.

Економічне і соціально-політичне становище Англії у міжвоєнний період (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3260
Скачать документ

Реферат на тему:

Економічне і соціально-політичне становище Англії у міжвоєнний період

Усі післявоєнні процеси, що відбувалися в країні у міжвоєнний період,
проходили в конституційних межах традиційного парламентаризму.
Країна-переможниця мала свої проблеми: промислове виробництво
скоротилося на 20%, експорт продукції упав удвічі. Державний борг зріс в
10 разів. Англія стала фінансовим боржником США, заборгувавши їм 5,5
млрд. дол. Спад виробництва призвів до зростання безробіття, особливо у
суднобудівній і вугільній промисловості.

Війна Англії коштувала великих людських жертв: 747,7 тис. англійських
солдатів було вбито, 1,693 тис було поранено. Життєвий рівень
англійських трудящих за час війни понизився, що було причиною
загострення класових суперечностей в країні. У 1918 р. у страйковій
боротьбі взяло участь понад 1 млн. робітників.

Війна викликала значні зміни у становищі політичних партій Англії.
Ліберальна партія втрачала свої політичні позиції. Одна частина її
прихильників (велика буржуазія) перейшла до Консервативної партії, інша
– (робітники) до Лейбористської партії.

Війна завдала сильного удару по позиціях Англії в колоніях.
Національно-визвольний рух в Єгипті, Індії значно зріс.

До позитивних наслідків війни для Англії слід віднести зростання
виробництва сільгосппродукції, піднесення таких нових галузей
промисловості, як авіаційна, автомобільна, хімічна. Прибутки англійських
монополій за час війни збільшилися на 4 млрд. фунтів стерлінгів. До
плюсів у повоєнній Англії слід додати послаблення Німеччини і надія на
одержання від неї значних репарацій.

Перша світова війна та її наслідки спонукали буржуазію Англії до наступу
на позиції робітничого класу, стати на шлях погіршення умов його праці.
З її точки зору це був єдиний шлях для зниження собівартості промислової
продукції і піднесення її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.
Суттєвими кроками для вирішення цієї проблеми було об’єднання
англійського капіталу у Федерацію британської промисловості (в її рядах
було 18 тис. великих фірм), а також об’єднання дій двох буржуазних
політичних партій, їх курс на утворення коаліційного уряду, що було
принципово новим в політичному житті Англії.

У грудні 1918 р. в Англії відбулися чергові парламентські вибори. Їх
називали вибори “хакі”, так як в Англії ще не було відмінено військовий
стан. Ліберально-консервативна коаліція виступила на них з програмою
економічної і соціальної реконструкції, мета якої, за словами
Д.Ллойд-Джорджа, полягала в тому, щоб “зробити Англію гідною героїв, які
поверталися з полів битв”.

За результатами виборів коаліція одержала 484 депутатських місць із 707.
Причому консерватори одержали 338 мандатів. Це свідчило, що Ліберальна
партія, яка була при владі майже 100 років, втратила свою політичну
вагу. Новим елементом в політичному житті Англії була активізація
політичної боротьби Лейбористської партії. Після закінчення війни в її
рядах було уже 3,5 млн. членів. В своєму статуті 1918 р. записала, що
буде вести боротьбу за утвердження в Англії суспільної власності на
засоби виробництва та найсправедливішого розподілу результатів праці
серед працюючих.

В її передвиборній програмі була висунута ідея націоналізації землі,
вугільної промисловості, залізничного транспорту, електроенергетики,
військової промисловості. Передбачалось змінити податкове законодавство
так, щоб примусити багатих платити більше податків. В політичній області
передбачалось введення загального виборчого права і ліквідація Палати
лордів.

За лейбористів на парламентських виборах 1918 р. проголосувало 2,5 млн.
виборців (22% від загального їх числа). За результатами виборів 10 січня
1919 р. був сформований коаліційний уряд лібералів з консерваторами. На
чолі уряду зостався Д.Ллойд-Джордж. Представники консерваторів О.
Чемберлен і лорд Керзон зайняли посади міністра фінансів і міністра
закордонних справ.

Весною 1920 р. з армії було демобілізовано 3,5 млн. солдатів і моряків.
Більшість з них поповнила ряди безробітних. Уряд видавав їм певну
грошову допомогу.

Літом 1920 р. в Англії наступила економічна криза. Промислове
виробництво на початок 1921 р. скоротилося майже на 40%. Експорт – на
44,6%. Матеріальне становище робітників погіршилось. Саме в цей час була
утворена Комуністична партія Англії. В авангарді страйкової боротьби
були гірники Англії.

Уряд Д.Ллойд-Джорджа бачив вихід з кризи за рахунок повернення власникам
націоналізованих шахт. І таке рішення урядом було прийняте 22 березня
1921 р. Власники шахт у свою чергу прийняли рішення про скорочення з 1
квітня 1921 р. зарплати шахтарям на 30%. 1 квітня 1921 р. шахтарі Англії
розпочали страйк протесту проти скорочення їм зарплати. У м. Глазго
страйкарі підняли червоний прапор над ратушею. Їх партнери по боротьбі –
транспортники і залізничники – в останній момент відмовилися їх
підтримати. Цей факт увійшов в історію англійського робітничого руху як
“чорна п’ятниця”.

Поразка гірників (вони припинили страйк в кінці червня 1921 р.)
розчистила шлях буржуазії для наступу на інші загони робітничого класу.
На початку 1922 р. 6-ти млн. робітників була знижена зарплата. Уряд
запровадив закон про надзвичайні повноваження. Згідно цього закону уряд
дістав право на використання проти страйкарів збройних сил, що і було
невдовзі реалізовано. На 1922 р. буржуазія досягла свого успіху на
“внутрішньому” фронті. Робітничий рух пішов на спад. Лейбористська
партія втратила 1/3 свого складу.

У 1922 р. розпалася урядова коаліція лібералів і консерваторів.
Формальним приводом було різне бачення щодо майбутнього англо-російських
відносин. Уряд Д.Ллойд-Джорджа пішов у відставку. Парламент був
розпущений і призначені нові вибори.

Вибори до парламенту відбулися 15 листопада 1922 р. і принесли перемогу
консерваторам (347 із 607 місць) Лейбористи здобули на виборах 142 місця
і таким чином зайняли друге місце серед політичних партій у парламенті.
Уряд консерваторів очолив Е. Бонар Лоу (з 1923 р. – С. Болдуін). Мета
уряду консерваторів полягала в тому, щоб стабілізувати економічне
становище у країні, зміцнити позиції англійського капіталу на світовому
ринку. Засобом досягнення цих цілей стала політика протекціонізму (до
цього часу була політика свободи торгівлі). Це була ознака послаблення
позицій Англії.

Для проведення в життя нового курсу економічної політики консерваторам
необхідно було мати в парламенті кваліфіковану більшість. З цією метою
вони розпустили парламент і призначили дострокові вибори.

6 грудня 1923 р. вибори до парламенту відбулися. Консерватори потерпіли
поразку , втратили від попереднього числа 88 мандатів. Консерватори,
однак, мали відносну більшість у парламенті (258 депутатів), якої було
недостатньо для вирішення кардинального питання, а саме: про перехід
країни на шлях протекціонізму і відмови від визнання принципу свободи
торгівлі.

Успіху на виборах досягла Лейбористська партія. Вона одержала 155 місць
у парламенті. Її програма передбачала введення мінімуму зарплати,
проведення реформи податкової системи, боротьбу з безробіттям та ін.
Лейбористи обіцяли встановити дипломатичні відносини з радянською
Росією. Зауважимо, що на цей раз в їх програмі була відсутня вимога
націоналізації. Буржуазії вони обіцяли не допустити в Англії революції
та насилля.

22 січня 1924 р. в Англії був утворений перший лейбористський уряд. Його
очолив лідер партії Р. Макдональд. Він же обійняв посаду міністра
закордонних справ. Для заспокоєння крупної буржуазії до лейбористського
уряду було включено і ряд лордів.

Вперше за всю історію парламентаризму Англії уряд очолювали ліберали і
консерватори. Двопартійна система надломилася. З цих пір починає
складатися партнерство консерваторів і лейбористів.

У Лейбористській партії розпочалися дискусії щодо пошуку політичного
курсу. Ліві лейбористи пропонували взяти курс на реалізацію
передвиборної програми. Це неминуче призвело б до вияву недовіри з боку
консерваторів і лібералів і розпуску парламенту. Друга частина
лейбористів виступала за поступовість і поміркованість у соціальних
перетвореннях. У цілому ж і ліві і помірковані лейбористи швидко
призвичаїлися до переваг бути при владі.

За недовгий період свого існування, з 23 січня до 8 листопада 1924 р.,
перший лейбористський уряд все-таки збільшив субсидії на житлове
будівництво, підвищив розміри пенсії за старістю і допомоги по
безробіттю, понизив акцизні збори на чай, цукор та ін. Робітники
вимагали від уряду реалізації передвиборної програми в повному обсязі,
особливо щодо введення податку на капітал. Свої вимоги вони підкріпляли
масовими страйками. Лейбористський уряд засуджував організаторів
страйків, пропонував ввести для боротьби зі страйками закон про
надзвичайні повноваження.

Політичний ресурс лейбористського уряду Макдональда швидко вичерпався.
Натиск з боку робітників і з боку буржуазії, яка вимагала приборкати
робітничий рух, був таким, що уже 8 жовтня 1924 р., тобто менше як через
8 місяців свого існування, уряд пішов у відставку.

29 жовтня 1924 р. відбулися дострокові парламентські вибори в Англії. На
цей раз перемогу здобули консерватори, одержавши 413 депутатських місць.
Це уже була кваліфікована більшість. Ліберали мали 42 місця, лейбористи
– 152.

Успіхові консерваторів значною мірою сприяв опублікований напередодні в
газетах “лист Комінтерну”, який неначебто закликав англійських
робітників до “збройного повстання” з метою підготовки до повалення
влади буржуазії.

Новий уряд очолив лідер консерваторів С. Болдуін. З 1924 р. економічне
становище в Англії стало покращуватися. Уже в кінці 1923 р. був
відновлений золотий стандарт фунта стерлінгів і відновлений обмін
банкнот на золото. Однак на світових ринках промислова продукція Англії
через високі на неї ціни все ще слабо конкурувала з американською і
німецькою продукцією. Голова уряду С. Болдуін для зміцнення (тобто
здешевлення) англійської продукції ставить питання про подальше
зменшення зарплати робітників, аби “поставити нашу промисловість на
ноги”.

Найбільша проблема для уряду постала у вуглевидобувній галузі. Власники
копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і
підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського
вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на зарплату шахтарям.
Власники копалень обрали другий шлях, заявивши про скорочення зарплати
шахтарів в окремих районах від 15 до 50%. У разі відмови шахтарями
прийняти ці умови власники погрожували оголосити з 1 серпня 1925 р.
загальний локаут.

У відповідь профспілка гірників знову, як і в 1921 р. уклала угоду з
транспортниками і залізничниками про спільні дії. До них приєднались
машинобудівники. Підтримала гірників і Генеральна рада Британського
конгресу тред-юніонів.

31 липня 1925 р. (напередодні загального локауту) розпочався страйк
гірників і транспортників. Застрайкувало приблизно 3 млн. робітників.
Уряд С. Болдуіна пішов на поступки, виділив 24 млн. фунтів для
збереження шахтарям попереднього рівня зарплати упродовж 9 місяців. День
31 липня 1925 р. увійшов в історію англійського робітничого руху як
“червона п’ятниця”.

Уряд відступив, але підготовчу роботу по розгрому страйкарів посилив.
Перш за все, в засобах масової інформації поширювалась думка, що усім
важко і всі повинні терпіти “ради загального блага”. Мали місце
звинувачення шахтарів, що вони одержують підвищену зарплату за “рахунок
суспільства”. Мала місце підготовка штрейкбрехерів (всього 75 тис.
чол.), які повинні були замінити страйкарів на їх робочих місцях. Був
створений також п’ятимісячний запас вугілля. 30 квітня 1926 р. уряд
спеціальним рішенням увів надзвичайний стан у країні.

Шахтарі з свого боку також рішуче готувалися до страйку. Ідея загального
страйку набула небаченої популярності.

Власники шахт оголосили про початок локауту з 1 травня 1926 р.
Генеральна рада тред-юніонів і Лейбористська партія намагались дійти
компромісу. Однак це уже було неможливо. 4 травня 1926 р. в Англії
розпочався загальний страйк. У ньому брали участь понад 4 млн.
робітників. Оцінки цього явища в англійському суспільстві були
протилежними. Уряд кваліфікував його як початок революції і
громадянської війни. Лейбористи і профспілки – як звичайний трудовий
конфлікт. Досить активно в ході страйку виступили комуністи. З їх боку
лунали заклики до переведення страйку “в боротьбу за завоювання
пролетаріатом державної влади”. Такі заклики не знаходили суттєвої
підтримки у робітників, але серйозно турбували Генеральну раду. Уряд С.
Болдуіна використовував ці факти для дискредитації страйку та його
керівників.

12 травня 1926 р. Генеральна рада заявила про припинення загального
страйку, мотивуючи це тим, що шахтарі немов би уже домоглись успіху у
своїй боротьбі. Розлад у ряди страйкарів було внесено. Одні припинили
страйк, інші – продовжували страйкувати.

Уряд перейшов у наступ, перш за все, проти активних учасників страйку,
почалися масові звільнення їх з роботи. У повну бойову готовність були
приведені збройні сили. 11 травня 1926 р. Верховний суд визнав страйк
незаконним. Окремі групи страйкарів трималися аж до грудня 1926 р. Однак
їх боротьба була уже приречена на поразку. Загальний страйк 1926 р. став
найбільш крупним класовим зіткненням в Англії за усі післявоєнні роки.

Свою перемогу над страйкарями уряд прирівнював до перемоги над
Німеччиною у Першій світовій війні. У страйку взяло участь 40% всього
населення країни, не працювали 99% залізниць, метро, не виходили газети.
І, не дивлячись на це, робітники не вибороли в уряду нічого.

Після поразки страйку в Англії настав період різкого посилення
консервативних сил. Уже в 1927 р. парламент прийняв закон “Про
промислові конфлікти і тред-юніони”. Згідно цього закону участь у
страйку прирівнювалась до злочину. Разом з тим Генеральна рада
тред-юніонів звернулась до підприємців з пропозицією “спільними
зусиллями сприяти підвищенню конкурентної сили британської індустрії на
світових ринках”.

Цю ідею підтримав мільйонер А. Монд. Співпраця профспілок і роботодавців
у проведенні раціоналізації промислового виробництва одержала назву
“мондизму”. Це і було реалізацією політики соціального партнерства в
Англії. Проте результати її були слабкими. З 1926-1929 рр. частка Англії
у промисловій продукції капіталістичного світу скоротилась з 14,8% до
9,8%. Доля США відповідно зросла з 37,9% до 44,1%.

На чергових виборах до парламенту 30 травня 1929 р. перемогу одержали
лейбористи. Вони здобули 287 мандатів, консерватори – 260, ліберали –
59. Результати виборів означали, що Ліберальна партія остаточно втратила
всяке політичне значення. Ідеї лібералізму про вільну торгівлю, свободу
підприємницької діяльності не були актуальними. Монополістичний
капіталізм ґрунтувався на дещо інших засадах.

Другий лейбористський уряд знову очолив Р. Макдональд (уряд працював з
28 червня 1929 – серпень 1931 р.). Лейбористи мали намір підвищувати
зарплату працюючим, відмінити антипрофспілковий закон і ін. Одразу ж
було утворено міністерство по боротьбі з безробіттям. Його очолив один
із лідерів Лейбористської партії Томас.

У 1930 р. Великобританія вступила в економічну кризу, яка продовжувалась
до середини 1932 р. Об’єм промислового виробництва скоротився до 82,5%
порівняно з 1929 р. У 1931 р. число безробітних сягнуло 3 млн. чол.
Видобуток вугілля впав з 258 до 208 млн. т у 1933 р., чавуну – з 7,5 до
3,5 млн. т (як 70 років тому), суднобудування – з 1,522 тис. т до 133
тис. т.

В умовах всеосяжної економічної кризи лейбористи не могли виконати своєї
передвиборної програми. Навпаки, була знижена зарплата робітників,
зменшена допомога по безробіттю, не був відновлений 7 годинний робочий
день для шахтарів, зберігався антипрофспілковий закон від 1927 р. Все це
підірвало довіру виборців до лейбористів. Ситуація для лейбористів ще
більше ускладнилась після прийняття урядом у 1931 р. закону про аномалії
(про позбавлення допомоги безробітним одруженим жінкам). Розпочалися
страйки, голодні походи безробітних та ін. Зросла недовіра до фунта
із-за послаблення його ваги, мав місце посилений процес відпливу
капіталів у США. 23 серпня другий лейбористський уряд пішов у відставку.

24 серпня 1931 р. лідер лейбористів Р. Макдональд сформував новий
“Національний уряд” з консерваторів, лібералів і націонал-лейбористів
(за це Макдональд був виключений з Лейбористської партії). Внутрішня
політика коаліційного уряду полягала в подальшому згортанні соціальних
програм. Була скорочена допомога по безробіттю на 10%, введені
заощадження на утримання уряду, королівської сім’ї. Зарплата прем’єра
була скорочена на 20%, королівські витрати – на 10%.

Восени 1931 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Коаліція із
консерваторів і лібералів одержала 472 мандати проти 46 у лейбористів.
Наступ на соціальні здобутки робітників посилився. Одразу ж був
прийнятий закон про неправильну видачу страхових сум по безробіттю,
закон про перевірку нужденності (в народі його називали: про перевірку
холодильників).

На цьому етапі робітничий рух в Англії мав такі ознаки, як масовість
учасників демонстрацій, зіткнення демонстрантів з поліцією, вимоги
робітників про негайну відміну закону про перевірку бідних, про аномалії
(одружені жінки на свою підтримку зібрали 1 млн. підписів).
Кульмінаційним моментом у боротьбі робітників за свої права був похід
голодних на Лондон в 1932 р.

Із середини 1932 р. англійська економіка почала повільно виходити з
кризи. У 1934 р. обсяг промислового виробництва досяг рівня 1929 р. При
цьому значно швидшими темпами зростали нові галузі англійської економіки
(авіаційна, хімічна, автомобільна, електромашинобудівна). Інтенсивно
велось житлове будівництво. Посилено розвивалась воєнна промисловість.
Старі галузі промисловості, такі як вугільна, суднобудівна і текстильна,
перебували в стані занепаду. Збереглося на рівні кризових років і
безробіття.

Дві причини сприяли пожвавленню в англійській промисловості – посилений
розвиток воєнної галузі промисловості і протекціонізм. До того ж світові
ціни на продовольство і сировину, які становили основні статті
англійського імпорту, були досить високими.

На цей час у Німеччині до влади прийшли фашисти. Була політичною
активізація фашистської політичної течії в Англії навколо “Британського
союзу фашистів” (утворений в 1922 р.). Його керівником був О. Мослі,
мільйонер, колишній міністр у лейбористському уряді в 1929-1932 рр.
Програма англійських фашистів передбачала боротьбу проти демократії,
придушення робітничого руху, підготовку війни проти СРСР. Однак фашизм в
Англії не одержав суттєвої підтримки з боку суспільства, і вже на 1937
р. діяльність фашистів практично була згорнута.

Національний уряд Англії жорстко контролював внутрішню політичну
ситуацію, карні органи йшли на обмеження свободи слова, зборів та ін. У
1934 р. був прийнятий закон про підбурювання до невдоволення (закон про
заколот). Поліції надавалось право на проведення обшуків ї конфіскацію
літератури. При виявленні соціалістичної літератури людина могла бути
ув’язнена на 2 роки.

У березні 1933 р. Компартія Англії опублікувала маніфест, звернений до
лейбористів, профспілок з пропозицією спільно виступити на підтримку
боротьби німецького та австрійського робітничого класу проти
коаліційного уряду і наступу підприємців на права англійських
робітників. Лейбористи відхилили цю пропозицію комуністів.

У роки кризи й особливо по її завершенні робітничий клас Англії вів
боротьбу за покращення свого життєвого рівня. Дрібні страйки, голодні
походи – все це було реальністю того часу. У результаті уряд пішов на
поступки, і допомога по безробіттю була збільшена.

У 1935 р. Генеральна рада профспілок розіслала місцевим профспілкам
циркуляри, згідно яких комуністам заборонялось бути обраними на
профспілкові посади. Ці циркуляри англійські робітники назвали “чорними
циркулярами”.

У середині 30-х років в Англії розгорнувся рух проти війни. У 1935 р.
був проведений плебісцит, в якому взяли участь 11,5 млн. чол. Переважна
більшість учасників плебісциту надала свої голоси за колективну безпеку
і дійові санкції проти агресорів. Саме це вплинуло на зміну політичного
керівництва. Макдональд уже був не потрібний консерваторам. У травні
1935 р. прем’єром став С. Болдуін. На посаду міністра закордонних справ
було призначено С.Хора (замість Д.Саймона), міністром у справах Ліги
Націй був призначений А. Іден.

У листопаді 1935 р. в Англії відбулися чергові вибори до парламенту.
Консерватори здобули перемогу, отримали 387 місць, лейбористи – 154.
Вперше в історії англійського парламентаризму депутатом був обраний
комуніст У. Галахер.

У 1936 р. Компартія Англії виступила з пропозицією про вступ у
Лейбористську партію на правах одного із її колективних членів. Цю
пропозицію підтримали 1200 різних організацій. Керівництво лейбористів
відхилило цю пропозицію комуністів. Усупереч протидії лідерів
Лейбористської партії зростав рух за єдність робітничого класу. Особливо
це було помітно під час громадянської війни в Іспанії. На боці
республіканців воювали 1500 англійців, 533 із них загинули в боях з
фашистами.

Антивоєнні настрої в англійському суспільстві були такими потужними, що
в 1937 р. прем’єр С. Болдуїн, якого звинувачували в потуранні агресорам,
пішов у відставку. Прем’єром став. Чемберлен, міністром закордонних
справ – Галіфакс. У внутрішній, власне як і в зовнішній політиці, все
осталося без змін.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020