Реферат на тему:
Карл Густав Єміль Фон Маннергейм – державний діяч Фінляндії
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І. Маннергейм на передодні та під час радянсько-фінської війни
1939-1940 рр.
Розділ ІІ. Драматичне завершення політичної кар’єри Маннергейма в роки
другої світової війни
Висновки
Список використаних джерел та літератури
РОЗДІЛ І. РОДИНА КАРЛА ГУСТАВА ЄМІЛЯ ФОН МАННЕРГЕЙМА,
ЙОГО ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ.
Більшість з історичних діячів визначає сенс свого життя ще в ранній
юності і неухильно прямує до раз і назавжди визначеної мети.
А Карл Маннергейм знайшов своє призначення у віці 50 років. Потрібна
була історична гроза у вигляді двох російських революцій 1917 року і
кілька тижнів непростих роздумів та сумнівів, щоб генрал-лейтенант
Російської армії написав заяву про вихід з російської служби і вирушив з
Одеси на землю батьків, де він не жив 30 років, – створювати і захищати
демократичну Фінляндію.
Роберта фон Маннергейма та його дружини Желени, уродженої фон Юлін.
Життя в Вільнесі, було обмежене жорсткими правилами. Всі вели себе
достойно і благородно. Вимагалось чітко вибирати фрази. Не позволялось
шуткувати.
Проти всього цього і повстав Карл Густав. Він був єдиним трудним дитям в
сім’ї. З ним траплялися приступи сліпого сказу, коли він кричав. Він
тероризував свого старшого брата Карла, зразкового хлопчика, який саме з
цієї причини не міг відплатити тим самим.
Заради миру в сім’ї Карл завжди уступав.
Пращури Маннергейма прибули до Швеції, яка володіла тоді Фінляндією ще у
ХVІІ сторіччі з Нідерландів. Його прадід Карл – Ерік був лідером
Аньяльської ліги, він займав досить видне місце в Союзі “Анряла”, що
разом зі своїм начальником командиром піхотного полку Турку, полковником
Южаном Еріком Хестеску був засуджений до страти за зраду родини. Майже
всі вищі армійській офіцери поставили свої підписи під декларацію, яка
об’явила незаконною почату королем війну проти Росії.
І лише завдяки королівському помилуванню Маннергейма життя було
збережено. У 1909 році, коли росіяни захопили Фінляндію, очолив
делегацію станів новоствореного Великого князівства, яка домовлялася з
російським царем Олександром І про статус Країни у складі Російської
Імперії.
Дід Кари – Густаф – Еміль (на честь якого і було названо нашого героя)
був головою Вищого Апеляційного суду Фінляндії і вченим-біологом, а
батько – відомим поетом, письменником і підприємцем. Проте бізнесова
діяльність графа виявилася цілком невдалою, він збанкрутував і виїхав до
Парижа, де провів останні роки життя в колі богеми.
Маєтки батька було розпродано, і мати з дітьми змушена була жити в
маєтку своєї мачухи. Коли її третьому сину Карлу – Густафу – Емілю –
було чотирнадцять років, його мати померла, батька, який прожив ще 33
роки, він так ніколи більше і не побачив, і його освітою та вихованням
займайся брат покійної матері Альберт фон Юлін.
І батькова, і материна родина належала до шведської аристократії
Фінляндії, їхньою рідною мовою була шведська. Шведи захопили країну ще у
ХІІ сторіччі і на початку ХІХ ст. фінську мову було практично витіснено
з усіх сфер культурного вжитку – нею розмовляли лише селяни, які, втім,
скидали 80 відсотків населення країни.1 Не випадково, що першим пунктом
вимог (чи побажань громадян Фінляндії, які ще Маннергенйм – прадід
привозив до російського імператора, було затвердження шведської в якості
єдиної мови адміністрації і суду у новоствореному Великому
Кнізівськтві.2
Національне фінське відродження почалося лише в середник ХІХ сторіччя, і
першою реакцією на це з боку шведської громади став випрошений в
російського царя Миколи І указ 1850 року: який забороняв видання книг
фінською мовою.
Лише за рік до народження майбутнього керівника Фінляндії у 1866 році,
фінській громаді вдалося запровадити у початкових сільських школах
викладання фінською мовою нарівні зі шведською.
В цьому плані необхідно відзначити (наша) і те, що зараз фінські
патріоти намагаються довести, що родини Маннергеймів та Біланів були
вимовними, користувалися нарівні шведської і фінською, проте це виглядає
доволі сумнівним.
Принаймні, у 1918 році, коли Маннергейм повернувся до Фінляндії, він мав
величезні труднощі у спілкуванні фінською та й потім, до самої смерті,
розмовляв першою державною мовою країни з дуже політичним акцентом,
припускаючись багатьох помилок.1
Як би там не було, середню освіту Маннергейм здобував шведською – і в
Гельсінському приват ліцеї у 1874-1880 роках, і в гімназії в Гаміні у
1881-1882 роках і в Гмінському кадетському корпусі у 1882-1886 роках.
Щоправда з Кадетського корпусу майбутнього маршала було з ганьбою
виключено за численні порушення дисципліни. Лише наступного року він
екстерном склав випускні іспити у Гельсінському приват ліцеї і,
отримавши атестат про середню освіту, зробив другу спробу військової
кар’єри.
Хоча ще в 1878 році у складі російської армії було створено окремі
збройні сил автономної Фінляндії, молодий аристократ не палав бажанням
служити у цьому провінційному корпусі. У 1887 році двадцятирічний
Маннергейм вступив до одного з найпривілейованіших юнкерських училищ
Росії – Миколаївського кавалерійського у Санки-Петербурзі.
Так розпочалася його тридцятирічна військова служба в армії Російської
імперії.
У Санкт-Петербурзі юнкер вже не бешкетував і через два роки з відзнакою
закінчив училище, отримавши звання корнета. Прослуживши два роки в
Польщі, Маннергейм повернувся до Петербурга і став корнетом Лейб-гвардії
її Імператорської Величності Кін гвардійського полку – одного з
найпривілейованіших полків російської гвардії.1
Наступного року він одружився з Анастасією дочкою генерал-майора від
кавалерії Миколи Арапова і мав з нею двох дочок – Анастасію, та Софію.
Аристократичне походження та вдалий шлюб сприяли блискучій кар’єрі
гвардійського кавалериста, натомість стримував її брак коштів-золота
гвардійська молодь, як правило, жила набагато “ширше”, аніж це дозволяла
порівно скромна платня молодшого офіцера. Маннергейм же з Фінляндії
ніякої матеріальної підтримки не отримував. Хоча звичайно, вирішальне
значення у кар’єрі відіграли його особисті якості – розум, лідерські
здібності та відвага на полі бою. Гвардії поручик Маннергейм стояв у
почесному караулі під час коронації останнього російського імператора
Миколи ІІ. А восени 1905 року за особливу мужність, проявлену у битвах з
японцями під Сандепу, та Мукденом, спеціальним указом імператора йому
було достроково присвоєно звання полковника.
В 1906 року французький вчений Поль Пелло звернувся до російського та
китайського урядів за дозволом провести комплексну наукову
археологічно-етнографічно-біологічну експедицією з Ташкента до Пекіна,
дослідивши Західний (російський) та Східний (Китайський). Туркестан.2
Російський уряд поставив умовою участь у експедиції російського
“вченого”, яким став полковник Маннергейм. Його кандидатуру підібрав
особисто начальник Генштабу Російської армії генерал Амцин. Маннергейм
“подав у відставку” і навіть спеціально з’їздив до Фінляндії, щоб
отримати замість загальноросійського фінляндський паспорт.
Кінна експедиція тривала понад два роки і зібрала величезну кількість
різноманітних наукових матеріалів.
Маннергейм також здобув славу етнографа та географа, зробивши зокрема,
за час експедиції понад 1300 своїх власних фотографій, а 1200 зібраних
ним експонатів матеріальної культури сартів, киргизів, уйгурів та
тибетців тепер складають спеціальну експозицію в Національному музеї
Гельсінкі. Справжнім же підсумком його “наукової” роботи був секретний
меморандум, де полковник обґрунтував необхідність та можливість
завоювання і включення до складу Російської імперії двох китайських
провінцій – Сінузяну та Гальсу.1
З 1913 року вже в званні генерал-майора Маннергейм командував у Варшаві
окремою гвардійською кавалерійською бригадою, що складалася з
лейбгвардії Уланського. Її Імператорської Величності полка і
лейб-гвардії Гродненського гусарського полка. Під час Першої світової
війни Каварлерйський генерал послідовно командує бригадою, дивізією,
оперативною групою з двох російських та трьох румунських дивізій, а з
літа 1917 року – Кавалерійським корпусом на Румунському фронті. Генерал,
що дотримувався правих поглядів, украй негативно сприйняв крах
російської монархії, і “революціонізацію армії”.2
Його неприязнь до лівих з Тимчасового уряду була взаємною, і як
наслідок, 20 вересня 1917 року генерала було знять з командування
корпусом і відправлено у резерв штабу Одеського військового округу. Про
те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшись на поганий стан
здоров’я, у наказі про його переведення відзначалось, що “Маннергейм
недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, що відбуваються у
Росії, а його ставлення до військових Комісарів Тимчасового уряду є
неприпустимим”.
Осінні місяці 1917 року, бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі,
стали, як він пише у спогадах, найвищими у житті. Він бачив, як
руйнується армія, якій він віддав 30 років життя, як гине велика
держава, якій він вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що жовтневі події
1917 року у Петербурзі і встановлення більшовицької диктатури граф
сприйняв украй негативно.3 Про його службу більшовикам мови бути не
могло. Маннергейм вирішував іншу дилему – долучитися до російського
білогвардійського руху, що саме виникав тоді, чи послужити маленькій
країні в якій він народився півстоліття тому.
Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і
авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту (фінгювюд
буквально “Бомбардував” генерала листами, молячи його повернутися на
батьківщину і очолити створювану фінську армію.
Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії
виступають практично усі росіяни – від ультра монархістів до
більшовиків.
І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми
колишніми товаришами по зброї. Отож, морально цей вибір для нього був
дуже важкий. Зрештою, першого січня 1918 року Маннергейм написав листа
начальнику генерального штабу фінської армії П.Є. Свінхувуду з проханням
звільнити його з Російської служби з зв’язку з тим, що він переходить у
збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінкі.
РОЗДІЛ ІІ. ШЛЯХ МАННЕРГЕЙМА ДО НАЙВИЩОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОСАДИ У ФІНЛЯНДІЇ
Радником РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і
Фінляндії в один і той самий день – 31 грудня 1917 року, але це аж ніяк
не означало, що нова демократична, чи то пак соціаліста на Росія справді
почала будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах
рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести
криваві війни за незалежність. Різниця ж полягає лише в тому, що
Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна – програма.1
Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному
положенні, національному положенні, національному характері і таке інше.
4 грудня 1917 року Сейм проголосив незалежність Фінляндії, а вже 28
січня 1918 року комуністична меншість у ньому здійснила спробу захопити
владу в країні. Так почалась недовга, тримісячна, але дуже запекла війна
між “червоними” “ Білими” фінами.
“Червоні” які хотіли здійснити в Фінляндії таку є революцію як в Росії.
Революція почалася в січні 1918 року “Червоні” захопили всю Південну
Фінляндію, а сант бажав в м. Вааса. Громадянська війна, в якій фінський
уряд получив підтримку від Німеччини, а червоні від російських
більшовиків, закінчилась в травні 1918 році перемого урядових військ,
очолюваних генералом Густавом Маннергеймом.”2 Отож, першою операцією
Маннергейма на фінській службі було роззброєння своїх колишніх товаришів
по зброї з російської армії.
Цим було одночасно вбито двох зайців – ліквідовано загрозу втручання цих
військ у фінську громадянську війну і значно ліпше озброєно
білогвардійські загони, які перед тим мусили воювати фактично голими
руками. Згодом, у березні та квітні в околицях Тампере, а також під
Випурі наприкінці квітня основні сили фінських червоногвардійців було
розгромлено. Певну допомогу Маннергейму надали добровольці зі Швеції та
Німецький експедиційний корпус генерала фон дер Гольца.
Хоча сам Маннергейм, якому в ході цієї війни було присвоєно звання
генерала від кавалерії, не брав безпосередньої участі в організації
репресій білих проти червоних, вже тоді фінські комуністи наліпили йому
ярлик “генерала-м’ясника”. Білі. Білі бо справді не жаліли своїх
червоних ворогів, і громадянська війна у Фінляндії була не менш
жорстокою, аніж у Росії. Під тиском Німеччини Радянська Росія у травні
1918 року згодилася розпочати переговори про мир з білими урядом
Фінляндії за посередництвом Німеччини. Проте більшовики свідомо
затягували переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежність, аж до
листопада 1918 року, коли в Німеччині сталася революція. Переговори
відновилися лише 1920 року, коли Ленін виступив і висунув ідею про
“міні-Брест” і вирішив домовитися заради “мирної передишки” не лише з
Польщею та Країнами Балтії, а й Фінляндією. І мир між більшовицькою
Росією та Фінляндією було підписано у жовтні 19200го в естонському місті
Тарту.1
В цілому ж, порівнюючи історичні долі наших двох країн, переконуємося,
що Фінляндії поталанило все ж більше, ніж Україні, – у грудні 1917 року
армію Муравйова було направлено на Київ, а не на Гельсінкі. Оволодіння
Україною більшовики визнали важливішим, аніж захоплення Фінляндії. А сил
на вирішення обох цих завдань одночасно Радянський уряд Росії просто не
мав.
Після перемоги над червоногвардійцями навесні 1918 року почали
посилюватися суперечності між Маннергеймом та урядом і парламентом
країни.
Головнокомандувач вважав, що нова держава еліта зв’язала занадто тісні
стосунки з Німеччиною. Це не подобалося йому, по-перше, через його
загальну анти німецьку спрямованість, якої він набув у радянській армії,
по-друге ж, генерал, чудово розумів, що Німеччина неухильно наближається
до нищівної поразки у Першій світовій війні.
І пов’язувати долю молодої держави з кораблем, що йде на дно, принаймні
необачно.1 Після ж порядки Німеччини коли питання про обрання “Королем
Фінляндії та Карелії” родича Вільгельма ІІ Фрідріха – Карла Гессенського
відпало ніби само собою, регентом “королівства без короля” було обрано
Маннергейма.2 Він стояв на чолі держави з грудня 1918 року до липня 1919
року і робив усе можливе, щоб закріпити незалежність держави. Зокрема,
він пропонував Колчаку, Денікіну та Юденичу підписати угоду, за якою
російські білогвардійці визнали б незалежність Фінляндії, а фіни,
натомість, допомогли б вигнати більшовиків з Петрограда.
Проте “Єднінєділімщики” принципово відмовилися від такого компромісу.
З цього розділу ми бачимо офіційно визнану незалежність двох держав.
Початок запеклих війн між “Червоними” і “Білими”, а також Маннергейма,
який на службі у Фінляндії, іде на сутички проти своїх колишніх
товаришів по зброї.
Советськая историческая энциклопедия. /Ред. Е.М.Жуков. – М., 1966. –
С.38.
Маннергейм К.Г.Мемуари. М., 199. – С. 13.
Норма Дейвіс Європа. Історія. К., 2000. – С. 951.
Маннергейм К.Г. Мемуари. М., 1999. – С.8.
1 Ляшина М.А. Почерки истории Финляндии оть древнейшыхь времень до
начала ХХ столетия. С. пб. 1908. – С. 27-33.
2 Всесвітня історія ХХ століття. К. 1995. – С. 30-31.
1 Історія Фінляндії. М., 1997. – С.14-17.
1 Мир в Первуй половине ХХ века. М., 1994. – С. 77.
2 Маннергейм К.Г. Мемуари. М. – 1999. – С. 30-31.
1 Маннергейм К.Г. Мемуари. М., 1998. С. 34.
2 Егеро. Всемирная история. ІV Т. С. – Пб 1999. – С. 106-110.
3 Юссіла О. Від великого князівська до сучасної держави. – К., 2002. –
С.120.
1 Дюрозель Ж. –Б. Історія дипломатії, – К., 1995. С. 230.
2 Финляндия кратний обор. Хельсинки, 1994. – С.49.
1 Грант Н. Конфликты 20-го века. М. 1995. С. 77-79.
1 Гренвили Д. История ХХ века. М., 1999. – С. 65.
2 Киссинджер Г. Дипломатія. – М., 1997. – С. 233.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
