.

Господарське життя Європейських країн XIV – XV ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1687
Скачать документ

Реферат

На тему:

Господарське життя Європейських країн XIV – XV ст.

Наприкінці XIII ст. виникають більш складні сівозміни. У Фландрії
практикуються посіви кормових культур по пару; в Англії в окремих
частинах велося більш раціональне господарство із значним удобренням. В
XIV — XV ст. в Англії сіяли по пару ярі культури, залишалися маргінальні
землі, краще удобрювались інші. В деяких районах Німеччини деякі ділянки
поля використовувались то як пасовище, то як поле.

У більшості районів Європи переважали зернові культури. Лише на півдні
поряд із зерновими були поширені виноградники і сади. Велике значення
для розвитку сільського господарства мали бобові культури, які не тільки
йшли на їжу людині та корм худобі, а й збагачували грунт азотом.
Збільшення посівів гороху, бобів, квасолі спостерігалося у Франції,
Німеччині, Італії. З XIV ст. дедалі частіше сіяли гречку, але значного
поширення вона набула лише наприкінці XV ст. Дещо раніше араби завезли в
Іспанію рис, який у XV ст. проник в Італію та Південну Францію.

Урожайність зернових коливалася залежно від сорту і району вирощування.
Хоча в окремих господарствах феодалів збирали досить високі врожаї
(пшениці – сам-8, гороху – сам-9, вівса – сам-10), середня врожайність
становила не більш сам-3 – сам-4.

З XIV ст. у деяких європейських країнах відбувається спеціалізація
районів на вирощуванні окремих сортів садово-городніх культур.
Розвивається приміське промислове городництво і садівництво. З’являються
великі сади і городи в Німеччині, Франції, Італії. В країнах
Середземномор’я садівництво і городництво набирає експортного характеру.

Із зростанням міст збільшилося виробництво технічних культур. У районах
з розвинутим текстильним виробництвом вирощували фабричні рослини:
шафран, марену, вайду та ін. Повсюдно в Європі сіяли коноплю й льон.

У XI – XV ст. значних змін зазнало тваринництво. Якщо до кінця XIII ст.
воно відігравало допоміжну роль, то в XIV – XV ст. набуло першорядного
значення, особливо в районах з несприятливими кліматичними умовами для
вирощування зернових. Тенденція до зростання поголів’я великої рогатої
худоби у співвідношенні до дрібної стала загальним явищем. У
господарствах феодалів збільшувалось поголів’я великої рогатої худоби.
Селянські господарства, не маючи достатньої кількості кормів, основну
увагу приділяли розведенню овець, кіз, свиней. У деяких районах Європи
інтенсивно розвивалося вівчарство як постачальник сировини для суконного
виробництва.

Справжній переворот у тваринництві стався з виникненням
стійлово-табірного способу утримання худоби. В XIV -XV ст. табори
з’явилися у найбільш розвинутих районах Європи. Велике поголів’я
потребувало розвитку кормової бази. Це спонукало до осушення,
вирівнювання і огородження лук. Інтенсивно тваринництво розвивалось у
Нідерландах. Звідси на європейський ринок постачали м’ясо, сир, сало.
Тут були виведені фрісландська і фламандська породи великої рогатої
худоби. В Англії повсюдно розвивалось вівчарство, яке стає основним
постачальником вовни в Європі. Вівчарство витісняє землеробство, воно
зумовило аграрний переворот у XVI ст. Конкурували з Англією у
виробництві вовни Іспанія та частково Німеччина.

Прогрес у сільському господарстві досягався досвідом і вмінням селян,
хоч вони мали обмежені можливості для запровадження передових методів. У
середні віки найуспішніше розвивалися поміщицькі господарства. Феодали
експлуатували не тільки дармову силу селян, а й їхній інвентар та
худобу. Залежність селян від феодала гальмувала загальне піднесення
сільського господарства. Значні зрушення в Західній Європі відбулися
тоді, коли перемогло парцелярне селянське господарство.

Середньовічне місто. Розвиток ремесла і торгівлі

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації
– відродження римських міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон,
Бонн) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), посилення
їх господарського значення. Головною причиною цього було економічне
піднесення, руйнування натурально-господарських форм виробництва.
Вотчинне ремесло вичерпало себе, феодальний маєток не міг розвивати
своїх промислових проблем. Успіхи сільського господарства зробили
можливим існування населення, яке могло не займатися сільським
господарством. Вотчинні ремісники переводились на оброк. Вони йшли з
маєтків і селилися на перехрестях доріг, у торгових містечках, біля стін
замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювались в міста.

Крім старих римських центрів, середньовічні торгово-промислові міста
перебували під владою феодалів, які були зацікавлені в їх виникненні на
своїх землях, оскільки міста і податки з них приносили немалі прибутки.
Система феодальної земельної власності міцно прив’язувала
торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою
повторювали структуру феодального маєтку. Значну частину території міста
займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно
жив у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким
роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві.
Феодал ставився до міських жителів як до сільських ремісників, котрі
переселилися в місто. Тому вони відбували всі феодальні повинності. В
дещо кращому становищі були купці, хоч також виконували повинності.

На феодалові лежали нові обов’язки. Він повинен був захищати місто, його
жителів від зазіхань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У X ст. це
було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі
Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI
ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє
значення захисників міст. Таке становище надзвичайно загострило
суперечності між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони
вирішувалися протягом XI – XIII ст. у ході так званих комунальних
революцій. В Італії великі торговельні міста добилися повного визволення
вже в XI ст. Дещо пізніше на шлях боротьби за визволення стали міста
Північної Франції і Німеччини. В XII – XIII ст. у багатьох містах
Західної Європи утворилося чимало міст-комун або міських республік, що
цілком звільнилися від сеньйорів і отримали повне самоврядування. До
відання міст переходили управління й суд, збирання податків, військова
повинність, догляд за міською торгівлею тощо. Серед таких республік
особливо виділялися італійські міста, насамперед Венеція, Генуя і
Флоренція, які захопили багато земель і стали великими купецькими
державами.

Там, де феодали зберігали свою могутність, боротьба міст набувала
надзвичайної гостроти й тривала іноді впродовж десятиріч. Далеко не всім
містам Західної Європи вдалося звільнитися з-під руки феодалів.
Більшість міст певною мірою залишалася їм підвладною і в кращому разі
діставала грамоту, що визначала розмір виплат сеньйору і гарантувала
громадянам особисту свободу. Такі міста називалися “вільними містами”.
Вони ніколи не досягали прав міста-комуни; управління й суд там
залишалися в руках сеньйора, проте права та обов’язки їхніх
представників — так зване “прево”- точно визначалися, щоб уберегти
міське населення від зловживань.

У XIII ст. сформувалося феодальне міське “магдебурзьке право”, яке
встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування,
суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки,
успадкування тощо.

Економічно розвинуті міста Англії, Франції та Німеччини в XI – XII ст.
досягли значного розвитку. Зросло міське населення, розвиваються ремесла
і торгівля. Панівне місце посідає виробництво вовняних тканин, збут яких
забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачуються купці,
посилюється їх вплив.

У XII — XIII ст. у містах сформувалися ремісничі об’єднання — цехи.
Середньовічний цех співзвучний із сучасним тільки за назвою. У ті часи
він створювався за професійними ознаками (шевський, ковальський,
кравецький, ювелірний та ін.). Цехи складалися з майстерень певного
профілю. Кожний цех мав свій статут — цей документ узаконював і
регламентував не тільки виробничий і духовний, а й моральний спосіб
життя ремісничого колективу. В них було записано, зокрема, таке: у
майстернях дозволялося працювати майстру, підмайстру, одному або двом
учням. Як правило, вони жили, харчувалися в невеличкому приміщенні
майстра. Використовувалася тільки ручна праця. Заборонялося майстрам та
їх помічникам застосовувати будь-які вдосконалення, винаходи. Такі
суворі заходи вживалися для того, щоб не збагачувались одні й не
біднішали інші. Статути всіх цехів установлювали зразкові вироби,
шедеври, на які й орієнтувалися ремісники. Заборонялося випускати товар
гіршим або кращим від шедевра. Ніхто з членів цеху не мав права укладати
договори чи вступати в спілку на шкоду свого об’єднання. Члени цеху були
водночас і воїнами, захищаючи певну ділянку оборонного муру або вежі.

Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли
містом. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили
за фортечними мурами надійний притулок. Хто з них прожив у місті один
рік і один день, ставав повноправним городянином. Феодали неодноразово
за допомогою військ робили спроби повернути своїх підданих, але
безрезультатно.

У містах склалась ієрархія на зразок сільської общини. Майстри гнобили
підмайстрів, ремісників. Щоб стати повноправним членом цеху (майстром),
необхідно було пройти стаж учнівства (3-7 років), скласти складний
іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників
(партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути конкуренції за різних
умов. Наприклад, виготовляти вироби дозволялося тільки при денному
світлі; продукція мала бути певних параметрів.

Цехова регламентація була економічно раціональною у XIII – XV ст. і
відіграла прогресивну роль у розвитку міського ремесла. Вона сприяла
виробництву якісної продукції, але зусилля цехів зберегти дрібне
виробництво, поставити всіх у рівні умови загальмували розвиток
продуктивних сил. До винахідників застосовувалась смертна кара, що
призвело до застою науки і техніки.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами
і не залежали від ввозу сировини чи продуктів харчування, то з цього
часу починається процес обміну між окремими районами. Пожвавлення
внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли
численні ярмарки, що відбувалися в містах. Кількість ярмарок на рік у
тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні
товари.

В умовах свавілля феодалів міста вимушені були об’єднуватися в союзи. У
другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

У Західній Європі розвивалися зовнішня, морська, внутрішня і сухопутна
торгівля. Вже в XI – XII ст. визначились її центри – Венеція, Генуя,
Піза. Північноіталійські купці витіснили із середземноморських торгових
шляхів візантійців і арабів. Ця східна, тобто левантійська, торгівля
успішно розвивалася 400 років, до другої половини XV ст. З портів
Близького Сходу європейці привозили товари з Індії, Китаю, Сірії.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво шовку,
скла, бавовняних тканин. Товарами зі Сходу, виробами європейських
ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи,
одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля по Балтійському
і Північному морях, по річках Ельбі, Шельді, Одеру, Темзі, Західній
Двіні, Рейну, Дунаю, Віслі, Німану, Роні, Сені. Якщо левантійська
торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках
східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості й
продуктів сільського господарства. Купці скуповували із вигодою і
перепродували льон, худобу, шкіри, хміль, хутро, сало, масло, хліб,
сіль, віск, мед, металічні ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідну роль у розвитку північної торгівлі відігравали Гамбург, Любек,
Бремен, Брюге, Лондон. Згодом утворився торговельний союз приморських
міст під назвою Ганза ( об’єднання, спілка). У XIV – XV ст. до
Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий,
Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилось в місті Любеку. Купці союзу
мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати
товари за борг, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях.
Купець не відповідав за своїх компаньйонів. Влада не могла
розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза ревно
охороняла своїх членів, ніхто, крім ганзейських купців, не міг
перевозити товари Балтійським і Північним морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках
Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Цей ярмарок
тривав майже цілий рік, але столітня війна між Францією і Англією
(1337-1453) звела знаменитий європейський ярмарок до рівня мізерного
провінційного торжка.

У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях
від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів.

У Західній Європі в середні віки у грошовому обігу була велика кількість
найрізноманітніших грошей. Із золотих найпопулярнішими були
північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1140 році венеціанці,
вага монети становила 3-4 грами. Проте найпоширенішими були срібні гроші
— від маленької роздрібної монетки до солідного талера вагою 30 грамів.
Монархи, ніби змагаючись між собою, нещадно їх фальсифікували:
зберігаючи вагу, систематично зменшували вміст срібла.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість
золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися в їх
повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані
міняйл й, які легко відрізняли справжні гроші від фальшивих. Агенти
міняйла знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Купець за
відповідну плату міг отримати необхідну послугу чи пораду. Поступово
міняйли перетворилися на банкірів. Уперше вони з’явилися в
північноіталійських містах, у провінції Ломбардія. До сьогодення за
спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва “Ломбард”.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були
монополістами, вони встановлювали великий процент на позичковий капітал.
Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були
королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а
й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася
кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV – XV ст. її очолювали
відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині
кредитно-лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В
їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого
розвитку набула банківська справа і в Нідерландах – незабаром
представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

У XIV — XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва —
мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані
робітничі майстерні. Хоч і там все виконувалося вручну (мануфактура –
термін латинського походження, означає “ручна праця”), але у процесі
виробництва застосовувався розподіл праці. Якщо кустар сам виконував всі
операції, то у мануфактурі над цим же завданням працювали десятки
робітників. Поділ праці у виробництві значно збільшив випуск товарів,
поліпшив їх якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник.
Перші текстильні мануфактури відомі в містах Північної Італії та
Нідерландів.

Таким чином, в епоху середньовіччя, яка в Європі тривала більш як тисячу
років, господарство пройшло в своєму розвитку складний шлях. На зміну
натуральному господарству і замкнутому цеховому виробництву поступово
приходить товарне виробництво з вільною конкуренцією. Основною галуззю
виробництва у тогочасному суспільстві було сільське господарство.
Володіння землею як основним засобом виробництва визначало соціальний
статус особи та її роль у політичному житті.

Відроджена торгівля стала основним каталізатором виробництва, необхідною
умовою розвитку господарства. Виникнення феодального міста та його
боротьба проти феодалів зумовила зміну способу життя людини, умови для
більш прогресивних форм господарювання. Порівняння рівня розвитку
господарських систем різних країн показало, що господарство, навіть в
умовах феодальної замкнутості, не могло розвиватися ізольовано, а
зазнавало різноманітних впливів ззовні. Саме в цей час закладаються
основи майбутньої ринкової економіки. Зароджується банківська справа,
вдосконалюється грошова система, без чого неможливий розвиток
виробництва і торгівлі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020