.

Сербія за правління останнього Обреновича (XIX -на початок XX ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1969
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Сербія за правління останнього Обреновича.

(XIX -НА ПОЧАТОК XX СТ.)

22 лютого 1889р. Мілан зрікся престолу на користь свого сина
Олександра, (1889— 1903), до повноліття якого країною мало керувати
Намісництво у складі трьох осіб — Йована Ристича, Кости Протича та
Йована Белімарковича. Кінець 80-х — початок 90-х років ознаменувалися в
Сербії загостренням міжпартійних суперечностей, зумовлених боротьбою за
більшість у Скупщині, право формування уряду, вакантне після смерті
Протича в червні 1892р. місце одного з намісників тощо. Найбільшу
активність і особливу жорсткість у цій боротьбі виявляли ліберали, з
діяльністю яких пов’язане перше в сербській історії застосування
політики терору на виборах до Скупщини.

Прагнучи нормалізувати становище й посилити владу короля, молодий
сербський правитель Олександр Обренович здійснив 1 квітня 1893 р. акцію,
яка нагадувала державний переворот. Він достроково проголосив себе
повнолітнім, розпустив Намісництво й відправив у відставку ліберальний
уряд. Намагаючись на перших порах спиратися на підтримку Радикальної
партії й практично передавши їй владу, король незабаром змінив
орієнтири: в травні 1894 р. скасовано Конституцію 1888 р. і відновлено
чинність Конституції 1869 р. До країни повернувся король Мілан, який
одразу почав активно втручатися в процес управління державою. Політичну
нестабільність посилювали калейдоскопічні зміни урядів і відсутність
загальної стратегії державного розвитку.

У червні 1895 р. сформовано черговий уряд — “прогресистський”, котрий
очолив Стоян Новакович, знаний як поважний учений і глибоко порядна
людина. У спеціальній доповідній він звернув увагу короля на те, що
після січня 1894 р., коли до Сербії повернувся Мілан Обренович, жоден із
урядів не мав чіткого плану дій, а конструктивного управління в державі
не відчувалося. Новакович запропонував заходи, спрямовані на поліпшення
ситуації, але здійснити їх новому прем’єрові не судилося.

Правління короля Олександра, останнього представника династії
Обреновичів, багато хто із сербських, істориків кваліфікує як добу
суцільних внутрішньополітичних конфліктів, промахів і криз. Значною
мірою це пов’язується з авторитарним стилем управління молодого монарха
та його невмінням (чи небажанням) підпорядковувати особисті інтереси
державним.

Багато проблем викликала готовність Олександра беззастережно
прислухатися до порад батька, короля Мілана, котрого як простий люд, так
і політичні кола оцінювали вкрай негативно. Мілан, котрий вдруге покинув
Сербію навесні 1895 р., “підбив” сина на цілу низку кроків, що
спричинили гостре невдоволення в країні. Одним із них було відзначення
сербською державною нагородою високого австрійського чиновника Беньяміна
Калая, з ім’ям якого небезпідставно пов’язували погіршення становища
сербської людності Боснії та Герцеговини й активізацію антисербських
настроїв у Відні в цілому. Ця, на перший погляд, не надто важлива подія
спричинила чергове загострення політичних інтриг і, врешті-решт,
відставку чергового сербського уряду.

Політична криза в Сербії (1897-1899) також пов’язана з королем Міланом,
який вдруге повернувся до країни в жовтні 1897 р. Його відразу
призначили командувачем сербської армії, надавши таким чином вагомих
аргументів у нав’язуванні власної думки при вирішенні будь-яких важливих
питань. Для реформування армії Мілан справді зробив багато (це визнавали
навіть його опоненти), проте його присутність у країні загострила
відносини Сербії з окремими її постійними зовнішньополітичними
партнерами (Росією, Болгарією) і посилила внутрішньополітичні
суперечності. Улітку 1899 р. на Мілана здійснено замах. Цю акцію режим
використав для запровадження надзвичайного стану й жорстокої розправи з
політичними противниками, насамперед радикалами. На лаві підсудних
опинився навіть лідер Радикальної партії Школа Пашич, якому пощастило
врятувати своє життя лише завдяки втручанню австрійського уряду.

Політичну нестабільність і кризу владних структур не вдалося подолати й
після смерті короля Мілана в січні 1901 р. і рішучих спроб Олександра
дистанціюватися від батька та його політики. Непопулярність Олександра
Обреновича навіть зросла внаслідок непродуманого шлюбу з жінкою, про яку
йшла недобра слава. Матримоніальні справи короля обернулися на важливий
чинник внутрішньої та зовнішньої політики, посприявши тимчасовому
поверненню до влади радикалів і різкій переорієнтації з Австро-Угорщини
на Росію в царині міжнародних відносин.

Останній Обренович зробив ще одну спробу взяти ситуацію в країні під
хоча б відносний контроль, прийнявши 6 квітня 1901 р. нову Конституцію.
Конституція, в розробці якої брали участь представники всіх політичних
партій, крім Ліберальної, виявилася прогресивнішою за Конституцію
1869р., але консервативнішою за основний закон 1888 р. Відтепер у Сербії
запроваджувався двопалатний парламент, при цьому Скупщина залишалася
зборами народних обранців, тоді як новостворюваний Сенат мав відігравати
роль інструмента королівського впливу.

Загравання з політичною опозицією не дало бажаних наслідків. Так само
безуспішною виявилася спроба повернутися під патронат Відня і спертися
на підтримку Габсбурзької монархії в боротьбі проти внутрішніх ворогів.
23 березня 1903 р. в Белграді відбулися масові демонстрації протесту, у
відповідь на які король призупинив чинність Конституції й розпустив
Скупщину і Сенат. У ніч з 28 на 29 травня того ж року група молодих
офіцерів здійснила державний переворот, у вкрай жорстокий спосіб убивши
короля Олександра, королеву, голову уряду та міністра оборони, а також
двох братів королеви, які встигли себе скомпрометувати безпардонною
поведінкою та участю в кількох фінансових і майнових аферах. Уранці
наступного дня на пропозицію армії королем Сербії проголосили Петра
Карагеоргієвича, онука легендарного ватажка Першого сербського повстання
Карагеоргія. Скупщина, яка зібралася на своє засідання через декілька
днів, підтвердила це рішення, а також відновила чинність Конституції
1888 р., внісши до неї, щоправда, окремі, не дуже суттєві зміни.

Період між Берлінським конгресом і вбивством останнього Обреновича —
1878—1903 рр. — належить до найсуперечливіших і найдраматичніших етапів
сербської історії. Стрімкий економічний розвиток поєднується в цей час з
глибокою кризою у владних структурах, форсована європеїзація всіх
основних сфер життя — з падінням міжнародного авторитету країни. З
одного боку, Сербія практично ліквідувала своє відставання від інших
держав Європи в галузі державного будівництва і права, активно рухалася
вперед, реформуючи медицину, освіту, науку й культуру, будувала
залізниці й запроваджувала нові засоби зв’язку. З іншого, програвала
війни, втягнулася в тривале й виснажливе протистояння з сусідами
(Австро-Угорщиною, Болгарією), “розважала” світ екстравагантними шлюбами
та розлученнями в королівській сім’ї; її роздирали повстання та
міжпартійні суперечності, політична нестабільність стала нормою життя.

Сербів охопило глибоке розчарування, пов’язане з крахом
державно-політичної та національної ідеї — мрії про приєднання до
королівства сербських областей Боснії, Герцеговини, Косово, Срему та ін.

Цілком реальною стала небезпека втратити державність під тиском
Австро-Угорщини, яка прагнула поширювати свій вплив у напрямі Егейського
моря (порт Салоніки), чорноморських проток та — в стратегічній
перспективі — Близького Сходу.

Населення зневірюється в політичній та духовній еліті, ця зневіра
поширюється на правлячу династію: обурення політикою Обреновичів охоплює
всі верстви та соціальні групи.

ЛІТЕРАТУРА

Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.

Донченко С. Й. Развитие сербской государственности и Россия. 1878—1903.
Москва, 1996.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Очерки истории культуры славян. Москва, 1966.

Павлюченко О. В. Россия и Сербия. 1888—1903. Дипломатические отношения,
общественные связи. Киев, 1987.

Шемякин А. Л. Идеология Никели Пашича. Москва, 1998.

Яровий В. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. Київ, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020