.

Основні фактори суспільного виробництва та їхня взаємодія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3525
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні фактори суспільного виробництва та їхня взаємодія

Вивчення причин виникнення та розробки механізмів запобігання сучасній
глобальній екологічній кризі вимагає ґрунтовного аналізу основних
закономірностей розвитку системи «суспільство-природа». Як уже
зазначалось, зрозуміти їх неможливо лише знаючи закони розвитку окремо
суспільства і окремо природи, але і без таких знань вирішення проблеми
кризового стану у взаємовідносинах людини і оточуючого природного
середовища є також неможливим.

Система «суспільство-природа» складається з двох основних компонентів.
Тривалий час людство вважало себе господарем і царем природи,
розглядаючії її як дещо другорядне щодо суспільства. Уявлення про
природу у своєму розвитку пройшли досить довгий та складний шлях. І
сьогодні синонімом цього терміну часто виступають поняття «все суще»,
«матерія», «світ», «Всесвіт», «космос» і т. ін. Але в такому розумінні
втрачають сенс широко використовувані сучасними засобами масової
інформації висловлювання про «знищення природи», необхідність її
захисту. Адже природу як матерію чи Всесвіт, знищити принципово
неможливо. Проте з’являється сенс у твердженні про те, що якщо ми такими
темпами будемо нищити та забруднювати природу, то через ЗО років
залишиться одна природа. Нас в ній не буде.

Соціальна екологія використовує поняття природа як в широкому (вище
наведені приклади) так і у вузькому тлумаченні. В останньому випадку під
природою розуміється сукупність об’єктивних, природних (тобто не
штучних, не створених людиною) умов існування людини як біологічного
організму. Іноді це називають «першою природою», на відміну від
створеної в процесі людської діяльності «другої».

Людина, людське суспільство є невід’ємною частиною природи, однією з її
підсистем, яка, однак, має таку специфіку, яка дозволяє їй, в той же
час, виступати як рівноправний контрагент природної системи в цілому.
Саме особливості організації людського суспільства визначають специфіку
його взаємовідносин з оточуючим природним середовищем. На кінець XX ст.
людство накопичило достатньо знань, творчого потенціалу і досягло такого
рівня потужності сукупної продуктивної сили, коли з всією очевидністю
постає питання про заміну пануючих в суспільстві принципів організації
діяльності на нові, адекватні тій глобальній екологічній ситуації, ідо
склалась, та накопиченим знанням як про саме суспільство, так і про його
місце в природі.

Одним з найважливіших вихідних пунктів для теоретичного розв’язання
даної проблеми є визнання нерозривної єдності суспільства та природи. Як
відзначав визначний російський філософ Г.С.Батіщев, для того щоб
побачити та адекватно оцінити глобально-еколотічну проблематику в її
цілісності, необхідно визнати екологічну недоречність будь-якої
антропо-центричної позиції та всіх тенденцій і факторів, що можуть бути
їм притаманними: від практично реалізованих претензій людини бути
верховним господарем, нічим не обмеженим розпорядником, підкорювачем і
паном над оточуючим його світом – і до тих особливостей та обмеженостей,
парадигмально-стильових рис нашого мислення, нашого категоріального
апарату, які відповідають вказаним претензіям. Від таких особливостей
мислення людству і необхідно звільнитися в першу чергу, якщо воно хоче
запобігти глобальній екологічній кризі і зберегти об’єктивні умови свого
існування.

Підкреслюючи нерозривність суспільства та природи, К.Маркс і Ф.Енгельс в
одній з свої ранніх робіт «Німецька ідеологія» з самого початку
відзначали вихідним пунктом їх теоретичних конструкцій тезу про єдність
людини та природи. На самому початку роботи вони заявили, що знають лише
одну науку – науку історії. Історію можна розглядати з двох сторін, її
можна розділити на історію природи та на історію людей. Однак обидві ці
сторони нерозривно зв’язані; до того часу поки існують люди, історія
природи та історія людей взаємно обумовлюють одна одну.

З визнання нерозривної єдності суспільства та природи, суспільства як
невід’ємної складової частини природи не випливає твердження про їх
рівнозначність. Суспільство є невід’ємною частиною природи остільки,
оскільки людина може існувати лише в певних, досить вузьких параметрах
стану оточуючого природного середовища, в той час як природа існувала до
її появи і цілком може обійтись без людини. В той же час твердження про
те, що суспільство є лише частиною природи, одним з ряду інших природних
співтовариств, зовсім не означає заперечення його специфіки. Формування
адекватного розуміння людського суспільства неможливе без вияснення
місця людини в природному світі, місця та ролі суспільства в ряду інших
природних систем, в еволюції самої природи.

В історії науки відомо багато спроб дати визначення людині, показати її
особливості в порівнянні з іншими предметами природи. К.Маркс та
Ф.Енгельс в «Німецькій ідеології» зазначають, що людину можна виділяти з
оточуючого світу за самими різноманітними ознаками, однак самі люди
починають виділяти себе від тварин, як тільки починають виробляти
необхідні їм засоби для праці. Людину від всіх інших предметів природи
відрізняє не те що вона є, а як вона існує. Спосіб буття називається
діяльністю.

У сучасній науковій літературі ми можемо знайти багато визначень
діяльності. Так, наприклад, «Філософський словник» (за редакцією
В.І.Шинкарука) визначає діяльність як суттєву визначеність способу буття
людини в світі, здатність її вносити в дійсність зміни, опосередковані
ідеальним.

М.Ф.Тарасенко в роботі «Природа, технологія, культура» зазначав, що
діяльність – це об’єктивний процес взаємодії між людьми і природою,
головною особливістю якого є колективність, або суспільна форма
діяльності, предметність, знарядійність, покладання та реалізація мети,
вольове ставлення, універсальність, контрольованість та керованість з
боку суб’єкта.

У цих визначеннях поняття діяльність використовується лише щодо людини,
хоча в наукових роботах воно часто застосовується щодо тварин та й
природи в цілому. К.Маркс для того, щоб розрізняти діяльність людини та
тварини, щодо останньої застосовує термін життєдіяльність,
використовуючи його також і для означення способу буття людини як
представника біологічного виду homo sapiens.

В «Економічно-філософських рукописах» 1844 р. він писав про спільне і
відмінне між людиною і твариною, про тс, що родове життя як у людини так
і у тварини фактично полягає в тому, що людина (як і тварина) живе
природою. Це означає, що природа є її тіло, з якою вона повинна
залишатись в процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Але
життєдіяльність людини не тотожна з тваринною. Якщо тварина
безпосередньо тотожна з своєю життєдіяльністю, вона не відрізняє себе
від своєї життєдіяльності, то людина робить саму свою життєдіяльність
предметом своєї волі і своєї свідомості, ЇЇ життєдіяльність свідома.
Саме свідома життєдіяльність безпосередньо відрізняє людину від
тваринної життєдіяльності.

Людина не може існувати поза природним світом, але й природа, взята
абстрактно, ізольовано, фіксовано у відірваності від людини, є для неї
ніщо. Зв’язуючою ланкою між природою і людиною виступає практична
перетворююча діяльність. Практичне творення предметного світу, відзначав
К.Маркс, – перероблення неорганічної природи є самоутвердження людини як
свідомої – родової істоти, тобто такої істоти, яка ставиться до роду як
до своєї сутності або до самої себе як до родової істоти. Тварина також
виробляє, але лише себе, в той час як людина відтворює всю природу, і
саме це є її найважливішою відмінністю. Тваринна дія безпосередньо
зв’язана з предметом. Причому тварина споживає предмет таким, яким він
заданий природою в натуральному вигляді.

Специфіка людської діяльності, як зазначає російський філософ О.Г.
Дробницький, полягає в тому, що цей спосіб буття полягає в тому, що
присвоєння природного матеріалу відбувається не безпосередньо шляхом
асиміляції його біологічним тілом, але через творення особливого,
предметного світу в праці, а розвиток людини відбувається як
вдосконалення нею своїх предметних сил. Цим способом буття людина і
відрізняється від тварини, але тим не менш ні предметний світ, створений
працею людини, ні сама праця, взяті самі по собі, абстрактно, не
відділяють людину від царства природи.

Головною передумовою перетворення життєдіяльності біологічного виду homo
sapiens в людську діяльність є наявність не стільки особливої тілесної
організації (хоча вона і відіграє надзвичайно велику роль), скільки
поява специфічного способу відображення – свідомості. Свідомість
визначають як вищу, властиву лише людині і пов’язану з мовою функцію
мозку, яка полягає в узагальненому, оціночному і цілеспрямованому
відображенні дійсності, у її конструктивно-творчому перетворенні, у
випереджальному мисленному моделюванні дій, у передбаченні їх
результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини.

Свідомість має цілий ряд особливостей, які є надзвичайно важливими для
розуміння проблеми специфіки взаємодії людини та природи в процесі
діяльності. Можна виділити такі (класифікація за В.Ю.Білковим):

1. Свідомість має властивість активності, це зумовлено сутністю
людського буття, в основі якого лежить не пристосування до оточуючого
природного середовища, а активне його перетворення практичною діяльністю
для задоволення потреб. Свідомість має цю властивість тому, що на основі
змісту свідомості (знань, цінностей, ідеалів і т.д.) людина не лише
відображає зовнішній світ, а й творить його.

2. Свідомості людини властива об’єктивність. З одного боку, в ній
відображаються властивості предметів об’єктивного світу, їх суттєві
властивості, реальність в цілому, з іншого боку свідомість через
матеріальну діяльність та мову може об’єкти-візуватися у зовнішньому
світі, тобто переходити з світу суб’єкта, з ідеального плану у зовнішній
об’єктивний світ, у матеріальну дійсність.

3. Свідомість має властивість ставити мету. Оскільки людина взаємодіє з
зовнішнім світом, прагнучи досягти певних цілей, використовувати
зовнішній світ для задоволення своїх потреб і інтересів, за допомогою
свідомості (відображення реальності у чуттєвих і мислених образах)
відбувається фіксація, відображення цілей людської діяльності. За
допомогою свідомості існування людини, її дії набувають цілеспрямованого
характеру.

4. Свідомість людини має властивість предметності, тобто в людській
свідомості відображається не світ взагалі у всій його багатовимірності,
нескінченному різноманітті, а лише певні властивості, окремі сторони –
ті, що включені у практичну діяльність людини, є предметом її
діяльності.

5. Свідомості притаманна властивість універсальності, у ній можуть
відображатися всі властивості матеріального світу та будь-які його
предмети.

6. Свідомість має суспільний характер, вона – передусім – суспільний
продукт. Це вища форма відображення дійсності, яка виникає в процесі
соціалізації людини, тобто розвитку форм взаємодії між людьми. Суспільна
природа свідомості полягає в тому, що спілкування між людьми є
передумовою і постійною умовою виникнення і розвитку свідомості. Отже,
свідомість виникає не як індивідуальна форма відображення, а як форма
колективного відображення для забезпечення буття людини.

Свідомість є одночасно і умовою, і результатом людської діяльності. Тому
не правомірним є питання, що виникає раніше – свідомість, мова чи
людська діяльність. Вони виникають одночасно і взаємозумовлюють одна
одну. Мова є фіксацією в об’єктивному світі моменту наявності
свідомості, а знаряддя праці – перетворення життєдіяльності біологічного
виду homo sapiens в людську діяльність.

“h&H,(0b2,5&8?=jCeGoooooooooooocccccccccccccc

сі основні особливості свідомості, хоча на перше місце тут варто
поставити її доцільний характер. Людина, на відміну від тварини діє
свідомо, перед тим як виконати певну дію вона спочатку ставить мету,
тобто робить діяльність предметом своєї волі. В той же час тварина діє
згідно з інстинктом, чи то вродженим, чи то набутим, але в обох випадках
джерело волі стоїть поза нею. Тваринна дія безпосередньо зв’язана з
предметом. Причому тварина споживає предмет таким, яким він заданий
природою, в натуральному вигляді, у той час як людина в процесі
діяльності змінює його згідно із своїми потребами.

Іноді можна зустріти твердження про наявність «доцільності» в діях
природи. Справді, на перший погляд, в ній все є раціонально узгодженим
та відрегульованим. Це часто слугує доказом для доведення існування
Бога. Для нас це питання не є предметом дослідження, але варто
зазначити, що і в цьому випадку (за винятком пантеїстичних уявлень)
говориться не про «доцільність» діяльності природи, оскільки джерело,
яке задає «мету» (Бог), знаходиться поза нею.

Людина перед кожним актом діяльності спочатку ставить мету. Мета – це
форма свідомості людини, що відображає об’єктивний світ у вигляді
майбутнього буття. Але в меті майбутнє існує не реально; воно тільки
ідеальний проект, припущене людською свідомістю буття, а не дійсно
існуюче. Якщо ж мета дії відсутня, то цей акт не є актом людської
діяльності. Як зазначає Г.С.Батищев, людська предметна діяльність і є не
що інше, як безперервний процес ціле-продукування і цілевиконання.

Перетворення біологічного виду homo sapiens в людину відбувається в
момент перетворення його, тваринної до цього, діяльності в працю, як
доцільну діяльність по обміну речовиною та енергією між людиною та
природою, тобто у власне людську діяльність. З точки зору якісної зміни
праця і людина, людське суспільство виникають одночасно. Моментом, який
фіксує появу цієї нової якості, є момент появи цілепокладання.

Тварина в своїх діях також реалізує певну «мету», але ця «мета» нею не
формується, а знаходиться поза нею, задається або інстинктом, природою у
випадку з дикими тваринами, або людиною у випадку з домашніми. Ця
відмінна риса людської діяльності від тваринної була зафіксована на
рівні суспільної свідомості ще на ранніх етапах становлення людського
суспільства. В стародавньому світі раби, що були позбавлені можливості
цілепокладання, не сприймались іншою частиною суспільства як люди. їх
називали «тваринами, що говорять», «живими знаряддями праці», але не
«людьми».

На початкових етапах свого існування людське суспільство було єдиним і
не розчленованим. Це обумовлювалось тим, що в цей час людська
діяльність, при включенні в неї цілепокладання, носила у більшості
випадків нерозділений характер. Закріплення за окремими членами людських
співтовариств права на цілепокладання (ватажки загонів первісних
мисливців, рибалок, воїнів) носило тимчасовий, спорадичний характер.
Основні, важливі для співтовариства питання вирішувались колективно.
Нерозчленованість діяльності, людського суспільства обумовлювали і
нерозчленоване сприйняття оточуючого природного світу. Він сприймався
єдиним і рівнопокладеним людині.

Розвиток продуктивних сил, збільшення видів та ускладнення людської
діяльності вимагали концентрації знань про її організацію і з
необхідністю вимагали ускладнення соціальної структури суспільства, а
надлишки виробництва, що почали з’являтись, зробили це можливим. У
суспільстві почали виділятись групи, за якими поступово закріплялось
завдання збереження та накопичення інформації про оточуючу природу та
про способи її освоєння, функції організації та управління, а
врешті-решт, цілепокладання діяльності людського співтовариства. Цей
процес добре описано в роботі М.С.Грушевського «Початки громадянства.
Генетична соціольогія», де показано, що саме володіння знаннями,
створення монополії на нього шляхом перетворення на «таємне» знання,
було першоосновою виникнення в суспільстві владних відносин.

З цього часу момент опредмечування і цілевиконання концентрується у
виконавській праці, тоді як момент розпредмечування і цілепокладання
протистоїть йому як духовне виробництво. Цей факт практично свідчив про
розділення суспільства на соціальні групи, закріплення за ними різних
функцій діяльності, суспільний розподіл праці, перетворення безкласового
суспільства па класове. Як зазначає Г.С.Батіщев, розділення діяльності є
не що інше як розділення самої людини, перетворення людських індивідів в
«часткових індивідів». У підсумку виходить, що начебто ніхто не здійснює
предметної діяльності, піхто не володіє людською предметно-діяльнісною
сутністю, ніхто не живе як людина. Людською діяльністю володіє лише
суспільство в цілому, а його окремі члени лише виступають носіями чи то
функцій цілепокладання, чи то цілевиконання. Суспільний розподіл
діяльності, за своєю суттю є розділенням самої людини.

Подібне «часткове» реальне буття окремих індивідів приводить, на думку
К.Маркса, до того, що в результаті складається таке становище, що людина
почуває себе вільно-діючою тільки при виконанні своїх тваринних функцій
– при прийнятті їжі, при питті, в статевому акті, в кращому разі ще
розташувавшись у себе в житлі, прикрашаючи себе і т.д. – а в своїх
людських функціях вона почуває себе тільки твариною. З соціальним
розділенням людської діяльності пов’язується і поява відчуження людини
від природи, суперечності між людською сутністю та її реальним
існуванням.

Вихід з такого становища К.Маркс вбачав в перебудові суспільних відносин
на нових засадах. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» він
писав про те, що вирішення цієї проблеми зможе дати лише комунізм як
позитивне скасування приватної власності – цього самовідчуження людини –
і через те як справжнє привласнення людської сутності людиною і для
людини; а тому як повне, свідоме, і з збереженням усього багатства
попереднього розвитку, повернення людини до самої себе як людини
суспільної, тобто людяної. Такий комунізм як завершений натуралізм =
гуманізму, а як завершений гуманізм – натуралізму; він є справжнє
розв’язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною,
справжнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між
опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між
індивідом і родом.

Але причини суперечностей між людиною і природою не обмежуються лише
соціальним розподілом діяльності. Не меш важливим є також і те, що
людська діяльність має предметний і універсальний характер. Як зазначає
Г.С.Батищев, діяльність є здатність людини вести себе не у відповідності
з організацією свого тіла, не як раба «специфіки» свого організму, а у
відповідності із специфічною логікою кожного специфічного предмета;
іншими словами – бути «вірним» не «собі», а світу предметів, які вони в
собі, і в цій вірності іманентній предметам їх власній логіці вперше
бути дійсним чином самим собою, бути не тілом, поряд з іншими тілами, не
кінцевою річчю, поряд з іншими кінцевими речами, а предметно-діяльнісною
істотою, діячем. Діяльність відбувається і може відбуватись лише з
логікою кожного особливого предмету, але в той же час вона не
відбувається і не може відбуватися згідно з логікою жодного з особливих
предметів. Іншими словами людина знаходить себе лише в предметному світі
і тільки в ньому одному, але зовсім не як один з предметів чи їх
сукупність.

Ця особливість призводить до того, що людина, з одного боку, не може
пізнати і перетворити всі предмети природи, але лише окремі з них, і в
той же час вона здатна пізнати будь-який з предметів природи,
найсуттєвіші зв’язки між ними. Людина пізнає і перетворює природу «по
частинах». Ця «частковість» призводить до «частковості» при втручанні в
колообіги речовини та енергії, які існують в оточуючому природному
світі, а, отже, і порушують їх, чим викликають екологічні кризи та
катастрофи.

Подібне «часткове» освоєння оточуючого природного простору було єдино
можливим шляхом розвитку суспільства, а локальні екологічні кризи та
катастрофи, як зазначалось вище, стимулювали прогрес як самого
суспільства, так і його знань та способів перетворення природи у власних
інтересах. Однак, як відзначає російський академік М.М. Моісеєв, на
сучасному етапі розвитку цивілізації вже неможливо, небезпечно
ігнорувати тісний зв’язок процесів еволюції природи і людського
суспільства. Антропогенні впливи на природні процеси можуть призвести до
виникнення нового перехідного періоду, який приведе біосферу в новий
стан рівноваги, де місця людині вже не буде.

В універсальному та предметному характері людської діяльності полягає не
лише причина глобальної екологічної кризи, а й передумова виходу з неї.
Окрема людина пізнати природу в цілому не може, а людство – може. Людина
володіє в природному світі специфічним способом передачі та накопичення
інформації – соціальним. Вона здатна сприймати досвід попередніх
поколінь і передавати свій власний майбутнім у процесі спілкування з
іншими за допомогою мови.

Історія людського суспільства як специфічної природної системи є
історією пізнання, освоєння та перетворення людиною оточуючого її
природного світу. Людина є спадкоємцем природа, результатів її розвитку,
її тенденцій та потенцій. Природа – її абсолютна посилка і абсолютно
умова. Людина не лише «виходить» з природи, але й ніколи не залишаючи
її, поступово продовжує розширювати і поглиблювати свій спадковий
зв’язок з нею на всіх щаблях та рівнях свого діяльнісного прогресу. В
процесі спілкування з природою і з іншими людьми вона постійно збагачує
себе як людину.

Людство в процесі освоєння природи, з одного боку все більше
звільняється від безпосередньої залежності від оточуючого природного
середовища, а з іншого – збільшує свою залежність від знань про природу,
істинності мети свого розвитку і здатності враховувати всю
багатоманітність наслідків свого втручання в природні процеси. Якщо
раніше людське суспільство залежало від клімату, врожаю і т.п., а
порушення балансу природних систем призводило до вимирання окремих
популяцій біологічного виду homo sapiens, то зараз ціна помилок
визначення наслідків його діяльності – існування всього виду.

Запобігти глобальній екологічній катастрофі можна буде лише за умови
узгодження людської діяльності з природними процесами, ліквідацією
відчуження між ними, для цього необхідно досконало пізнати
закономірності розвитку як суспільства, так і природи і їх взаємодії.

Література :

Батищев Г.С. Деятелыюстная сущность человека как философский принцип //
Проблема человека в современной философии. – М., 1969. – С.73-144.

Гарковеико Р.В. Общая теория отношений общества с природой //
Философские проблемы глобальной экологии. -М..1983.-С.31-59.

Гертнер Э. Рабочий класс и экология. – М., 221.

Давыдова ГЛ. Единство человека и природы как философский принцип //
Взаимодействие общества и природы. -М, 1986. – С.5-24.

Дробницкий ОТ. Природа и границы сферы общественного бытия человека //
Проблема человека в современной философии. – М., 1969. – С.189-230.

Кобылянский В.А. Единство и соподчиненность природы и человека //
Взаимодействие общества и природы. – М., 1986. -С.25-48.

Кобылянский В.А. К проблеме разграничения и выявления взаимной связи
природы и общества // Философские проблемы глобальной экологии. – М.,
1983. – С.31-59.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 р. // Маркс К., Енгельс Ф.
Твори. 2-е вид. Т.42. – С39-159.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.
2-е вид. Т.З. – С.17-45.

Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура. – К., 1У8Ь.- С.8-42.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020