.

Голодомор 1932-1933 років на Україні. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
4 20716
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Голодомор 1932-1933 років на Україні.

ПЛАН

Вступ………………………………………………………………………

Загальна Частина.

1. Колективізація сільського господарства…………………………..

2. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. “Ножиці цін”

3. Наслідки “непоганого врожаю” 1930 року для селянського сектора
України……………………………………………………….

4. Виникнення міжколгоспних організацій. Причини дезорганізації
колгоспного виробництва……………………………………………

5. Голод 1932-1933 років на Україні…………………………………

6. Наслідки голодомору 1932-1933 років……………………………

Висновок.…….……………………………………………………

Перелік використаної літератури.……………………………

Вступ.

Ми звикли говорити про голодомор у хронологічних межах 1932—1933 р.р.
Однак хронологія голоду на Україні більш складна. Цю трагедію для
України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з’їзд
більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала
здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність
цін на промислові та сільськогосподарські товари. За підрахунками
радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари
промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на
розвиток індустрії, головним чином Росії, українське селянство втрачало
щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20
карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український
селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб
за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба.

Швейцарська “Journal de Geneve” ось таким чином коментувала подорожні
нотатки американського фермера Тома Кампбела, який знайомився з
проблемами хліборобства в СРСР. “Поки українець бачить, що він працює
на хазяїна з Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються або
купуються по такій ціні, що не оправдовує зайве зусилля, поки навіть
успіхові, що він має, заздрять, поки придбання худоби для роботи
автоматично його ставить в клас “куркулів”, — звичайно, він не йтиме до
розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхуватиме, навпаки, це
все знижує всі його можливості. Але зробіть селянина вільним, дайте йому
легкий режим… капіталістичний, коли клієнт згодний платити за те, що
він братиме, коли продавець має право поставити свою ціну, і ви побачите
велику зміну. Тоді більше не буде виключно лихого підсоння, дефіцитного
врожаю, голоду. Елеватори Одеси наповняться знову, і українське зерно
знов попливе через протоки до Європи, так, як передрікає Кампбел. І в
Женеві робітник купуватиме кіло хліба за 25 чи 30 сантимів, як і перед
війною, бо з цікавими, в докладах Канади й Сполучених Штатів, з
спекулятивними цінами, що їх диктують великі американські хлібні
комбінати, зіткнуться помірковані ціни, що їх запропонує селянин із
Східної Європи, який буде радий продати за заробіток, що його так довго
йому відіймали”.

Але комуністична влада не збиралася робити українського селянина
вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед
жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало українських
хліборобів на голод. Але факт голоду Уряд УСРР визнав лише в
листопаді, повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000
селянських господарств.

Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і
лист із Ставропілля, опублікований у “Тризубі” 1929 p. — 4.16-17:
“Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут зимують багато коней,
а то й так з сімействами наїхали та зимуються тут. Котрий явиться сюди,
то просто несхожий на чоловіка, а на якесь опудало. Розказують про своє
життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка
коняка, повозка, молотилка, упряж, килими, рядна все сюди до нас
повивозили на продаж. Суша в Херсонські, Катеринославські та Тавридські
губернії була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не
вродив, а здирства безперестанні. У нас буцім вродилось, але все одно не
стане, бо щодня їздять по хатах наші хлібозаготівники — і дай, дай хоч
трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати, “їж, мужло
прокляте, з висівками”. Оце недавно один дядько висловився на проти
цього, то його зараз заарештовано, а він сказав їм: судіть мене,
висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не користуються,
такою, як оце ми в СССР. Хліб, який уродив тепер, влада забрала до
чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видати нам якесь
чистосортне; люди приїжджі покупили собі тут потрохи хліба до дому для
сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали
той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дає
голодуючим, просто хоч пропадай. При тім єдиновірним хліборобам
не дають хлібопашці, а заганяють силою в комуну, а в комуні хто
пробуде та вирветься, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цю
комуну та радянську вдасть видумав”.

Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу України Петровський у
грудні 1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67
млн. карб., проте нам врізали до 42 млн. карб., але й це хочуть тепер
урізати й не додати ще 5 млн. карб., про які говорив тов. Порайко”.

Українська влада змушена була за таких умов бути спів організатором
голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверджувати навіть
свій бюджет.

Тоді ж той же Петровський констатував, що з своїм 30-мільйонним
населенням Україна за багатствами “майже дорівнює Франції, а бюджет її
подібний до бюджету Московської губерніальної Ради — навіть 500 млн. не
доходить”, важко сприймати це визнання найвищої посадової особи нібито
“самостійної” УСРР, але й справді, виробляючи хліб, Україна залишалася
без нього, прирікаючи своїх громадян на черговий голодомор. А він,
Петровський, заспокоював себе й своїх соратників тим, що, мовляв,
за “царизму таке лихо призводило до більшої смертності сільського
населення”.

Загальна Частина.

1. Колективізація сільського господарства.

“Рік великого перелому” характеризується не тільки переходом до
суцільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їх
заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в
економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувався
перехід до нормової торгівлі. Призначені для села промтовари теж були
вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель
на контракційній основі.

Ліквідація непу, перехід до суцільної колективізації зустріли опір з
боку найстаріших членів Політбюро – М. І. Бухаріна, О. І. Рикова і М. П.
Томського. Але у групи Бухаріна не виявилось альтернативної програми у
найважливішому для долі соціалізму питанні про темпи індустріалізації.
Відкинувши у 1923р. разом з іншими членами партійно-державного
керівництва курс Леніна на самофінансування і повний госпрозрахунок у
соціалістичній промисловості, вони потім – хоч-не-хоч – згоджувались і
на “ножиці цін”, і на обмежене застосування надзвичайних заходів про те
на ліквідацію непу вони згодитись не могли.

Сталін переміг, сховавшись за гаслом боротьби за прискорену
індустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і
державою, він негайно перейшов до авантюристичної лівацької політики
“стрибка” в індустріалізації. Ускладнень у фінансуванні капітального
виробництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього
госпрозрахунку промисловість самостійно заробляла порівняно небагато.

Іншою складовою сталінського курсу, була так звана соціалістична
колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений ще у
1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення
внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому
обмеженні елементів ринку, що залишилися від Непу, у насильницькій
ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також
“куркульства як класу”. Єдиною формою організації виробництва на селі
мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири
роки. Тих, хто виступив проти “лінії партії”, оголосили “ворогами
народу” і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З
цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками О.
Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

В 1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з’їзду партії про
часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір
групи Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не
перешкоджало. Механізм “стрибка”, складовий елемент якого становила
суцільна колективізація, було запущено.

Рік “великого перелому” характеризувався остаточним відступом до
політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з
практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо
здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з
розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному
господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного
року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало
каратися розкуркуленням.

2. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. “Ножиці цін”.

Керуючись в основному директивами, Держплан розробив два варіанти
п’ятирічки – відправний і оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція
ВКП(б) схвалила оптимальний варіант, а через місяць, на V з’їзді Рад він
став законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, яка
почалася з жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, які не
мали майже нічого спільного із затвердженим п’ятирічним планом.

Справа у тому, що п’ятирічка ще у формі директив ХV з’їзду ВКП(б) мала
фундаментальний недолік: “ножиці цін”, тобто розрив у цінах. Селяни на
це не погоджувались і взимку 1927-1928 років практично припинили
підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.
Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії
виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох
пунктів:

зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними
цінами, а на випадок відмови – застосувати надзвичайні заходи і
конфіскувати надлишки;

у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського
господарства;

услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського
господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу і
одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні
заходи були придатні для вилучення готової продукції. Однак навіть з їх
допомогою неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти
товарний хліб. Отже, одразу після ХV з’їзду ВКП(б) Сталін відійшов від
курсу соціалістичного будівництва, накресленого в директивах по
п’ятирічному плану, замисливши в лютому 1928р. скасування непу,
примусове об’єднання селян у колективні господарства і накладання
продрозкладки на колгоспи.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в
найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим
республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні
1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в
грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи
супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту.
Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну
землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все,
селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично
йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них,
насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з
села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не
поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових
депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були
примусово переселені в необжиті райони Польського півострова та Сибіру.
На розселянювання хліборобів була спрямована і політика “ліквідації
куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких
господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до
українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані
25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати
аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було
насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки
колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей “куркулів” це
становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на
Північ і до Сибіру.

Отже, в результаті “соціалістичної колективізації” радянська влада
досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство
(куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян,
насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого
сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії
значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і
українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише
того, заради чого офіційно й була запроваджена “соціалістична
колективізація”, – створення високопродуктивного сільського
господарства, піднесення життєвого рівня населення.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929
року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще
страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого
хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних
територіях — у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Вороніжчині на
коліна.

3. Наслідки “непоганого врожаю” 1930 року для селянського сектора
України.

Після непоганого врожаю 1930 р. на селі виникли серйозні проблеми з
укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. У збірнику
наводиться лист голови колгоспу «Спільна праця» Гришинського району на
Донеччині, двадцятип’ятитисячника Ю. С. Чорного. Звертаючись до ВУЦВК,
він повідомляв, що після виконання хлібозаготівельного плану в артілі не
залишається зерна, щоб забезпечити потреби людей і худоби в першій
половині 1931 р., тобто до нового врожаю. В такому становищі опинилися
сотні колгоспів. Щоб вижити, селяни змушені були харчуватися різними
сурогатами.

З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх
“лишків”. Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно
маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим
етапом непу”. Поняття “продрозкладка” замінювалося поширеним терміном
“план”.

Після врожаю 1930 року, було здано по 4,7 центнера з гектара –
рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися
уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити “стрибок” в
індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації
привели в шоковий стан. Хоч грізне слово “продрозкладка” не вживалося, в
колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок
зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення
заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві –
злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на
присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня
1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином.
Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер.
Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників
розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та високими податками,
тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на
Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням
понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули
в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією
заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи
сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого
зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила
молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку
громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

Вже протягом січня — листопада 1930 р. держава витиснула з селянського
сектора України (колгоспи та одноосібники) 400 млн. пуд. хліба, стільки
зерна, скільки республіка ніколи не заготовляла. Через те що технічна
сторона стягування розкладки у колгоспному селі відпала, Сталін на XVI
з’їзді партії привселюдно оголосив, що зернову проблему «ми вже
розв’язуємо в основному з успіхом». Та успіх цей забезпечувався підривом
продуктивних сил сільського господарства. Виявилось, однак, що в
подібних економічних обставинах поведінка сільського товаровиробника є
схожою, незалежно від того, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені
працювати в громадському господарстві, колгоспники тільки імітували
працю. Абсолютна матеріальна незаінтересованість призводила до
колосальних втрат.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала “поденщина”.
Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників в сім’ї.
Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930р. “Про оцінку і облік
праці у колгоспах” висловився за впровадження нової економічної
категорії – трудодня, який давав змогу враховувати не тільки кількісні,
а й якісні результати роботи. У 1930-1931рр. в колгоспах створювалися
тимчасові бригади – на період сільськогосподарської кампанії.
Непостійний склад бригад і незакріпленність робочої худоби, реманенту,
земельних ділянок тягли за собою знеособлення і зрівнялівку. Під час
збиральної кампанії і обмолоту запанував цілковитий розгардіяш і
безладдя. Бригади розпалися, на роботу виходив хто хотів, праця
організована не була. Планів не мали. Роботу зволікали. Хліб осипався,
просапних не збирали зовсім. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з
поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З
кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою
партійні організації не стали на належній висоті. Нечисленність
сільської парторганізації і специфіка складу(переважали члени партії,
які займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші
спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого
принципу в її побутові. А життя вимагало розв’язати питання про
організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі.

4. Виникнення міжколгоспних організацій. Причини дезорганізації
колгоспного виробництва.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв “положення про осередок ВКП(б) у
колгоспах”. Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної
колективізації обов’язково мали бути перетворені на колгоспні.
Найпоширенішими були міжколгоспні організації, які об’єднували по 5-6, а
іноді більше 10 колгоспів у кількох населених пунктах. З жовтня 1930р.
до кінця п’ятирічки на Україні через кожних два дні з’являлася нова
машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932р. в республіці діяло їх 592 –
обслуговували половину колгоспів, переважно великих. Та розгортання
мережі – лише частина справи. Активно впливати на
організаційно-господарське зміщення колгоспів МТС ще не могли.

При аналізі причини дезорганізації колгоспного виробництва не можна
відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної праці.
Дрібнобуржуазна психологія середнього селянина, який раптово для себе
опинився в колгоспі, нерідко виявлялася в низькому рівні дисципліни,
безвідповідальному ставленні до усуспільненого майна й худоби,
байдужості до всього, що було за межами власної присадибної ділянки. І
все ж безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходи щодо
організаційно-господарського зміщення колгоспів, які добре себе
зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не
особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.
З одного боку селяни не могли почути себе господарями у власному
колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не стала
власністю колективу. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворенні
шляхом об’єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія
розв’язувалась просто: колгоспники починали забирати продукцію,
вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування і вивозу.
Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. У 1932р. крадіжками займалися від
85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами
харчування або щось заробити подачею. На ринку, який існував практично
нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої
п’ятирічки зросли в 30 разів. Колгоспники застосували своєрідну тактику
саботажу хлібозаготівель: намагалися приховати при обліку справжні
розміри врожаю, залишали зерно в соломі при обмолоті, щоб згодом потайки
перемолотити її другий раз – для себе.

Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували
колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення
обрали шляхи репресії. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію
куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу збоку куркуля,
який нібито організував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного
добра, аби шкодити громадському господарству колгоспників, виконанню
ними державних завдань. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли
постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і
кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”.
Відповідно до цього законодавчого акту розкрадання майна колгоспів і
кооперативів каралося розстрілом, а за пом’якшуючих обставин –
позбавлення волі на строк не менше 10 років. 22 серпня 1932р. ВЦВК і РНК
СРСР прийняли постанову ”Про боротьбу із спекуляцією». Спекуляція
каралась ув’язненням в концтаборі на строк від 5 до 10 років без права
застосування амністії.

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського
господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспі об’єдналася
більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і
деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на
поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя
колгоспників, який залежав від ”залишкового” принципу плати праці.

В сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан.
Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяно було понад
2 млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на
розсадник бур’янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина
посівів загинула. На площах, що залишилися, урожай був невисокий,
незважаючи на задовільні погодні умови.

В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично
прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.
Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися
запаси продовольства насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза
голоду.

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня
1932 року там заборонила українізацію. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК
СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про
негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в
Центрально-Чорноземній області й Казахстані.

Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника
Чемберлена, що Радянський уряд покористувався голодом як засобом
національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що
ставили опір його політиці”.

5. Голод 1932-1933 років на Україні.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани
хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в
Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий
на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова “Про охорону соціалістичної
власності”, згідно з якою за “присвоєння” навіть жмені зерна з
колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки
держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам
ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з
400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на
експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів
хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається
невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей
голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як
радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з
грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси,
заготовлені переважно на присадибних ділянках, в багатьох районах
України почався повальний голод. Його жертвами стали десятки тисяч
селян. Друкується багато документів приймальні голови ВУЦВК, куди
голодуючі зверталися за порятунком. Ці свідчення важко читати. Однак
найбільше вражає документ, в якому розповідається про матір, яка
зарізала малолітнього сина, щоб його м’ясо обміняти на яйця і
прогодувати інших своїх дітей.

15 квітня 1932р. завідуючий приймальною інформував Лозовський райком
партії про стан артілі ”Червоний Жовтень”: у колгоспі 70 дворів, 260
їдців, хліба вистачило тільки до 1 лютого, колгоспники вживають як їжу
винятково буряк, через що хворіють, було чотири випадки голодної смерті,
хворих – 50 чоловік. 25 квітня в Решетилівський райком партії надійшла
інформація за скаргою групи громадян хутора Степового Піщанської
сільради: план хлібозаготівель виконано, проте вони залишилися зовсім
без хліба, нема й картоплі, люди пухнуть з голоду. 25 квітня в
приймальну надійшов лист з артілі “12 Жовтень” Дворічанського району: в
громадському господарстві було 300 коней, а залишилося 5, селяни кидають
артіль і розбігаються. Ті, хто залишився, пухнуть з голоду. Тоді ж група
колгоспників артілі “Трактор” Сумського району написала: в
хлібозаготівлі взяли все зерно, колгоспники не мають хліба й картоплі,
без фуражу залишилася худоба. Балтійський моряк, який побував у
відпустці в селі Петрушки біля Києва, писав: непрацездатним хліб не
видають, запаси його, в тому числі страховий фонд, передано в
хлібозаготівлі, є випадки голодної смерті. 14 травня приймальня одержала
листа від жителя Остерського району такого змісту: “Я хочу жити, але не
можу, вмираю з голоду. Як у нас в селі Крихаєві, так і по цілому району
Остерському справжня голодовка: пуд муки ржаної 100 крб., пуд картоплі –
20 крб., і то ніде не купиш і багато випадків: дядько купив пуд, дав 100
крб., а від нього міліція відібрала. У Крахові одкрився тиф голодний,
приїхала бригада з району лікарів, закрили школу і ну ліквідувати тиф.
Навезли з району продуктів, підкормили хворих і не стали вмирати з
голоду. В селі умерло з голоду три душі здорових, багато дітей і старих.
В Остерському районі зареєстровано захворювання тифом по 15 селах, в
Крихаєві було 90 випадків, з них четверо померло”.

Сталін сліпо вірив у дієвість обов’язкових постанов, незалежно від того,
чи відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що
проблему жнив 1932р. можна розв’язати прийняттям закону, в якому були б
передбачені заходи проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК
ВКП(б) від 5 липня 1932р. “Про збиральну кампанію 1932 року” висувалася
вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений і заскиртований
хліб не міг тривалий час зберігатися в полі. З метою заохочення
колгоспників дозволялося вже при обмолоті видавати аванси в рахунок
натуральної частини доходів в обсязі 10-15% фактично обмолоченого хліба.
Це був певний крок уперед від ”залишкового” принципу оплати трудоднів:
раніше хліб на трудодні видавали тільки взимку, після виконання
заготівельного плану. 1932р. було заскиртоване більше скошеного хліба,
ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале
зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів. На
засіданні Раднаркому УРСР 11 листопада 1932р. вказувалося, що поширення
польових мишей набуває розмірів стихійного лиха. Щоб не вмерти з голоду
колгоспники ціною надлюдської праці розкрили мишачі нори на площі 120
гектарів. У результаті вдалося одержати 17 центнерів доброякісного
зерна. В кожній норі було від 2 до 6кг пшениці.

В 1932р. втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні
колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До першого листопада від
селянського сектора України надійшло лише 136млн пудів хліба. Мляво
відбувалися заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси
хліба та інших видів продовольства швидко танули. Це викликало
скорочення і без того низьких норм видачі продуктів за картками для
робітників та службовців. Різко зменшився хлібний експорт, що призвело
до майже десятикратного збільшення дефіциту зовнішньоторговельного
балансу порівняно з 1929 роком. Зростання короткострокової
заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі
радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими
наслідками, і з поточних рахунків іноді доводилося розплачуватися
валютою, одержаною від продажу національних художніх цінностей. Саме
тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів
великих художників.

Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності
надзвичайних комісій надісланих Сталіним у листопаді 1932р. до Харкова,
Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені
партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з
прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20
листопада 1932р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою –
“Про заходи по посиленню хлібозаготівель”. Постановами передбачалося, що
в артілях, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад
встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати
повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика натуральних
штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами – на
випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та
одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних
заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі
створені в колгоспах натуральні фонди – насіннєвий, продовольчий і
фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях
заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну
блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було
продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село
Гаврилівка загинуло майже повністю. Лише з 15 грудня 1932р. було
дозволено продавати газ, сірники та інші промтовари у селах, за винятком
82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 р., сільське господарство
виявилося неспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в
зерні навіть ціною зниження селянського споживання до злиденного рівня.
Втрати під час збирання цього врожаю вперше позначилися на
хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на
елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку.
Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібних господарств
України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд. хліба. Як і до утворення
колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різниця
полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а криза
обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси
товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.

Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного скорочення
централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове
постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит
зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої
короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам за
імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла
холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів
зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні
комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека — Кагановича
(Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у
селян внутрішні фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане
зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за
імпортовану техніку, а також в державну торгівлю — або нормовану (по
картках), або комерційну. Цим самим було пом’якшено наслідки кризи у
промисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили
напризволяще.

6. Наслідки голодомору 1932-1933 років.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі,
мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор.
Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці
радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були
економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру.
В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору
зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи
власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для
достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були
розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви,
а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок
Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму,
стоять на постановах про знищення України голодом.

Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі,
коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території
України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь
великих запасів продовольства.

Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до
абсолютно неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував,
де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17
лютого цей ”досвід” поширився на всю республіку у формі спеціальної
урядової постанови.

Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК
ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП
(б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна.
Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці
державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів
надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн.
пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пуді
продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці
заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про
голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті
дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто
на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до
початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін
говорив про успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском
відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і
промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового
елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край
різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від
голоду.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що прямі втрати
населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тисяч чоловік.
1933р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні
демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в
1932-1934 рр. 5млн чоловік. Не менше мільйона загинуло на Кубані. Голод
у 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво
воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і
накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації
сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодована
обійшлася країні й народові.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного
висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав
ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження
справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У
часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими
конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово «голод».

Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за
просочування негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності
охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці.
По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф «цілком
таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно
означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна
внаслідок авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому
фронту». Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно
прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці
рішення й призвели до голодомору.

Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було в 1932
р. відновити в правах торгівлю, що стало єдиним нововведенням у
взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для
колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку.
Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий
продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною.
Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом
дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933
року. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати
без ринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами
попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона
дістала благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі
бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня
1933 р., після виконання хлібозаготівельного плану а урожаю 1932 р.
Державну комерційну торгівлю розпочато без прийняття спеціального
закону.

У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс
сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися
обов’язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим
поставкам було надано характер додаткових зобов’язань. Всім зерном,
виробленим понад твердо зафіксований податок, селяни діставали змогу
вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах
колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в
розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади
заборонялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них
зобов’язання здавати зерно в кількостях, що перевищували погектарні
норми, визначені в законі про обов’язкові поставки.

Значення нових законів не треба переоцінювати. Відмовившись від
продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився лише у
вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як
і раніше, формувався по закупками з ринку, а шляхом примусу, через
обов’язкові поставки, що зберігали натуральну форму, їх розміри й ціни,
як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися
державою. Отже, нееквівалентність обміну між містом і селом зберігалася,
хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929— 1932 рр.

Чи можна вважати, що декларовані в 1932—1933 рр. фундаментальні зміни у
виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні
підприємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р.
паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов
адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму
було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли
забезпечувати свій прожитковий мінімум лише працею в- громадському
господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське
господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності
праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці
рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка
будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі
між працівником і державою. Така система відносин властива кріпосництву.

Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі перспективи
розвитку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Становище
в народному господарстві, і передусім на селі, було катастрофічним. Про
це свідчить безліч фактів у документах збірника. Ми не маємо, однак,
ключового факту — оцінки втрат урожаю 1932 р. У статистичних збірниках
наводиться не амбарна, а біологічна урожайність — величина фіктивна.
Виходячи із загальної картини дедалі глибшої деградації виробництва,
можна гадати, що ці втрати істотно зросли порівняно з більш-менш
відомими втратами 1931 р. Зростання втрат змушений був підтвердити й
Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом в травні 1933 р.

Висновок.

Що ж відбувалося на селі? Пряму відповідь на це в історичних матеріалах,
на жаль, не часто можна знайти. Однак посередніх свідчень про трагедію
українського села досить багато. Одне з них — проблема дитячої
безпритульності, що наростала протягом 1931—1933 рр.

Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило,
кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше
поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на
те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там
залишали — в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки
тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативі. П. П.
Постишева зайнялося політбюро ЦК КП(б)У. Держава виділила певні кошти,
щоб терміново створити дитячі притулки. Частково розв’язання цієї
проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було
звернуто особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей
силами міліції. В умовах, коли поширився канібалізм, життю беззахисної
дитини кожного дня загрожувала смертельна небезпека.

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х рр. у
кожній області України зникли численні сільські населені пункти, що
існували до 1933 р. Причини цього явища могли бути “різними, але
безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи
повністю вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках
організовувалося переселення, в тому числі з-за меж України. У збірнику
друкується документ з Центрального державного архіву народного
господарства СРСР — підсумкові дані про переселення на Україну селян з
Росії та Білорусії у 1933 р.

Одне з безпосередніх свідчень голоду — смертні книги й статистичні
картки про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах.
Документи Центрального управління народногосподарського обліку при
Держплані СРСР, з яких наприкінці 1989 р. вперше знято гриф над
секретності, свідчать про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні
інструкції не фіксувати дійсну причину смерті. Проте не всі службовці
додержувалися інструкцій. У підбірці статистичних карток з трьох сільрад
Вінницького району відтворено дійсну картину голодомору, яка показує й
те, що діти інколи бували жертвами власних батьків-канібалів.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932—
1933 рр. Те, що при заготівлях 1929—1931 рр. вважалося перегином,—
знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація
зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У
норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі
«перегину» — конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі,
м’яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові
РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря «Про заходи до посилення
хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка стала програмою дій для
заготівельників, передбачалося застосування «натуральних штрафів».
Йшлося про штрафування м’ясом колгоспів, «що припустили розкрадання
колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи мали
стягатися як за рахунок усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників.
Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати
облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової постанови — страхітливе
свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах
економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала
запровадження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У
наведеному в збірнику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада
1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть
підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й
тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх
місцевостях, крім прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямована на
повільне фізичне винищення селян. Неможливо довести документально, хто
віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск
невидимої, але могутньої сили — надзвичайної хлібозаготівельної комісії
Молотова.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада
не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68
мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт
практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи
матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню
кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод,
експорт хліба одразу ж різко зменшився – 770 тисяч тонн у 1934 році,
тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські
селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві,
Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР,
організовуючи навіть спеціальні “червоні обози”? Пропоновані архівні
матеріали чітко називають нам цих “героїв” системи, людям, як правило, з
нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед
світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за
ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс,
Бернард Шоу. Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду
УНР екзині проф. Олександр Шульгін, змалювавши жахливу картину голоду в
Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була
створена Лондонською економічною конференцією: “В час, коли дорадчий
комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон,
ми просимо вас в ім’я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення
їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить
тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду – селянам України і
Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми
не можемо інакше кваліфікувати як злочинним”. Та світ лишався глухим. І
вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці
(грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх
передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки,
росіяни, чехи, шведи… Скільки українського народу прийняла наша земля
в 1932-19337 рр. Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В будь-якому селі
спроби встановити кілька жертв голодомору за спогадами літніх людей,
стають безуспішними, пам’ять уже підводить тих небагатьох старожилів,
що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам’ятати про кожного, кого
змусили загинути страшною смертю…

Перелік використаної літератури:

Історія України: нове бачення. Т2/В.Ф.Верстюк, О.В. Гарань, В.М.
Даниленко та ін.—1996.—494с.

С. В. Кульчицький “Трагедія голоду 1933” ; т-во “Знання” ;К. 1989;

С. В. Кульчицький, М. Котляр; “Довідник з історії України”; видавництво
“Україна” ; К. 1996;

Крип’якевич І. Історія України. – Львів: “Фенікс”, 1991. – ст.343-364;

Субтельний О. Україна: історія. – Київ: “Либідь”, 1991. – ст.355-362;

Кульчицький С., Курно сов Ю., Коваль М. Історія України: Пробний
підручник для 10-11 класів. – Частина 1. – Київ: “Освіта”, 1993. –
ст.187-195;

Журнал “Слово і час”, 1993, №10 с. 68-71.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020