.

Організація психіатричної допомоги засудженим до позбавлення волі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
191 1647
Скачать документ

Реферат на тему:

Організація психіатричної допомоги засудженим до позбавлення волі

Пенітенціарна психіатрія має справу з наданням психіатричної допомоги
особам, позбавленим волі в широкому змісті, тобто затриманим і, що
перебуває в ізоляторах тимчасового змісту (ИВС)*; узятим під варту в
порядку запобіжного заходу й утримується в слідчих ізоляторах (СИЗО);
засудженим до позбавлення волі. У дійсному розділі мова йтиме про
психіатричне обслуговування тільки останньої групи (пенітенціарна
психіатрія у вузькому значенні цього поняття). Засуджені до видів
покарання, не пов’язаним з позбавленням волі, одержують медичну допомогу
у звичайних медичних установах, так що їхнє психіатричне обслуговування
не має специфіки.

* У цей час медична (включаючи психіатричну) допомогу особам, що
втримуються в ИВС, покладена на установи органів охорони здоров’я. Разом
з тим такий порядок медичного забезпечення затриманих породжує чималі
утруднення й, видимо, повинен бути істотно змінений. Необхідно, зокрема,
мати спеціалізовані (або хоча б охоронювані) стаціонарні психіатричні
установи, куди можна було б поміщати затриманих, нужденних у
невідкладній психіатричній госпіталізації.

Віднесення пенітенціарної психіатрії до одному з розділів або напрямків
судової психіатрії багато в чому умовно. Разом з тим
пенитенциарно-психиатрическая діяльність тісно пов’язана із
судово-психіатричної, маючи з нею чимало точок дотику. Найбільшою мірою
до судової психіатрії тяжіє примусове лікування осудних психічно
аномальних засуджених (ст. 22 КК)* а також психіатричний огляд
засуджених по питанню про наявність у них хронічного психічного
захворювання, що перешкоджає подальшому відбуванню покарання (ч. 1 ст.
81 КК, ст. 362 У ПК). Результати такого огляду адресовані суду (судді),
що у порядку, установленому УПК (ст. 368 і 369), розглядає питання про
можливість звільнення захворілого від покарання й застосування до нього
примусових мір медичного характеру (див. наступний параграф дійсної
глави).

* Див. гл. 4 дійсного підручника.

Пенитенциарно-психиатрическая діяльність є складовою частиною діяльності
по медичному обслуговуванню позбавлені волі й здійснюється в
організаційно-правових формах, єдиних для всієї пенітенціарної медицини.
Основні законодавчі норми, що стосуються організації медичного
обслуговування засуджених до позбавлення волі, утримуються в
Кримінально-виконавчому кодексі РФ. Лікувально-профілактична й
санітарно-протиепідемічна робота у виправних установах організується й
проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров’я (включаючи
Закон «Про психіатричну допомогу й гарантію прав громадян при її
наданні»). Позбавлений волі не втрачає основних прав, якими володіють
всі громадяни в області медичного забезпечення. Порядок надання медичної
допомоги позбавленим волі рекламентируется також відомчими нормативними
актами.

Основи законодавства РФ про охорону здоров’я громадян містять додаткові
юридичні гарантії для позбавлені волі. Зокрема, не допускаються
«випробування нових методів діагностики, профілактики й лікування, а
також лікарських засобів, проведення биомедицинских досліджень із
залученням як об’єкт осіб, затриманих, ув’язнених під варту, що
відбувають покарання в місцях позбавлення волі або адміністративний
арешт» (ч. 3 ст. 29 Основ).

З 1 липня 1997 р. вступив у дію Кримінально-виконавчий кодекс РФ замість
Виправно-трудового кодексу, що втратив силу, РСФСР. У цілому новий
кодекс зберігає існуючу систему медичного забезпечення засуджених, хоча
між УИК і ИТК є деякі розбіжності.

З’являються нові види покарань (передбачені ледве раніше новим КК РФ). У
їхньому числі арешт і обмеження волі. Норми УИК про ці покарання будуть
уводитися в дію в міру створення необхідних умов для їхнього виконання,
але не пізніше 2001 р. (ст. 5 Закону «Про введення в дію
Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації»). Медичне
обслуговування засуджених до арешту (а можливо, і до обмеження волі)
повинне стати складовій частиною пенітенціарної медицини.

Як самостійний вид виправних установ УИК передбачає лікувально-виправні
установи. Вони призначені для засуджених, до яких застосовуються
примусові міри медичного характеру, у тому числі для осіб із психічними
розладами, що не виключають осудність (ч. 8 ст. 74, ч. 1 ст. 18 УИК).

Питання медико-санітарного забезпечення засуджених до позбавлення волі
регламентуються ст. 101 УИК, відповідно до якого в кримінально-виправній
системі організуються лікувально-профілактичні установи (лікарні,
спеціалізовані психіатричні й туберкульозні лікарні, медичні частини).

Медична допомога засудженим може бути як амбулаторної, так і
стаціонарної. Для амбулаторного обслуговування в складі кожної виправної
установи є медичний підрозділ (медчастина)*. У його штаті передбачена
посада психіатра.

* Медчастина має у своєму розпорядженні також невелику кількість
стаціонарних ліжок. Тому вважати її чисто амбулаторним підрозділом було
б не зовсім точно.

Для забезпечення засуджених стаціонарною допомогою в пенітенціарній
системі створені лікарняні установи, причому у великих багатопрофільних
лікарнях є психіатричні відділення. Існує й кілька спеціалізованих
психіатричних лікарень. Названі відділення й лікарні становлять
стаціонарну службу пенітенціарної психіатрії*.

* Психіатричні лікарні місць позбавлення волі не слід змішувати із
психіатричними лікарнями (стаціонарами) органів охорони здоров’я, де
застосовуються примусові міри медичного характеру. Це стаціонари
загального й спеціалізованого типу, а також стаціонари спеціалізованого
типу з інтенсивним спостереженням (ст. 101 КК).

Психіатри загальної системи установ охорони здоров’я можуть залучатися
до надання психіатричної допомоги засудженим на основі угод (договорів).
Вони полягають відповідними службами органів внутрішніх справ з органами
охорони здоров’я або безпосередньо з підлеглими останнім лікувальними
установами. Це можуть бути разові угоди – по окремому медичному випадку,
відносно конкретних осіб, що бідують у кваліфікованих медичних послугах,
і т.п. Частина договорів полягає на певний строк і припускає надання
засудженим консультативно-лікувальної допомоги з боку «цивільних»
лікарів на постійній основі.

Лікарі загальної системи установ охорони здоров’я, на відміну від їхніх
колег з пенітенціарної системи, в адміністративному відношенні незалежні
від посадових осіб і органів, що відають виконанням покарання. Це є
додатковою гарантією об’єктивності лікарських висновків і інших медичних
дій. Пропозиції по виведенню всієї системи медичного забезпечення
засуджених з підпорядкування органів внутрішніх справ безумовно
заслуговують на увагу, однак вимагають серйозної попередньої підготовки
й залишаються поки нереалізованими.

Важливе значення пенітенціарної психіатрії обумовлено крім іншого тем,
що поширеність психічних розладів серед позбавлені волі досить значна.
Число осіб з неглибокими психічними розладами (психічними аномаліями)
становить, за результатами окремих досліджень, до 85% числа всіх
засуджених до цього виду покарання. (Узагальнюючи дані різних
дослідників, а також виходячи з відомостей офіційної статистики,
найбільш реальними можна вважати цифри в діапазоні 35-40%.) Незважаючи
на наявні цифрові розходження*, майже всі дослідники сходяться в одному
– частка психічно аномальних серед засуджених до позбавлення волі
помітно вище, ніж у загальній популяції населення.

* Розбіжності в результатах досліджень, що проводилися в різний час у
різних країнах і регіонах, пояснюються розходженнями методичних підходів
до дослідження, застосовуваних критеріїв діагностики психічних розладів,
розходженнями контингентів обстежуваних і т.п.

Мети надання психіатричної допомоги засудженим і, зокрема, меті
лікування в пенітенціарній психіатрії, традиційні для медицини – це
здоров’я й благо пацієнта. Досягаються вони попередженням або лікуванням
захворювань або, при об’єктивній неможливості рятування від хвороби,
напрямком зусиль лікаря на максимально можливе поліпшення здоров’я
хворого, полегшення його страждань. Як і всяка лікувально-психіатрична
діяльність, робота психіатра пенітенціарної системи будується на засадах
взаємної довіри пацієнта й лікаря, поваги незалежності й волі
(автономії) особистості пацієнта, збереження лікарської таємниці
(конфіденційності), а також на інших медичних принципах, які закріплені
в законодавстві й професійно-етичних правилах. Як уже говорилося,
загальні норми закону про психіатричну допомогу поширюються на
засуджені. Основні професійно-етичні вимоги, пропоновані до психіатра,
утримуються в Кодексі професійної етики психіатра. Він прийнятий в 1994
р. Російським суспільством психіатрів*.

* Текст кодексу публікувався в пресі. Див., наприклад: Соціальна й
клінічна психіатрія. 1993. № 3. С. 120-124.

У якості одного з найважливіших етичних і правових імперативів у
розглянутій сфері виступає категорична заборона на використання медичних
знань і положення лікаря в немедичних цілях. Приміром, відповідно до ч.
3 ст. 10 Закону «Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при
її наданні» «медичні засоби й методи застосовуються тільки в
діагностичних і лікувальних цілях відповідно до характеру хворобливого
розладу й не повинні використатися для покарання особи, що страждає
психічним розладом, або в інтересах інших осіб». У
пенитенциарно-психиатрической практиці назване правило здобуває особливе
значення. Насамперед тому, що фактичні можливості позбавлені волі по
захисту своїх прав обмежені в порівнянні з особами, що перебувають на
волі. Тоді як причини, здатні спонукати до використання психіатричних
засобів у немедичних цілях, для пенітенціарної системи можуть виявитися
цілком реальними (наприклад, бажання мати додатковий засіб впливу й
контролю за поводженням засуджених).

Для пенітенціарної психіатрії розмежування медичних і немедичних цілей
особливо актуально також за іншими підставами.

Умови виправної установи специфічні й досить суворі. Вони пред’являють
до психіки засудженого високі вимоги, які в ряді випадків можуть
виявитися надмірними для особи із прикордонними психічними розладами, що
перевищують його адаптативные (пристосувальні) можливості.

Завдання прискорення й полегшення процесу адаптації до умов виправної
установи значимі не тільки для засудженими, страждаючими психічними
розладами. Але стосовно до суб’єктів із психічними аномаліями, вона, як
правило, більше складна, і нерідко вимагає залучення психіатричних
знань. Останні можуть виявитися корисними при рішенні дуже багатьох
проблем, пов’язаних із правильною організацією змісту психічно
аномальних осіб у місцях позбавлення волі (забезпечення режиму змісту,
профілактика його порушень, виховна робота, організація праці, побуту й
відпочинку). Разом з тим можливе сприяння їхньому рішенню з боку
психіатра пенітенціарної системи повинне обмежуватися його професійною
компетенцією, проводитися в рамках його лікарської діяльності й при
безумовному проходженні нормам медичного законодавства й лікарської
етики. На психіатра неприпустимо перекладати невластиві йому функції,
доручати чи рішення не всього комплексу питань, пов’язаних з
організацією змісту психічно аномальних засуджених у місцях позбавлення
волі.

Нарешті, пенитенциарно-психиатрическая проблематика має ще один
надзвичайно важливий аспект. Справа в тому, що з наданням психіатричної
допомоги психічно аномальним засудженим багато вчених і практичних
працівників зв’язують надії на більше ефективне попередження рецидивної
злочинності. Логіка міркувань при цьому, здавалося б, проста й
зрозуміла. Психічні розлади в межах осудності (психічні аномалії) можуть
виступати в ролі обставин, що сприяють здійсненню злочинів (не випадково
серед злочинців число психічно аномальних вище, ніж у загальній
популяції населення). Отже, успішний терапевтичний вплив на психічні
аномалії злочини, що зробило, осіб повинне знизити їхню рецидивну
злочинність.

Нині ці науково-теоретичні погляди сприйняті законодавством. КК РФ у
якості однієї із цілей примусового лікування психічно аномальних
(«обмежено осудних») суб’єктів проголосив попередження здійснення ними
нових злочинів. Дане положення прямо випливає з тексту КК (ч. 1 ст. 97 і
98).

Докладніше питання, пов’язані із застосуванням до названих осіб
примусових мір медичного характеру, освітлені в главі 4 дійсного
підручника. Разом з тим і в рамках даного розділу хотілося б коротко
зупинитися на проблемі використання психіатрії як засіб попередження
рецидивної злочинності (і отже, засобу виправлення злочинців).

Насамперед, дана проблема, видимо, ще має потребу в ретельному
теоретичному проробленні. Помітимо, що в КК РСФСР повністю були відсутні
які-небудь згадування про особливості призначення покарання особам із
психічними розладами в межах осудності. Не було в радянському
законодавстві й норм щодо лікування цих осіб під час відбування ними
покарання. (Тут необхідно принципово важливе уточнення. Мова йде не про
«звичайне» лікуванні, тобто лікуванні як реалізації права кожного
громадянина на медичну допомогу. Мається на увазі інше: використання
психіатричного лікування як самостійний засіб (інструмента) виправлення
в пенітенціарній системі.)

Відзначена позиція законодавця не в останню чергу визначалася тим, що
сама постановка питання про лікування психічно аномальних злочинців як
про умову, а тим більше засобі їхнього виправлення, була абсолютно
неприйнятна для ряду авторитетних радянських учених. Вони думали подібну
постановку питання методологічно порочної, оскільки вона допускає
биологизацию причин злочинності. А биологизация злочинності як сугубо
соціального й історично минущого явища була б, на їхню думку, серйозною
поступкою з боку радянської науки далекому їй ломброзіанству. Відношення
ж до ломброзіанства в СРСР було однозначно-негативним. У гносеологічному
(пізнавальному) плані ломброзіанство вважалося вихідної з помилкових,
неадекватних реальності посилок. Тому в практичному відношенні воно не в
змозі дати корисного результату й у буржуазних країнах завжди
використалося в реакційних політичних цілях.

Як бачимо, аргументація послідовних прихильників розглянутого напрямку в
радянському правознавстві й судовій психіатрії носила помітно
ідеологізований відтінок. Але сам напрямок був розроблений досить
послідовно й повно. Зі зняттям в останні роки ідеологічних обмежень
колишнього часу вітчизняна наука не виробила іншої концепції,
рівнозначної раніше існуючої по ступені повноти й завершенности.

Незважаючи на відому концептуальну непропрацьованість і
теоретико-методологічну невизначеність, у сучасній вітчизняній науці по
розглянутій проблематиці можна відшукати постулати якщо не
загальновизнані, те що мають, імовірно, більшість прихильників.
Наприклад, постулат про те, що не існує «криміногенних» психічних
аномалій. Іншими словами, не існує такої психічної патології (у межах
осудності), що сама по собі здатна породжувати злочин*. Механізм
злочинного поводження складний. Він завжди містить у собі кілька
елементів. Прикордонний психічний розлад здатний у найкращому разі
виступати в ролі одного з них, та й то лише у взаємодії з іншими
факторами. Неглибокі психічні розлади можна віднести до обставин, що
сприяють злочину. Але для подібного висновку необхідно знати не тільки
характеристики самого розладу, але й інші обставини, що обумовили
злочинне поводження (соціальні, психологічні, ситуаційні та ін.). У
підсумку не виключені випадки, коли подібний психічний розлад може
виступати в ролі обставини, що сприяє злочину, і обставини, що
перешкоджає йому. Стосовно до якихось злочинних діянь воно може бути
зовсім нейтральним.

* Антонян Ю.М. Кримінальна психіатрія як приватна кримінологічна теорія
// Радянська держава й право. 1990. № 12. С. 44-51.

Наведені твердження можуть здатися не занадто переконливими. На перший
погляд, психопатія збудливого кола (з такими її рисами, як підвищена
дратівливість, збудливість, вибуховість, агресивність та ін.) здатна
завжди виступати тільки в одній якості – обставини, що приводить до
насильницьких злочинів. Тоді як астенічна психопатія (для якої
характерні вразливість, ранимость, боязкість і нерішучість) може лише
втримувати людину від насильства й порушень закону.

Але, як показує практика, наявність психопатичних особистостей
збудливого кола серед законослухняних громадян не така вуж виняткова
рідкість. Їхні психопатичні риси проявляються, наприклад, у сімейних
конфліктах, що не виходять, однак, за рамки дозволеного законом, у
постійній, наполегливій і безкомпромісній «боротьбі з недоліками», в
інших, що не зазіхають на правопорядок формах поводження.

У той же час особи з астенічною психопатією в силу властивих їй
характерних рис можуть набагато легше підпасти під вплив навколишніх і,
ставши слухняними виконавцями чужої волі, вчинити злочин. В умовах
важкої психотравмирующей ситуації (наприклад, піддаючись образам і
знущанням) такі особи можуть виявитися підданими емоційним порушенням і
зробити тяжкий насильницький злочин у стані не виключає осудності
афекту. Словом, механізми здійснення злочинів психічно аномальними
особами вкрай різноманітні. Тому подання про злочинність таких осіб не
повинні будуватися за гранично спрощеною схемою: підвищена збудливість
породжує лише насильницькі злочини, сексуальні розлади ведуть тільки до
сексуальних деліктів і т.п.

Підбиваючи підсумок сказаному, хотілося б звернути увагу на важливість
однієї вже згадуваної обставини. У пенітенціарній діяльності необхідно
уникати психіатричного (психопатологічного) редукционизма. Він полягає у
відомості (редукції) більшості проблем, які виникають у психічно
аномальних засуджених і вимагають рішення в рамках виправного процесу,
тільки до наявності самих психічних аномалій. Це невірне сприйняття
розглянутих проблем здатно обумовити неправильний вибір способів їхнього
рішення, коли останні також намагаються звести переважно до методів
лікарсько-психіатричного впливу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020