.

Специфіка соціокультурного впливу як особливої форми діяння (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
218 2089
Скачать документ

Реферат на тему:

Специфіка соціокультурного впливу як особливої форми діяння

Дослідження феномена діяння (з наголосом на і) однієї особистості на
іншу, здійснюваного в певних соціокультурних умовах, а також самої
особистості – суб’єкта діяння є однією з найактуальніших проблем
соціальної психології. Такі філософи, культурологи і психологи, як М.
Вебер, С. Московичі, К. Юнг, Е. Нойманн, А. Маслоу та інші, поділяють
думку, що цілісність і розвиток соціуму діяння, конструктивне подолання
ним кризових етапів, забезпечуються активністю неординарних індивідів,
що об’єднують навколо себе послідовників та однодумців. Ці індивіди –
лідери, вчителі, інтелектуали, творці – встановлюють і реалізують
культурні канони соціуму, й тим самим здійснюють особистісний вплив на
значні маси людей, що складають єдину соціальну групу, спрямовують їх
уявлення, мислення, вчинки. Вони активно обумовлюють хід соціальних
процесів в групах різного масштабу.

Тема особливо ефективних форм соціокультурного діяння, що проникають в
особистість адресата, має значну соціальну та наукову актуальність, яка
ще очевидніша на фоні їх недостатньої вивченості у вітчизняній
соціальній психології та психології особистості. Відтак проблема
вивчення таких діянь є дуже важливою. Ми схильні вважати, що діяння, які
справляють глибокий вплив на адресата, викликаючи в ньому тривалі й
масштабні ефекти, зокрема, такі, що спонукають такого адресата до
продукування нових соціально цінних культурних змістів, необхідно
вивчати в межах поняття „вплив” (рос. „влияние”).

Інтерпретація впливу як особливої форми діяння заснована на виокремленні
його „специфічних ефектів”. Тут необхідно зазначити, що в сучасних
соціальних і психологічних дослідженнях досить рідко розрізнюють форми
діяння за цією ознакою. Тому часто або „вплив” не виокремлюють серед
інших форм діяння особистості на іншу особистість, або ототожнюють з
діянням у цілому. У зв’язку з цим розглянемо докладніше найтиповіші
погляди на вплив, підкреслимо найважливіші для нас моменти і обґрунтуємо
свій підхід до інтерпретації цієї форми діяння, підкресливши його
соціокультурну природу.

У класичній роботі Ф. Зимбардо і М. Ляйппе „Соціальний вплив” [1]
досліджено такі кореляти соціальних діянь, як переконання,
поступливість, конформність, підпорядкування авторитету, дисонанс,
самоатрибуція, соціальне навчання, обумовлювання, забобони, невербальна
комунікація і підпорогове навіювання. Перераховані різнорідні феномени,
віднесені в дослідженні до способів, технік, ефектів впливу, вказують на
те, що автори не використали строгі теоретичні критерії категоризації
форм діяння, і що в розумінні впливу вони виходять, переважно, з його
ситуаційних форм, які не ведуть до глибоко особистісних результатів для
адресата. Соціальний вплив особистості описано так: “Внесення змін у те,
як інша людина поводиться, почуває себе чи думає про щось” [1, с. 54].

Незважаючи на широту цього визначення, воно, за концепцією авторів,
відсилає до тих ефектів діяння суб’єкта на адресата, що зазвичай
пояснюють у термінах поведінкової психології, і які не пов’язані з
істотними особистісними змінами адресата. Це стосується також досліджень
Ф. Зимардо і С. Мілграма, присвячених властивостям конформізму та
підпорядкування, яких особистість набуває під діянням інших. У них
йдеться про „внутрішні надбання” особистості в результаті діяння іншого,
акцент поставлено не на них, а на техніці маніпуляції поведінкою, яка,
до того ж, не призводить до позитивних ефектів для адресата.

Праць, присвячених соціальному діянню з довготривалими особистісними
ефектами, обмаль у західній психологічній науці. При дослідженні впливу
західна психологічна традиція ототожнює його з соціальним діянням
взагалі, а феномени зовнішнього примусу і набуття особистістю-адресатом
короткочасної чи тривалої залежності від особистості-суб’єкта
розглядають як головні ознаки впливу.

Для вітчизняної психології впливу, в цілому, властива така сама
тенденція: недостатня кількість досліджень, які здійснюють комплексне
моделювання феномена на основі його змістових аспектів, ефектів для
адресата, особистісних передумов впливу з боку суб’єкта. Досліджують
здебільшого „соціально-психологічні механізми впливу” [2], ототожнені із
впливом: прохання, переконання, самопросування, навіювання, зараження,
примушення, критика, маніпуляція [4 – 6]. При цьому частково змішуються
проблеми психології влади та психології впливу. Не побудовано також
психологічної ієрархії форм діяння.

Проте у вітчизняній психології сформульовано низку важливих положень про
вплив. Зокрема, у працях О. Сидоренка введено поняття „конструктивний
вплив”. На думку автора, він має відповідати трьом базовим критеріям: 1)
не руйнувати особистість і відносини тих людей, які беруть участь у
впливі; 2) бути психологічно грамотним, коректним; 3) задовольняти
потреби обох сторін [3]. Коректність трактується як необхідність
враховувати психологічні особливості адресата і ситуації впливу, а також
застосовувати „правильні” [4, с. 23], тобто гуманні, психологічні засоби
впливу. Конструктивний вплив є спрямованим, коректним діянням суб’єкта,
що не руйнує особистості адресата, а сприяє підвищенню його
особистісного статусу. Зрозуміло, що конструктивний вплив повинен
призводити до позитивних ефектів для об’єкта, однак тут передбачено
наявність деструктивного впливу, що може мати негативний ефект для
адресата. Таким чином, вплив є амбівалентним за своєю природою, і
тривалі особистісні ефекти можуть бути однаково позитивними і
негативними для адресата.

У дослідженнях В. Татенка феномен впливу розглянуто з онтологічної точки
зору і визначається стосовно істинно людської форми існування як спосіб
суб’єктно-вчинкового діяння на іншого, як особливу дію, що породжує
подію буття [2]. Автор підкреслює принципову важливість події впливу для
його адресата, який саме у впливі може одержати можливість знайти свою
автентичність чи можливість буття-собою.

Значний інтерес становлять дослідження Г. Ковальова. У його працях
виділено три основні типи психологічних діянь чи впливів (автор також
ототожнює ці два феномени): 1) імперативний, 2) маніпулятивний, 3)
розвиваючий. Перші два типи самоочевидні. Відтак автор найбільше уваги
звертає на третій, який розглядає як найефективніший, називаючи його
„суб’єкт-суб’єктним”. Розвиваючий вплив грунтується на створенні умов,
за яких обидва учасники процесу перебувають в рівноправних та відкритих
взаєминах, де об’єкт впливу одержує статус суб’єкта у ситуації впливу і
право прийняти чи ні діяння. Г. Ковальов вказує на діалогічний характер
взаємодії, її відкритість, що „є головною умовою для реалізації
розвиваючої стратегії психологічного діяння, створює оптимальний фон для
процесів само-розвитку, само-розкриття, само-реалізації” [7, с. 17].

Принциповою для розуміння природи впливу є концептуальна модель
хронотопа, розроблена польським дослідником Я. Рейковським та
використана Г. Ковальовим. Вона побудована на положенні когнітивної
психології, відповідно до якого інформація, що діє на свідомість
індивіда, підлягає інтерпретації відповідно до структури інтелекту,
особливостей когнітивного простору і динаміки життя цього індивіда. Чим
менша психологічна дистанція між інформацією, що діє, та структурою
когнітивних значень індивіда – об’єкта, тим більшою значністю, цінністю,
а, отже, й більшим потенціалом діяння на нього вона володіє. Таким
чином, Г. Ковальов вказує, що розвиваюче діяння засноване на трансляції
особистісного змісту суб’єкта – певної інформації – об’єкту. Саме
внесення певного особистісного змісту можна ототожнити з фактом
розвиваючого діяння.

Тобто, масштаб, глибина і тривалість психологічних змін у випадку
розвиваючого діяння на об’єкт визначаються особистісною здатністю
діючого суб’єкта трансформувати центральні психічні утворення об’єкта
діяння, або тим, наскільки привабливими для особистості адресата
виявились нові координати життєдіяльності. Суб’єкт-суб’єктна природа
відносин між джерелом і адресатом діяння пов’язана з високим ступенем
свободи адресата, і він асимілює нові змісти тільки тоді, коли вони
мають для нього внутрішню цінність.

Незважаючи на досить глибокий аналіз різних типів психологічного діяння,
обґрунтування його як „особистісного” і виділення принципових
особливостей розвиваючого діяння, що обумовлює довгострокові внутрішні
зміни об’єкта, Г. Ковальов, як і більшість дослідників, ототожнює
„діяння” і „вплив”. Ми вважаємо за необхідне виділити вплив як особливу
форму діяння, і пропонуємо розглянути деякі факти етимології поняття в
різних мовах для того, щоб виявити його специфічне змістове наповнення.

Етимологічний аналіз демонструє очевидну близькість значень поняття
„вплив” у різних мовах. У більшості розвинених мов його головне значення
описує процес внесення чогсь іззовні в будь-який об’єкт. Прикладом є
російська мова: слово „влияние” є однокорінним з такими словами, як
„влить”, „вливать”, „вливание”. Морфологічний аналіз дає структуру
„в+лияние”, що вказує одночасно на процес – привнесення чогось і,
одночасно, на напрямок процесу – ззовні усередину. В українській мові
маємо схожу морфологічну структуру слова „в+плив”, що вказує на
етимологічну та смислову спорідненість з аналогічним російським словом.

Англійське слово „in+fluence” також позначає те, що плине, проникає,
процес плину, спрямований ззовні усередину. Цікавою є зміна в
англійській культурі значення цього поняття протягом століть. У ХІV
столітті слово „influence” означало „випущення небесами нематеріальних
флюїдів, що впливають на людство” і „додання, вливання духовної сили”.
До XVI століття поняття частково звузило коло значень і стало означати
„невідчутне діяння одного на іншого”. Це його сучасне значення [8, с.
592]. У французькій та інших романо-германських мовах знаходимо
приблизно ті ж імплікації, обумовлені генетичною близькістю культур, а
також латинською мовою як загальним джерелом запозичень: „influere” (L)
– впадати, вливатися.

Будь-яка мова має власну історію розвитку в умовах специфічної
національної культури, але ми бачимо, що значеннєве навантаження цього
поняття є однорідним. Очевидно, його збереженню сприяв схожий
культурно-історичний і життєвий досвід суб’єктів мовних культур. Це дає
можливість припустити, що психологічним значенням поняття „вплив” у
рамках європейської культури є внесення ззовні у внутрішній світ
індивіда нових психічних змістів, що змінюють його особистість
усвідомлено чи неусвідомлено. Такий висновок суголосний з поглядами Г.
Ковальова і вказує на необхідність використовувати термін „вплив” для
такої форми діяння, бо зрозуміло, що не кожне діяння пов’язане із
внесенням у об’єкт нових змістів, які він свідомо та вільно сприймає.

Отже, вважаємо, що поняття „вплив” можна застосовувати тільки для
обмеженого кола явищ психологічного діяння. Такі його характеристики, як
вільний вибір адресата щодо сприйняття чи несприйняття діяння,
діалогічність та суб’єкт-суб’єктність ситуації діяння, ціннісні ефекти
для особистості адресата, асиміляція особистістю змістів, підвищення
його статусу в результаті діяння, ініціація творчого процесу в адресаті
– в сукупності стосуються тільки „впливу” як особливої форми діяння
особистості на особистість у певному соціокультурному середовищі.

Підкреслюємо, що в процесі впливу, що спричиняє тривалі і масштабні
особистісні ефекти, об’єкт усвідомлено сприймає та вільно асимілює певні
змісти, передані йому суб’єктом. Розглядаючи такий різновид впливу, як
соціокультурний, ми тим самим припускаємо, що ці сприйняті змісти будуть
культурними за змістом і формою. Звідси випливає можливість
соціокультурної „самореалізації” (Г. Ковальов) адресата в творчості (В.
Татенко), що призводить до певних соціокультурних ефектів – як результат
ціннісно-культурних впливів. Згідно з положеннями вітчизняної психології
діяльності, психології детермінації і суб’єкта [9 – 11], адресат отримує
нові можливості практичної реалізації в культурному просторі певної
спільноти. Це відбувається завдяки ролі цінностей, яку вони відіграють у
психологічній структурі діяльності індивіда [9; 12].

Отже, пропонуємо таке визначення соціокультурного впливу: форма діяння,
що характеризується глибинною психологічною дією особистості на
особистість, породжує трансформацію внутрішнього світу адресата
відповідно до системи індивідуальних змістів суб’єкта, що були вільно
сприйняті адресатом як такі, що відповідають цінним соціокультурним
канонам та мають для адресата суб’єктивну привабливість. Водночас робимо
висновок, що саме „соціокультурний вплив” є формою діяння, що може
призвести до значних соціокультурних ефектів як для індивідуального
адресата, так і для його спільноти в цілому.

Таке тлумачення наближає нас до проблеми основ (або передумов)
соціокультурного впливу, які визначають його змістову специфіку.
Вважаємо за доцільне для її вирішення розглянути взаємозв’язки впливу в
системі особистість – соціокультурне середовище – вплив у контексті
теорії детермінації, що дозволяє простежити взаємозв’язки між елементами
системи з будь-якою специфікою. Категорію „детермінація” глибоко
розроблено у вітчизняній психології, зокрема С. Рубінштейном, К.
Абульхановою-Славською, Г. Костюком, О. Максименком, О. Старовойтенко,
Д. Узнадзе. Вони дослідили проблему детермінації психічного, вивчили
форми та рівні детермінації індивідуальної психіки. Психічну діяльність
та її властивості визначено як найважливіші детермінанти індивідуального
життя суб’єкта; внутрішню особистість досліджено як фактор детермінації
психічної і практичної діяльності; індивід виступив фактором
детермінації „інших” у соціальній взаємодії. У контексті цієї теорії
соціокультурний вплив є однією з форм детермінації індивідом іншого чи
інших у певному соціокультурному просторі.

У психологічному мисленні категорія „детермінація” відіграє роль
універсального принципу психічного життя індивідів та його особистісної
організації. Останнім часом у психологічних дослідженнях спостерігається
тенденція до складного, синтетичного розуміння і пояснення детермінації.
Дія детермінант береться не тільки як єдино „причинна”, але й у багатьох
інших формах: як обмеження психіки іншим; як залежність психіки від
іншого; як обумовленість психіки іншим; як вплив іншого на психіку; як
самодетермінація психіки на основі єдності з іншим тощо [13].

Згідно з сучасними поглядами, „інше”, що впливає на психіку, може
належати Абсолюту, космосу, соціуму, культурі, індивідуальному життю,
людському і предметному оточенню індивіда. Дію детермінант вищого рівня
узагальненості, як правило, опосередковано іншими детермінантами,
ближчими до індивідуальної психіки. Перелічені класи детермінант містять
у собі безмежну кількість джерел діяння. До сфери досліджень психології
найчастіше потрапляють дії, що детермінують психіку А саме:

1. Від інших людей, соціальних структур, речей, знаків, сукупної
матеріальної і духовної культури життєдіяльності. Психіка розвивається в
соціумі, у взаємодії з іншими, при участі в колективних формах життя.
Відбувається становлення свідомості і „Я”, оволодіння мовою та здатністю
вивчати чужі і створювати власні тексти, соціалізація особистості як
інтеріоризація змістів духовної культури, репрезентованих у знаках і
символах.

2. Від індивідуального життя, або масиву життєвих ситуацій, дій,
вчинків, досягнень, здійснених і сприйнятих впливів, наслідків подій, що
носять сукупну назву „життєвого шляху” [10].

3. Від стану організму, від психодинаміки, стійких психічних
властивостей і функцій суб’єкта. [13].

Соціокультурний вплив здійснюється насамперед на основі детермінант
першого класу. Однак для визначення його специфіки, як і будь-якої іншої
форми активності, що детермінує, необхідно розглянути проблему його
особистісних детермінант. Така необхідність обумовлена основними
положеннями психології суб’єктності, що походить з теорії детермінації,
відповідно до якої у ролі загального детермінанта психіки в
індивідуальному житті виступає, насамперед, сам носій психіки як активна
особистість – четвертий клас детермінант психіки.

Першоосновою психології суб’єктности стала формула: „Зовнішнє через
внутрішнє”. В рубінштейнівській інтерпретації вона означає, що будь-яке
діяння одного явища стосовно іншого, у тому числі зовнішніх об’єктів на
психіку індивіда, завжди сприймається через внутрішні властивості
об’єкта [14]. На базі цієї концепції було розвинуто тезу про активність
„внутрішньої особистості” у всіх відносинах із зовнішнім світом,
насамперед соціальних. Ці положення дозволяють обґрунтувати
багатопланову особистісну детермінацію життєдіяльності індивіда [11]. З
цього випливає особистісна обумовленість зв’язку джерела
соціокультурного впливу з адресатом, що, своєю чергою, припускає
існування особистісних детермінант соціокультурного впливу. У зв’язку з
цим можна згадати особистісну природу розвиваючого діяння, яку виокремив
Г. Ковальов.

Особистість, що посідає активну позицію у світі, вивчають у сучасній
психології в рамках категорії „суб’єкт”. Під „суб’єктом” розуміють
індивідуальне „Я”, що ініціює діяльність у сукупності своїх психічних
характеристик. Основна особливість суб’єктного підходу полягає в тому,
що індивіда розглядають як того, хто свідомо спрямовує свої дії і
вчинки, тобто є „причиною себе самого”. У дослідженні проблеми діяння,
що детермінує, в аспекті концепції суб’єкта, С. Рубінштейн, К.
Абульханова-Славська, О. Старовойтенко, В. Татенко [9 – 11; 15]
виокремили існування таких корелятів суб’єктності, як самодостатність і
самовизначення, рефлексивність, творчість, усвідомлене ставлення до
свого життєвого шляху, вчинковий характер взаємодії з іншими.

Відповідно до положень психології суб’єкта, рівень розвитку згаданих
властивостей безпосередньо визначає ступінь суб’єктності індивіда, яка
дає можливість усвідомлено і цілеспрямовано керувати будь-якими формами
своєї життєдіяльності та здійснювати їх максимально ефективно [14]. Це
також стосується соціокультурного впливу. Щоб з’ясувати головні аспекти
взаємозв’язку між суб’єктністю і здатністю здійснювати соціокультурний
вплив, необхідно відзначити наступне:

1) Індивід, поза залежністю від ступеня суб’єктності, в кожний момент
свого існування виступає суб’єктом та об’єктом щодо свого оточення. Він
не тільки детермінує світ усім своїм життям, але й піддається його
впливу, що детермінує, і в цьому аспекті суб’єктність індивіда знаходить
вираз у сприйнятті одних і несприйнятті інших детермінант, що діють на
нього, їхньому чіткому розрізненні та виокремленні. Це стає можливим,
насамперед, завдяки вираженій рефлексивності суб’єкта.

2) Для суб’єкта соціокультурної детермінації завдяки цьому стає можливим
сприйняття, вибір, асиміляція і реалізація „чистих”, узагальнених
культурних змістів, властивих цьому соціуму, оскільки виражена
суб’єктність індивіда дозволяє йому „очистити” їх від індивідуальних та
колективних „нашарувань”, і поставитись до них об’єктивно.

3) Отже, у своїй творчості, адресованій іншому, такий індивід ефективно
реалізує ці змісти і пропонує адресатові своєї творчості доступ до
загальних змістів культури, незначною мірою „переломлених”
індивідуальною свідомістю суб’єкта в процесі їхньої символізації.
(Створення тексту, образу, символу тощо, що встановлюють зв’язки між
індивідуальними свідомостями в процесі соціальної взаємодії).

З огляду на те, що адресат впливу теж реалізує вибіркове ставлення до
світу, яке повністю реалізується завдяки суб’єкт-суб’єктній природі
впливу, вважаємо, що тільки за умови суб’єктивно сприйнятої чи
об’єктивно підтвердженої „чистоти”, привабливості культурних змістів,
переданих у процесі соціальної взаємодії, можна говорити про можливість
впливу, який припускає максимальний ступінь волі й усвідомленості з боку
адресата. Тому соціокультурне діяння у формі впливу, що призводить до
тривалих і масштабних ефектів для адресата, виявляється найбільш
„сенситивним” до особистісних особливостей джерела впливу, які
визначають ступінь його суб’єктності, що виявляється, зокрема, у
контрольованості та ефективності будь-якої діяльності.

Цей висновок суголосний з поглядами на вплив В. Татенка. У своїх
дослідженнях він підкреслював, що тільки у взаємодії з автономним,
самодостатнім суб’єктом, який вільно здійснює вчинки, розвивається за
своїми законами, можна сподіватися на власний автентичний розвиток та
набуття суб’єктності [3]. Інші форми діяння, пов’язані, наприклад, з
примусом, переконанням, маніпуляцією, менше залежать від суб’єктності
джерела діяння та не припускають ціннісно обумовлених, тривалих ефектів
у адресата, не призводять до виникнення нового суб’єкта соціокультурного
процесу.

Отже будь-яке психологічне дослідження впливу, зокрема
–соціокультурного, повинне враховувати його особистісну специфіку, і,
очевидно, детальне вивчення особистості суб’єктів впливу в контексті
психології суб’єкта дозволить розкрити справжню змістову специфіку
впливу як форми соціокультурного діяння.

Визначення особистісних основ соціокультурного впливу видатного
індивіда, одного з найефективніших шляхів здійснення соціокультурної
детермінації, може стати важливим кроком на шляху до розробки методів
прогнозування та розвитку потенціалу майбутніх суб’єктів культурного
впливу як перспективної еліти суспільства. Вивчення особливостей впливу
також може стати основою для створення комплексних високоефективних
методів позитивного індивідуального розвиваючого діяння на соціальні
групи різного масштабу, оскільки лише конкретний індивід з відповідними
особистісними властивостями може стати його джерелом.

Література:

1. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние: Пер. с англ. – СПб.:
Питер, 2000. – 448 с.

2. Татенко В. О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наукові
студії із соціальної та політичної психології: Зб. статей. – К.:
Видавництво „Сталь”, 2000. – Вип. 3 (6). – С. 3 – 18.

3. Татенко В. О. До проблеми автентичності людського буття: вчинкова
парадигма / Розвиток педагогічної і психол. наук в Україні 1992 – 2002.
Зб. наук. праць до 10-річчя АПН України / Академія педагогічних наук
України. – Ч. 1. – Харків: „ОВС”, 2002.

4. Сидоренко Е. В. Тренинг влияния и противостояния влиянию: Авторская
концепция. – СПб.: Речь, 2001. – 255 с.

5. Доценко Е. Л. Психология манипуляции: Феномены. Механизмы и защита. –
М.: Изд. МГУ, 1996. – 342 с.

6. Трусов В. П. Психология межличностного влияния и оценивания. – Л.:
Изд-во ЛГУ, 1984. – 43 с.

7. Ковалев Г. А. Психология воздействия: теория, методология, практика:
Автореф. дис…. д-ра психол. наук: 19.00.01 / НИИ общ. и пед. психол. –
М., 1991. – 51 с.

8. Webster’s New Collegiate Dictionary. – Springfield, Massachusetts:
G&C Merrriam Company, 2003. – 1536 p.

9. Рубинштейн С. Л. Человек и мир. – М.: Наука, 1997. – 189 с.

10. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991. – 299
с.

11. Старовойтенко Е. Б. Жизненные отношения личности: модели
психологического развития. – К.: Лыбидь, 1992. – 216 с.

12. Каган М. С. Философская теория ценности. – СПб.: Петрополис, 1997. –
204 с.

13. Старовойтенко Е. Б. Введение в гуманитарную психологию. – К.: МП
Леся, 1996. – 80 с.

14. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Человек и мир. – М. и др.: Питер,
2003. – 508 с.

15. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. – К.: Издательский
центр „Просвита”, 1996. – 404 с.

16. Старовойтенко О. Специфіка соціокультурного впливу як особливої
форми дiяння // Соціальна психологія. – 2004. – № 3 (5). – C.110-118

17. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020