.

Держава загального добробуту в соціально орієнтованій ринковій економіці ФРН (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
337 3338
Скачать документ

Реферат на тему:

Держава загального добробуту в соціально орієнтованій ринковій економіці
ФРН

Соціально-ринковий консенсус

Поняття “соціально орієнтована ринкова економіка” якнайкраще відображує
ідеологію соціальної політики Федеративної Республіки Німеччини. Цю
концепцію висунула Християнсько-демократична партія наприкінці 40-х
років, щоб якось відмежуватися від попереднього державного устрою і від
НДР. Це намагання було реакцією ліберально налаштованих кіл на фашизм і
сталінську концепцію авторитарної держави, що втратили довіру народу й
були деструктивними для громадянського суспільства. Антинацистські та
антикомуністичні настрої, заохочувані західними союзниками та утворенням
НДР, були провідними мотивами у справі винесення вироку плануванню,
націоналізації та іншим програмам, що мали “соціалістичний” характер.

Соціально орієнтована ринкова економіка провідну роль відводить ринкові,
що репрезентує приватну соціальну та економічну ініціативу у
громадянському суспільстві за допоміжної функції держави. Заходи
соціально-економічної політики згідно з її принципами не повинні
зачіпати ринковий процес розподілу коштів, включаючи розподіл доходів і
майна, якщо вони не вдосконалюють використання ресурсів, не підвищують
ефективність і активність суб’єктів ринкових відносин. Питання про те,
до якої межі заходи соціальної політики можуть підвищувати економічну
ефективність через компенсацію ринкових ризиків, залишається відкритим.
Дюссельдорфські принципи 1949 р. християнських демократів включають
“природне право на роботу”, “соціальне страхування як основу соціальної
безпеки” та “соціальне забезпечення згідно з доведеною нуждою із
суспільних фондів поза соціальним страхуванням”. Однак основний наголос
було зроблено на індивідуальному та сімейному самозабезпеченні через
соціальне страхування. Держава відповідала за соціальне забезпечення
лише у виняткових випадках. Ідеологія соціально орієнтованої ринкової
економіки не була набором політичних рецептів. Вона лише визначала межі
державного втручання, полишаю-чи широке поле діяльності для політиків на
майбутнє. Тут мали вплив і соціал-демократи, які зосереджувалися на
проблемах регулювання умов праці, сприяння повній зайнятості та захисту
вразливих груп населення, і буржуазні партії, які робили наголос на
розширенні внутрішніх можливостей сім’ї та сприянні формуванню
власності.

Соціальні витрати

Німеччина витрачає великі кошти на соціальні цілі. Найвищий темп
зростання соціальних видатків спостерігався у 50-ті роки. У 1960 р.
частка видатків становила 20,4 % ВВП, що на той час було найвищим рівнем
серед країн ОЕСР. У 1981 р. ця частка збільшилася до 29,2 %, проте через
фінансову кризу в наступні роки ФРН змушена була скорочувати соціальні
видатки відносно зростання ВВП. Це вплинуло передусім на реальний розмір
пенсій і ступінь охоплення допомогами по безробіттю.

Доходи і бідність

Незважаючи на те що у ФРН витрачаються великі державні кошти на
соціальне забезпечення, грошові виплати мають суттєво менше значення як
джерело доходу населення, ніж, наприклад, у Швеції. Це, безперечно,
пов’язано з меншими податковими надходженнями. Рівень оподаткування
доходу населення у ФРН можна порівняти із США, однак він значно нижчий,
ніж у Швеції. Проте внески працівників на соціальне страхування значно
вищі, ніж в інших країнах. Дані про розподіл доходів свідчать, що 20 %
населення ФРН з найвищими доходами мають найбільшу частку сукупного
доходу населення порівняно з іншими країнами. Водночас частка сукупного
доходу, що належить 20 % населення з найнижчими доходами, наближається
до середнього значення по країнах ОЕСР. Очевидно, німецька система
запобігання зубожінню працює так само добре, як і шведська, і набагато
краще, ніж американська. Якщо за межу бідності взяти 50 % середнього
подушного сімейного доходу, то виявиться, що лише 7,4 % сімей, або 8,5 %
населення, бідні. Це один з найкращих показників у країнах ОЕСР. Доходи
перерозподіляються переважно по горизонталі в межах професійних груп,
переважно від економічно активного населення до пенсіонерів. Хоча
вертикальний перерозподіл порівняно скромний, він життєво важливий для
людей з низькими доходами. За даними 1980 p., 20 % найбідніших
отримували б лише 0,2 % сукупних доходів населення, якби не соціальні
трансферти, завдяки яким вони мали 6,9 % сукупних доходів. Проте загалом
система перерозподілу доходів відтворює стратифікацію суспільства.
Розбіжність між доходами найбагатших і найбідніших вища, ніж у
середньому по країнах ОЕСР, хоча розбіжність між бідними і середнім
класом, навпаки, дещо менша. Це пояснюється ефективною діяльністю
профспілок, які вимагали більшого підвищення заробітної плати для менш
оплачуваних працівників. Через те що пенсії, допомоги по безробіттю та
інші виплати по соціальному страхуванню пов’язані з попередніми
заробітками, професійні спілки слід розглядати як силу, яка може
активно, хоча й опосередковано, впливати на систему підтримки доходів.

Німеччина належить до країн, де відбувається розшарування робітничого
класу на привілейовану більшість, яка є ядром ринку праці, і
маргіналізований нижчий прошарок. До заможних належать також літні люди,
яки мають повний пенсійний стаж і доходи від власності. У гіршому
становищі опиняються безробітні та їхні сім’ї, люди, які не зайняті на
постійній роботі або отримують низьку заробітну плату, пенсіонери і
вдови з недостатнім страховим стажем, одинокі матері, особи без певних
занять, бездомні. їх підтримує держава через систему адресної соціальної
допомоги і допомоги по безробіттю.

Соціальна допомога

Межа бідності визначається відповідно до законодавчо встановленої
вартості споживчого кошика, достатнього для способу життя, що не
принижує людської гідності. Сім’ї з доходами на рівні або нижче межі
бідності мають право на адресну соціальну допомогу. Межа бідності
постійно утримується на відносно скромному рівні, що становить близько
20 % середньої заробітної плати (за вирахуванням податків). Отже,
соціальна допомога не перешкоджає збереженню стимулів до праці. У
рівновазі соціального й ринкового тут перевага віддається вимогам ринку
праці.

Чисельність тих, хто має право на адресну соціальну допомогу, невпинно
зростає за рахунок збільшення осіб, які тривалий час є безробітними,
самотніх матерів і зростання активності щодо подання заяв про допомогу.
Окремі дослідники висувають припущення, що є багато людей, дохід яких
нижчий за межу бідності, але вони не звертаються по допомогу. Це
прихована бідність, розміри якої невідомі. Малооплачувані працівники не
мають права на допомогу, однак по неї звертається багато безробітних,
які не отримують допомогу по безробіттю. Загалом те, що не всі, хто
потрапив у нужду, звертаються по допомогу, можна пояснити суворою
адміністративною перевіркою права на допомогу, відсутністю поваги до
прохачів з боку соціальних працівників і певним тиском на осіб
працездатного віку з метою примусити їх знайти роботу, великими за
обсягом формулярами заяв про допомогу, перевіркою щодо наявності
заможніших родичів, загрозою переслідування за неправдиві відомості
тощо. Розмір допомоги та умови її надання визначені федеральним
законодавством, проте місцеві органи соціального забезпечення мають
велику свободу щодо надання допомоги виходячи з конкретних обставин.
Системою соціальної допомоги керує місцева влада, яка на 80 % забезпечує
її фінансово, а 20 % коштів надходить від земельних влад. Незважаючи на
самостійність місцевих влад великих територіальних відмінностей щодо
надання допомоги не спостерігається. Так само майже відсутні будь-які
соціальні конфлікти й вимоги щодо розміру й умов надання соціальної
допомоги. Сором за свій убогий стан, відсутність солідарності серед
прохачів і підтримки їх громадою — ось характерна особливість німецької
системи соціального захисту.

Становище жінок

Загалом жінки перебувають у невигідному становищі в системі соціального
захисту ФРН. Вони отримують менші виплати по соціальному страхуванню,
розраховуючи на ласку соціальної допомоги. Право жінок на трудові пенсії
за віком та допомогу по безробіттю дуже обмежується, по-перше, суворими
правилами їх надання, а по-друге, характером їхньої праці, що часто
малооплачувана і переривається для виконання жінкою її сімейних
обов’язків. Система соціального страхування, основи концепції якої були
розроблені ще у 80-х роках XX ст., передбачає, що платником внесків має
бути чоловік, обов’язок якого утримувати родину, і соціальне
забезпечення має відображати залежну роль жінки в родині. Пенсія вдови
становить 60 % пенсії померлого чоловіка. Працюючі жінки отримують після
виходу на пенсію лише близько 30 % попередньої заробітної

плати, тоді як чоловіки — близько 50 %. Більшість тих, хто звертається
по соціальну допомогу, або незаможні літні жінки, або самотні жінки з
дітьми, які не отримують матеріальної підтримки від колишнього чоловіка.
Під впливом жіночого руху у країні й міжнародних норм з 1986 р. перший
рік після народження дитини жінка вважається непрацездатною,
розглядається як застрахована й тому отримує відповідну оплачувану
відпустку коштом пенсійного фонду. Лише жінки, які мають 35 років
трудового стажу, отримують повну пенсію, а час, який вони витратили на
догляд за дітьми, до трудового стажу не зараховується.

Підпорядковане становище жінки в системі соціальної безпеки ФРН
відображує їхнє місце у структурі зайнятості, яка є типовою для
розвиненої західної країни. Наприкінці 80-х років жінки у складі робочої
сили становили близько 40 %. Підвищенню жіночої зайнятості перешкоджає
відсутність розвиненої системи піклування про дітей дошкільного й
молодшого шкільного віку. Часткова зайнятість також наражається на
перешкоди у вигляді несприятливого законодавства щодо соціального
страхування таких працівників. Жінки більшою мірою потерпають і від
безробіття. Наприкінці 80-х років було зареєстровано 1 млн безробітних
жінок, а за окремими оцінками, ще 800 тис. перебували “у мовчазному
резерві”, тобто не реєструвались як безробітні, тому що або втратили
право на допомогу, або вважали, що їхні зусилля будуть марними, бо шанси
знайти роботу були дуже малі. Обмеження державних видатків зумовило
також обмеження кількості робочих місць як для малокваліфікованих, так і
для високоосвічених жінок у таких сферах, як освіта, охорона здоров’я і
соціальне обслуговування. Отже, у ФРН жінки виконують роль трудового
резерву.

Сімейна політика

Суспільні погляди на роль жінки і сім “і. Ідеологія соціально
орієнтованої ринкової економіки виразно визначила державну політику щодо
ролі жінки та сім’ї, наголошуючи на традиційних, патріархальних
цінностях, що протягом усього повоєнного періоду піддавалося критиці,
особливо з боку жінок. Незважаючи на те що в Основному законі 1949 р.
проголошувалися рівні права чоловіків та жінок і заборонялося надавати
будь-які переваги чи створювати перешкоди залежно від статі особи, в
іншій статті того самого закону зазначалося, що “шлюб та сім’я
перебувають під особливим захистом державних норм”. Останнє положення
вільно трактували консерватори, розглядаючи сім’ю як “природну
інституцію, дану Богом”, яку має підтримувати чоловік-годувальник,
заробляючи достатньо для утримання жінки і двох дітей. Консервативна
інтерпретація сімейної політики мала фатальні наслідки для матерів, які
самі виховують дітей. Специфічні й насущні потреби таких сімей ніколи не
були визнані державою загального добробуту зразка ФРН. Ці сім’ї мають
право лише на соціальну допомогу по бідності.

Незважаючи на феміністський рух 70-80-х років, настрої невтручання у
справи родини, що почасти були негативною реакцією на відверте
підпорядкування інтересів родини інтересам держави за часів нацизму,
допомогли зберегти патріархальну спрямованість соціальної політики та
соціального забезпечення, що глибоко вкоренилася в німецькому
суспільстві, й цим відрізняють Німеччину від інших країн.

Проблема абортів. Однією з основних вимог феміністок була легалізація
абортів. Головними опонентами цього були католицька церква і
консервативне крило ХДС/ХСС. Зрештою, у 1976 р. було прийнято закон,
який дозволяв аборти за медичними, етичними та соціальними показаннями
за згодою лікарської комісії та консультанта із сімейних питань. Отже,
якщо жінка бажала легально зробити аборт, вона повинна була пояснити
своє рішення консультантові. Якщо лікареві не вдавалося відмовити жінку,
він робив висновок про те, що аборт показаний у конкретній ситуації.
Таке законодавство надавало лікарям широкі права, якими ті користувалися
згідно з власною мораллю. Якщо на півночі країни отримати дозвіл на
аборт було легко, то в сільській місцевості на півдні, де відчутним був
вплив католицизму, не лише комісії, а й самі лікарі відмовляли в цій
операції. Цим пояснюється те, що кількість абортів серед жінок
дітородного віку у ФРН значно менша, ніж у Швеції та США. Водночас
щорічно 200 тис. жінок виїздять з ФРН за кордон з метою зробити аборт.

Проблема абортів гостро постала після об’єднання Німеччини у 1990 р. У
Східній Німеччині, де зайнятість жінок становила 90 %, аборт за бажанням
жінки був легалізований ще в 1972 р. У червні 1990 р. численна
демонстрація жінок із Заходу і Сходу Німеччини вийшла на вулиці Бонна з
вимогою поширити ліберальний східнонімецький закон на західні землі й не
робити навпаки. Проте католицька церква в подальшому твердо утримувала
свої позиції, і поки що в обох частинах Німеччини діють попередні
закони, а боротьба жінок триває.

Догляд за дитиною. Відпустка по вагітності й пологах надається з
виплатою 100 % попередньої заробітної плати і збереженням робочого місця
протягом семи місяців. На початку 80-х років 95 % матерів користувалися
цим правом, хоча лише половина з них після закінчення терміну відпустки
ставали до роботи. Згідно із законом 1987 р. мати чи батько за їхнім
вибором можуть взяти відпустку по догляду за дитиною на півтора року.
Місячна оплата в розмірі 600 DM надається і працюючим, і тим, хто був
без роботи протягом шести місяців. Надалі виплати по догляду за дитиною
є адресними, і лише 40 % сімей продовжують отримувати їх у повному
розмірі. Більшість жінок з дітьми до 5 років (61 % у 1985 р.) вибувають
зі складу робочої сили. Сімдесят чотири відсотки дітей віком від 3 до 5
років відвідують дитячі садки, якими зазвичай керує церква за підтримки
державних коштів. Проте для них немає державних стандартів, а в
сільській місцевості дитячих дошкільних закладів майже немає. До того ж
дуже небагато з них працюють протягом цілого дня. Кількість дитячих
садків при підприємствах також невелика. Отже, коли обоє батьків
працюють, вони звертаються по платну чи безплатну допомогу до родичів,
знайомих, нянь та ін.

Невелика експериментальна державна програма дошкільного виховання, яку
ініціював уряд у 70-ті роки, зустріла дуже вороже ставлення з боку
суспільства, що можна пояснити несприиняттям будь-яких ідей
усуспільнення, що асоціюються, очевидно, з націонал-соціалізмом або НДР.
Отже, матері дошкільнят мусять обирати кар’єру безплатної хатньої
робітниці, у той час як їхнім чоловікам відводиться роль годувальника.
Батьки, які відхиляються від цієї лінії поведінки, віддані на ласку
несубсидованих і нерегульованих форм приватного догляду за дитиною. На
жінках лежить також обов’язок догляду за старими та хронічно хворими
родичами, за якими у 80 % випадків доглядають їхні дочки та невістки.

Отже, сімейна політика у ФРН сформувалася під впливом сильних
антиколективістських почуттів. Вона зберігає традиційний поділ ролей у
сім’ї, економічну залежність жінки від чоловіка, невтручання у справи
родини з боку держави, що, однак, не заважає її пронаталістській
спрямованості. Протягом останніх двох десятиріч жіночий рух намагався
підірвати деякі елементи цієї ідеології, особливо щодо абортів, але
боротьба за перетворення патріархального суспільства триває.

Охорона здоров’я

У ФРН немає загальнодержавної системи охорони здоров’я. По суті,
організаційно і фінансово вона базується на принципах, закладених
Бісмарком у 80-ті роки XX ст. і модернізованих на засадах соціально
орієнтованої ринкової економіки. Отже, фонди медичного страхування,
лікарі та методи лікування певною мірою не залежать від держави. Нині
понад 90 % населення охоплено медичним страхуванням, з фондів якого
фінансуються допомога по тимчасовій непрацездатності та оплата медичних
послуг. Фонди медичного страхування формуються за однакової участі
роботодавців і працівників. Порівняно невелику частину видатків
покладено на державу (близько 14 %). Не охоплюються державним медичним
страхуванням переважно високооплачувані працівники, заробітна плата яких
перевищує встановлену законом межу обов’язкового страхування і які в
такий спосіб уникають великих відрахувань до фондів державного медичного
страхування. Для пацієнтів медичне обслуговування безплатне, а лікарі та
лікарні отримують кошти із страхових фондів. Частка загальних видатків
на охорону здоров’я (з державних і приватних фондів медичного
страхування) у ВВП зросла з 4,7 % у 1960 р. до 8,1 % у 1984 р. і була
вищою, ніж у середньому по країнах ОЕСР. Частка фондів державного
медичного страхування у фінансуванні охорони здоров’я в 1984 р.
становила 78,2 %, решта — це видатки з приватних страхових фондів, за
виписування рецептів та деякі інші послуги, які повинні оплачувати
застраховані, і пожертвування церкви й інших благодійних організацій.

Фінансова криза 70-х років змусила уряд шукати шляхи зменшення державних
видатків на охорону здоров’я. У 1972 р. фонди медичного страхування
законодавчо зобов’язувалися покривати кошти капіталовкладень у нові
лікарні. Це призвело до значного підвищення страхового тарифу в 1987 р.
(з 4,1 до 6,3 %). Підвищення видатків на охорону здоров’я пов’язане
також з типовими для страхової медицини недоліками. Оскільки плата за
пацієнта в лікарні береться не згідно з процедурами лікування, а
поденно, лікарні намагаються якнайдовше тримати пацієнта в ліжку:
середнє перебування в лікарні у ФРН найдовше серед західноєвропейських
країн; адміністративний апарат фондів медичного страхування налічує 70
тис. чол.;

лікування в лікарні здійснюється навіть тоді, коли пацієнт міг би
лікуватися амбулаторно; ліки в аптеках надзвичайно дорогі — приблизно на
70 % дорожче, ніж у середньому у країнах Європейського Союзу, і лікарі
рідко призначають дешевші аналоги.

Намагаючись подолати тенденцію до невпинного зростання коштів на охорону
здоров’я, якому не могло запобігти вкрай забюрократизоване керівництво
державними страховими фондами, у 80-ті роки було законодавчо
запроваджено перелік послуг, що мали оплачуватися безпосередньо
пацієнтами, а не із страхових фондів. Ось чому такі сплати зросли більш
як удвічі протягом 1977-1984 pp. Водночас було встановлено перелік ліків
і недорогих пристроїв (таких як контактні лінзи, слухові апарати,
інвалідні візки), які пацієнт міг би отримати безплатно.

Проте варто зазначити, що ці нововведення сприяли поглибленню соціальної
диференціації. Адже в Німеччині існує понад 1100 страхових фондів, кожен
з яких на свій розсуд може визначати рівень внесків і виплат (держава
встановлює лише професійні або соціальні групи, на які поширюється
обов’язкове страхування, структуру управління фондами та мінімальний
відсоток внесків). Фонди організовані як за географічним, так і за
професійним принципом, а тому можуть значно відрізнятися за складом
своїх членів. Менш заможні обиратимуть дешевші фонди, які відповідно
пропонують нижчу якість чи менший набір послуг; заможніші, які здатні
платити вищі внески, користуватимуться послугами вищеоплачуваних, тобто
теоретично кваліфікованіших лікарів тощо. У 70-ті роки ці розбіжності,
особливо між регіональними фондами, які охоплювали близько половини
населення, зменшилися під тиском державного регулювання, але внаслідок
послаблення державного контролю та приватизації можуть відновитися.

Іншим недоліком німецької системи, що негативно позначається на стані
здоров’я населення, є слабка профілактичної спрямованість. Не
здійснюються епідеміологічні дослідження захворюваності та смертності за
соціальним статусом. Пріоритет віддається лікуванню захворювань, що
виникли, а відповідальність за профілактику цілком покладено на
пацієнта. Комунальну та професійну гігієну відсунуто на другий план. Ось
чому система охорони здоров’я ФРН відтворює соціальну нерівність, а
такий показник, як дитяча смертність, ледве дорівнює середньому по
країнах ОЕСР, хоча ВВП у Німеччині перевищує середній рівень.

Список використаної та рекомендованої літератури

Скуратівський В. А., Шевченко М. Ф. Соціальні системи і соціологічні
методи їх дослідження. — К., 1998.

Сорокин П. А. Человек, цивилизация, общество. — М., 1972.

Соціальні пріоритети ринку праці: методологія, практика, шляхи
забезпечення / За ред. С. І. Бандури. — К., 2001.

Социология II Г. В. Осипов и др. — М., 1997.

Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С. О. Макаева. — К., 1999.

Старостенко Г. Новітні демографічні тенденції в Україні // Економіка
України. — 1998. — № 5.

Стоян О. М. Соціальна політика держави та профспілки // Україна:
утвердження незалежності держави (1999-2001 pp.). — К., 2001.

Стратегія подолання бідності // Соц. політика. — 2001. — № 149.

Супян В. Б. Американская экономика: новые реальности и приоритеты XXI
века. — М., 2001.

Трощинсъкий В. П. Етнополітика держави // Україна: утвердження
незалежності держави (1991-2001 pp.). — К., 2001.

Україна. Людський розвиток. Звіт 1995. — К., 1995.

Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку //
Матер, наук. конф. — К., 2001.

Україна: поступ у XXI сторіччя // Л. Д. Кучма. Націю звеличують великі
цілі і діла. — К., 2000.

Яценко В., Вінер М. В епіцентрі пенсійної реформи — Латвія, Угорщина та
Польща // Україна: аспекти праці. — 2000. — № 3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020