самість. Людина робить вибір у житті,
спираючись на обізнаність зі своїми можливостями, а це приводить до
зречення можливостей несумісних. Цивілізація прямує до власної кризи
через однобічне панування утилітаризму і функціональних цілей, які
приводять до втрати істинного смислу буття.

Дослідження проблем єдності, взаємозв’язку буття і культури, в якій живе
і зростає індивід, було проведено І.Шеноль. Вона запропонувала поняття
синтонії, чим відкинула “або — або” (either — or) при кваліфікації
значення подій досвіду, серед яких — становлення почуттів, понять тощо.
Шеноль зауважує при цьому, що не пропонує “золоту середину” (happy
medium) у теорії, дослідженні, практиці, як не пропонує будь-якої
нейтральної або компромісної позиції. В ідеї синтонічної особистості
дозволяється поєднання сторін дихотомії, визначається існування їхньої
сумісності в тих або інших особистостях. Такі люди характеризуються
вичерпним усвідомленням власної потенційності, включаючи поєднання
динамічно зростаючих цінностей і перцепцій. Такі цінності визначаються
свободою вибору і підтверджують безконечну потенційність людського
існування. Поняття синтонії є співвідносним з поняттям синергії,
запропонованим Р.Бенедикт і розвинутим А.Маслоу.

Гуманістично орієнтованою має виступати теорія метамотивації Маслоу —
логічний висновок із його загальної системної позиції, розробленої після
публікації теорії метапотреб. Хоча Маслоу в цілому прагнув розкрити
найбільш здоровий і завершений розвиток людських потенційностей, він
спирався також на феномени патологічні, визнаючи той факт, що людина є
вразливою, сприйнятливою до всіх можливих переходів між здоров’ям і
хворобою. У цій роботі, мабуть, найбільш повно викладено його теорію
самоактуалізації, включаючи її становлення в напрямі “подальшого
досягнення людської природи”. Зрештою, теорія Маслоу спрямована до сфери
трансцендентального, яке може бути названо також трансгуманним, за
Дж.Гекслі (1957) або трансперсональним (Е.Сютіч, 1968). Дивна гра в
дивні терміни, якою захоплювався також відомий герой п’єси М.Горького,
вбачаючи в них якусь магічну силу впливу на людську уяву.

Так чи інакше гуманістична психологія знову й знову повертається до
найбільш “субстанціальної” своєї проблеми — творчості. Що нового вона
дала для розуміння її піднесено теоретичних засад, творчої особистості
насамперед?

Творчість як здатність, що виявляється у житті здорової, активно
функціонуючої особи, яка прагне оволодіти змістовою повнотою світу, в
якому вона живе, стала предметом дослідження Р.Гелмена. Він з’ясовує
умови, насамперед сприятливі для творчого вияву особистості.

Р.Мей розкриває відношення між екзистенціальною та гуманістичною
психологією, висвітлює їхні своєрідні засади в історико-культурних та
філософських спрямуваннях.

А.Россі розглядає психотерапевтичну роботу як “гру” або “психічний
поступ”, що дає можливість збагнути, які із взірців поведінки вказують
на хорошу або погану адаптованість індивіда. Але в ці лому автор
твердить про агонію психологічного експериментування. Більшість терапій,
описаних Россі, походять з європейських та американських культур і,
мабуть, не мають загального значення. Е.Воттс у своїй розвідці “Східні
та західні тлумачення природи людини” зауважує, що ці підходи не є
контрадикторними, несумісними, висловлює переконаність у тому, що східна
філософія з її універсальним відчуттям людської природи не є
антитетичною до західних цінностей, в яких переважає інтерес до
індивідуального та особистісного. Воттс викладає суперечливі позиції у
тлумаченні містичних, “океанічних” почуттів, що стали предметом
дослідження як у східних, так і західних культурних регіонах. Авторка
пропонує розробити концепцію, що поєднувала б відчуття людини, які
реально належать їй, коли вона усвідомлює своє перебування в
натуральному і космічному оточенні.

З цим дослідницьким предметом пов’язується обговорення проблеми
“Інтеграція сучасної психології та індійська думка” — дослідження
Дурганаид Сінха, професора психології в Університеті Allahabad в Індії.
Автор досліджує як історичну, так і сучасну йому наукову ситуацію з
цього питання. Він дошукується шляхів, яким чином сучасна психологія на
Заході постає із багатоманітних наукових та методичних джерел, а також
традицій. Психологія в Індії здійснює своє сходження не на основі
інтелектуальних почуттів дивного, незвичайного, як то на Заході, а під
тиском практичних потреб, дошукуючись джерел морального або фізичного
зла та виходу із кризи буття. Сінха зазначає, що індійська методологія
відрізняється від західної, де існує тенденція до предметної
конкретизації та конвертування “всього” в об’єкт. Для індійського
світогляду такі, акції не є ціннісними. Проте не слід повністю
заперечувати об’єктні моменти індійського світогляду. Сінха визнає
культурну відносність двох великих регіонів і вважає абсурдним
припускати, ніби в кожному з них крайні засади мотивації, особистості,
навчання мають принципові розбіжності. Він пропонує “рухатись у бік
універсальної психології”. Проте не зрозуміло, чи буде мати суттєву
перевагу для розуміння людини така безлика психологія над психологіями
етично і культурно-історично визначеними. Чи має перевагу “гальтонівська
фотографія”, що втратила всю чуттєву індивідуальність образу, перед
зображенням людини в єдності її загальнолюдського, національного,
класове стратифікованого, професіонального та індивідуального
визначення?

Боротьба за наукову загальновизнану психологію часто-густо має
спрямування, сповнені перешкод і навіть глухих кутів.

Г.Гайдер намагається розкрити відношення між наукою і станом миру
(peace). На його думку, соціальні та біхевіоральні науки могли б сприяти
створенню таких умов життя, які забезпечували б людям оригінальний,
креативний, самодовірливий (self-reliant) спосіб їхнього існування,
долати хворобливу вразливість, підозру до потьмарених самозадоволених
пророків, які кидають народи у нестяму воєн. Для протидії цьому мають
стати в нагоді міркування про цінності людського існування, про
необхідність подолання психології політичного фанатизму.

У завершальних працях аналізованої книги порушуються питання виходу до
практики особистісного та суспільного життя. Зокрема, оцінюється
дослідження почуття любові між чоловіком і жінкою. Психологічно — це все
ще занедбана галузь науки. Поряд із любов’ю як предметом психологічного
дослідження виступають сексуальні стосунки у подружньому житті.

“Свобода як почуття” — проблема, яка розкривається, зокрема, на засадах
філософських та психологічних у їхній взаємодії. Ф.Баррон чомусь надає
перевагу психологічній дефініції, аналізуючи значну кількість підходів у
тлумаченні особистісної свободи. Використовуючи матеріали з життя
Ф.Достоєвського, автор аналізує знаменитий розділ роману “Брати
Карамазова” — “Великий Інквізитор”. Але ідею свободи автор намагається
віднайти десь у таємничих переходах між концепціями егофрейдизму та
екзистенціалізму.

В останньому вміщеному тут дослідженні К.Мустакас із поетичним
піднесенням говорить про необхідність вивчення безконечного поклику
кожної людини — зіткнутись у “бутті з самою собою, бути самою собою та
водночас бути з іншими”.

Гуманістична психологія поставила людську гідність на належний рівень, а
самі дослідження такої гідності стали гідним внеском у подоланні
сцієнтизму при підході психології до вивчення найпотаємніших проблем
людського буття. У прагненні психології здобути незалежність від
філософії (сцієнтистська тенденція) має бути зрозумілим те, що така
незалежність може бути досягнута лише за умови, коли психологія стане
також найсуттєвішою філософією людини.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.