.

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історіографія (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 3660
Скачать документ

Пошукова робота

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад,
суспільна і політична роль. Історіографія

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ.

У часи формування історичної науки на засадах джерельної критики і
дослідницької методології Україна не мала своєї державності. Останнє не
могло не відбитися на творчості українських істориків, які не тільки
були змушені працювати в руслі російської чи австрійської науки, але й
вибирати між імперськими центрами та провінцією, якою були їхні рідні
землі. Це, почасти, зумовило і малу зацікавленість генеалогічними
проблемами з боку українських істориків. Довший час вони користувалися
дослідженнями в цій галузі російських колег. Практично до М.Грушевського
з українських істориків тільки Д .Зубрицький звертався до названих
проблем (717, c. 19-108).

Праці українських істориків, які почали з’являтися з другої половини
XVIII ст. можна умовно розділити натри групи: праці, присвячені
вирішенню певних проблем міжкнязівських відносин і окремим князям або
родинам Рюриковичів та Гедиміновичів; праці, присвячені історії окремих
земель та князівств і праці загального характеру, присвячені удільному
періоду в цілому або генеалогії Рюриковичів чи Гедиміновичів.

Найбільше число праць входить до першої групи. Рівень їх та цінність
далеко не однозначні. Але одні автори ввели в науковий обіг не знані
раніше джерела, інші розв’язали якусь проблему або хоча б поставили
питання про необхідність її розв’язання. На жаль значна частина з цих
праць залишились унікальними і їх майже не зачепила наукова полеміка.

Піонером української наукової історіографії вважається
М.М.Бантиш-Каменський (1737-1814 рр.), виходець з старшини Ніжинського
полку, вихованець Ніжинської грецької школи та Києво-Могилянської
академії, який також прослухав у Московському університеті курси з
прикладних наук, історії та французької мови. Крім участі в архівних
виданнях, які не втратили своєї цінності, та публікації «Слова о полку
Ігоревім», цей дослідник залишив немало і своїх власних праць. З огляду
на опубліковані в них документи для дослідження персонального складу і
біографій князів зберігають значення публікація грамот князів різних
земель з московського архіву (32) та чотирьохтомний «Огляд зовнішніх
відносин Росії» за 1481-1802 рр., особливо перший том цієї праці, а
також п’ятитомне дипломатичне листування між Росією і Польшею, яке
опубліковано тільки частково (359; 360).

З праць його сина Д.М.Бантиш-Каменського (1788-1850 рр.) зберігають
певну цінність хіба його 631 біографічний нарис, з яких більшість
присвячена особам князівського достоїнства (358).

З праць першого ректора Київського університету М.О.Максимовича
(1804-1860рр.) ми би назвали тільки його спроби дослідження родини
князів Острозьких та історії Волині (1059, с. 1-48; 1060; 1058).

Зберігає своє значення більшість з написаного згадуваним вище львівським
істориком Денисом Зубрицьким (1777-1862 рр.). Перехід під впливом
М.Погодіна в табір москвофілів відбився хіба що на активному
розвінчуванні польської шовіністичної фальсифікації історії. Як
дослідник Д.І.Зубрицький залишився, перш за все, вдумливим архівістом.
Основні праці вченого, писані російською та польською мовами,
заслуговують українського коментованого перевидання. Він першим поставив
під сумнів автентичність грамот князя Льва Даниловича, дав критичний
аналіз інших джерел, розглянув початки міста Львова, написав першу
узагальнюючу працю з історії Галицько-Волинської держави (2131; 715;
2132; 716; 717; 718).

Основна заслуга О.М.Бодянського (1808-1877 рр.) полягає в тому, що
будучи секретарем Московського товариства історії і древностей
російських та редактором, заснованого ним часопису товариства «Читань»,
він опублікував багато джерел з української історії. Серед них для нашої
теми найбільше значення мають Літопис Густинського монастиря, «Повість
про те, що трапилося на Україні з того часу, як вона Литвою оволоділа»
(86, 109), публікації Д.Зубрицького, досліджень А.Перлштейна з історії
Волині (1260, с.137-142; 1261, с.30-45; 1262, с.33-48) та інші.

З творчої спадщини М.І.Костомарова (1817-1885 рр.) зберегли певну
цінність біографії князів з «Російської історії в життєписах її
головніших діячів» (книга перша), які багато разів перевидавалися (858;
859; 860; 861; 857).

Зберегли також своє значення праці церковного історика Філарета
[Гумилевського], який одним з перших звернув увагу на сіверські
пом’яники, в т.ч. на Любецький (1542; 1543; 1544). Певну цікавість
викликає і перша розвідка про князів Вишневецьких О.Длугопольського
(624).

Дуже важливими, на наш погляд, залишаються праці А.С.Петрушевича
(1821-1913 рр.). Він опублікував грамоту Івана Берладника, грамоти Льва
Даниловича, зібрав масу інших документів з монастирських, в їх числі
фрагменти з Холмського пом’яника, з Уневського та Добромильського
пом’яників, відомості про князів Острозьких і Рогатинських та інші
рідкісні джерела (1267, с.81-195; 1268; 1269; 1270; 1271; 1272; 1273;
1274; 1275; 1276).

Перший професор української історії у Львівському університеті
І.Шараневич (1829-1901 рр.) залишив узагальнюючу працю з історії
Галицько-Волинської держави, яка довший час залишалася найкращою працею
на цю тему. Він одним з перших критично проаналізував
Галицько-Волинський літопис, топонімічні матеріали, залучив ряд західних
джерел і пов’язав свої висновки з результатами власних археологічних
розкопок в Галичі та Львові (1610; 1611; 1612; 1613; 1614).

З праць львівського дослідника, москвофіла за поглядами,
В.М.Площанського (1834-1902 рр.) ми використали дослідження з історії
Бузького князівства (1290). Воно написане в основному на базі праць
А.Шнайдера.

Найвидатніший з українських істориків XIX ст. В.Б.Антонович (1834-1908
рр.) приділяв особливу увагу історії українських земель у складі
Литовської держави (див.: 1498). Правда, в цілому негативна оцінка
правлячого класу, процесів феодалізації, які на думку вченого були
штучно перенесені на український грунт пришлими литовськими елементами,
не могла не вплинути на результати досліджень. Погляди В.Антоновича
значною мірою відбилися на творчісті його учнів та послідовників, в т.ч
М.Грушевського і всієї державницької школи. Теорія «плебейської нації»,
тобто погляд на українців як на трудовий, переважно селянський, нарід
привів до думки, що, починаючи з падіння Галицько-Волинської держави,
українські землі ввійшли до складу чужих держав, а їх вищі верстви, не
маючи ніякого впливу на політику цих держав, поступово злилися з
чужинським панівним класом і, відповідно, не мали ніякого впливу на
національне життя народу. А звідси відсутність великого зацікавленя до
історії уділів та окремих князів у XIV ст. і в подальші часи.

З інших українських істориків цього періоду ми б відзначили глибокі і
сумлінні дослідження М.Дашкевича, особливо його історію Великого
Князівства Литовського, в якій автор зібрав багатий матеріал і
запропонував оригінальні версії вирішення окремих проблем, хоча і не
завжди обгрунтовані (599; 600, с.69-139; 601, с.155-186; 602; 603; 604;
605).

У цей період з’являються цікаві дослідження П.Голубовського з історії
Сіверської і Смоленської земель (532; 534), Д.Багалія-з історії
Сіверської землі (353), Н.Молчановського-з історії Подільської землі
(1137), А. Андріяшева — з історії Волині, Київської та Переяславської
земель (333; 334; 335; 336), П.Іванова — з історії Волині (722),
В.Даниловича — з історії Полоцького князівства (592), В.Ляскоронського
– з історії Переяславської і Київської земель (1040; 1041; 1042),
С.Рудницького — з історії руських земель у XV ст., які опинилися у
складі Польського королівства (1386), правнича розвідка М.Максимейка про
сейми у Великому князівстві Литовському до Люблінської унії (1057),
біографія Зигмунта Кейстутовича, написана Б.Барвінським (364), ґрунтовна
праця П.Клепацького з історії Київської землі (804). Усі перелічені
праці зберігають свою актуальність і сьогодні. Правда, вони не
позбавлені помилок та недостатньо обгрунтованих гіпотез. Наприклад,
генеалогічна таблиця В.Даниловича збудована на основі гіпотез і дуже
хитких міркувань. Щоправда, вирішити заплутані питання полоцької
генеалогії не вдалося у пізніших дослідженнях М.Баумгартена і
Л.Алексеєва. Окремі загадки полоцької генеалогії, можливо так і назавжди
залишаться дискусійними.

До українських істориків ми відносимо також москвофіла І.П.Філевича
(1856-1913 рр.), який походив з галицької свяшеницької родини і
досліджував історію українських земель. З його робіт найбільш цікава
магістерська дисертація, присвячена боротьбі Польщі і Литви за
Галицько-Волинську спадщину (1545).

Хоча М.С.Грушевський спеціально питаннями генеалогії не займався, а
таблиці, складені для фундаментальної «Історії України-Руси», мають
довідковий характер і охоплюють лише найважливіших осіб, поки що жоден
історик настільки докладно не займався вивченням історії удільних
князівств на українських землях (найбільш повну бібліографію
М.Грушевського і про нього див.: 2113). Прихильність до теоретичних
побудов свого вчителя В. Антоновича привело до того, що його
зацікавленість князівськими родинами та самими князями, які жили у
XV-XVI ст. була значно меншою.

Ці погляди відбилися і на дослідженнях майже всіх видних істориків
класичної національної чи державницької школи. Але саме ця школа і
залишила найбільше ґрунтовних досліджень з середньовічної історії
України, які не втратили своєї цінності — І.Крип’якевич (906; 907; 908;
909; 911; бібліографію праць див.: 798), М.Кордуба (845; 846; 847),
О.Терлецький (1473; 1474; 1475), С.Томашівський (1574; 1575),
Д.Дорошенко (645), М.Славінський (1429), Н.Полонської-Василенко (1301;
1302; 1303; 1304; 1305; 1306; 1307; 1308; 1309), М.Андрусяк (337; 338;
339; 340) таін. (430; 862; 863; 864; 865; 1577; 552; 553; 554; 671; 672;
673; 674; 675; 1203; 1204).

Генеалогічні проблеми зацікавили і відомого історика Д.Олянчина
(1891-1970рр.). Як свідчить Н.Полонська-Василенко, у 1946 р. на
конференції У ВАН в Аугсбурзі він оприлюднив свою версію про походження
Марії-Добронеги, вважаючий’дочкою Бориса Володимировича (1307, с.87).
Історик також встановив, що у 1075 р. ІзяславЯрославич їздив не у Майнц
до Генріха IV, а у Прагу до Братислава II (1937, с.321-347). Він
обґрунтовував родинні зв’язки Братислава II, Гертруди та Ізяслава
Ярославича.

Національно-патріотичні захоплення приводили часом і до появи досліджень
з некритичним підходом до джерел та фантастичними висновками, на зразок
оцінки В.Мацяком сили війська князів Андріята Лева Юрійовичів у 250 тис.
воїнів (1080; 1081).

Проблемами генеалогії займалися в Українському інституті Родознавства
(Мюнхен), де видавався часопис «Рід та знамено», та у Північній Америці,
де функціонує Українське Геральдичне і Генеалогічне Товариства (УГГТ),
друкованим органом якого були «Записки УГГТ». У цих виданях друкувалися
праці В.Сенютовича-Бережного, О.Оглоблина, Р.Климкевича та ін. На жаль,
у цих виданнях панував той же дух «демократизму українського народу»,
тому генеалогічні студії обмежувалися переважно генеалогією
козацько-старшинських, міщанських і робітничих станів, що навіть
вважалося головним завданням цієї дисципліни (1203, с.321-347). Крім
того зустрічаються і поверхові праці, автори яких слабо знайомі з
літературою піднятих питань (1416; 1417). Окремі цікаві розвідки
публікувалися у «Записках чину Василя Великого» в Римі (460, с.95-104;
489, с.105-118; 773, с.119-125; 1578, с.126-136; 1454, с.137-152; 1847,
с.165-189; 1166, с.319-324; 1167, с.489-491).

У радянський період «князівська» тематика не була популярного взагалі.
Ще у гіршому становищі знаходилися українські історики, для яких
дослідження державницьких проблем потрібно було старанно маскувати.
Після згортання діяльності НТШ у Львові дослідження з української
генеалогії були практично припинені. Тому і доробок українських
істориків у цій царині далеко не такий, яким він міг бути (1388,
с.89-99).

З українських істориків, які працювали між двома світовими війнами, ми
би відзначили В.Пархоменка (1226; 1227; 1228; 1229; 1230; 1231; 1232;
1233; 1234; 1235; 1236; 1237; 1238; 1239; 1240). При всій полемічності
щодо окремих висновків, його праці зберегли своє значення. Але і цей
дослідник розпочав свою наукову діяльність до жовтневого перевороту і в
число радянських істориків його можна зарахувати хіба що умовно.

Фактично тільки хрущовська відлига сприяла появі досліджень в Україні з
періоду княжої доби. Ці дослідження виконані на високому науковому
рівні, а окремі, обов’язкові в цей період, ідеологічні штампи і
реверанси, не зменшують їх цінності.

Хоча основні наукові зацікавлення Я.Д.Ісаєвича лежать у площині історії
культури, цілий ряд поважних розвідок і статей цього вченого присвячені
найрізноманітнішим проблемам княжої доби, зокрема Галицько-Волинському
князівству і західним кордонам Київської Русі (736, c. 189-197; 737,
с.84-87; 738, с.71-74; 739, с.77-78; 740, с.78-84; 741, с.81-91; 742,
с.135-138; 743, с. 83-100; 744, с.71-83; 745, с.107-124; 746, с.92-107;
747, с.156-170; 748, с.144-166; 749, с.62-63; 750, с.123-127; 751,
с.71-77; 752, с.256-280; 753,-с.15-20; 754, с.З; 755; 756, с.31-48; 757,
с.95-112; 758, с.71-84; 759).

У радянську добу з українських істориків найбільш грунтовно проблемами
історії Київської Русі, зокрема історії Галицько-Волинського князівства,
діяльності Данила Романовича, займався M .Котляр (869, с.117-120; 870,
с.104-109; 871; 875; 876; 877; 878, с.64-70; 879, с.43-48; 880,
с.147-153; 881; 882, с.75-78; 883, с.58-61; 884, с. 136-140; 885,
с.70-77; 886, с.68-73, 46-54, 27-33, 39-46; 887; 888; 889, с.11-13; 890,
с.15-19; 891; 1884, р.319-326; 892, с.82-87; 893; 894, с.67-73). Зараз
цей дослідник працює над проблемами дипломатії цієї доби, окремі
попередні результати цих досліджень були оприлюднені на наукових
конференціях. Чекає на видання (підготований разом з В.Франчук)
коментований текст Галицько-Волинського літопису. Погоджуючися з
багатьма висновками та здогадками цього вченого, з окремих дискусійних
проблем (зокрема болохівських князів, оцінки луцького князя Мстислава
Німого, спадкового права) ми дотримуємося інших думок, цілком
усвідомлюючи, що з огляду на стан джерельної бази наша аргументація не
може бути остаточною.

Радянські історики також з відомих причин змушені були уникати
дослідження з політичної історії Великого князівства Литовського. Чи не
першим з українських істориків звернувся до цієї тематики Ф.Шабульдо
(1604, с.79-88; 1605; 1606, с.27-31). Багато проблем були поставлені і
вирішені вперше саме в його дослідженнях. Ми підтримуємо основні
гіпотези і здогадки цього вченого. В окремих випадках між нами виникає
полеміка, сліди якої знайшли своє відбиття і в цій монографії.

Цікаві дослідження П.Толочка з політичної історії Київської Русі, а
також біографії окремих князів (1505, с.125-143; 1506.С.5-56; 1507;
1508; 1509; 1510; 1511). Ми повністю розділяємо висновки П.П.Толочка про
існування Київської Русі як феодальної імперії до 1240 р. Однак окремі
його здогадки, безперечно, залишаються дискусійними. Не погоджуємося ми
перш за все з версією етнічної однорідності населення Київської Русі. Не
можемо ми погодитися і з аргументацією вченого відносно західних меж
Київської землі. Генеалогічна таблиця, наведена в монографії «Древня
Русь», носить суто довідковий характер, перелічені лише князі, які
згадуються у праці, причому вони розміщені не в порядку старшинства, а
довільно.

Окремі генеалогічні проблеми династії Рюриковичів вирішені Л.Є.Махновцем
(87). Його генеалогічна таблиця Рюриковичів охоплює період IX-XIII ст. і
грунтується на літописних джерелах. Це найповніша зведена таблиця
династії Рюриковичів домонгольського періоду. Хоча в ній є ряд
суперечливих положень: не зрозуміло чому в число Рюриковичів потрапив
Якун, чому дочка графа Куно фон Енгінген названа Аделею. Недостатньо
обгрунтованою виглядає гіпотеза щодо шлюбу Святослава Всеславича з
Софією з роду Іоанна II Комнена і т.д.

Важливими є дослідження H .Яковенко. На наш погляд, подіями в науковому
житті української медієвістики стали фундаментальне дослідження,
присвячене українській шляхті з кінця XIV до середини XVII ст., а також
концептуальний нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII
ст. (1697; 1698; 1699; 1700; 1701; 1702). Перше дослідження має окремі
розділи про князів, у яких не тільки вперше в українській історіографії
поставлена проблема правлячої еліти та її менталітету, але й
аргументовано перегляд ролі цієї еліти у розвитку українського
суспільства. У цій праці наведені також генеалогічні таблиці князівських
родин. Авторка спеціально не займалася дослідженням цих проблем. Таблиці
повністю складені на підставі праць Ю.Вольфа з урахуванням гіпотез і
уточнень А.Бонєцкого та Ю.Пузини. Тому майже всі князівські родини
виявились Гедиміновичами і переважно Наримунтовичами. Вразливі сторони
окремих гіпотез Ю.Пузини були виявлені достатньою мірою в ході дискусії,
яка тривала у польській науці між двома світовими війнами. У найновійшій
польській генеалогічній літературі їх піддано більш суттєвій критиці. Ми
також не можемо погодитися з версіями про походження Острозьких від
Наримунта-Гліба Гедиміновича, чи Сангушків — від Федора Ольгердовича.
Не поділяємо ми і думки авторки щодо повної ліквідації удільних
князівств в українських землях в кінці XIV ст. Усе це знайшло свій
відбиток у відповідних місцях нашої монографії.

Для нашого дослідження важливе значення мають праці О.Толочка,
присвячені феномену державності у Київській Русі, місця князів і княжої
влади у тогочасному суспільстві (1500; 1501; 1502; 1503; 1504). Багато
його оригінальних поглядів дозволили наблизитися до розуміння
суспільства Київської Русі. Заслуговує уваги погляд на феодальну державу
як на продукт домінуючого класу, яка тотожна цьому класу і організована
на грунті безпосередньо персональних зв’язків, є по суті чистою
ієрархією, в основі своїй не опосередковану поземельними стосунками
(1503, с.5). Слушним є, на наш погляд, спостереження за особливостями
васальних стосунків: розриваючи свій зв’язок із сюзереном, васал
відривав тим самим і свою землю (1503, с.5-6). Обгрунтованими виглядають
тези про сакральні чинники становлення князівської влади (1500), її
ідеологію, розрив між реальним життям і змістом князівської влади та
цією ідеологією (1502, с.77), застереження проти захоплення концепцією
колективного сюзеренітету (1502, с.57-66) та багато інших поглядів.
Погоджуючися з більшістю висновків цього дослідника, ми не можемо
прийняти окремі його тези, зокрема стосовно ранніх уділів, які
“виникають як би з нічого по мірі необхідності наділення нового члена
роду, а після його смерті зникають без сліду” (1502, с.25). Для
наступного періоду погляд на княжі волості, як комплекс земель, що
надавався великим князем у кожному конкретному випадку в умовне держання
бенефіційного типу черговому князю-васалу також здається нам хибним.
Спираючись на дослідження інших істориків, аналізуючи систему розподілу,
а пізніше успадкування удільних князівств, ми прийшли до висновку, що
княжі уділи були сталими територіальними комплексами, які нерідко
склалися ще в епоху племінних князівств. У ті періоди, коли ці уділи не
мали окремих князів, ними керували посадники, а пізніше старости князів,
в склад володінь яких вони входили. Територіальні зміни цих комплексів
були пов’ язані виключно із розривами васальних відносин, що зумовило їх
хаотичний характер. Більше того — ці уділи пізніше часто
трансформувалися у повіти при створенні воєводств, зберігаючи без змін
основну територію. Міжусобні війни ніколи не йшли за частину території
такого уділу. Той чи інший претендент прагнув здобути уділ, а не частину
його території. Ми не бачимо прикладів зайняття престолу того чи іншого
князівства, яке би не можна було пояснити з точки зору права
успадкування. Переміщення князів з престолу на престол, на нашу думку,
не було хаотичним (504, с.48-51 ін.).

Важливе значення для нашого дослідження мають праці М.Крикуна з
історичної географії, присвячені кордонам воєводств на Правобережній
Україні з XV ст., та дослідження номенклатури земських урядів (902,
с.24-32; 903; 904, с.65-122). Користувалися ми також і його коментарями
до «Барського староства» М.Грушевського (905, с.474-576).

З українських істориків ми також використали окремі праці перш за все
М.Брайчевського (433; 434; 435; 436; 437, с.135-140; 438, с.147-166;
439, с.31-34), Я.Дашкевича (606, с.9-24; 607, с.57-66; 608, s.8-11; 609;
610; 611, с.7-13; 612, с. 167-184), О.Купчинського (931, с.129-149; 932,
с.44-108), М.Кучери (934, с. 118-143), О.Головка (528; 529, с.27-37),
В.Рички (1364; 1365, с.20-23), М. Корінного (852), О.Русиної (1389,
с.194-203; 1390, с.182-188; 1391), В.Ульяновського (1529, с.112-121;
1530, с.24-31),Г.Івакіна (719, с.237-242) та інших (1052, с.9-14; 825,
с.20-24; 826, с.59-66; 586, с.95-97; 587, с.24-27; 1068, с.73-78; 810,
с.9-13; 811, с.15-16; 812, с.205-215).

РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ.

Історіографія російської і радянської генеалогії висвітлена у відомих
оглядах В. Л .Яніна (1708), М.Є.Бичкової (411) та А.І.Аксьонова
(315),тому немає необхідності зупинятися на детальному аналізі всіх
праць і досліджень.

Фактично першою науковою працею, яка торкалася проблем генеалогії
правлячих династій Рюриковичів і Гедиміновичів, не беручи до уваги
офіційні версії, які використовувалися дипломатами Посольського приказу,
можна вважати «Історію» В.Татищева. Крім того в ній збереглися унікальні
відомості з пізніше втрачених джерел. Про деяких князів, дати їх
народженя і смерті, династичні зв’язки можна дізнатися тільки з цієї
роботи (1465; 1466; 1467; 1468). Що стосується довіри до В.Татищева, то
сумніви С.Пештича (1278; 1279,с.6-12; 1280) нині не поділяють більшість
вчених (921,с.214-218; 1141, с.260-268; 1189, с.337-374; 848, с.282-290;
849, 251-285; 850, с.328-337; 851, с.440-445; 943, с.246-262; 806,
с.5-13). Як на ті часи, науковий рівень праці В.Татищева дуже високий,
незважаючи на окремі помилки. Одна з цих помилок спричинилася до
плутанини між князями полоцької і смоленської гілок Рюриковичів. Так,
усі полоцькі князі, відоміу XIII ст., віднесені ним до смоленської
династії. Ця помилка перейшла і в деякі пізніші праці і досі залишається
предметом наукової полеміки.

Багато уваги особам князів приділив у своїй «Історії» князь М.М.Щербатов
(1733-1790 рр.). Він же займався складаням родовідних таблиць
Рюриковичів на підставі сімейних родовідних збірників і легенд. Ним були
складені родоводи більшості Ольговичів, нащадків Михайла Всеволодовича.
Незважаючи на те, що ці таблиці неповні, а також містять окремі грубі
помилки (без підстав пов’язана з Рюриковичами родина Чернишових та ін.),
ці праці і нині не втратили свого значення. На жаль, родоводи
М.Щербатова залишилися переважно неопублікованими або опублікованими у
рідких виданнях з незначним тиражем і через це були недоступними для
дослідників (1671; 1672, с.161-292; 1673, ч.4, с.395-419, ч.17,
с.405-422; 1674; 1675, с. 1-190; 1676, с.4-73; 1677, с.190-204; 1678,
с.205-224; 1679, с.224-245; 1680, с.226-262; 1681, с.262-386; 1682, ч.4,
с.161-292, ч.17, с.188-283; 1683).

І.Стріттер, не будучи знайомим з таблицями М.Щербатова, запропонував
свої версії (1457), помилки в яких були помічені відразу.

Через це М.Карамзін до своєї «Історії» мусив складати зовсім нові
таблиці, які теж вийшли неповними. Тому вже у виданні 1844 р. з’явилися
15 таблиць, складеним П.М.Строєвим. «Родовідна частина вітчизняної
історії досить недосконала, розписи кн. Щербатова поза вжитком,
Стріттерові -несправні, Карамзіна — неповні,» — писав П.Строєв,
пояснюючи потребу у таблицях. Його власні таблиці повніші за таблиці
Карамзіна, але до повноти взагалі їм ще далеко. Крім того у них відсутні
жіночі представники роду, а також вказівки щодо шлюбів (777). Однак
таблицями П.Строева користувалися дуже довго, вони повніші і точніші за
більш пізні таблиці С.Соловйова та ін.

М. Погодіним були узагальнені дослідження з цієї проблематики на
середину минулого століття, складені таблиці міжусобних війн удільних
князівств за 1054-1240 рр., половецьких нападів за роками і
князівствами, родовідні записи та списки князів за колінами і
князівствами (1293; 1294; 1295). Цими матеріалами можна користуватися з
урахуванням хронологічних поправок М.Грушевського і М.Бережкова та
пізнішої критики літописних текстів.

Праці, які почали з’являтися з середини XIX ст. можна умовно розділити
на три групи: праці, присвячені вирішенню певних проблем міжкнязівських
відносин і генеалогії окремих родин Рюриковичів та Гедиміновичів; праці,
присвячені історії окремих земель та князівств і праці загального
характеру, присвячені удільному періоду в цілому або генеалогії
Рюриковичів чи Гедиміновичів.

Найбільше число праць входить до першої групи. Рівень їх та цінність
далеко не однозначні. Але з огляду на бідність досліджень з історії
княжої доби взагалі, окремі з них досі залишаються унікальними (до
багатьох проблем ніхто більше не звертався). З цієї групи праць ми
виділяємо (в хронологічному порядку відносно часу написання) дослідження
П.Буткова про шлюби Рюриковичів з грузинками і ясинями-аланками;
А.Коцебу — про Свидригайла Ольгердовича; розвідки Ф.Палацького та С.
Палаузова про князя Ростислава Михайловича та його нащадків, яких доля
закинула в Центральну і Південну Європу; праці А.Барбашева, присвячені
Вітовту Кейстутовичу (453, с.317-333; 1886; 897; 1222, с. 11-16; 1221,
с.27-49; 362; 363 ).

З досліджень, присвячених окремим князівським родинам слід виділити
дослідження Е.В.Богдановича про князів Борятинських (425),
М.Бранденбурга — про князів Мосальських (440), С.Пташицького — про
князів Пузин (1330) і княгині Е.Г.Волконської — про князів Волконських
(512). Найгрунтовніша з цих праць — книга С.Пташицького, який
використовував різноманітні джерела, в числі котрих Литовська метрика,
приватні акти і документи з архіву родини.

Найдавнішою з праць, присвячених окремим князівствам, яка досі не
втратила свого значення, була праця Д.Іловайського з історії Рязанського
князівства (726). Зберігають свою цінність і деякі інші праці цього
періоду, зокрема В.Борзаковського з історії Тверського князівства (429)
та М.Квашніна-Самаріна з історії Ржевського і Фомінського удільних
князівств (793). Вище ми вже згадували, що М.Квашнін-Самарін одним з
перших звернув увагу на таке джерело як Любецький пом’яник.

З пізніших праць до цієї групи можна віднести праці радянських істориків
А.Зайцева — по Чернігівській землі (686, с.57-117), В.Сєдова — по
Смоленській землі (1413, с.240-259), Л.Алексеева -по Полоцькій та
Смоленській землях (317; 318, с.202-239; 319), а також дослідження
В.Пашуто з історії Галицько-Волинської землі (1243) і В.Кучкіна — з
історії Стародубського князівства (947, с.245-252).

Перша комплексна праця з генеалогії російських княжих і дворянських
родів належить П.В.Долгорукову (640; 641; 642; 1790). Найбільшим
недоліком цієї праці є відсутність посилань на джерела, обгрунтування
тих чи інших міркувань, які дозволили поставити певну особу на те чи
інше місце. Мало використані і актові матеріали.

Новою спробою узагальнення досліджень з генеалогії була книга
П.Н.Петрова (1266). Автор хотів створити історію родин російського
дворянства, переважно Рюриковичів, встановити місце князів та їхні
родинні права, простежити час і обставини виділення окремих родин (як
князівських, так і дворянських) і висвітлити тих осіб, які зіграли
видатну роль в історії Росії. Книгу критикували, може, і не завжди
справедливо, хоча в родоводах, особливо в давнійшій частині, було
допущено чимало помилок. А.П.Барсуков присвятив окрему книгу критиці
П.Петрова (365). Основну увагу він приділив історіографії генеалогії за
1682-1886 рр., зібранню генеалогічних матеріалів, роботі Палати
родовідних справ і Герольдмейстерської контори. Більш давні матеріали
він взагалі не брав до уваги, але і цього було досить, щоб показати
слабкі місця дослідження Петрова. Сам же Барсуков повністю довіряв
актовому матеріалу, поданому в комісію князя Долгорукого чи у Палату
після скасування місництва. На всі дошкульні місця обох дослідників
звернув увагу Д.Кобеко (815; 816).

На межі ХІХ-ХХ ст. з’явилися генеалогічні довідники князя
О.Б.Лобанова-Ростовського (1013), М.Д.Хмирова (1574; 1575), А.С.Резанова
(1583), Є.М.Фріде (1561). Усі вони носили компілятивний характер,
містили немало помилок і були неповними.

Вершиною російської генеалогії XIX ст. були праці А.В.Екземплярського.
Він займався вивченням біографій князів Північно-Східної Русі за період
1238-1505 рр., критично опрацювавши при цьому роботи попередників,
включаючи маловідомі замітки краєзнавців у місцевій пресі, житійні і
легендарні матеріали, старанно звірив родоводи з літописами та актами.
Дрібні помилки трапляються і в його працях, але в цілому вони і нині
можуть служити взірцем (655; 656; 657; 658; 659; 660).

У цей період з’являються фундаментальні дослідження з історії Великого
князівства Литовського П.Брянцева (443), Ф.Леонтовича (973; 974; 975) і,
особливо, М.Любавського (1034; 1035; 1036; 1037). їх автори розглядали
історію Литовської держави в комплексі, торкались проблем удільних
князівств, взаємин Рюриковичів і Гедиміновичів.

Зберегли певну наукову цінність зауваження та знахідки І. А.Лінниченка
(983; 983; 985; 986; 987; 988; 989). Антагоніст М.Грушевського, який
заперечував існування українського народу та його історії, він протягом
багатьох років працював у зарубіжних архівах та бібліотеках, відшукавши
там немало цікавих матеріалів. Частина з них справді унікальна.

Зацікавлення генеалогією на межі ХІХ-ХХ ст. було великим. У 1897 р.
засновано Російське генеалогічне товариство в Санкт-Петербурзі, в 1905
р. — Історико-родовідне товариство в Москві. З 1906 р. як окрема
дисципліна генеалогія читалася у Московському археологічному інституті.
Утворилося певне коло учених, які займалися історико-родовідними
проблемами, насамперед родоводами Рюриковичів: Л.Савйолов, В.Руммель,
В.Голубцов, Р.Зотов, Ф.Браун, Є.Соллогуб, Г.Власьєв, В.Сторожев,

М.Кашкин, М.Мятлєв, М.Баумгартен та ін. Найпомітнішим з них був
Л.Савйолов, який займався проблемами бібліографії генеалогії, генеалогії
дворянських родів, родоводами князів Пожарських та Коврових (1392;
1393;1394).

Родинам, які походять від від чернігівського князя Михайла
Всеволодовича, присвячені фундаментальні розробки Г.Власьєва. Він також
цікавився князями Острозькими і Друцькими, планував написати працю про
рязансько-пронських і ярославських князів (483; 484, с.347-354; 485, с.
14-28). Г.Власьєв намагався використати всі доступні джерела, зібрати
про кожного члена роду максимум відомостей, включаючи діяльність, службу
і майновий стан. Для XVI-XIX ст. ці відомості практично вичерпні, для
більш давніх періодів вони скупіші. Трапляються і прикрі помилки. Так,
Г.Власьєв вважав нащадками волинських князів усі три головні гілки
князів Друцьких — Соколинських, Любецьких, Горських, а також князів
Підберезьких, Бабичевих і Путятіних; відносив без застережень до
Рюриковичів Татищевих, Дашкових тощо. Зауважимо, що ці праці писані без
врахування критики літописних текстів О.Шахматовим і його наступниками,
що від самого автора не залежало. Те ж саме можна сказати і про деякі
хронологічні помилки.

Праці московських і петербургських генеалогів, згуртованих навколо
товариств, давали надію на завершення повної генеалогії Рюриковичів,
доведеної до початку XX ст. (1387; 1455; 791; 1443) Революція,
ліквідація дворянства і наступні події спричинилися до майже повного
згортання досліджень з генеалогії та історії удільного періоду.

З цієї плеяди дослідників в еміграції роботу продовжив тільки М.
А.Баумгартен. Ще в Росії він привернув до себе увагу яскравими
дослідженнями з історії шлюбів Рюриковичів із представниками західних
династій, використанням різноманітних західних джерел, до яких його
колеги звертались дуже рідко. У полі його зацікавлень були також
галицькі і волинські гілки Рюриковичів, турівські князі та інші мало
вивчені проблеми. Підсумком досліджень M .Баумгартена стали дві
монографії: «Генеалогія та західні шлюби Рюриковичів Російських у Х-ХIII
ст.» (1927 р.) та «Генеалогія правлячих гілок Рюриковичів у XIII-XVI
ст.» (1934 р.), які і досі залишаються найголовнішими працями з
генеалогії Рюриковичів. Обидві праці видані в Римі французькою мовою.
Виклад їх гранично стислий, подаються тільки матеріали, які стосуються
дат народження і смерті, родинних пов’язань, без коментарів і при
мінімумі полеміки. Баумгартен відхиляв думку переважної більшості
дослідників щодо походження цілого ряду княжих родин від чернігівського
князя Михайла Всеволодовича, вважаючи їх родоводи творінням XV-XVI ст.,
коли чернігівські Ольговичі масово виїжджали на московську службу. Через
це він відкинув реконструкції P.Зотова по Любецькому синодику і зробив
власні реконструкції, досить хаотичні, майже без спроб ув’язати родинні
відносини князів з їх володіннями. Його відмова від найдавніших
родовідних збірників позбавлена переконливої аргументації і грішить
декларативністю. У багатьох місцях М.Баумгартен приймав сміливі гіпотези
без будь-яких застережень. Це стосується одруження Володаря Ростиславича
з поморською княжною, шлюбу Прибислави Ярославни з турівської гілки з
поморським князем Ратибором І, Ярослава Ізяславича — з донькою
Владислава III Чеського і т.д. До полоцької гілки віднесено навіть
Давида Ростиславича із Смоленських Мономаховичів, який певний час займав
вітебський престол. Повторено ряд помилок М.Погодіна. До недоліків
таблиць М.Баумгартена слід віднести і їх дещо хаотичний порядок — не за
родовим старшинством, а за волею автора. Все це вимагає певних
застережень при користуванні його працями (374; 375; 376; 377; 378; 379;
380; 381; 382; 1750; 1751; 1752; 1753; 1754).

Треба зауважити, що інші праці російських науковців в еміграції з питань
генеалогії князівських родин носили переважно компілятивний характер. На
жаль, недоступним для нас виявився довідник Д.В.Донського під редакцією
проф. князя Д.М,Шаховського (643).

З праць російських радянських істориків довоєнного періоду ми б виділили
тільки окремі статті С.П.Розанова (1376, с.617-646; 1377, с.649-671),
С.В.Бахрушина (383; 384; 386; 387; 388) і Б.А.Романова (1381,
с.205-224).

Багато уваги проблемам генеалогії вищих верств, удільних князівств і їх
взаєминам приділено в працях вчених старшої генерації С.Б.Веселовського
(463; 464; 465; 467) та О.О.Зиміна (693; 694; 695; 696; 697; 698; 699;
700; 701; 702; 703; 704; 705; 706; 707; 708; 709; 710; 711). Обидва не
були настільки заідеологізовані як більшість їх колег у ті часи, обидва
були прекрасними архівістами і широко використовували розрядні записи та
родовідні матеріали. Крім того обох цікавила роль княжої верстви у житті
суспільства, доля і еволюція цього стану. На жаль, обидва досліджували
переважно період XV-XVI ст. і тільки ті гілки Рюриковичів та
Гедиміновичів, які перейшли на службу московським князям. Крім того рад
цінних праць О.О.Зиміна з відомих причин з’явилися після смерті вченого
і з певними скороченнями.

Серйозну спадщину в цій галузі залишив також і М.М.Тихомиров (1481;
1482; 1483; 1484; 1490; 1491; 1492; 1493; 1494; 1495; 1496). У першому
розділі ми вже згадували його дослідження літописів.

Важливе значення зберіають праці В.Т.Пашуто «Утворення Литовської
держави» та «Зовнішня політика Древньої Русі». В останній з них автор
дав політичні оцінки шлюбів Рюриковичів з іноземними володарями в
домонгольський період. Він заново перевірив весь джерельний матеріал,
приймаючи тільки безперечні версії. Так, його список шлюбів Рюриковичів
з іноземними династіями налічує лише 62 позиції, тоді як у М.Баумгартена
було 123 позиції. Пройшло вже кілька десятків років, але не з’явмлося
жодної праці, рівноцінної двом згаданим. Актуальними залишаються
більшість досліджень цього вченого з різних аспектів історії княжої доби
(1244; 1245; 1246; 1247; 1248; 1249; 1250; 1251; 1252; 1253; 1254; 1255;
1256; 1258).

Не втратило свого значення і фундаментальне дослідження В .Пічети, хоча
його автор і не приділив належної уваги князівській верстві (1282).

У першому розділі ми не раз зупинялися на різнобічних дослідженнях
джерел Б.О.Рибакова. Не менш цінними, хоча і не позбавленими спірних
висновків, є його дослідження періоду княжої доби (1340; 1341; 1342;
1343; 1344; 1345; 1347; 1348; 1349; 1350; 1353; 1354; 1355; 1357; 1358).

Цікаві праці В.Б.Кобрина з проблем власності князів у XV-XVI ст., коли
вони з удільних правлячих володарів переходили до становища служилих
землевласників, а також пов’язаних з цим проблем відмирання удільних
імунітетів (817; 818; 819; 820; 821; 822).

В. А.Кучкін досліджував історію формування території удільних князівств
Північно-Східної Русі. При цьому він скурпульозно перевірив усі
аргументи і припущення, зроблені свого часу А.Екземплярським. Окремі
уточнення дат і кордонів, зроблені в цих працях використані нами у
нашому дослідженні. Він також побіжно торкається деяких генеалогічних
проблем (942; 943; 944; 945; 946; 947; 948; 949).

У монографії О.М.Рапова, присвяченій князівським володінням у Київській
Русі, вирішено і багато чисто генеалогічних завдань. Часто автор
намагався виявити родинні стосунки князів. Не завжди з ним можна
погодитись, особливо щодо смоленської династії. О.Рапов теж відносить
майже всіх князів, які займали престол Полоцького князівства у XIII ст.,
до смоленської династії, приймаючи без застережень версії В.Татищева
(1331; 1332; 1333; 1334).

Не можна пройти і повз фундаментальні дослідження Я.М.Щапова, присвячені
історії церкви на Русі, правовій і політичній діяльності князів у цьому
напрямку, а також іншим проблемам княжої доби (1650; 1651; 1653; 1654;
1655; 1656; 1657; 1658; 1659; 1660; 1661; 1662; 1663; 1664; 1665; 1666;
1667; 1668; 1669).

Важливе значення мають, оперті на досконале знання джерел, з виваженими,
добре аргументованими висновками, праці Б.М.Флорі (1553; 1554; 1555;
1556).

Початковий період формування Київської Русі найбільш грунтовно
пропрацьований у дослідженнях О.О. Мельникової, яку також відзначає
досконале знання різноманітних джерел і глибоко продумані висновки
(1089; 1090; 1091; 1092; 1093; 1094; 1095; 1096; 1097; 1098; 1099; 1100;
1101; 1102; 1103; 1104; 1105; 1106; 1107).

Дослідженням джерел, перш за все німецьких, а також різносторонніх
проблем історії Київської Русі, плідно займається А.В.Назаренко (1151;
1152; 1153; 1154; 1155; 1156; 1157; 1158; 1159; 1160; 1161; 1162; 1163;
1164; 1165; 1165А).

Взаєминам з Польщею в ХІ-ХIII ст. присвячені розвідки Н.І.Щавелєвої
(1645; 1646; 1647; 1648; 1649).

У нашому дослідженні ми використали також окремі праці А.М.Насонова
(1173; 1174), Б.Д.Грекова і А.Ю.Якубовського (546), О.І.Копанєва (843;
844), К.В.Базилевича (355), Л.В.Черепніна (1592; 1594), О.Л.Монгайта
(1139; 1140), В.Л.Яніна (1707; 1710; 1711; 1712; 1713; 1716; 1718; 1719;

1722; 1723), В.К.Гарданова (519) Д.Б.Грекова (549; 550), Б.Т.Рубцова
(1384), С.О.Большакової (428), Ю.А.Кізілова (797), А.П.Новосильцева
(l196; 1197; 1198) та інших.

У російській науці ціла група досліджень присвячена правовому статусу
князів і княжої влади, феодальним відносинам у Київській Русі і в
удільних князівствах в монгольську епоху. Починаючи від праць М.Погодіна
та С.Соловйова класичними стали дослідження В.І.Сергеєвича (1420; 1421;
1422), М.Ф.Владимирського-Буданова (481;482), О.Є.Преснякова (1316;
1317; 1318), В.О.Ключевського (808), M.П.Павлова-Сільванського (1218).
Дискусія навколо проблем, які підіймалися в цих працях, триває і надалі.
З пізніших дослідників можна назвати С.В.Юшкова (1690; 1691; 1692),
Б.Д.Грекова (545; 547; 548), І.Я.Фроянова (1563; 1564; 1565; 1566; 1567;
1568), С.В.Завадську (679; 680; 681), Л.В.Черепніна (1594; 1595),
М.Б.Свердлова (1409; 1410; 1411), А.Ю.Дворніченка (613; 614; 615; 616;
617; 618) та А.Н.Цамуталі (1602). Поряд з названими вище працями
М.Грушевського та О.Толочка, на базі цих досліджень формувалися наші
висновки про суспільство Х-ХVІ ст. і місце князівської версти в цьому
суспільстві.

Тепер у Росії відновлено функціонування обох генеалогічних товариств у
Санкт-Петербурзі та Москві. Відновлено також видавництво часописів
товариств та інша література (в основному перевидання матеріалів і
досліджень, які стали недоступними для дослідників). Особливо активне в
цьому плані товариство у Санкт-Петербурзі, яке очолює І.В.Сахаров.
Подібна діяльність розгорнуто і в Катеринбурзі, де видається квартальник
«Историческая генеалогия». На жаль, нинішнє економічне становище привело
до того, що далеко не всі нові праці російських колег стають відомими і
доступними для нас. З розвідок молодих російських учених ми б відзначили
праці А.В.Кузьміна (916; 917; 918).

ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Зрозуміло,що польська історична наука надавала і надає великого значення
дослідженням з історії Великого князівства Литовського, родини
Гедиміновичів, від яких походить королівська династія Ягеллонів, а також
польсько-литовські та польсько-руські взаємини. Сюди ми відносимо і
дослідження давніх литовських істориків, які писали польською мовою.

При всіх відмінностях ці дослідження об’єднує однаковий погляд на такі
неоднозначні проблеми як характер Великого князівства Литовського і
Польсько-Литовської держави. Велике князівство розглядається як єдина
централізована держава, а включення до її складу окремих білоруських і
українських князівств — як результат завоювання що, звісно, було не
зовсім так. Подібно розглядається і Польсько-Литовська держава після
Кревської унії. Цей погляд можна прослідкувати від досліджень Т.Нарбута
(1931), Я.Ярошевича (1865), Й.Лелевеля (1903), які були лише
популяризацією героїки минулого, аж до окремих сучасних праць.

Справжні генеалогічні дослідження роду Гедиміновичів були започатковгші
працями К.Стадніцкого (2047; 2048; 2049; 2050; 2051; 2052; 2053).
Недоліком цього автора була повна довіра до всіх доступних йому джерел.

На дуже високому рівні виконані дослідження польського генеалога
Ю.Вольфа (2109; 2110; 2111; 2112), який працював у Петербурзі. Він
першим здійснив критичний аналіз родовідних легенд, відділяючи справжні
княжі роди від родів, які пізніше до них приписалися. Це було нелегко.
Частина Рюриковичів і Гедиміновичів втратили княжі титули, частина
шляхетських сімей зуміла вписати свої родоводи в ту чи іншу княжу
родину, чий герб вона носила. Для ряду родів існували різні родовідні
легенди. Так, Одинцевичі виводили свій рід «з Немец» або пов’язували
його з Рюриковичами. Ю.Вольф одним з перших став користуватися
матеріалами Литовської метрики, критично порівнював різні актові
джерела. Йому вдалося довести кілька постулатів, які стали визначальними
у визнанні княжого титулу за певною родиною, чиє походження було
сумнівним. Він встановив фальсифікацію княжого походження більше ніж у
250 родин литовської, білоруської і української шляхти. Ю.Вольф також
виправив багато помилок К.Стадніцкого та інших дослідників. Праці
Ю.Вольфа залишаються найважливішими дослідженнями з генеалогії
Гедиміновичів і західних гілок Рюриковичів. Але вони охоплюють в
основному лише період XIV-XV ст. і теж не позбавлені дрібних помилок. На
окремі з них вказували А.Бонєцкий (1765) та інші. У відповідних місцях
цієї монографії ми теж звертаємо увагу не неможливість погодитися з
певними висновками або здогадками Ю.Вольфа.

З генеалогії династії П’ястів найзначніша праця належить О.Бальзеру
(1739). Його незначні помилки виправлені В.Двожачеком (1802; 1803). У
В.Двожачекатакож подані родоводи сілезьких П’ястів, які були відсутні у
О.Бальзера. Треба зауважити, що генеалогічні таблиці В. Двожачека,
присвячені Рюриковичам і Гедиміновичам, компілятивні і менш повні ніж
таблиці інших династій. Окрема велика праця недавно померлого
К.Ясіньского, присвячена сілезьким П’ястам. Хоча вона місцями грішить
багатьма довільними або непевними припущенями, зокрема стосовно часу
народження князів та їх шлюбів, це фундаментальне дослідження.
Дискусійні висновки автора стосуються, на жаль, перш за все глоговських
та опольських гілок, які для нас представляють найбільшу цікавість.
Дослідження цього автора з початків династії П’ястів і, особливо, з
історії політичних взаємин у Східній Європі на початку XIV ст.,
видаються більш надійними (1866; 1867; 1868; 1869; 1870). Генеалогія
поморських династій, з якими також були пов’язані Рюриковичі, розроблена
Е.Римарем (2014).

Певний час польські історики, які займалися дослідженням з проблем
генеалогії та історії князівств, гуртувалися навколо Львівського
геральдичного товариства, яке з кінця XIX ст. діяло до 1939 р. Майже
тридцять років тривала дискусія щодо походження Корибутовичів, яку так і
не можна вважати закінченою. Особливо активну участь у ній взяли
Ю.Пузина (1986; 1987; 1988; 1989), З.Радзіміньский (2004; 2005; 2006),
В.Семкович (2022; 2023), А.Прохазка (1974; 1975; 1976), Ю.Якубовский
(1862). Не менш бурхливо дискутувалося в цей період навколо боротьби за
Галицьку спадщину у середині XIV ст., походження родини князів
Острозьких та інших князівських родів. Дискусія ця переросла у справжню
«генеалогічну війну» (крім вище названих у полеміці взяли участь
О.Галецький (1835; 1836; 1837; 1838; 1839; 1840), Ю.Домбровский (1792),
С.Закшевский (2123), К.Ходиніцкий (1776), Г.Пашкевич (1943; 1944; 1945;
1946; 1947; 1948), С.Зайончковский (2118; 2119; 2120; 2121),
Я.Малешевский (1922), М.Гумовский (1830), С.Краковский (1888) та ін.),
яка стала однією з головних подій у польській науці міжвоєнного періоду,
протікала з запальністю, без огляду на авторитети, але в цілому на
солідному науковому рівні.

І тут одним з найактивніших був Ю.Пузина (1190; 1191; 1192; 1193; 1994;
1995; 1996; 1997; 1998), гіпотези якого дуже часто спиралися лише на
загальні міркування автора, якому хотілося будь-якою ціною зробити
Гедиміновичами буквально всіх українських князів, підтримуючи цим самим
тезу про завоювання литовцями українських земель. На помилки Ю.Пузини
звертали увагу його опоненти, але талант белетриста, вміння з легкістю
опустити одні факти і наголосити на інших, при браку джерел взагалі,
привели до того, що немало пропозицій цього дослідника стали
загальноприйнятими. Сильною стороною Ю.Пузини було намагання залучити до
вирішення проблеми якомога більше джерел з інших дисциплін: геральдики,
нумізматики, сфрагістики і т.д. Але, не маючи твердої атрибутації тої чи
іншої пам’ятки, він брав власні гіпотези за постулати і на їх основі
доводив інші власні ж здогадки. В окремих місцях він, навіть, не робив і
цього. Так, погоджуючись з тим, що соратник Любарта-Дмитра Гедиміновича
по боротьбі з Казиміром III, князь Данило отримав Холмське князівство,
Ю.Пузина тут же написав, що це князівство було йому надано польським
королем. Але в угоді 1366 р. князь Данило виступає як васал
Любарта-Дмитра. Єдине джерело — хроніст Ян з Чарнкова повідомляє, що
тоді Холмське князівство було надане белзькому князю Юрію Наримунтовичу,
який став польським васалом. Але вже у 1370 р. і цей князь був знову
васалом Любарта. Холмське князівство було зайняте польськими військами
остаточно тільки у 1387 р., а смерть князя Данила сам історик (правда,
без будь-яких доказів) датував 1376 р. (1994, s.254) Якщо виходити не із
здогадок, а з джерел, то Холмське князівство Данило міг отримати тільки
від Любарта і міг його втратити у 1366 р. на користь Юрія Наримунтовича,
який перейшов на польську сторону. Чи повернув Любарт Холмське
князівство князю Данилу, після того як ця територія була повернена в
склад його держави, і чи був тоді сам князь Данило живим на підставі
джерел встановити не можна. Його син Юрій міг повернути собі батьківщину
і у 1370 р. Принаймні у 1376 р. Юрій Данилович тримав Холмське
князівство. Такі помилки часто трапляються не лише у Ю.Пузини, але й у
інших учасників дискусії. Часом патріотичні емоції беруть верх над
науковою аргументацією навіть у таких істориків як А.Прохазка (1967;
1970; 1972; 1973; 1977).

З тієї когорти, на наш погляд, найбільш строгим науковцем був
З.Л.Радзіміньский (1999; 2000; 2001; 2002; 2003), не зважаючи на
помилковість окремих його висновків, зокрема щодо походження князів
Саигушків. Вивчення і суперечки навколо цього питання, в яких поруч з
З.Л.Радзіміньским активну участь брали Б.Горчак (1817), Д.Козицький
(1887) та Б.Вільчинский (2101), були також частиною «генеалогічної
війни».

Сильно відрізняється на цьому фоні і ґрунтовна праця Г. Ловмяньского,
яка охоплює всі аспекти ранньої історії Литви. Йому ж належать розробки
ранньої історії династії Рюриковичів (1910; 1911; 1912; 1913; 1914;
1915; 1916; 1917; 1918; 1014; 1015).

З пізнійших досліджень польських істориків ми би виділили праці
С.Кучинского з історії чернігівсько-сіверської землі в литовський період
та його дослідження печаток мазовецьких князів за 1197-1526 рр. (1893;
1894; 1895; 1896; 1897; 1898), ґрунтовні праці Б.Влодарского щодо
взаємин П’ястів з Рюриковичами (2103; 2104; 2105; 2106; 2107) та
синтетичні дослідження Ю.Бардаха (1741; 1742; 1743; 1744; 1745; 1746).

Ґрунтовністю та глибокою ерудицією відзначаються праці з різних проблем
генеалогії Гедиміновичів і П’ястів Т.Василевского (2093; 2094; 2095;
2096; 2097), Я.Беняка (1757; 1758; 1759) та Я.Тенговського (2066; 2067;
2068; 2069; 2070; 2071; 2072; 2073; 2074; 2075; 2076; 2077; 2078). На
жаль Т.Василевський і, більшою мірою Я.Тенговський, захоплюються
гіпотетичними побудовами і тяжіють до перегляду усталених думок, навіть
коли неможливо віднайти якісь нові аргументи. Тому ми змушені були
нерідко вступати у полеміку з обома дослідниками на сторінках цієї
монографії.

З молодшої генерації найцікавішим нам здається Д.Домбровський (1782;
1783; 1784). Загалом сучасну польську історіографію відзначає дедалі
помітніший відхід від тенденційності, толерантність, бажання розібратися
у суті складних проблем, залучення нових джерел, переважно західних, і
модерних методик досліджень.

В роботі над монографією нами також були використані окремі праці
Ф.Сярчинского (2027; 2028), Е.Малечиньскої (1921), С.Кентшиньского
(1882), З.Вдовішевського (2098), Б.Зентари (2126; 2127; 2128),
С.Руссоцкого (2013), К.Пакульского (1940), П.Войцеховского (2108),
Г.Грали (1822; 1823; 1824), Ю.Банчкевича (1740), Я.Вирозумского (2114;
2115; 2116), В.Фалковского (1807), Е.Янковскої (1864), М.Пальчевского
(1941), А.Свєжавского (2060; 2061), К.Крупи (1892), Ю.Горвата (1850;
1851), С.Сроки (2039; 2040; 2041; 2042; 2043; 2044; 2045; 2046),
Я.Грабовского (1819; 1820), Я.Нікодема (1932), К.Петкевича (1956),
А.Фенчака (1808), Я.Поверского (1966), А.Шведа (2064), Н.Міка (1929) та
ін.

Дискусійними залишаються проблеми князівської титулатури, на які
загострив увагу А.Поппе (1963). Не вдаючись до цієї дискусії, ми в нашій
праці титулували «великими князями» київських князів як сюзеренів
Київської Русі, а також інших князів післямонгольського періоду, чий
титул «великих» зафіксований джерелами. Зрештою формальна сторона
титулатури далеко не завжди відбивала реальне її значення. Так сюзерени
Польші — краківські князі, втративши королівський титул, не називалися
«великими», тим не менше саме титул «князів краківських» ставив їх на
перше місце серед інших П’ястів.

ІНША ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ

Із зрозумілих причин інтерес до нашої теми проявляють дослідники з
Білорусі і Литви, території яких колись входили в орбіту Великого
князівства Литовського.

Крім праць білоруських істориків В.Чемярицького, М.Улащика, Н.Войтович,
про які говорилося у першому розділі, ми би назвали в першу чергу
дослідження М.Й.Кояловича (1828-1891 рр.) (бібл. праць див.: 1223,
с.3-45), В.І.Ламанського (1833-1914рр.) (бібл. праць див.: 646,
с.10-21), М. В.Довнар-Запольського (1867-1934 рр.) (634; 635; 636; 638;
639; бібл. праць див.: 1608, с.71-74)таО.М.Лявданського (1893-1942 рр.)
(бібл. праць див.: 1039), а з сучасних істориків — А.Ільїнського (733),
П.Крапівіна (899), Я.Юхо (1687), А.Грицкевича (555; 556; 557), Г.Штихова
(1637; 1638) та А.Нарбута (1170; 1171), особливо статтю останнього з
методики генеалогічних досліджень. Зараз у Білорусі видаються
генеалогічно-геральдичні часописи «Годнасьць» та «Наш радавод». Хоча там
в основному публікуються дослідження присвячені родоводам білоруської
шляхти і міщанства, все ж вийшло два випуски російською мовою
«Генеалогії Білорусі» (1994, 1995 рр.) з таблицями Рюриковичів та
Гедиміновичів та деякі інші розвідки (1362; 782; 539).Недавно видане
дослідження Алеся Кравцевича (898А), присвячене початкам Великого
Князівства Литовського (середина XIII — початок XIV ст.), переконує про
високі потенційні можливості сучасної білоруської історичної науки.

З праць литовських істориків, які торкаються переважно Гедиміновичів і
Великого князівства Литовського, крім згаданих у першому розділі праць
Є.Баніоніса та ін., найцікавішими видаються праці І.Іонініаса (1852;
1853; 1854), М.Ючаса (1688; 1689), Р.Батури (371; 372), Й.Жмудзінаса
(2135), Р.Волкайте-Кулікаускене (511), Е.Гудавічюса (1829), того ж
передчасно згаслого світлої пам’яті Є.Баніоніса (357) і, особливо,
А.Нікжентаітіса (1933; 1934).

З доробку молдовської науки ми використали публікації молдовських
слов’янських літописів, підготовані Ф.А.Грекулом (163), хронік Мирона
Костіна (80; 228) та Дмитра Кантеміра (74).

З досліджень угорських істориків ми використали праці М.Вертнера з
генеалогії Арпадовичів (2099; 2100), А.Поора (1964; 1965) та П.Енгла
(1804) з проблем політичної історії першої половини XIV ст., Д .Дьерфі
(1832) — з проблем політичної історії епохи Арпадовичів.

Старша німецька історіографія (Р.Крумбгольц, В.Еккерт, К.Крольман,
К.Форстрейтер) переважно присвячена дослідженню стосунків литовських
князів з хрестоносцями. З пізніших праць ми би назвали дослідження
Б.Спулера стосунків Русі і Литви, особливо Вітовта Кейстутовича, з
Золотою Ордою (2038) та генеалогічну розвідку Г.Деккер-Гауфа (1786).

З англомовних праць ми виділяємо цікаве дослідження О.Бакуса мотивів
переходу удільних князів на московську службу (1737), працю цього ж
автора про діяльність князя Андрія Курбського у Литві (1738) та розвідку
Д.Феннела про початок удільного періоду (1539). Категоричний висновок
останнього, який розглядав розвиток удільних князівств як кризу
князівської влади та адміністративної структури, справедливо критикували
інші дослідники (1582). Заслуговують на увагу також дослідження
Д.Чамберса присвячене наступу монголів на Європу у 1220-1259 рр. (1772)
та розвідка С.Ровелла з політичної історії Литви (2008).

З інших зарубіжних праць можна назвати «Генеалогію» П. Дюр’є (1798),
дослідження Г.Рюсса з політичної історії Київської Русі (2012) та статтю
В.Іванчака,С.Войку та Д.Зіффер, присвячену Чорторийським (1857).

Порівняльно-історичний метод, який успішно застосовувався вченими
XIX-початку XX ст.ддя вивчення історії середніх віків (2026),
залишається і зараз актуальним. Проблеми і методи генеалогічних
досліджень викладені у працях Я. Ван Маанена (1920), О.Форста (1812),
Е.Гейденрейха (1843), Я.Джакварта (1858) і названій вище праці
В.Двожачека. Окремі методи та засади, термінологічні визначення
почерпнуті нами із загальних праць, присвячених європейському
середньовічному суспільству, зокрема Я.Буркгарда (452; 1770), Г. фон
Аллеша (324), О.Бенеша (397), Й.Гейзінґа (1572), Ф.Кардіні (781; 1771),
М.Осовскої (1211), Г.Дуби (1795), Ж.ЛеГоффа (970) та Ф.Арьєса (350),

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020