.

Феномен суїциду (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
670 2899
Скачать документ

Реферат на тему:

Феномен суїциду

Статтю присвячено історії дослідження феномена самогубства. Проблема
суїциду розглядається з релігійної, правової, психологічної, соціальної
точок зору, у різних суспільствах з урахуванням специфіки їх звичаїв,
соціальних оцінок поведінкових моделей.

Майже перед кожною людиною хоч раз у житті постає гамлетівська проблема:
“Бути чи не бути?” Пошук сенсу життя пронизує всю історію людства.
Людина закінчувала життя самогубством ще задовго до того, як навчилася
говорити.

Суїцид, що є суто людським актом, трапляється в усіх культурах. На думку
Жан-Поля Сартра, різниця між людиною і твариною полягає в тому, що
людина може покінчити життя самогубством. Своєрідність цієї проблеми
така, що, стосуючись найдавніших філософських, етичних, соціальних
проблем, вона збереже свою значення і в майбутньому. Змінюється лише
ставлення до суїциду залежно від специфіки історичного фону. Вражає
розмаїття поглядів на самогубство в історії людства, яке можна порівняти
хіба що з багатовекторністю підходів до проблем виховання.

Оповіді про випадки самогубства зустрічаються ще у стародавніх міфах та
легендах. Звернімося хоча б до грецької міфології. Так, Геракл, аби
позбавитися від страждань, наклав на себе руки [7, с. 192]. Деяніра,
дружина Геракла, не витримавши звинувачень сина, теж покінчила
самогубством [7, с. 190]. Фіванська цариця Іокаста – дружина Лая, що
була матір’ю, а згодом і дружиною свого ж сина – Едипа-батьковбивці,
наклала на себе руки, дізнавшись про ці трагічні обставини [7, с. 462].
Дочка Едипа та Іокасти – Антигона, що пішла проти волі та звичаїв народу
й поховала брата-зрадника, змушена була вдатися до суїциду [7, с. 484].
Усі такі оповіді навіть важко перелічити.

У міфології стародавнього Китаю душі самогубців перетворювались на
голодних безпритульних демонів “гуй”. Вони схожі на людину, але не мають
підборіддя й тіні.

У віруваннях народів Європи стверджувалося, що самогубці та злочинці,
через те, що їхні душі не знаходять спокою в могилах, перетворюються на
вампірів. За ритуалом у груди вампірам вбивали осикового кілка та
відрубували їм голови, щоб після смерті не творили безчинств. У
міфології слов’янських народів вампір – це упир, тобто мрець, який
нападає на людей і тварин.

Тож можемо з упевненістю стверджувати, що феномен суїциду з’явився ще на
початкових етапах розвитку людини.

У давньому Єгипті народилася знаменита “Суперечка людини зі своєю душею”
[13, с. 183 – 185], в якій ідеться про нестерпний біль, страждання,
притаманні людському існуванню:

Мне смерть представляется ныне

Исцеленьем больного,

Исходом из плена страданья…

Людина серйозно розмірковує над тим, щоб закінчити своє жалюгідне
існування шляхом самогубства:

Мне смерть представляется ныне

Торной дорогой,

Возвращеньем домой из похода…

Мне смерть представляется ныне

Домом родным

После долгих лет заточенья…

Коли гортаєш сторінки “Суперечки…”, то розумієш, що людина у ті часи
не боялася кари за свої думки та вчинки. Можна зробити висновок про
толерантне ставлення до акту суїциду людей тих часів.

Стародавній Китай ставився до самознищення неоднозначно. Сюнь-цзи,
послідовник Конфуція (близько 313 – 238 років до н. е.), говорить про
шанобливе ставлення і до життя, і до смерті. А ось у книзі “Мо-цзи” (V –
III століття до н. е.) зазначається, що “…наймудріша людина не залишає
справ, не порушує природи речей” [15, с. 73]. Тобто, вона не може
закінчити життя самогубством, бо тоді порушить природу речей. Ян Чжу
(близько 440 – 360 років до н. е.) теж підтримує думку, що суїцид не
гідний людини. Він вважає, якщо вже людина живе, то повинна піти з життя
природним чином [3, т. 1, с. 217]. А от у книзі “Люй-ши чунь-цю”
висловлюється вже інша думка. Автор твору Цинь-Люй Бу-вей (ІІІ століття
до н. е.) вважає, що “краще померти, ніж жити в ярмі” [3, т. 1, с. 292].

Характерною ознакою стоїчної філософії також є фаталізм – тоді, коли
обставини роблять існування нестерпним, можна добровільно розлучитися із
життям. Багато видатних діячів того часу закінчували життя самогубством:
Зенон, Клеант, Ератосфен, Діонісій, Хріссіпп, Марк Порцій Катон [10, с.
37 – 38]. Але на смерть вони дивилися не як на самознищення, а як на
повернення до більш гармонійного, щасливого, вищого рівня життя.

Ставлення Пізньої Стої до самогубства можна побачити у “Моральних листах
до Луцилія” Луція Аннея Сенеки: “Тобі подобається жити? Живи! Не
подобається – можеш повернутися туди, звідки прийшов” [13, с. 190].
Питання життя та смерті – це особиста проблема людини, і вона має право
сама вирішувати її, вважав Сенека. Однак у його творі вже відчуваються
тривожні нотки: “Дивишся, як би швидше вирватися з-під влади фортуни?
Знай, що знайдуться люди, що засудять твій вчинок. Ти зустрінеш навіть
мудреців, які стверджують, що неможливо здійснювати насилля над
особистим життям та вважають самогубство безчестям: треба чекати кінця,
призначеного природою. Хто так говорить, той не бачить, що перетинає
собі шлях до свободи” [13, с. 190].

Епікурійці також вважали суїцид прийнятним для людини вибором. На думку
Епікура, основною метою життя є досягнення насолоди. Коли ж існування
більше не приносить щастя, суїцид стає альтернативою.

Були й мислителі, що вважали суїцид негідним для людини вчинком.
Епікурійську доктрину засуджував Платон. Сократ говорив, що з точки зору
моралі виправдати самогубство неможливо.

Подібні погляди знайшли відображення і в релігії. Не треба забувати, що
релігія є одним з найважливіших суспільних чинників, які стримують
суїцид. Недаремно У. Джеймс у своєму есе “Чи варте життя того, щоб
жити?” дійшов висновку, що однією з основ у боротьбі за життя в історії
людства була релігійна кара.

Християнство, як світова монотеїстична релігія, від початку свого
існування не мала чіткої позиції щодо саморуйнування. Навіть у Біблії
згадується щонайменше сім випадків самогубства й жоден з них не
засуджується. В Євангелії від Матфея описується смерть Іуди. Розкаявшись
у своїй зраді, Іуда прийшов до священиків та старійшин, “говорячи:
згрішив я, пролив невинну кров… І кинув 30 срібних монет у храмі, він
вийшов, пішов та вдавився”. Читаючи текст Євангелія, ми не помітимо, щоб
до вчинку Іуди (самогубства) ставилися з осудом. Його засуджували за
зраду.

Сотні ранньохристиянських мучеників позбавляли себе життя й були після
цього прилучені до святих. У той час суїциди, і прямі, і непрямі,
уособлювали готовність людини піти за Богом.

Першим у християнстві самогубство як форму вбивства та порушення шостої
заповіді “Не вбий” засудив один із найвпливовіших отців церкви Августин
Аврелій (Блаженний) (354 – 430 роки н. е.). Перший суд над актом
самознищення відбувся на Арльскому соборі 452 року. Тоді суїцид було
оголошено злочином, а суїциденти – diabolico persecutus forore
(“охопленими диявольским безумством”). Систематизоване ж обґрунтування
заборони суїциду сформулював Фома (Тома) Аквінський (1225 чи 1226 – 1274
роки):

1. Самогубство є порушення закону природи, відповідно до якого “усе
природне повинно підтримувати своє буття”.

2. Це порушення закону моралі, оскільки шкодить суспільству, частиною
якого є сам суїцидент.

3. Самогубство є порушенням закону Божого, що підкоряє людину Божому
провидінню та залишає право лише Богові забирати життя людини.

Таким чином, самогубство є потрійним гріхом: перед собою, перед
суспільством та перед Богом.

Епоха Відродження значно вплинула на зміну ставлення суспільства до
самогубства. Першим захисником суїцидентів того часу став мер міста
Бордо Мішель Ейкем де Монтень (1533 – 1592 роки). У своїй праці
“Дослідження”, що згодом була занесена до списку заборонених Ватиканом
книг, він виправдовував “благородне самогубство” та захоплювався жінками
античності, які приносили себе в жертву на олтар кохання або позбавляли
себе життя, захищаючи власну честь. Якщо людину не задовольняє її життя,
якщо вона живе у муках, у неї є вихід – смерть, її треба лише забажати.
Отже, смерть є звільненням: “Смерть – це не тільки звільнення від
хвороб, вона – звільнення від будь-якого страждання” [9, с. 91]. Автор
твору засуджує лише тих, хто наклав на себе руки через слабкодухість.

Девід Юм, представник західноєвропейської філософії Нового Часу, маючи
намір “повернути людині її вроджену свободу” [17, с. 182], вперше
відкрито та систематизовано спростовує аргументацію Фоми Аквінського. На
його думку, самогубство не може бути злочином проти Бога, бо всі події,
що відбуваються в житті людини (яка є Божим творінням), – це діяння
Всемогутнього. Отже, самогубство повинно розглядатися як відповідний акт
Його закону та волі. Контраргументом до гріховності самогубства проти
суспільства Д. Юм висуває те, що людина своїм вчинком не чинить
суспільству жодної шкоди, вона просто припиняє робити добро – людина не
повинна робити незначне добро суспільству за власний рахунок, завдаючи
собі страждання й болю. Але при цьому філософ все ж таки припускається
думки, що самогубство може трактуватися як провина: “… а якщо це й
провина, то вона належить до тих, що їх можна пробачити…” [17, с.
190]. І, нарешті, самогубство не завжди спрямоване проти інтересів
суб’єкта: “…вік, хвороба або негаразди можуть перетворити життя на
тягар та зробити його чимось гіршим, ніж самознищення” [17, с. 191].

Видатні письменники епохи Відродження присвятили чимало творів
самогубцям, роблячи їх героями. Згадаємо хоча б Вільяма Шекспіра (1564 –
1616 роки) та його “Ромео і Джульєту”, “Отелло”, “Антонія і Клеопатру”.
А що вже говорити про безсмертний монолог Гамлета “Бути чи не бути?”, в
якому відображено муки боротьби між прагненням жити та бажанням померти?

1774 року Йоганн Вольфганг Гете (1749 – 1832 роки) опублікував роман
“Страждання молодого Вертера”, який спричинився до самогубства багатьох
молодих людей. Влада навіть заборонила книгу, знищила усі її примірники,
щоб перешкодити випадкам імітаційних самогубств. Згодом виник термін
“ефект Вертера”, що означав імітаційний суїцидальний вплив. Про цю
небезпеку на початку минулого століття попереджував професор протоієрей
Смирнов, коли писав: “Виправдання, а тим більше прославлення самогубства
є небезпечним особливо через те, що, за проведеними спостереженнями,
вони діють заразливо не лише на дітей, але й на дорослих” [11, с. 6]. Не
можна не згадати слова Миколи Гоголя щодо цього феномена: “Обережніше із
молоддю, не отруюйте юність… Епідемія самогубств серед молоді
перебуває у тісному зв’язку із настроями, що переважають у літературі, і
частину вини за знищення молодого життя сучасна література повинна взяти
на себе” [6, с. 465].

Звертаючись безпосередньо до тексту “Вертера”, необхідно зупинитися на
останній фразі твору: “Труну несли ремісники. Ніхто із духовенства не
супроводжував її” [1, с. 304]. Навіть у цьому романі досить чітко
простежується позиція церкви до акту самознищення.

Одним із раціональних обвинувачів самогубства був засновник філософії
абсурду Альбер Камю (1913 – 1960 роки). У творі “Міф про Сізіфа. Есе про
абсурд” автор показує безглуздя людського життя. Він не ставить перед
собою завдання відвести людину від самознищення – ні, він просто
пояснює, чому воно є неприйнятним. Нехай життя абсурдне, але його треба
прожити повністю, і тоді людина отримає перемогу над абсурдом: “Отже, я
роблю з абсурду три висновки, якими є мій бунт, моя свобода та моя
пристрасть. Лише грою свідомості перетворюю на правило те, що було
запрошенням до смерті, та заперечую смерть” [5, с. 58].

Наприкінці ХІХ століття суїцид пояснювали впливом лише зовнішніх
(соціальних) факторів, не враховуючи внутрішніх (психологічних) чинників
суїцидальної поведінки. Пріоритетну роль у цьому відігравала соціальна
теорія Е. Дюркгейма. Досліджуючи феномен суїциду, він зазначав, що
кількість самогубств обернено пропорційна ступеневі інтеграції
релігійного, сімейного та політичного суспільства [4, с. 237]. Концепція
Е. Дюркгейма значно вплинула на розвиток суїцидології, хоча зараз вже
стає очевидно, що вчений переоцінив вплив соціальних факторів та не
надав належної уваги індивідуальним чинникам. Але, незважаючи на суттєві
недоліки, його праця стала поштовхом для виникнення нових теорій.

Першим, хто спробував пояснити самогубство з психологічної точки зору,
був засновник психоаналізу Зиґмунд Фрейд (1856 – 1939 роки). Драматизм
людського існування посилюється наявністю у людини схильності до
руйнування, агресії, що протистоїть “інстинкту життя”. Згідно з його
теорією, виникає амбівалентний конфлікт – зіткнення протилежних бажань.
Таким чином, внутрішній світ людини стає ареною боротьби двох
антагоністів – Танатоса та Ероса. Вбивство – це агресія, спрямована на
інших, а самогубство – теж агресія, але спрямована на сам суб’єкт:
“…жоден невротик не відчував потягу до самогубства, не виходячи з
імпульсу вбити іншого, спрямованого на самого себе” [14, с. 209]. Але,
що цікаво, в останні 16 років життя, хворіючи на рак, З. Фрейд постійно
думав про свій відхід з життя. Ще раніше (приблизно 1892 року) він писав
своєму учневі та другу Оскару Пфістеру: “Із примиренням з долею, як
личить чесній людині, я молюсь тільки про одне: не стати калікою, не
допустити, щоб тілесні страждання паралізували волю. Як сказав Макбет,
давайте ж помремо при зброї” [16, с. 159]. Зрештою З. Фрейд попросив
свого учня Макса Шура зробити йому смертельну ін’єкцію морфію.

Ідеї З. Фрейда отримали розвиток у працях його послідовників. Основна
теза індивідуальної психології Альфреда Адлера (1870 – 1937 роки): “Бути
людиною – означає відчувати свою неповноцінність”. Це відчуття виникає у
ранньому дитинстві і базується на фізичній та психічній безпорадності,
що згодом посилюється різними дефектами. Відчуття неповноцінності та
прагнення до переваги є своєрідними носіями енергії, необхідної для
розвитку особистості. Суїцид стає своєрідною атакою проти суспільства,
якщо не вдається побороти почуття неповноцінності. Людина намагається
привернути до себе увагу, відчути співчуття, покарати тих, хто винен у
її низькій самооцінці.

Засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875 – 1961 роки),
ретельно дослідивши психологічне підґрунтя та символічне зображення
смерті в різних культурах, в основу теорії суїциду поклав не так бажання
позбутися нестерпних обставин життя, як метафоричне прагнення
повернутися в лоно матері. К. Г. Юнг дійшов висновку, що всі інстинкти
(а отже й інстинкт смерті) мають не біологічну, а символічну основу.
Щодо цього потрібно згадати такий архетип, як Розп’яття: після смерті
людину чекає винагорода – життя.

Суїцид оцінювався не лише позитивно або негативно. У деяких країнах він
навіть набував ритуальних рис. Так, в Японії сеппуку (харакірі)*
(буквально – розрізати живіт) – це питання честі. Вчиняли харакірі у
разі приниження гідності самурая, здійснення негідного вчинку, у випадку
смерті сюзерена. Взагалі японці менше, ніж люди західної культури,
боялися думок про смерть. Коли самурай закінчує життя самогубством, то
він підкреслює, що його смерть – це особиста справа, що він має право на
цей вибір, підтвердивши здійсненням цього обряду силу духу та
самовладнання, презирство до смерті. Дайдодзі Юдзана (1639 – 1730 роки)
виклав принципи “Шляху самурая”: “Істинна хоробрість полягає в тому, щоб
жити, коли правомірно жити, та померти, коли правомірно померти” [2, с.
373]. Згідно з „сі-но сахо” (етикет смерті), самурай повинен був
помирати красиво, гідною смертю, прийнявши її легко й спокійно. Харакірі
здійснювалося за всіма правилами почесної церемонії: суїцидент випивав
останню чашку саке, писав останню у своєму житті танку (бажано – власною
кров’ю). Розрізання живота вимагало від воїна виликої мужності та
витримки, бо ж ця порожнина – одне з найчутливіших місць тіла людини. У
спеціальних школах самураїв з дитинства навчали техніці самогубства, щоб
вони могли зберегти при цьому гідність та проявити уміння володіти собою
до останнього моменту життя. У кодексі честі самураїв – бусідо (шлях
самурая, воїна) формулювалася концепція васальної залежності від
сюзерена, що заохочувала до “самогубства услід” („оібара” або “цейфуку”,
згодом цей звичай називався „дзюнсі” ) [12, с. 48]. Після смерті даймьо
багато його васалів робили сеппуку, шукаючи собі посмертної слави, а
родичам – прихильності нового сюзерена. У середні віки цю традицію було
заборонено через велику кількість бажаючих “піти за своїм володарем”.

У багатьох країнах упродовж всієї історії робилися спроби боротися з
явищем суїциду законодавчими методами.

Імператор Стародавнього Риму Тарквіній Пріск (правив з 615 до 577 року
до н. е.) видав наказ, згідно з яким тіло суїцидента розтинали і
викидали диким звірям. У племенах Нігерії, Уганди та Кенії самогубство
вважалося злочином, за яке потрібно було розплачуватись родичам
померлого: принести жертву (бика чи вівцю) та провести обряд очищення –
спалити житло “злочинця”. У Афінах та Фівах трупові суїцидента
відрубували руку і ховали її окремо. Римський імператор Адріан (117 –
138 роки), а згодом і Антоній (138 рік) видали декрети, якими забороняли
самогубство, а майно суїцидента конфісковувалось. Державна влада
намагалася взяти під контроль не тільки життя своїх громадян, а навіть і
їхню смерть. У цьому наміри світської та релігійної влади збігалися.

Під впливом канонічного права цивільне законодавство приєднало до
релігійних покарань ще й юридичні. Особливою суворістю відзначалося
французьке законодавство, згідно з яким суїцидента вішали за ноги, а
його майно не переходило до нащадків, а віддавалось королю, який
зазвичай дарував його комусь із своїх родичів. У багатьох випадках
звичаєве право не задовольнялось конфіскацією. Воно призначало ще й
різні покарання: в Бордо труп вішали догори ногами, в Аббвелі його
тягали вулицями міста, в Ліллі труп чоловіка після цього вішали, а труп
жінки спалювали. Лише революція 1789 року скасувала всі ці закони та
викреслила самогубство зі списку злочинів.

У Російській імперії закони щодо суїцидентів також відзначалися
жорстокістю. У цивільному законодавстві вперше згадка про покарання
людини за замах на власне життя зустрічається в Морському статуті Петра
І (1716 рік), який ухвалив, що “того, хто забажає сам себе вбити,
повісити на реї; а якщо хто сам себе вб’є, той і мертвим за ноги
повішений бути має” [8, с. 49]. Згодом, 1845 року, за “Зведенням законів
Російської імперії” суїцидальні спроби були віднесені до злочинів,
вчинених у стані безумства. І лише під тиском передової правової думки
за Кримінальним положенням 1903 року самогубство вже не вважалося
злочином, передбачалося покарання лише за доведення до самогубства [6,
с. 461].

Причиною того, що в цивілізованих країнах Європи було скасовано закони,
які передбачали покарання за самогубство чи замах на нього та позбавляли
суїцидентів традиційних місць та загальноприйнятих обрядів під час
поховання, було нове гуманістичне світобачення епохи Відродження, яке
сприяло зміні релігійних уявлень і визначенню цінності людської
особистості. Людству було потрібно майже тисячу років для того, щоб
навчитися гуманності та людяності – коли британський парламент нарешті
прийняв закон про скасування юридичної відповідальності за здійснення
самогубства та припинив розглядати його як різновид злочину.

Слід зазначити, що негативна оцінка суїциду, яка панувала протягом усієї
історії цивілізації, не змогла запобігти зростанню кількості актів
самознищення. Ні церковний осуд, ні жорстке запобігання суїциду в епоху
Пізнього Середньовіччя – жодна найжорстокіша міра покарання не змогла
припинити поширення цього “чорного феномена”.

Всебічне вивчення феномена суїциду допоможе розробити нові методи
попередження та корекції суїцидальної поведінки. Саме тому поряд із
сучасними методами досліджень в суїцидології мають велике значення
попередні дослідження цієї проблематики.

Література:

1. Гете Й. Г. Страждання молодого Вертера. / Гете В. Г. Твори. – К.:
Дніпро, 1982. – С. 205 – 305.

2. Григорьева Т. П. Красотой Японии рожденный. – М.: Искусство, 1993. –
464 с.

3. Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2 томах. /Сост. Ян
Хин-Шун. – М.: Мысль, 1972.

4. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд: Пер. с фр. Изд. В. А.
Луков. – СПб.: Союз, 1998. – 496 с.

5. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде. /Камю А. Бунтующий человек. –
М.: Политиздат, 1990.

6. Кони А. Ф. Самоубийство в законе и жизни /Кони А. Ф. Собрание
сочинений в 9 томах. Т .4. – М.: Юридическая литература, 1967. – С. 454
– 482.

7. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима /Сост. А. А.
Нейхардт. – М.: Правда, 1990. – 579 с.

8. Малеина М. Н. Уйти достойно //Человек. – 1993, №2. – 47 – 51 с.

9. Мир философии: Книга для чтения. Ч. 2. – М.: Политиздат, 1991. – 624
с.

10. Поснов М. Э. История христианской церкви. – Брюссель, 1994. – 616 с.

11. Смирнов А. Самоубийство и христианский взгляд на жизнь //Сельский
вестник. – Спб. 1914.

12. Спеваковский А. Б. Самураи – военное сословие Японии. – М.: Главная
редакция восточной литературы изд-ва «Наука», 1981. – 169 с.

13. Суицид. Хрестоматия по суицидологии. – К.: А.Л.Д., 1996 – 216 с.

14. Фрейд З. Печаль и меланхолия / в кн. Психология эмоций. Тексты. /
Под ред. В. К. Вилюнаса, Ю. Б. Гиппенрейтер. – М.: Изд-во Моск. Ун-та,
1984. – С. 203 – 212.

15. Читанка з історії філософії. У 6 книгах. Книга 1. Філософія
стародавнього світу. – К.: Довіра, 1992.

16. Чхартишвили Г. Писатели и самоубийство. –М.: Новое литературное
обозрение, 1999. – 567 с.

17. Юм Д. О самоубийстве / Юм. Д. Малые произведения – М.: Канон, 1996.
– С. 180 – 193.

18. http://www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020