.

Шляхи входження України в Болонський процес: здобутки, реалії, перспективи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
813 5935
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Шляхи входження України

в Болонський процес: здобутки, реалії, перспективи”

ПЛАН

Вступ

1. Особливості входження України в Болонський процес

2. Основні проблеми української вищої освіти щодо входження в Болонський
процес

3. Напрямки структурного реформування вищої освіти України

з огляду на Болонський процес

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Болонський процес – це процес європейських реформ, що спрямований на
створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року.
Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання
Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписання Великої
Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum).

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи
країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:
полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи
працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти; зростанню
привабливості європейської вищої освіти; розширенню Європи та
забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного,
толерантного суспільства.

Слід зазначити, що Болонський процес не передбачає створенння повністю
ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для
зміцнення взаємозв’язків та покращення взаєморозуміння між різними
освітніми системами.

1. Особливості входження України в Болонський процес

Таким чином існують два можливі варіанти для реалізації національного
інтересу держави в контексті приєднання до Болонського процесу:

? – приєднання до болонського процесу держави становить перед соблю мету
вирішення національних освітянських проблем, покращення якості освіти за
допомогою можливостей, котрі надає Болонський процес (тобто реалізацію
національного інтересу у сфері освіти) за умови збереження
фундаментальних особливостей національної освіти та найбільш загальних
принципів діяльності власної системи освіти без подальшої інтеграції до
ЄС. Так вважають російські вчені та як приклад тут можна навести Росію,
яка була прийнята у члени Болонського процесу на вересневій берлінській
конференції у 2003 р.?- приєднання до Болонського процесу є проміжний
крок держави перед інтеграцією до Євросоюзу, що має кінцеву мету
реалізації національного інтересу, проте не лише в освіті, як в
попередній тезі, а в значному спектрі сфер суспільного життя.

По-перше, слід заперечити тим науковцям, які вважають, що за умов
ратифікації Болонського договору буде можливим збереження
фундаментальності національної системи освіти та її успішне
функціонування. Річ в тім, що йде процес формування європейського
освітнього простору з поки що єдиною найбільш загальною та
структуризованою системою освіти, яка з часом поглине зітре національні
особливості освіти країн-членів Болонської системи освіти. В Болонській
декларації уже розроблені єдині освітні стандарти: термін навчання,
єдині критерії оцінки сукупності знань – ECTS, незалежні від держав
комісії по акредитації навчальних закладів. Також з часом будуть
сформовані єдині навчальні профілі та спосіб їх викладання, що їх
потребуватиме єдиний європейський ринок, а також єдина мова, для зняття
комунікаційних бар’єрів.

Дані стандарти поступово зближуватимуть національні системи освіти і
врешті-решт зітруть їх особливості через прагнення останніх до
постійного підвищення конкурентоспроможності через наближення до
стандартів. А конкурентоспроможність сприятиме більшій популярності вузу
для студентів-іноземців – а значить приплив капіталу до нього.
Самоізоляція вузу в таких умовах та акцентування уваги ним на
національних стандартах призведе до його непрозорості в світлі
європейських стандартів, непопулярності для іноземних студентів,
викладачів, що заперечує твердження першої тези.Таким чином ефективно
функціонувати в таких умовах зможуть вузи, які перед приєднанням до
Булонської системи мали значний кадровий та матеріально-технічний
потенціал та відразу сприйняли розроблені стандарти. В результаті
внаслідок міграційних процесів навколо них і надалі будуть
концентруватися наукові кадри та матеріальні ресурси, а менш
конкурентоспроможні освітні заклади відійдуть на периферію і будуть в
скрутному становищі.В такому контексті неважко спрогнозувати майбутнє
України, включеної в єдиний європейський освітній простір.

В першу чергу на передові місця вийдуть вузи, які мають значний
ресурсний та викладацький потенціал і зможуть досить швидко
підлаштуватися під вимоги декларації та єдиного європейського ринку.
Таких вузів буде невелика кількість, зважаючи на сучасний економічний
стан держави, в переважній більшості національні університети, як
найпопулярніші заклади найвищого рівня акредитації та з найбільшим
ресурсним потенціалом. До них зможуть приїжджати іноземні студенти,
проте і серед них дані заклади не будуть користуватися значною
популярністю, через більшу привабливість європейських.

В свою чергу основним завданням даних вузів буде ‘експорт’
найталановитіших випускників закордон на високорозвинений європейський
ринок праці (як інтелектуальної так і фізичної).Інші ж вузи в державі,
менш конкурентоспроможні, зможуть надавати освіту решті
середньостатистичних випускників школи. Дипломи таких студентів будуть
користуватися невеликим попитом на європейському ринку праці, через
жорсткіші вимоги і відповідатимуть запитам хіба що вітчизняної
економіки. Хоча в принципі тут можливий варіант популярності нашої
дешевої робочої сили на європейському ринку, котра займатиметься фізично
важкою роботою. Тут же таки європейські країни не будуть зацікавлені в
рості безробіття в своїх країнах, тому в такому випадку будуть можливі
деякі обмеження.Болонська система буде вигідна, в першу чергу, для країн
високорозвинених.

У країнах з невисоким рівнем економічного розвитку буде спостерігатися
постійний ‘відтік мізків’ за кордон. Невелика частина з них зможе
повернутися назад, зважаючи на майбутні перспективи та цінності,
прищеплені їм європейською системою освіти.В результаті Болонського
процесу освіта врешті-решт перетворюватиметься в світовий ринок,
основним регулюючим важелем якого буде принцип конкуренції.Якщо ж освіта
перетвориться в ринкову цінність, то в освіті наперед вийдуть по
важливості ті освітні функції, на які є запит ринку в першу чергу, тобто
перший блок функцій, описаних спочатку, а другий не буде відігравати
важливої ролі або буде формувати у випускників світогляд, неспівставний
національному.

Таким чином, приєднаня України до Болонського процесу містить ряд
проблем, що в кінці може мати наслідком стирання національної культури,
спадом наукоємних розробок, деінтелектуалізацію освіти в державі.Для
України, в такому випадку, виявити альтернативний підхід до вирішення
національних освітянських проблем досить важко. Можливий союз в освітній
сфері з країнами СНД (або Православно-слов’янської цивілізації ) міг би
бути для України менш руйнівним. Проте це вже є неможливо, оскільки
Росія – один із головних наших можливих союзників інтегрувалася до
Болонського процесу, як було уже зазначено. Відповідно можливу
конкурентоспроможну систему освіти, яка могла б конкурувати з
високорозвиненими державами світу формувати ні з ким.

2. Основні проблеми української вищої освіти

щодо входження в Болонський процес

Існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті
Болонського процесу:

Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76
та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного
рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом
до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої
освіти, що наростає з часом.

Збільшення розриву звязків між освітянами і працедавцями, між сферою
освіти і ринком праці.

Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З
одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і
магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з
іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах
освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових
ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює
мобільність викладачів і науковців в Європі.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої
розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що
їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV
рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої
економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової
системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не
створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через
усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі
реалізований.

Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів,
новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна.
Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від
середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів
заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня
кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV
рівнів акредитації.

3. Напрямки структурного реформування вищої освіти України

з огляду на Болонський процес

Враховуючи незворотність Болонського процесу, ми маємо усвідомлювати, що
для нашої системи вищої освіти він є дуже непростим. Нам важче, ніж
будь-якій іншій країні, яка не має таких глибинних традицій у галузі
фундаментальної природничої й інженерної освіти, приєднатися до багатьох
загальноєвропейських рішень, нівелюючи власні багатовікові наробки у цій
галузі. Якраз наша вища освіта, лише в інженерії, виховала винахідника
вертольотів Ігоря Сікорського, відкривачів космосу Сергія Корольова і
Володимира Челомея, конструктора неперевершених авіаційних двигунів
Архипа Люльку, фундатора твердотільної електроніки Бенціона Вула, вона
дала світові п’єзодвигун і високошвидкісний транспорт на магнітній
подушці. І цей перелік можна довго продовжувати.

Тому нові виклики ми повинні прийняти не тільки переносячи на наше
підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському
співтовариству свої доробки, досягнення, пропозиції, своє бачення
проблем. Тобто потрібно досягти гармонійного поєднання європейських
нововведень і кращих вітчизняних традицій. Але ми повинні відверто
визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України, особливо
технічної, накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на
порядку денному, навіть незважаючи на наявність чи відсутність таких
факторів, як Болонський процес.

Ці проблеми становлять так би мовити деякий мартиролог нашої вищої
освіти.

Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76
та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного
рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом
до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої
освіти, що наростає з часом.

Збільшення розриву зв’язків між освітянами і працедавцями, між сферою
освіти і ринком праці.

Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З
одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і
магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з
іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах
освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових
ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює
мобільність викладачів і науковців в Європі.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої
розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що
їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV
рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої
економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової
системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не
створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через
усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі
реалізований.

Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів,
новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна.
Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від
середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів
заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня
кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV
рівнів акредитації.

Ці та інші перешкоди погіршують розпізнавання нашої системи вищої освіти
зовнішнім світом, підсилюють ізоляціоністські тенденції, погіршують
мобільність наших студентів, викладачів і науковців в межах
європейського освітнього простору і ринку праці.

Зменшити ці перешкоди – означає для нас опинитися, образно кажучи, на
першому поверсі величезної будівлі, яка має назву “Європа знань”.

“На другому поверсі” на нас чекають дуже серйозні структурні
перетворення. Це – модернізація системи контролю якості освіти,
узгодження дворівневої системи з європейською моделлю, введення
загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, уведення
вченого ступеня доктора філософії.

Як визначено у “Саламанському зверненні” (2001 р.), якість – це
основоположна умова для визнання, для довіри, сумісності та
привабливості в європейському просторі. Берлінське комюніке (2003 р.)
визначає якість освіти як основу створення європейського простору.

Для нас важливими, зважаючи на сказане, є декілька положень: моніторинг
якості освіти має бути повним, постійним, прозорим, об’єктивним; якість
і акредитація, які міцно пов’язані між собою, висувають перед непогано
розвиненою нашою системою ліцензування й акредитації нові завдання щодо
використання європейських стандартів якості, і тому наша участь в
європейській мережі з гарантування якості у вищій освіті (система ENQA)
обов’язкова вже в найближчий час; контроль якості повинен зосередитися
не тільки на контролі навчального процесу, кадрів, науково-методичного
забезпечення, матеріальної бази тощо, а, в першу чергу, на контролі
знань студентів і особливо випускників, визначаючи їхню компетентність і
спроможність задовольняти вимоги ринку праці; акредитуватися мають не
тільки навчальні заклади і спеціальності, але й окремі освітні програми,
це те, з чим поки що ми не стикалися; окрім внутрішньої оцінки якості
неминуча зовнішня оцінка, яку підтримує ENQA і яка надає можливість
оцінювати навчальні програми за межами своєї країни за загальними
критеріями.

Щодо узгодження дворівневої системи, то ця проблема не була б занадто
складною, якби перед нашою системою освіти не постала в повному обсязі
проблема вирішення долі технікумів і коледжів.

Вердикт громадськості та держави з цього питання може визначитись на
перетині декількох рішень, наприклад, повністю інтегрувати кращі
технікуми і коледжі в заклади III, IV рівнів акредитації, створивши їм
умови для надання освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр”, решту ж
трансформувати в заклади середньої професійної освіти для надання
випускникам рівня висококваліфікованих робітників.

Відповідальне рішення ми маємо прийняти стосовно
освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”. Очевидно, поки спеціалісти
затребувані нашою економікою, цей рівень варто зберігати. Доцільніше
паралельно вводити за формулою 4+2 освітньо-кваліфікаційний рівень
“магістр” відповідної галузі. Магістр інженерії, магістр права, магістр
з бізнес адміністрування та інші. Реальна ж доля рівнів “спеціаліст” і
“магістр” в нашій країні вирішиться з часом у відповідності до їхньої
затребуваності на ринку праці, який також поступово буде інтегруватися у
загальноєвропейський.

Аналогічний підхід можна було б застосувати до системи наукових ступенів
в Україні. Згідно з Берлінським комюніке 2003 року нам було б вигідно
додатково до наявної системи “кандидата та доктора наук” ввести науковий
ступінь “доктора філософії” у відповідності до міжнародних стандартів.
Для багатьох науковців були б зняті перешкоди у мобільності на
європейському науковому й освітянському просторі. Традиційна ж система
наукових ступенів була б, як і раніше, затребувана на внутрішньому ринку
праці до того часу, поки доля як першої, так і другої систем остаточно
не вирішиться у майбутньому.

Вже багато було написано і сказано про впровадження європейської системи
взаємовизнання кредитних одиниць. Міністерство освіти і науки України
започаткувало експеримент з визначення особливостей кредитно-модульної
системи, подібної до ECTS. У листопаді 2003 року у м. Львові відбулася
науково-практична конференція, присвячена цим питанням. Не торкаючись
суті цієї системи зазначимо, що альтернативи її впровадженню в Україні
немає. Зробивши це, ми знімемо суттєву перешкоду в розпізнаванні нашої
системи вищої освіти зовнішнім світом.

При здійсненні вказаних структурних перетворень важливо надати широкі
права ВНЗ у прийнятті європейських стандартів – повністю чи частково і в
певні терміни. Це тим паче важливо, що самі ВНЗ добре розуміються на
тому, що врешті-решт привабливість їхніх закладів у абітурієнтів та
студентів прямо залежить від того, який вибір зробили ці ВНЗ я як швидко
вони цей вибір втілюють в життя.

Усі документи Болонського процесу та пов’язані з ними задачі, в першу
чергу, пов’язані із студентами. Вони є центром, навколо якого
вибудовується вся система.

Лісабонська конвенція та Сорбонська і Болонська декларації визнали, що
основною метою підписаних документів є полегшення доступу мешканцям
кожної держави Європи і студентам навчальних закладів до освітніх
ресурсів та ринків праці інших країн.

Але ж яким практичним чином дати можливість молоді використати ці права?

Тут формулюють три необхідні та достатні принципи, які, на жаль, є
найважчими для виконання в нашій державі. Це – мобільність членів
освітянського простору, в першу чергу студентів; привабливість
освітянських послуг та можливість працевлаштування.

Об’єднує ці три принципи те, що вони, по суті, виходять за рамки суто
системи освіти, вони – прерогатива держави, і в наших вітчизняних умовах
вони можуть бути виконані в процесі соціоекономічного інтегрування нашої
країни в європейський простір.

Мобільність – важлива якісна особливість європейського простору, вона
передбачає мобільність людей між вищими навчальними закладами та між
державами.

В Україні їй заважають системні невідповідності, візовий режим,
економічні характеристики нашої країни, зрештою різниця між рівнем життя
в Україні та країнах ЄС. Але, коли йдеться про інтернаціоналізацію
освіти, що є освітянським крилом глобалізації, зусилля держави мають
бути ексклюзивними.

Привабливість ВНЗ для студентів – це великої ваги комплексна компонента,
яка включає перспективу для кар’єри, що надає університет, якість та
вартість навчання, вартість проживання, доступність побутових послуг,
наявність стипендіальних програм, повага до європейських та світових
цінностей, відсутність міжнаціональних та релігійних конфліктів,
відповідність європейським освітянським стандартам тощо.

Працевлаштування – це третій принцип, що лежить в основі забезпечення
прав молодої людини на транснаціональну освіту.

Болонська декларація підтвердила, що можливість влаштування на роботу –
це основне питання для вищих закладів у всій Європі; це стратегічна
мета, яка не має альтернативи. Працевлаштування – це індикатор успіхів
всього Болонського процесу в цілому. Він настільки важливий, що в
дискусіях про доцільний термін навчання на будь-якому рівні учасники
дійшли висновку, що навчатися, використовуючи принцип “навчання через
усе життя”, треба доти, поки не знайдеш роботу.

Таким чином, вищий освітянський поверх європейського простору можуть
займати держави, які повністю сприяють студентському самовиявленню, що
головним чином забезпечується золотою тріадою – мобільністю,
привабливістю, працевлаштуванням.

Це прерогатива, компетенція і обов’язок держави перед молоддю України,
системою української освіти та перед європейською співдружністю.

Висновок

Отже, сьогодні можна з жалем констатувати, що незважаючи на природні
досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система
(демократичність, гнучкість, незаідеологізованість), в масовому вимірі
освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих
навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на
європейському ринку праці. Це зобов’язує менше говорити про власні
досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції
реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно
вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності.

Водночас участь системи вищої освіти України в болонських перетвореннях
має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а
не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її
якості. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної
перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко
осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами, та
визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. При цьому
еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер
суспільства. Вона має розвиватися в гармонійному взаємозв’язку з
суспільством в цілому, беручи на себе роль його провідника.

Модернізація системи вищої освіти в Україні (Закон «Про вищу освіту» та
ряд нормативних актів Міністерства освіти і науки) має деякі спільні
ознаки з Болонським процесом (уведення ступеневої системи освіти), але
за більшістю напрямів вона йому не відповідає. Це пов’язано з тим, що
вихідні концепції такої модернізації не були зорієнтовані на
інтегрування національної системи освіти в Європейський простір. Вони
більшою мірою мали «внутрішній» характер і переважно зводилися до
«прилаштування» системи вищої освіти до нових внутрішніх реалій. На
сучасному етапі концепцію реформування вищої освіти слід докорінно
переглянути і створити програму послідовного її зближення з європейським
освітнім і науковим простором.

Ми починаємо рух до Болонського процесу. На цьому шляху важливо, щоб нас
не спіткала небезпека. Вона в тому, аби наші перетворення не виявилися
поверховими, косметичними і не звелися лише до конференцій і обговорень.
Вони мають бути такими, щоб досягти бажаної мети – надати молоді
можливість, співпрацюючи з Європою, розбудувати Україну і зробити усіх
нас громадянами прекрасного європейського континенту.

Важливим кроком на шляху України до євроінтеграції є приєднання України
до країн-учасниць Болонського процесу. Таке рішення було прийнято 19
травня 2005 року у норвезькому місті Бергені на Конференції міністрів
країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти. Сьогодні
першочерговим завданням національної вищої освіти є приєднання до
Болонського процесу.

Список використаної літератури

Бабак В. Для нас Болонський процес – явище звичне, кредитно-модульна
система – не новина// Вища школа.- 2006.- №1.- С. 3-20.

Бабкіна О. Проблеми підвищення якості вищої освіти в Україні у контексті
Болонських реформ // Освіта і управління.- 2006.- №1.Т9.- С. 91-95.

Базилевич В. Інтелектуалізація та індивідуалізація -основа формування
нової парадигми класичної університетської освіти в галузі економіки і
управління в контексті Болонського процесу// Вища школа.- 2005.- №6.- С.
28-42.

Сущенко В. Проблемні питання реформування вищої освіти в Україні в
контексті Болонського процесу // Вища школа.- 2005.- №5.- С. 21- 25.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020