Реферат на тему:
Образна природа художньої літератури і критерії художності
Художній образ. Наукове поняття. Уява. Основні функції художнього
твору: естетична і духовнотворча. Додаткові функції: ідеологічна,
пізнавальна, освітня, виховна, містична. Критерії художності.
Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво – за допомогою
образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ
виступає тією ланкою, що пов’язує текст і твір в органічне ціле. Він
виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як
інтенціональний об’єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник
(письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і
себе.
Термін „образ” у широкому розумінні означає відображення зовнішнього
світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось.
Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій
певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від
звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише
наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою
митця, його естетичним ідеалом і смаком.
Поява художніх образів ґрунтується на уяві – „основній силі людської
природи”, за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог
наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати
образи.
Мистецтво апелює в першу чергу до чуттєвої сфери людини, тоді як наука –
до розумової. Безпосередність і потужність впливу художнього образу на
психіку людини іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет висловив таким
чином: „Кожен образ є наче моїм станом дії, актуалізацією мого „я”.
Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі,
образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні
мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові
образи, образи дотику чи запаху тощо.
Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору,
називають різну їх кількість. Ми схиляємося до думки чеського
структураліста Яна Мукаржовського, що літературна функція – „це вплив на
суспільство в напрямку певної цінності”. До основних функцій
зараховують: естетичну і духовнотворчу.
Основною функцією художнього твору є функція естетична (естетика з
грецької – те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає
у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від
спілкуванням з прекрасним. Але, як слушно зазначає англійський
літературознавець і поет Томас Стернз Еліот, „якщо б насолодою все
вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку”. Тому поруч із
естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція –
духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній
твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен
не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому
робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.
Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція
ідеологічна (іноді говорять у цьому зв’язку про суспільну,
суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія – в найширшому
розумінні – вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи
світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх,
філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю
твору розуміють його влив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології:
націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк,
О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П.
Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О.
Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М.
Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д.
Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму,
націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та
ін.
Не завжди усвідомлюють, що будь-який твір (як і його автор чи реципієнт)
є носієм тої чи іншої ідеологічної системи. Тоді з’являються твердження
про так зване „чисте мистецтво”, „аполітичних письменників” тощо. Однак
чимало філософів і вчених застерігають від такої позиції як вияву
прихованої ідеології. Німецько-американський психолог Еріх Фромм слушно
зазначає з цього приводу: „Усі люди – „ідеалісти”, вони прагнуть до
чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди
саме за тим, в які ідеали вони вірять”60. Інша справа, що не завжди
легко визначити твірну ідеологію на основі одного чи декількох
мініатюрних творів, тим більше ліричних.
Решта функцій в більшій чи меншій мірі залежать від ідеологічної, є
похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає у тому, що
літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію)
надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто
не доступні для науки. Показовим з цього приводу є наукові передбачення,
здійснені у творах Жюля Верна, Герберта Уелса, інших фантастів;
історіософські передбачення Т. Шевченка чи Є. Маланюка; дивовижно
глибокі проникнення у сферу людської психіки (В. Підмогильний, Б.
Антоненко-Давидович чи Кнут Гамсун) тощо. Художній твір „передає
інформацію про новий досвід, або нове витлумачення уже знайомого
досвіду, або вираження чогось такого, що ми пережили, але для чого у нас
немає слів; тим самим поезія збагачує наш духовний світ і відточує нашу
здатність до сприйняття навколишнього” (Т. С. Еліот)61. Порівняно з
твором мистецтва, пише Х. Ортега-і-Гасет, „всі відомості, що дає наука,
здаються лише схемами, далекими алюзіями, тінями і символами”.
Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що
розвиває наукову свідомість індивіда. З цього приводу нідерландський
мислитель Йоган Гейзінга вказував на те, що вже найдавніші грецькі поети
„виконують яскраво виражену суспільну функцію. Вони звертаються до
народу як його навчителі, як порадники”.
Ідентифікуючись з тими чи іншими текстуальними суб’єктами, абстрагуючись
від негативних персонажів, читач формує власну систему етичних
переконань, поведінкових норм, так званий етос. У цьому полягає виховна
(етична) функція художнього твору. Водночас ця функція має не лише
індивідуальний, а й загальнонаціональний характер: мистецтво „постійно
працює на ниві виховання духу часу, викликаючи в уяві ті форми, котрих
найбільше бракує даній епосі”
Ще однією з основних функцій літературного твору є містична (релігійна
або трансцендентна, з латинської – та, що виходить за межі). В основі
містичного характеру художнього твору лежить почуття, котре Ігор
Качуровський витлумачує (інтерпретує) як „почуття єдності індивіда з
Абсолютом; воно, як і всі явища в житті людства, підвладне законові
хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в
часи катастроф поширюється й поглиблюється”65. Український дослідник
вказує на існування містики християнської (духовної) (до неї були
близькими М. Зеров, М. Орест, М. Рильський, П. Филипович, В. Симоненко,
О. Бердник та ін.) і містики антихристиянської (антирелігійної,
бездуховної, диявольської – так званий сатанізм). Її сповідувачами,
зокрема, на думку І. Качуровського, була група російських дореволюційних
поетів „срібного віку”: Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов66. Апологетами
антихристиянської містики виступали соцреалісти і виступає чимало
сучасних постмодерних письменників.
Дві основні функції літературного (ширше – будь-якого художнього твору)
детермінують (зумовлюють) два аспекти ідеї мистецтва – художності:
естетичність та інтенціональність (спрямованість). Відповідно до них
розрізняють два рівні пізнання та оцінки літературного твору: 1)
естетичний (із субрівнями зовнішньої та внутрішньої форми) та 2)
інтенціональний (герменевтичний) (із субрівнями змісту і сенсу твору).
Уважне вивчення художнього твору передбачає застосування трьох основних
критеріїв художності:
1. „Техне” чи, як називав його І. Франко,– „незглибиме творче ремесло”.
Застосовуючи цей критерій, оцінюють мовно-образотворчу і
художньо-мовленнєву майстерність (зовнішню форму художнього твору).
2. Образність. Полягає в оцінці естетичної якості, функціональної
завантаженості, новизни й інформативності образів творів, ейдологічної
системи в цілому (внутрішньої форми художнього твору).
3. Духовнотворчість. Цей критерій прикладають до вивчення та оцінки
ідейно-змістової і смислової сутності твору, його інтенціональності –
„ідеологічності”, телеологічності, „тенденційності” (І. Франко), їх
звіряння з ідеєю та функціями мистецтва, людино- і націотворчим
потенціалом твору (зміст і сенс художнього твору).
Тільки справжній художній твір відповідає усім трьом критеріям.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х
років ХХ ст.– Тернопіль-Львів, 2001.– 340 с.
2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.
Зубрицької.– Львів, 1996.
3. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.–
М.: Прогрес, Универс, 1994.– С. 262–268.
4. Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика
словесного творчества.– М.: Искусство, 1986.– С. 355–380 с.
5. Башляр Г. Предисловие к книге „Воздух и сны” // Вопросы философии.–
1987.– No 5.– С. 109–112.
6. Башляр Г. Предисловие к книге „Поэтика пространства” // Вопросы
философии.– 1987.– No 5.– С. 113–121.
7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь”)
// Антологія світової літературно-критичної думки…– С. 559–561.
8. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– No 1.– С.
154–157.
9. Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Н. Поспелова.– М., 1983.
10. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные
понятия и термины / Под. ред. Л. В. Чернец.– М., 2000.
11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.–
К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
