Реферат на тему:
Харизматичний лідер – політична еліта – маси: український досвід
взаємовідносин
Зміни в політичних системах, особливо кардинальні, зумовлені кризовим
станом попередніх суспільно-політичних відносин, вимагають нової
політичної еліти. Останні (2004 р.) президентські вибори в Україні та
масове піднесення громадської активності, яке їх супроводжувало,
засвідчили необхідність суттєвої модернізації всієї суспільної системи.
Політична влада „де-факто” і „де-юре” перейшла до обраного народом
харизматичного політичного лідера. Проте час, що розділяв вибори
Президента України та парламентські вибори 2006 року, не приніс ні
очікуваної структурно-організаційної оптимізації системи влади, ні
вироблення чіткої та зрозумілої для більшості громадян національної
стратегії, ні єдності політичної еліти, хоча б її „помаранчевого” крила.
Масове розчарування в політичній спроможності пропрезидентської еліти
під час виборів до Верховної Ради України проявилося в електоральній
підтримці Партії регіонів, що уособлювала „стару владу” й порядок, та
радикально налаштованих, орієнтованих на месидж соціальної
справедливості представників Блоку Ю. Тимошенко. Такого розподілу
голосів електорату не очікували навіть фахівці – соціологи і політологи.
Традиційно постфактум постало проблемне питання: „Чому?”, тоді як значно
актуальнішим, з позиції загальної проблеми співвідношення „політика –
суспільне життя”, має постати питання: „Яким чином?” Яким чином
вибудувати систему державної влади, яка б, забезпечивши національну
безпеку, одночасно відповідала б українській ментальності, гармонізувала
суспільні відносини як за горизонталлю (між соціальними групами в різних
підсистемах суспільства), так і за вертикаллю владних відносин?
Метою нашого дослідження є аналіз тріади „харизматичний лідер –
політична еліта – маси” на грунті дискретного українського
державотворчого процесу. Результати такого аналізу в подальшому можуть
стати відправним пунктом побудови суспільно-політичної моделі,
оптимальної для сучасної України.
Останні дослідження і публікації
Новизна проблеми полягає в тому, що, по-перше, як правило, аналізувалися
дихотомії „лідер – еліта”, „лідер – маси”, „еліта — нація”, або ж
проводилися монографічні дослідження, що зосереджували увагу на одній із
сторін проблеми [1].
По-друге, ігнорування проблеми політологами пов’язане з браком серед
„перефарбованої” колишньої патрійно-державної номенклатури, яка посіла
владний Олімп після проголошення незалежності України [2], яскравих
харизматичних особистостей, здатних відродити волю української нації до
реалізації власних національних інтересів. Оскільки харизматичні лідери
в житті нації з’являються, зазвичай, досить рідко [3], то й до проблеми
ставилися зневажливо, а то й упереджено. Таке ставлення зумовлюється ще
й тим, що саме поняття харизми визначити важко, бо сприймається вона на
емоційно-чуттєвому рівні [4].
Водночас варто взяти до уваги, що існує три основні підходи до
обгрунтування харизматичного авторитету еліти: ірраціональний (М. Вебер)
[5], психологічний (Г. Ле Бон, С. Московічі) [6], культурологічний (Е.
Шилз, С. Айзенштадт) [7]. Усі вони певною мірою зачіпають і зворотний
бік проблеми – феномен масової свідомості, сприйняття харизми масами.
Виклад основного матеріалу
У зв’язку з тим, що однозначного тлумачення понять, покладених в основу
дослідження, не існує, то розпочнемо аналіз із їх визначення та
встановлення найзагальніших залежностей.
У будь-якій соціальній спільноті діють закони самозбереження і
відтворення соціальної структури, функціонують відповідні механізми, які
забезпечують процеси консолідації й управління. У політичних, релігійних
та етно-національних спільнотах ці процеси забезпечуються механізмом
просування в еліту та інститутом лідерства. Лідером (від англ. leader –
ведучий, керівник) визнається член організації чи групи, який
користується авторитетом та підтримкою більшості.
Лідер у політичній системі суспільства – це керівник держави, політичної
партії, громадської організації чи громадсько-політичного руху. Широта
означеного поняття вимагає обмежити наше дослідження вертикаллю
державно-владних відносин.
М. Вебер, який ставився до політики як до покликання, здійснив типологію
політичних лідерів за типом авторитету: харизматичний, традиційний та
раціонально-легальний. Раціонально-легальне лідерство базується на
раціональному виборі, традиційне – на вірі в законність традиції,
звичаю. В основі харизматичного лідерства лежить унікальна здатність
окремих людей притягувати до себе інших, викликати захоплення й
зачарування. Цю властивість М. Вебер називає харизмою – милістю Божою. І
не так важливо, наскільки „об’єктивно” можна визначити відповідну
властивість з етичної, естетичної чи якоїсь іншої позиції. Важливим є
ірраціональний аспект: як харизматичність фактично оцінюється тими, хто
опинився в її полоні, „прихильниками” [8]. Отже, позиції політичного
лідера значною мірою детерміновані способом легітимації, обсягом і
характером владного впливу. Динаміка відносин між політичним лідером і
членами відповідної спільноти формує процес політичного лідерства.
Політичне лідерство – це „процес взаємодії між людьми, в ході якого
наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на
суспільство (чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину
своїх політико-владних повноважень і прав” [9]. Таке трактування
політичного лідерства, по-перше, вказує на взаємозалежний характер
відносин між політичними лідерами й підлеглими, що в демократичному
суспільстві закономірно зумовлює контроль знизу за здійсненням владного
впливу та можливість заміни політичного лідера відповідно до
встановленої процедури.
По-друге, авторитетні люди, наділені владними повноваженнями легітимним
шляхом, визнаються політичними лідерами, що фактично призводить до їх
ототожнення з правлячою елітою. Однак, на нашу думку, поняття правлячої
еліти ширше за своїм змістом.
По-третє, акцентується увага на добровільному прийнятті широкими масами
владно-підлеглої форми відносин. А це означає, що громадська думка,
реалізована через формальне волевиявлення, опосередковано визнає і
схвалює ідею соціальної нерівності, право владної меншості на панування.
У визнанні владних відносин, отже, прихована внутрішня суперечність, яка
призводить до постійної боротьби за владу з невіддільною від неї
циркуляцією політичних еліт.
Тепер повернемося до висловленого нами зауваження щодо безпідставності
ототожнення кола політичних лідерів і правлячої еліти. „Вважається
можливим у будь-якій політичній системі, – зазначає Б. Кухта, –
вирізнити певні кола влади, критерієм входження до яких є рівень участі
в реалізації влади, насамперед у прийнятті політичних рішень. У зв’язку
з цим політична еліта – це те коло громадян певної політичної системи,
які беруть безпосередню участь у прийнятті рішень” [10]. Ф. Рудич
розширює тлумачення терміна: політична еліта (від франц. elite –
найкраще, добірне, вибране) – „це носії політико-управлінських
здатностей”, які використовують державну владу чи здійснюють вплив на
неї завдяки відповідним психологічним, соціальним та політичним
особливостям” [11]. Поняття політичної еліти досить широке, об’єднує
еліти різних політичних систем – держави, політичних партій, громадських
організацій та громадсько-політичних рухів, залучених до управлінських
процесів на різних рівнях.
Поняття правлячої (державно-владної) еліти значно вужче за змістом,
однак не може зводитися до кола політичних лідерів. Погоджуємося з Ф.
Рудичем, який виокремлює в сучасній Україні три групи політичних
лідерів. До першої належать відомі політичні діячі, які „обіймали чи
обіймають високі державні посади; другу утворюють політичні лідери
політичних партій і рухів, профспілок, громадсько-політичних об’єднань;
третю групу складають представники регіональних політичних угруповань”
[12]. Запропоновану класифікацію доцільно доповнити відношенням
політичних лідерів до державної влади й виокремити лідерів правлячих та
опозиційних. Останні не входять до кола правлячої еліти. Окрім того, як
слушно зауважує Б. Кухта, до еліти влади „входять безпосередньо члени
всіх гілок влади, насамперед працівники виконавчих силових міністерств,
оскільки саме вони безпосередньо реалізують владу, здійснюють принципи
примусу, захисту й утримання панівного політичного режиму” [13].
Отже, правляча еліта структурно включає в себе обмежене
державно-владними повноваженнями коло політичних лідерів, визнаних
легітимним шляхом у ліберально-демократичних політичних режимах (або
вождів чи керівників у режимах авторитарно-тоталітарних), а також
державно-політичний істеблішмент (від англ. establishment – штат
установи), тобто „коло політично-урядової еліти”.
І, нарешті, оскільки дихотомія „політична еліта – маси” є центральною
для аналізу владно-організаційних відносин, визначимося з поняттям мас.
В історії суспільно-політичної думки не раз робилися спроби розмежувати
поняття маси, натовпу, народу [14]. Подібні спроби позначені не тільки
певним рівнем розвитку суспільства та наукового апарату, що розширював
пізнавальні можливості людини; помітною була також національна специфіка
в підходах до їх витрактування.
Враховуючи грунтовність аналізу, проведеного М. Хевеші, погодимося з
висновком, що до другої половини ХІХ століття ці поняття вживалися як
синоніми. Водночас дослідниця зауважує, що натовп – це тимчасове,
випадкове зібрання людей, якими керують пристрасті. Коли ж йдеться про
організовані, проте розсіяні в просторі великі спільноти людей,
доцільніше вживати термін „маси”. Народ, на відміну від натовпу, –
„стійке історичне утворення, що має власну культуру, традиції, вдачу й
норми, свій менталітет… Народ завжди чисельніший за народні маси.
Відомо, наприклад, що народ ніколи не приходить у повному складі до
виборчих урн. Якими б чисельними не були мітинги, демонстрації, вони
ніколи не охоплюють увесь народ” [15].
Перебіг державотворчого процесу в Україні зумовлює специфіку сучасного
розуміння українського народу як національної спільноти, територіально
об’єднаної державними кордонами [16]. Народні маси – це більшість
представників народу, рух яких із стану потенції перетворюється на
реальність за наявності усвідомлених колективних інтересів та єдності
почуттів, заснованих на ментальних особливостях.
Визначившись з основними поняттями, перейдемо до аналізу специфіки
політичних відносин у системі „харизматичний лідер – політична еліта –
народні маси”, що мали місце в процесі становлення державної влади в
Україні.
Сучасний державотворчий процес невідворотно повертає нас до історичних
часів гетьманату Б. Хмельницького, коли вперше сформувалася аналогічна
тріадична система. Підстав для цього кілька. По-перше, за даними
всеукраїнського опитування, проведеного 2002 року „Українським
демократичним колом” на замовлення Інституту політики, найвидатнішим
політичним діячем за всю історію України громадська думка визнала Б.
Хмельницького [17]. Українські історики, спираючись на наявну
документальну базу, характеризують великого гетьмана як харизматичну
особистість [18]. По-друге, соціологічна служба Українського центру
економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова 2004 року провела
дослідження громадської думки, результати якого засвідчили, що
українські виборці напередодні президентських виборів в Україні
найчастіше порівнювали тодішнього лідера блоку „Наша Україна” В. Ющенка
з історичною постаттю Б. Хмельницького [19]. Психологи й політологи
неодноразово відзначали харизматичність кандидата в Президенти України
від опозиції [20]. Третє, експерти відзначають втрату частки
харизматичності Президента України В. Ющенка. Аналогічна трансформація
відбувалася з харизмою гетьмана Б. Хмельницького.
Спершу звернемо увагу на особливості харизматичного зв’язку між
гетьманом та підвладними. Для того, щоб харизма була сприйнята масами,
лідер має володіти особливою проникливістю, заснованою на
спостережливості та знанні особливостей національного характеру, вміти
співпереживати, цінувати колективні святині. Поряд з цим, відштовхуючись
від нагальних індивідуальних потреб та інтересів, він проголошує спільну
мету, віддалену в часі, проте омріяну, яку важко реалізувати кожному
самотужки. Мета боротьби, визначена гетьманом, змінювалася в ході
Національно-визвольної революції. Одночасно зі зростанням успіхів
козацько-селянського війська та розширенням меж народної підтримки,
відкривалися нові горизонти: від повернення козацьких вольностей до
розбудови держави.
Наголосимо також на способах, якими підтримувався зв’язок з народними
масами. У наукових колах домінує думка про можливість встановлення
харизматичного панування лише шляхом безпосереднього впливу лідера на
маси [21]. При цьому заперечуються будь-які прояви легкодухості та
м’якотілості з боку політичного лідера. Б. Хмельницький умів триматися
перед масою, хоч і розумів загрозу, яку вона в собі приховує. Водночас
він активно використовував звернення до козаків і селян через універсали
та листи. З часом для формування позитивної громадської думки було
створено потужну систему опосередкованого впливу, яка включала в себе,
окрім розробки нової титулатури гетьмана, цілком ймовірно, ще й
віршовану творчість гетьманської канцелярії та пропаганду її результатів
через співців-бандуристів [22]. Таким чином вдалося поєднати особистий
природний дар Б. Хмельницького з умілим використанням засобів впливу на
народні маси. Тільки наприкінці ХХ століття С. Московічі дійшов
висновку, що харизма може зникнути, якщо її не підтримувати.
Харизматичний авторитет потребує постійного підтвердження успішною дією,
громадською думкою, зрештою, вмілим використанням засобів навіювання
[23].
Проблема харизматичного зв’язку між лідером і масами полягає в тому, що
він є нетривким, може легко руйнуватися. Політичний лідер (і харизматик
не виняток) завжди перебуває під пильною увагою оточення. Публічність
передбачає контроль, принаймні з боку громадської думки. Змушений
придушувати будь-які форми масового невдоволення, спираючись на
безперечну підтримку війська, гетьман усе ж намагався враховувати вияви
громадської думки, адже неприборкана стихія масового виступу може вмить
зруйнувати і його владу, і всі здобутки національно-визвольної боротьби.
Харизматичний лідер особливо чутливий до підтримки його ідей та дій
масовою свідомістю. Він є її породженням, її Героєм.
У національно-визвольній боротьбі гетьман спирався на більшість народу,
масу тих, хто, як і він, зазнавав утисків у Речі Посполитій. Єдність
народної маси, колективна сила у поєднанні з умілим керівництвом, за
щирим переконанням гетьмана Б. Хмельницького, здатна подолати спільного
ворога – польських магнатів і шляхтичів. При цьому проголошувалося:
керівник держави готовий „вибити з лядської неволі” та захищати увесь
народ руський.
Упривілейованою верствою й соціальною опорою влади у Війську
Запорозькому було козацтво. Центральний провід належав гетьманові та
козацькій старшині. Довгі часи бездержавності створювали проблему
формування провладної національної еліти. Віддана гетьманові еліта
виросла з 1) кола прихильників його харизми, 2) родичів, 3) перевірених
бойових командирів, 4) колишньої польської та „перефарбованої”
української шляхти. Так історично склалося, відзначає Б. Кухта, що „Б.
Хмельницькому довелося „на ходу” створювати власну еліту, використовуючи
частково і сполонізованих нащадків колишніх славних родів” [24].
Щоб вивільнити себе від надмірного контролю знизу, обмежити дію
охлократичного чинника, харизматичний лідер прагне трансформувати
підстави панування. Гетьман Б. Хмельницький вирішує протиріччя між
загрозою втрати харизми та необхідністю розбудови системи інститутів
державної влади двома шляхами: 1) особливу увагу приділяє формуванню
адміністративного апарату, системи управлінської комунікації,
виконавській дисципліні; 2) шукає способів легітимного перетворення
харизматичного особистого авторитету на харизматичний авторитет посади
[25]. М. Вебер вважає, що в ситуації з харизматичним лідером важливим є
питання про успадкування влади та визначення способу, яким воно
вирішується [26].
Харизматичне лідерство, засноване на національній ідеї, не могло
з’явитися в посткомуністичний період. По-перше, в Україні не було
власної самостійної еліти. По-друге, вихована на ідеях соціальної
рівності, еліта радянських часів виявилася неготовою до кардинальних
перетворень усієї суспільної системи. По-третє, необхідно було зламати
стереотипи інтернаціонального мислення та підготувати грунт для
згуртування громадян на основі загальнонаціональних цінностей. Процес
визрівання тривав довго, боляче, аж допоки харизма не знайшла своє
персоніфіковане втілення. В. Ющенко, в якого вірило його безпосереднє
оточення та численні прихильники, випромінював переконаність у
доцільності своїх дій, вселяв віру в перемогу мас.
У ході „помаранчевої революції” відбувся злам стереотипів мислення
більшості українського народу, що стимулювало зростання самооцінки. Це
була перша й найсуттєвіша перемога. Україну по-новому сприйняв світ.
Національна самоідентифікація наближала народні маси до мети, вказаної
лідером: європейські стандарти життя, ліберально-демократичні свободи,
національна патерналістська держава.
Неспроможна самотужки створити новий суспільний проект, народна маса
покладалася на свого лідера. І зовсім не сподівалась, що буде ще раз
ошукана. Лідер здавався таким близьким і зрозумілим… Виходець з
народних мас, він уособлював народ.
Наприкінці лютого 2005 року, за даними соціологічної служби „Український
барометр”, 52 % українців, що проголосували за В. Ющенка у „третьому
турі” президентських вборів, визнавали його „вождем”, „організатором
мас”, „лідером нації”. Водночас ніхто з них не міг пояснити, який він є
насправді.
Надмірні сподівання неминуче мали привести до краху ілюзій. Але не
тільки в ілюзорності сподівань приховуються причини сучасної кризи
відносин „харизматичний лідер – політична еліта – маси”. Визначимо
основні з них.
1. Потреба в харизматичному лідерстві виникає тоді, коли організація
суспільно-політичної системи не відповідає інтересам національної
безпеки, уявленням про суспільні ідеали, норми та цінності. Основна
функція харизматичного лідера – запропонувати такий суспільно-політичний
проект, який би гармонізував суспільні відносини, забезпечив
стабільність, сприяв прогресові. Досягненням політики Президента України
В. Ющенка стала демократизація відносин у державі. Але, водночас,
намітився дисбаланс в інших сферах, зокрема, в базисній економічній
сфері суспільства.
2. Прорахунки в кадровій політиці, неспроможність організувати міцну
команду підірвали довіру мас до харизми В. Ющенка. Зникла переконаність
у тому, що влада чесна перед виборцями й прозора у своїх діях. Першим
кроком до зниження рівня харизматичності Президента України стала
невмотивована відставка Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко восени 2005 року.
Національну еліту поглинула хвиля боротьби за вплив на Президента, за
владний вплив узагалі.
3. Залишилися невирішеними нагальні питання, пов’язані з виробленням
національної стратегії на всіх напрямах. Напередодні виборів високими
були очікування електорату щодо сильного лідера, харизматичної
особистості, спроможної об’єднати й повести за собою народ, Схід і Захід
України. Вони не були реалізовані. І ще. Там, де є спроба побудувати і
втілити в життя новий суспільно-політичний проект, завжди знайдуться
сили зовнішнього впливу. Політика В. Ющенка виявилася надміру залежною
від таких впливів.
Висновки
Нація (народ) і організовані народні маси завжди виявляють певний
(більший чи менший) рівень згуртованості, що стає можливим завдяки дії
механізмів самоідентифікації, лідерства і контролю. Водночас вони
постають неоднорідними, соціально, етнічно і релігійно строкатими
утвореннями. Політика відображає інтереси певних соціальних груп, проте
її реалізація, вважає М. Хевеші, виявиться неможливою, якщо владна еліта
ігнорує громадську думку та поведінку народних мас, часто зумовлену
ірраціональними імпульсами колективного несвідомого [27]. Істинним таке
твердження стає за умови наявності опозиційного сильного, харизматичного
лідера, переконаного в своєму місіонерському покликанні змінити
несправедливий суспільний устрій, здатного вселити таке переконання в
колективну свідомість, надихнути народну масу на колективний подвиг в
ім’я світлої ілюзорної ідеї про наближення царства справедливості на
Землі.
В історії народів харизматичне лідерство є явищем унікальним, що
проявляється в періоди масових депресій, суспільно-політичних криз. Коли
виникає необхідність докорінної зміни всієї системи суспільних відносин,
сакрального значення набувають ідеї рівності, братерства, свободи,
поклику предків, голосу крові, революційного перетворення дійсності
тощо.
Маси не здатні самотужки вибудувати новий порядок. Їм не властиво
раціонально мислити, тим більше в стані колективного афекту.
Харизматичний лідер стає пастирем, поводирем. І доти діє його унікальний
дар („зваба” за Г. Ле Боном), доки його почуття зливаються з почуттями
народної маси. Коли емоції вщухають, харизматичний авторитет зникає або
трансформується.
В українському суспільстві, традиційно схильному до персоналізації
влади, політична боротьба набуває форми змагання за завоювання,
використання й утримання влади не стільки політичними партіями, скільки
окремими „яскравими” особистостями, наділеними лідерськими якостями. У
цьому проявляється специфічна риса інституту політичного лідерства в
Україні. Ще одна специфічна риса – значний вплив на політичне лідерство
родових пережитків, який виявляється у призначенні на керівні
управлінські посади в державі, політичних партіях не за ознакою
професіоналізму, а за принципом родинних зв’язків, „кумівства”,
відданості тощо. На наше переконання, такий підхід до заміщення
політичної еліти в Україні стримує розвиток держави, перекриває на
певний час, визначений владними повноваженнями політичного лідера, шляхи
висхідної соціальної мобільності, призводить до зростання соціальної
напруги й загострення політичної боротьби. Пояснення феномена приховане
за тривалим періодом бездержавності. Бездержавність аж ніяк не могла
сприяти виробленню оптимальної практики рекрутування нової політичної
еліти та підготовки політичних лідерів для управління суспільством.
Вибір лідера – це вибір моделі управління країною, слушно зауважує О.
Покальчук. Якщо злободенною стає потреба докорінного перетворення
суспільного ладу, вибір тимчасово мусить перейти до харизматичного
лідера. Однак не варто забувати, що харизма мало сумісна з економікою.
Вона також протилежна адмініструванню, яке її руйнує. Харизму сприймають
і генерують групи, які мислять не розумом, а серцем [28]. Харизматичний
політичний лідер покликаний створити нову модель суспільних відносин.
Відтак неминуче постає потреба в розбудові держави за видозміненим
зразком. Від результатів цієї праці залежить доля лідера та еліти, що
презентує соціальну базу нової влади.
Література:
1. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. – К.: Знання України,
2001. – 270 с.
2. Пахарев А. Хамелеономания властных элит в условиях переходных
политических систем // Сучасна українська політика. Політики і
політологи про неї. – К.; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2005. – С.
235 – 244.
3. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. – 2-е видання,
перероблене і доповнене. – Львів: Кальварія, 1997. – 224 с.
4. Котляр А. З „лица необщим выраженьем”, або „Вибір лідера – це вибір
моделі управління країною” // Дзеркало тижня. – 2004. – 9 – 15 жовтня.
5. Вебер М. Харизматическое господство // Социс. – 1988. – №5.
6. Московичи С. Век толп: исторический трактат по психологии масс. – М.:
Центр психологии и психотерапии, 1998. – 480 с.
7. Лурье С. В. Историческая этнология: Учебн. пособ. для вузов. – 2-е
изд. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 448 с.
8. Вебер М. Назв. праця.
9. Горбатенко В. П. Лідерство політичне // Політологічний
енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П.
Горбатенка. – 2-е вид., доповнене і перероблене. – К.: Вид-во „Ґенеза”,
2004. – С. 309.
10. Кухта Б., Теплоухова Н. Назв. праця. – С. 83.
11. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – С. 166.
12. Там само. – С. 173.
13. Кухта Б., Теплоухова Н. Назв. праця. – С. 77.
14. Хевеши М. А. Толпа, массы, политика: Ист.-филос. очерк. — М.: ИФРАН,
2001. — 229 c.
15. Там само. — С. 3 – 4.
16. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996. – С. 3.
17. Символи та цінності сучасної України // Інститут політики //
http://tomenko.kiev.ua/cgi/print.cgi?url=pk- 14012003.html
18. Див.: Литвин В. Політична культура українського суспільства:
традиції та сучасність // Столичные новости. – 2002. – 19 – 25 марта.
19. Міщенко М. Потойбічний вибір Президента // Контракти. – 2004. – №9.
20. Котляр А. Назв. праця.
21. Див.: Вебер М. Назв. праця; Котляр А. Назв. праця.
22. Див.: Гвоздик-Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана
Хмельницького 1648 – 1657 рр. – Харків: Акта, 2003. – 500 с.
23. Московічі С. Стратегії пропаганди і колективного навіювання // Ї. –
2003. – №3. // http://www.ji.lviv.ua/n30texts/moskovichi.htm
24. Кухта Б., Теплоухова Н. Назв. праця. – С. 201.
25. Московічі С. Назв. праця.
26. Вебер М. Назв. праця.
27. Хевеши М. А. Назв. праця. — С. 5.
28. Котляр А. Назв. праця.
29. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
