Реферат на тему:
Крито-Мікенська культура (XVст. до н.е.)
Античним (від латинського anliquus — давній) світом називають групу
держав, що склалися в давнину на узбережжі Середземного моря.
Найважливішими серед них були міста-держави, створені грецькими
племенами, і союз міст давньої Італії, очолюваний Римом, їхня висока
культура вплинула на подальший розвиток людської цивілізації загалом,
фактично вона лягла в основу подальшого культурного розвитку народів
Європи, будучи переосмисленою у світлі більш ніж тисячолітньої роботи
християнської думки.
Грецькі мислителі й учені, використавши досягнення давньосхідної науки
багато в чому перевершивши своїх учителів, заклали основи наукових знань
дали назви різним галузям науки. Наприклад, граматика — наука про
правила письма, арифметика — наука про числа, географія — опис Землі
тощо. Такі імена, як Платон, Сократ, Арістотель, Геракліт та ін. набули
авторитету символів початку історії філософії як науки, а їхні судження
продовжували впливати на еволюцію основних напрямків філософської думки
і після загибелі античного суспільства. Твори грецьких істориків,
географів, філософів, поетів перекладені багатьма мовами світу. У
багатьох європейських мовах латина збереглася в термінології. У
російській мові нараховуються тисячі давньогрецьких і латинських слів.
Грецька й латинська писемності лягли в основу сучасної писемності. З
грецького алфавіту виник слов’янський, а потім і російський. Латинським
алфавітом користуються багато народів світу.
Саме в античній Греції уперше виник театр. Безсмертні пам’ятки грецької
скульптури й архітектури. Мистецтво греків нерозривно пов’язане з
образом людини, з утвердженням краси й значущості її вигляду, з
розкриттям її гармонічного начала.
Римська поезія вплинула на багатьох поетів європейських народів, у т. ч.
і на таких видатних російських поетів, як Г. Р. Державін, О. С. Пушкін
та ін.
Без знання історії Давньої Греції і Риму, без вивчення тієї епохи, у
якій найбільш яскраво виявилися історично неповторні й найзначніші
цінності античної художньої культури, сучасна людина не може повною
мірою зрозуміти й оцінити внесок давніх греків у культурну скарбницю
світу.
Від часу розквіту давньогрецького мистецтва нас відокремлюють дві з
половиною тисячі років. Але сила й слава античного мистецтва виявилася
вічною. Античність залишається й вічною школою художників. Майстри знову
й знову звертаються до образівантичності, розгадуючи таємницю гармонії й
досконалості ліній.
Давня Греція — клаптик землі в басейні Середземномор’я, усе населення
якого не перевищувало, ймовірно, двохсот-трьохсот тисяч чоловік. І в
цьому маленькому світі народилася й розцвіла гігантська духовна
культура, яка не «старілася навіть через тисячоліття.
Ще наприкінці XIX — початку XX ст. вважалося, що історія Греції почалася
з XII ст. до н. е. І хоча в історичних сказаннях і піснях-поемах початку
І тис. до н е розповідалося про давні царства й подвиги героїв того
часу, багато вчених вважали це поетичним вимислом і зараховували їх до
області міфології.
Перелом відбувся, коли в багатьох місцях Греції почали відкривати
пам’ятки більш давні, ніж залишки класичного періоду. Німецький археолог
Генріх Шліман розкопав на території турецького сільця Гіссарлик руїни
легендарної Трої. Розкопки інших вчених у Мікенах, на островах Родос і
Фарос підтвердили припущення про існування великої цивілізації, шо
передувала класичній еллінській, І відсунули початок грецької історії ще
далі вглиб століть
Як відомо, історія Давньої Греції поділяється на кілька етапів. Перший
етап — XII—VIII ст. до н. е. — на зміну общинно-родовим відносинам
приходить рабство, коли зароджуються перші зачатки класового
розшарування суспільства. Другий етап — VII—V і більша частина IV ст. до
н. е — розквіт і криза античного варіанта рабовласницького суспільства з
його специфічною формою державності — античним полісом. Третій етап
кінець IV—І ст. до н. е. — криза рабовласницького поліса; ліквідація або
обмеження державної незалежності полісів, консолідація рабовласницького
суспільства, створення шляхом завоювань на Сході величезних монархій. Це
так звана епоха еллінізму
Центром раннього етапу античності (кінець ПІ — середина II тис до н е )
був острів Крит, а трохи пізніше — та частина грецького материка, де
знаходиться місто Мікени. Загалом культуру цього періоду (приблизно XV
ст. до н.е.) називають крито-мікенською.
У ній ще багато незрозумілого для істориків. Дотепер не до кінця
розшифровані критські письмена. Тільки можливі відповіді даються на
питання, що це були за люди, до якої етнічної групи вони належали, який
був їхній суспільний лад і т. д.
Частина вчених вважає, що на Криті існувала рабовласницька монархія Інші
гадають, що там було ще родове, докласове суспільство типу військової
демократії з вождем на чолі.
Резиденцією верховного правителя Криту був Кносс, місто біля північного
узбережжя острова.
У 1900 р. видатний англійський археолог А. Еванс приступив до розкопок
давнього міста Кносс, де він знайшов великий палац, побудований
наприкінці III тис. до н. е. і повністю перебудований близько 1700 р. до
н. е
Кносський палац змусив пригадати грецький міф про Лабіринт. За міфом, на
Криті колись царював правитель Мінос — цар, законодавець, глава морської
держави. Пасифая, дружина Міноса, запалала божевільною пристрастю до
бика і накликала на острів нещастя, породивши дивовижного Мінотавра. У
Міноса був підземний палац — Лабіринт, із якого неможливо було знайти
вихід. Цар загнав жахливе чудовисько в Лабіринт. Раз на дев’ять років
Мінос віддавав йому на поживу сімох юнаків і дівчат. Афінському героєві
Тезею вдалося вбити Мінотавра і вийти з Лабіринту за допомогою клубка
ниток, який дала UOMV Аріадна Це могло б бути казкою, якби розкопки на
Криті не показали, що Лабіринт справді існував. Сказання про дивовижну
людину-бика Мінотавра теж мало історичну основу на покритих фресками
стінах Лабіринту, а також на кам’яних глеках палацу постійно
зустрічаються зображення цієї істоти. Зрозуміло. Мінотавр не є
результатом експериментів давніх першопрохідників в області генної
Інженерії, а відображення їхніх уявлень про грізне божество,
представлене в образі гігантського бика, у чиїй владі був підземний
світ. Цей бик у гніві тряс земну твердінь і здіймав величезні хвилі, які
захльостували сушу. Крит — острів вулканічного походження, і часті
землетруси породили міф про бика-хитуна, якого потрібно було
умилостивити, приносячи людські жертви. На фресках, у скульптурних
зображеннях збереглася Інформація про священний танець з биками, що
виконувався спеціально відібраними І навченими юнаками й дівчатами —
таврополами. їхнє життя було дуже коротким — у 14—15 років вони
віддавали сили в останньому танці, де їхніми партнерами були бики,
вирощені в особливих храмових чередах. Таврополи гинули, принесені в
жертву хто нічним підземним божествам.
Пізніше палаци, подібні до кносського, були виявлені й в інших місцях
Криту. Можна було зробити висновок, що вже з XXII ст. до н. е. на Криті
існували ранньокласові держави. Особливої могутності й культурного
розквіту критське суспільство досягло в XVIII—XV ст. до н. е.
Розкопки на Криті й у Мікенах показали зв’язок двох культур. Виникло
таке поняття, як крито-мікенська культура. Стало зрозуміло, що це була
цивілізація епохи бронзи з розвинутим суспільним ладом, з високим рівнем
техніки й культури.
У 1952 р. вдалося прочитати й частину знайдених при розкопках
документів. Це зробили англійські вчені М. Вентрис і Дж. Чедвік.
Виявилося, що вони написані одним Із ранніх діалектів грецької мови.
Відкриття цієї писемності склало цілу епоху у вивченні найдавнішої
цивілізації Греції, показавши, як багато правди таїлося в легендах і
переказах.
Критські міста й палаци були зруйновані в середині II тис. до н. е. у
результаті виверження вулкана на острові Санторин в Егейському морі й
викликаного ним землетрусу.
Панування в Егейському басейні перейшло до ахейців, які жили в
містах-фортецях материкової Греції.
Критської культури не стало, але ще біля трьох сторіч близька їй
мікенська культура Існувала на грецькому материку.
Найдавніша римська релігія
Відомості про найдавнішу римську релігію дійшли до наших днів завдяки
авторам, що писали про неї або посилалися на неї тоді, коли більшість
ранніх її вірувань І настанов була вже забута. Багато чого стало
незрозумілим, імена богів, їхні функції, мета й зміст обрядів
витлумачувалися під впливом нових греко-римських ідей, підлаштовувалися
під нові соціально-політичні потреби і філософські доктрини. Джерела
римської релігії погано простежуються в працях великих пантифіків, які в
пізніші часи очолювали римський культ. Ці пантифіки часто були відомими
юристами, їхнє професійне ставлення до загального духу римського права
змушувало цих авторів витлумачувати взаємини людей з богами, порядок
звертання до богів у всіх можливих випадках з точки зору юридичної
точності й аргументованості. Складені жерцями книги — індигітаменти —
суворо регламентували стосунки людей і богів. Пізні християнські автори
глузували з релігії римлян, хоча судили про неї тільки з індигітаментів,
з яких випливало, що кожним моментом життя людини, кожною стадією
зростання й дозрівання зерна відали особливі боги. Однак сучасні
дослідження давньоримської релігії вказують на те, що такі надконкретні
божества не відігравали особливої ролі в живій народній релігії.
За знайденими написами можна судити, що в давньоримській релігії дійсно
була величезна кількість богів. Однак дані, отримані шляхом вивчення
написів і приписуваного цареві Нумі календаря з позначенням свят і
священнодійств, а також списку жрецьких посад, малозрозумілі, у сучасній
науці немає ще єдиного тлумачення цих джерел.
Попередні дослідники найважливішою рисою найдавнішої римської релігії
вважали відсутність чіткого уявлення про богів. Наприклад, часто
незрозуміле, до якої статі належить те або інше божество, яке ім’я е
основним для цього божества, а також те, що різностатеві божества
поєднуються в пари, не пов’язані родинними або шлюбними узами. Часто в
ранніх джерелах уявлення про божеств змішується з уявленням про
невизначені сили, властиві різним предметам і діям — нуміна (numina).
Іноді в релігієзнавстві та в істориків, що вивчають найдавнішу фазу
розвитку римського суспільства, зустрічається уявлення про те, що в
римлян не було антропоморфізованих богів, зв’язаних між собою якимись
стосунками, а отже, не було і міфології. Іноді найдавнішу римську
релігію називали полще-монізмом — особливим сприйняттям світу, при якому
він уявляється полем дії недиференційованих сил і воль.
Можливо, що поступово з маси нуміна почали виділятися найдавніші боги Ці
боги вже мали індивідуальність, набір функцій і атрибутів, зв’язувалися
якимись стосунками з іншими богами.
Однак ці теорії згодом були спростовані. Сучасні вчені вказують, що
нуміна, які нібито були найдавнішими прообразами богів, не згадуються в
найбільш ранніх письмових пам’ятниках, що дійшли до нас, наприклад, у
пісні арвальсь-ких братів і саліїв, у формулі оголошення війни, яку
промовляв глава колегії, що займалася міжнародними справами, у евокаціо
— заклинанні, що закликало божество ворогів перейти на бік римлян, а
також у молитві, з якою римський полководець звертався до підземних
богів, приносячи себе і вороже військо в жертву заради перемоги римлян.
У більш пізніх джерелах слово нуміна могло позначати і саме божество, і
поняття божественності, величі, могутності, волю бога, навіть його
функції. Тому термін нуміна застосовувався до сенату й імператора, у
деяких авторів говориться, що один бог має багато нуміна.
Неясність у тому, до якої статі належить божество, відбилася у
звертаннях до нього: «або бог або богиня, або чоловік або жінка».
Найдавніше божество пастухів Палес було і жіночого, і чоловічого роду.
Ім’я бога часто згадувалося з додаванням наступного звертання: «Бог
такий-то, або яким би іншим ім’ям ти не побажав називатися». Часто давні
божества ніби подвоюються, згадуються в жіночому і чоловічому роді,
наприклад, Фавн і Фавна, Лібер і Лібера, Помона й Помон. Давні автори
намагалися пояснити таку незрозумілість тим, що, наприклад, спокутна
жертва для припинення землетрусу приноситься богові або богині, тому що
невідомо, яке саме божество трясе землю, отже, щоб не помилитися, краще
звертатися до всіх відразу. На Кіпрі було зображення бородатої Венери,
що поєднувала в собі чоловіче й жіноче начало. Взагалі, гермафродитизм є
досить розповсюдженим явищем серед найдавніших людських богів, що часто
уявлялися двостатевими.
Божества з невизначеною статтю зустрічалися не тільки в Римі, але це не
було результатом неясних уявлень про божество. Скоріше, таке уявлення
випливало із загальних для різних народів вірувань. Наприклад, у давніх
селянських обрядах, що відносилися до зміни сезону, циклів землеробських
робіт, родючості землі, на церемоніях і чоловіки, і жінки, і дівчата, і
жінки похилого віку, і одна людина, і пара могли представляти духів
дерев, лісу, хліба, весни, зими. У німецьких народів дуже довго
зберігався звичай вибирати короля й королеву травня. У деяких сучасних
європейських мовах зберігся вираз «саджати місяць травень», що йде від
фалічних обрядів, які мали викликати родючість землі й багатий врожай.
Одним Із найдавніших римських богів, відомих і в інших італійських
народів, був бог Янус. У досить пізніх джерелах він згадувався як бог
усякого начала, йому був присвячений кожний перший день року і кожний
перший день місяця. Ім’я Януса вимовлялося перед кожним звертанням до
богів. Янус був богом входів І виходів, воріт і дверей, його храми
відмикали під час воєн і замикали в мирний час. Однак у піснях салі’ів,
що дійшли до нас і сягають корінням дуже давніх імен, Янус був набагато
вищим божеством. Його називали богом богів І добрим творцем, який вказує
на те, що спочатку Янус був творцем світу. На те, що цей бог колись був
верховним божеством, указує той факт, що жерцем Януса, який очолював
культ, спочатку був цар, пізніше, при Римській Республіці, так званий,
«цар священнодійств», а ще пізніше великий пантифік.
Коли міфологія перестала бути живим, динамічним світоглядом, і загальний
інтерес до неї поступово згасав, трактування образа Януса розвивалося у
двох напрямках. По-перше, він став богом усякого начала, а по-друге,
шанувався як перший цар предків латинів і римлян, що жив на пагорбі
Янікулі. За переказами він взяв у співправителі Сатурна, а той на знак
подяки навчив диких людей землеробству і дав їм початки цивілізації.
Ще пізніше в міфофілософських побудовах Янус витлумачувався як світ, як
бог, що усе формує, усім править, якому відоме минуле й майбутнє (про це
свідчать відомі зображення Януса з двома обличчями, одне з яких звернене
назад, а інше вперед). Про Януса мовиться як про силу, що міститься в
усіх елементах і єднає їх, як про творця людського роду, що піклується
проте, щоб рід не згас.
Римський поет Овідій зібрав різні версії про Януса. В них цей персонаж
зображується як цар, що жив на Янікулі, під час правління якого скрізь
був мир і справедливість; як бог, що стримує війну; бог входів і
виходів, небесний воротар, посередник між людьми і богами, що передає
богам молитви й прохання людей; бог укладання союзів. Найбільш
глобальний і філософськи осмислений образ Януса — первісний хаос, і?
якого виділилися складові елементи світу і виник упорядкований космос,
при цьому Янус, який спочатку існував у вигляді безформної кулі, став
богом, охоронцем світового порядку, який обертає вісь світу. У цьому
образі є відома схожість з існуючим у багатьох давніх народів архаїчним
дволиким богом неба. Цікаво, що створення світу й управління світоладом
пов’язувалося саме з Янусом, а не з верховним богом Риму Юпітером.
Найдавніші зображення Януса представляють його у вигляді металевого
склепіння — так бачили тоді люди небо. Пізніше храм Януса будувався у
вигляді вкритої бронзою подвійної арки на колонах, що символізувала
небо.
Ще одним найдавнішим міфом, що мав вплив на римську міфологію, був міф
про походження людей від дерев. Так, існує розповідь про те, що в лісах
на місці майбутнього Риму жили колись фавни, німфи і плем’я людей,
породжених стовбурами міцного дуба. Ці люди не знали ніякої культури і
саме їх навчав згодом землеробству Сатурн. Культ дерева особливо дуба
відігравав у римлян величезну роль. Дуб був пов’язаний з Юпітером,
аіьбанські й римські царі носили вінки листя духа. Крім того, всі
альбанські царі мали прізвисько Сильвій — «лісовик» Царі Альби й Риму
були втіленням духу священного дуба, а через те, що дуб був пов’язаний з
Юпітером, то й цар латинян став Юпітером Латіарисом. який шанувався в
гірському лісі. З Юпітером був пов’язаний також і бук, про що свідчить
той факт, що Юпітер Фагутал шанувався в буковому лісі на пагорбі
Фагуталі.
Культ окремих гаїв пізніше був об’єднаний у загальне свято Лукарій Під
час цього свята в гаї Деа Діа — «Богині богинь» — приносили жертви
Юпітеру, Янусу, Ларам, матері Ларів, Флорі, Весті. Це були спокутні
жертви за порушений спокій лісу. Будь-яка людина, що збиралася зрубати
дерево, також повинна була принести спокутну жертву. Згадується бог
Лукарис, що охороняв сховище Ромула між двома гаями. У маєтках
шанувалися священні дерева, найдавніші зображення богів виготовлялися з
гілок дерева. Гаї були присвячені найдавнішим римсько-італійським
божествам — Фавну й Фавні, Піку, Карменті, Карні, Робіго, Деа Діа,
Мінерві. Одні з цих божеств згодом втрачали частину функцій або
забувалися, інші, залишаючись божествами, входили й у легендарну римську
історію як царі або наближені до них. Так, Кармента була
німфою-пророчицею, яка ще шанувалася як помічниця при пологах, що
допомагала правильному розвитку зародка, і як покровителька дітей А
римська Історія говорить про неї як про матір царя Евандра, який був
союзником прославленого Енея.
В Італії і Римі шанували фавнів, богів лісу, захисників черід від
вовків, що пророкували шумом листя або передвіщали майбутнє людям, які
спали в лісі За переказом, у день свята фавнів — Фауналіі — вовки не
сміли торкатися худоби. Існувало ще одне, дуже давнє свято, пов’язане з
культом Фавна. Це Луперкалй, свято очищення й родючості. У день цей голі
юнаки — луперки — бігали навколо Палатина, стібаючи жінок ременями зі
шкіри жертовного козла. Цей обряд повинен був зробити жінок плідними, а
також відігнати від черід вовків
Як священні шанувалися в римлян і деякі трави. Марсу був присвячений
грамен (гравілат), що виріс із людської крові. Священною була вербена,
яка росла на Капітолійському пагорбі, а також будь-який дерен, що клався
перед жертвопринесенням на вівтар.
Крім культу лісу, дерев, трав у римлян існував культ височин і каменів
Про це свідчить те, що одним з імен Юпітера було Lapis (камінь). Клятва
Ім’ям Юпітера Лапіса вважалася особливо священною й непорушною. Богиня
жіночого культу, справжнє ім’я якої було під табу, забороненим, котра
іменувалася тільки Добра богиня, також була якимсь чином пов’язана зі
скелею.
Шанувалися водні джерела, окремі культи яких були об’єднані пізніше в
єдиному культі бога Фонса. Йому було присвячене свято Фонтаналій У
римських джерелах мовиться: «немає джерела не священного»
Первісні тотемні уявлення збереглися в культі деяких тварин. Шанувався
присвячений Марсу дятел, птах Юпітера — орел. З особливим трепетом
побож-но давні римляни ставилися до вовка, йому було присвячене свято
Луперкалій. Ромула і Рема, за переказом, вигодувала вовчиця. З вовками
були пов’язані різні повір’я. Вважалося, що вовчий жир і частини тіла
вовка допомагають від хвороб При одруженні, коли молода входила в
будинок нареченого, поріг натирали вовчим жиром. Про зв’язок культу
вовка зі шлюбом говорить повір’я про те, що вовчиця завжди єднається
шлюбом із подружжям у присутності поважних свідків-вовків, а овдовівши,
ніколи більше не одружується Тому римляни поважали жінок, які були в
шлюбі тільки один раз. Дуже поширена була віра в те, що деякі – люди
можуть перетворюватися на вовків. Людина, яку вовк, вийшовши з лісу,
побачить першим, за переказом, втрачала голос. Вовна й кінчик вовчого
хвоста допомагали домогтися любові. Якщо вовк переходив людині дорогу з
правого боку, це передвіщало надзвичайне везіння.
Багато міфів у первісних народів пов’язано з ініціацією — обрядом
посвячення, переходу дитини до категорії дорослих. У римлян збереглося
тільки відлуння ініціальних обрядів, коли хлопчик, стаючи дорослим,
присвячував свою дитячу буллу домашнім Ларам і приносив жертву богині
юності — Ювентас. Після цього хлопчик міг надягати чоловічу тогу.
Можливо, якісь окремі елементи Ініціації збереглися в обрядах луперкалій
і в звичаї приносити богині Манії у дарунок ляльок. Манія колись була
похмурою хто нічною богинею, у жертву їй приносилися діти.
Важливою рисою римської релігії було те, що вона споконвічне пов’язана
не з індивідом, а з колективами. Й інші релігії, що зародилися при
общинному ладі, брали до уваги не окрему людину, а співтовариство, але в
римській — ця риса була особливо яскраво вираженою і закріпилася на
особливо тривалий термін. Цікаво, що в римлян людські інститути і
настанови первинні щодо божественних, релігійних. За переказами, культ
тих або інших богів установлювався царями. Царі або жерці вказували
окремим родам і сім’ям, як і яких богів вони повинні шанувати і як
відправляти фамільний культ. Пантифіки керували релігійним життям міст,
що приєдналися до Риму, вони вирішували, які культи залишати містам, а
які переводити до Риму. Ще пізніше перші декуріони римських колоній
вирішували, які боги будуть шануватися в колоніях, які свята
проводитимуться на їхню честь. Навіть землевласники, що мали у власності
села, встановлювали, які свята й змагання культового характеру
проводитимуться там. Усе це свідчить про те, що в уявленнях римлян
релігія була функцією колективів.
Спочатку в територіальних громадах існували окремі культи, коли ж ці
громади об’єдналися в римське суспільство, божества і культи також
злилися. Відгомоном цього був переказ про об’єднання культів римлян і
сабінян: свято Септимонтія, під час якого об’єднані сім пагорбів, на
яких стоїть Рим, приносили сім жертв, а також інші свята.
Боги, що мали однакове ім’я або схожі функції, зливалися, набували
епітетів І функцій інших, схожих за значенням божеств. Тому головні боги
римського пантеону мають безліч імен і епітетів. Так, Юпітер шанувався
як бог світла, бог неба і грози, подавець перемоги, хоронитель кордонів,
заступник виноградників, гарант клятви. А його епітети увібрали· імена
безлічі місцевих божеств: Луцетій (світлий або світлоносний), Лібер
(виноградар), Фругіфер (плодоносний), Дапаліс (від священної трапези —
дапс, яку влаштовував для нього хлібороб, що молив про гарний врожай),
Пенін (гірський бог), Клітумн (бог ріки Клітумн), Сумман (бог нічних
блискавок).
Юнона, яка спочатку втілювала безліч богинь жінок (існує вказівка, що в
кожної жінки була своя Юнона, як у кожного чоловіка — свій Геній),
згодом стала великою фігурою в римському пантеоні. Вона була
родопомічницею (Юнона Луцина), царицею (Популона), Куритис (войовнича
богиня, атрибутами якої були колісниця й спис). Діана поєднувала функції
лісової богині, богині місяця, родопомічниці. Фортуна — богині-матері,
годувальниці, провісниці, богині долі й щасливого випадку. Геракл
шанувався як військовий бог (Переможець, Непереможний) в такій іпостасі
мав свою колегію салїів, як і Марс. Але, крім того, він міг бути І богом
прибутку, якому в Римі жертвувалася десята частина торговельного
прибутку і військової здобичі. Після злиття сабінських і римських громад
сабінська богиня Вакуна злилася з Церерою (богиня родючості), Вікторією
(богиня перемоги), Мінервою й Діаною.
Таким чином, боги громад, що ввійшли до Риму, зливалися, поєднували свої
функції, ставали загальноримським’и богами або ж залишалися місцевими
божествами. А деякі з них просто забувалися.
В історичні часи Давнього Риму, від яких збереглася достатня кількість
письмових свідчень, усі священнодійства поділялися на приватні, що
правилися окремими родами або сім’ями і називалися сакра привата;
наступними за кількістю учасників були сакра популярес, що правилися
різними суспільними підрозділами громадян (наприклад, куріями); найбільш
масовими були сакра публіка, у відправленні яких брав участь весь
римський народ. Участь у всіх різновидах сакра була обумовлена не
особистим вибором, а причетністю людини до колективу — родини,
сусідської, цивільної, професійної громади. Основним базовим виробничим
І соціальним осередком суспільства була фамілія. Вона включала главу
фамілії, а також людей і майно, шо знаходилися під його владою. Це були
дружина, сини й онуки з їхніми дружинами, незаміжні дочки, раби, залежні
клієнти. Майно вважалося власністю глави фамілії, але його влада
обмежувалася, з одного боку, усім колективом римських громадян, які
стежили за ретельною обробкою землі й розумним обходженням з майном і
людьми, а з іншого боку — спадкоємцями, що вважалися прихованими
співвласниками глави фамілії, останній був зобов’язаний залишити їм
майно не зменшеним, а збільшеним. Крім того, влада глави фамілії
регулювалася святими обов’язками патрона шодо клієнта, а також заходами,
що пом’якшували владу пана над рабами. Фамілію поєднували І скріплювали
фамільні культи, одним із яких був культ Генія глави фамілії, що походив
із культу Генія роду.
Надалі уявлення про Геніїв розширилося й ускладнилося. Геній чоловіка
уособлював його здатність до відтворення потомства й інші сили й
можливості. У день народження глави фамілії домашні приносили жертви
його Генію.
Центром фамільного культу було домашнє вогнище — Веста. Уся родина для
прийняття їжі збиралася навколо вогнища, і будь-яке вживання їжі мало
характер священної дії, тому що частина їжі завжди приділялася богам.
Існували і домашні божества — Пенати, що оберігали будинок загалом і
вміст продовольчих запасів.
Найважливішим фамільним культом був культ Ларів, що могли виступати як
один фамільний Лар. Зараз важко встановити, чи були спочатку Лари
предками, душами людей, духами маєтку або ж близькими до світу покійних
хто нічними силами смерті й родючості. Але до них і до Пенатів
зверталися у всіх найважливіших випадках життя — у момент шлюбу,
пологів, смерті, очищення фамілії. Лари завжди були пов’язані з місцем,
де люди почували себе вдома. Тому в давнину не було суворого поділу між
духами рослинності, лісу, будинку. Саме поняття фамілії включало і
людей, і землю, і майно. Тому Лари були пов’язані з домашнім вогнищем,
фамільною трапезою, деревами й гаями в кожній садибі, що також
присвячувалися Ларам.
Приналежність людини до фамілії давала їй певні права й обов’язки, які
зберігалися, поки вона брала участь у фамільних священнодійствах. Якщо
людина переходила зі своєї фамілії до іншої, вона повинна була зректися
колишнього фамільного культу. Молода прощалася з Ларами фамілії батька,
приносила їм у жертву свої іграшки й прикраси, а потім приносила в
дарунок ас (монету) Ларам фамілії чоловіка.
Відправлення культу Ларів було безпосереднім обов’язком глави фамілії.
Це найтіснішим чином пов’язувалося з його правами власника й
дієздатністю. Натомість спадкоємець глави фамілії, незалежно від того,
чи був він родичем, чи стороннім, обов’язково відправляв сакра і ніс усі
пов’язані з цим витрати. Згодом при поділі майна йому відшкодовувалися
збитки.
Лари контролювали внутрішнє життя фамілії. Вони стежили за виконанням
норм, що регулюють і упорядковують життя фамілії, дотримання обов’язку
щодо дітей, батьків, богів і батьківщини. Злих і нечестивих, що нехтують
своїми обов’язками, Лари карали. Вівтар Лара знаходився біля домашнього
вогнища. Якщо раб хотів врятуватися від гніву хазяїна, він прибігав до
вівтаря. До домашніх Ларів зверталися в різних випадках і з різних
приводів, як серйозних, так і дрібних, їм приносили в жертву перші
плоди, просили знайти загублене, охороняти членів фамілії, що вирушили у
мандри.
Крім фамільних, були ще і Лари компітальні (компітум — перехрестя
доріг). Цих Ларів шанували члени фамілії, чиї ділянки примикали до
доріг. На перехресті споруджували святилище, у якому робили стільки
отворів, скільки було сусідів. Біля цього святилища приносили жертви
Ларам, розвішували кулі й ляльки, що зображували вільних членів фамілії
й рабів. Це повинно було запобігти смертним випадкам. Біля святилища
Ларів перехрестя справляли свято Компітилій — свято очищення й
родючості.
Крім культу Ларів перехрестя були й інші культи сусідських громад. На
перехрестях проходили свята богині Церери, покровительки землеробства,
що супроводжувалися піснями і криками; свята Лібера-Вакха, під час яких
учасники співали жартівливі пісні, гойдалися на гойдалці, виряджалися ?
маски і робили всякі «бажані богам родючості веселі непристойності», як
писав римський автор Сервій Георгій. Було і свято Термінали! – свято
хоронителя непорушності кордонів і добросусідських відносин межового
каменю, Терміна. Сусіди спільно приносили йому жертву і запалювали
очищувальні багаття. На перехресті трьох доріг шанувалася Геката Тривія,
богиня чаклунства, підземного світу; злих духів, що насилала на людей
божевілля.
Більшою громадою була громада пага — долина, на якій розташовувалося
кілька селищ. Ця громада мала своїх богів і свої священнодійства.
Найважливішою була люстрація пага — ритуальний обхід його границь, під
час якого приносили жертви Матері Землі й Церері. Культи пагів є дуже
давніми, і в римлян вони зберігалися довго, незважаючи на те, що згодом
землі пагів перекроювали й приписували їх до різних міст.
Цивільна громада загалом мала свої, спільні для всього населення Риму,
культи. У Риму було своє священне дерево — смоква, під якою вовчиця
годувала Ромула і Рема. Смоква була тісно пов’язана з благополуччям
міста, якщо яка-небудь гілка всихала, це вважалося поганою ознакою. На
Капітолії ріс священний дуб, якому, за переказом, Ромул приніс у жертву
перше озброєння, зняте ним з убитого воєначальника ворогів, присвятивши
його Юпітеру Феретрію. На Ватиканському пагорбі шанувався священний
кам’яний дуб, древніший, ніж сам Рим. У Римі було своє священне вогнище
— Веста, що охороняли жриці-діви — весталки. Щороку в перший день
березня у святилищі Вести з особливими церемоніями запалювався новий
вогонь. Так фамільні вогнища, вогнища курій і римське священне вогнище
зв’язувалися воєдино. Це
символізувало й підкреслювало єдність святинь громади і всіх її членів.
Головною в цій єдності була громада, і в давні часи верховним жерігем
завжди був цар. Зберігся звичай, за яким один раз на рік весталки
приходили до царя і закликали його до пильності. Можливо, цар був
верховним жерцем Вести так само, як глава фамілії — фамільного вогнища.
Общинною святинею громади були Пенати, за переказом, привезені з Трої
Енеєм. Вони зберігалися в глибокій Каємнииі, наближатися до них могли
тільки жерці. Не можна сказати, з якими бідами їх слід ототожнити.
Один із найдавніших богів — Конгсус — був богом підземного сховища
зерна. У його культі збереглися відгомони найдавніших часів, коли зерно,
зібране з общинних земель, надходило в спільне користування і
розподілялося між громадянами
У житлі царя знаходилося святилище Землі й саме там містився центр
колегії Арвальських братів, до якої за легендою спочатку входили 11
братів і 12-й — Ромул Щорічно ця колегія влаштовувала урочисте свято в
місті й у гаю Деа Діа, що супроводжувалося очищувальним обходом границь,
жертвоприносинами, ритуальною трапезою І різними змаганнями. Метою цього
священнодійства було благополуччя всієї римської громади.
Тісно пов’язаний з общинним характером Давнього Риму бог Квірин, якого
згодом ототожнили Із засновником міста Ромулом. Спочатку це був бог
сабірян, а римляни розумші його як іншу іпостась войовничого Марса —
Марса мирного, спочиваючого. Ім’я Квірина погодить від того ж кореня, що
й слово курія (covina — зібрання чоловіків). Тому сучасні дослідники
вважають, що Квірин був богом народних зібрань римлян. Є згадки про те,
що перед храмом Квірина росли два священні мирти, один з яких уособлював
сенат, а інший — плебс. Поєднувався Квірин також із Янусом. За легендою,
цар Нума спорудив храм Янусу Квірину, що символізував зв’язок війни й
миру. Формула оголошення війни містила заклик до Януса Квірина. Загалом
зв’язок цих двох богів відбивав зв’язок космічного порядку з порядком
римської громади.
Таким чином, найбільш значущі й давні римські культи були в основному
культами громад — фамільної, сусідської і громадянської. Боги й культи,
що панували в найдавнішому Римі, були породжені общинним ладом і довго
зберігалися в деяких провінційних областях. Вони були відправною точкою
подальшою розвитку релігії римського світу, еволюції всіх областей життя
Давнього Риму, що розвивалися з різною інтенсивністю, але в одному
напрямку. Римська релиія ніколи не знала тривалого Періоду стрункого,
упорядкованого існування, на відміну від релігії Давньої Греції. Але
вона цікава тим, що в її культах ‘береглися відгомони дуже старих
уявлень людей про світ.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
