Реферат на тему:
Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях (ЗУНР)
Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія
почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до
того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього
падіння Російської імперії.
18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських
діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська
Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського
парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила
резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до
складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про
об’єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УН Ради 31
жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським.
Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до
українського населення Галичини говорилося про утворення нової
Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській
Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була
створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в
Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав
військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність
Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські
підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення.
Розпочалася польсько-українська війна 1918-1919 рр., в якій поляки та
українці боролися за життєвий простір, за визначення кордонів своїх
держав, які зароджувалися на розвалинах Австро-Угорської імперії. Маючи
чисельну перевагу, краще озброєнні, очолювані достатньою кількістю
офіцерів (в українців відчувався гострий дефіцит не лише озброєння, але
й командних кадрів) польські війська досить швидко опанували ситуацію і
розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд – Державний
секретаріат на чолі з К. Левицьким. 13 листопада був виданий Тимчасовий
закон про державну самостійність українських земель колишньої
Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу
Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної
держави став голова УН Ради Є. Петрушевич.
Петрушевич Євген Омелянович (1863–1940 рр.) – український
громадсько-політичний діяч, президент і диктатор Західно-Української
Народної Республіки. Народився в м. Бузьку на Львівщині в сім’ї
священика. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Доктор
права. У 1907–1918 рр. – посол до австрійського парламенту, заступник
голови, а в 1917–1918 рр.– голова Української Парламентарної
Репрезентації. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної
ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини
Української держави (ЗУНР). 4 січня 1919 р. обраний у Станіславові
(тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Українсько Національної
Раді (фактично – Президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р.
Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві
став членом Директорії УНР. 9 червня 1919 р. у зв’язку з критичним
становищем назначений Українською національною радою Диктатором ЗО УНР
(ЗУНР). Після поразки УГА в українсько-польській війні переїхав спочатку
до Кам’янця-Подільського на територію Наддніпрянської України, а в
листопаді 1919 р. – до Відня, де сформував екзильний уряд ЗУНР і вів
дипломатичну боротьбу за її відновлення. Цей уряд припинив свою
діяльність після рішення Ради послів країн Антанти (14 березня 1923 р.)
про передачу Галичини до складу Польщі. До кінця свого життя перебував в
еміграції в Берліні, де і помер.Похований на римо-католицькому цвинтарі.
ЗУНР проголошувалась на території західноукраїнських земель: 70 тис. кв.
км з населенням близько 6 млн. осіб (фактично влада ЗУНР поширювалась на
територіях 40 тис. кв. км з населенням 4 млн. осіб). Адже в другій
половині листопада 1918 р. із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою
владу, 10 – контролювали польські війська. Проте і в цих складних умовах
війни за виживання, уряд ЗУНР робив усе можливе для забезпечення
нормального життя місцевого населення, розбудови демократичної держави,
створення боєздатної армії (УГА), державних органів і громадського
самоврядування. Було прийнято закон про мови (українська мова стала
державною), місцеву адміністрацію, реформування освіти та земельну
реформу тощо.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною.
20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських
військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське
командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до
Тернополя, а з початку 1919 р. – до Станіслава. Не кращим було становище
в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у
Чернівцях заявили про возз’єднання із ЗУНР. На заваді постала Румунія,
війська якої 6 листопада окупували Буковину.
У січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі
проголосила об’єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. Важливою подією на
цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між
Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і
ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійському майдані
22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою
автономією, збройні сили обох держав об’єднувались, усім громадянам
гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак,
залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час,
його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і
залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.
Не допомогла Злука вистояти і ЗУНР в боротьбі проти польської агресії,
адже УНР в 1919 р. сама була на грані катастрофи, а тому не могла
суттєво їй допомогти. Тим більше, що країни Антанти зробили ставку на
Польщу (як адепт проти більшовицької загрози) і всіляко їй допомагали. З
метою послаблення наступального потенціалу УГА, країни Антанти під
прикриттям лозунгу припинення польсько-української війни, періодично
засилали до Галичини спеціальні місії ( генерала Ж. Бартелемі, генерала
Л. Бота та ін.), які давали можливість полякам перегрупувати сили та
зміцнити свою армію.
В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було
одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки
скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли
новоприбулі польські дивізії (80-тисячна армія генерала Й. Галлера,
створена і споряджена Францією і США в основному із
військовополонених-поляків з колишніх німецької та австро-угорської
армій), і українські війська вимушені були відступити. У червні УГА було
відкинуто до р. Збруч. 16–18 липня 1919 р. Її формування перейшли р.
Збруч на територію УНР і Східна Галичина опинилася під польською
окупацією.
При цьому слід мати на увазі, що ще 25 червня 1919 р. Рада Міністрів
закордонних справ країн-учасниць Паризької мирної конференції дала
дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину і Західну Волинь.
Отже, хоч на уламках Австро-Угорської імперії й утворилась ЗУНР, проте
проіснувала вона лише 8 місяців. З самого виникнення вона зіткнулася з
претензіями на західноукраїнські землі агресивних сусідів, особливо Речі
Посполитої та міжнародним невизнанням. За цих обставин проголошення
об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого
політичного кута і вистояти у складних тогочасних умовах. Проте під
ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР втрачає контроль
над власною територією.
І все ж, за відносно короткий період свого існування (1918–1919 рр.)
ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння
загальнодержавних українських інтересів. Представники ЗУНР намагалися,
хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері
зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство, уряд
диктатора ЗУНР Є. Петрушевича в екзилі вели напружену боротьбу за право
на незалежність держави західних українців на Празькій мирній
конференції, добивалися її визнання країнами Антанти і США, але
безрезультатно.
Рекомендована література
Беспечний Т. А., Букреева Т. Т. Нестор Махно. Правда и легенды. –
Донецк, 1996.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Кн. 1, 2. –
К., 1994.
Блакитний Кость. – Отаман Степової дивізії: Збірник документів і
спогадів. – К., 1997.
Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. –
К., 1992.
Верстюк В. Ф. Махновщина. – К., 1992.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997.
Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900–1925
рр). – Дніпродзержинськ, 1997.
Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. – К., 1990.
Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – С. 5–120.
Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994.
Голубко Б. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918. Утворення
та боротьба за державу. – Львів, 1997.
Горак В. С. Зліт і падіння Директорії // УІЖ. – 1995. – № 4.
Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // УІЖ. – 1994. – № 1.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991. – С. 3–54; 71–93.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С.
225–239.
Михайло Грушевський – погляд із сьогодення. Наукові записки ТДПІ. Серія:
історія. Вип. V. – Тернопіль, 1997. – 279 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
