Реферат на тему:
Участь правобережного духовенства у польському національно-визвольному
повстанні 1830-1831 рр. та антикатолицькі заходи російського уряду
початку 30-х років XIX ст.
Найважливішою подією польського національно-визвольного руху 30-40-х
рр. XIX ст. стало польське повстання 1830-1831 рр., яке почалося 17
листопада 1830 року у Варшаві і поступово охопило все Царство Польське,
а потім перекинулося на Правобережну Україну, де знайшло підтримку
місцевої польської шляхти. Не менш активну участь у повстанні взяла
частина католицьких та уніатських ченців, священно- і
церковнослужителів, не зважаючи на офіційну позицію ієрархів цих
конфесій (папи римського Григорія XVI та греко-католицького митрополита
Йосафата Булгака), які категорично засудили повстання, не бажаючи
псувати відносини з царатом.[1]
Участь католицького і уніатського духовенства у польському
національно-визвольному русі була обумовлена кількома причинами:
бажанням відродити незалежність і могутність Речі Посполитої, тобто
громадянським патріотизмом, який підсилювався родинними зв’язками
багатьох священнослужителів із польською шляхтою, а також серйозними
політичними ускладненнями для цих конфесій після включення Правобережної
України до складу православної імперії.
За неповними офіційними даними, до повстання були так чи інакше причетні
64 католицьких, 31 – уніатських і 7 православних священиків, дияконів та
ін. Причому 33 із них боролися у повстанських загонах із зброєю у руках
(20 римо-католиків й 13 греко-католиків). Однак, збройна участь
духовенства у повстанні загалом була незначною – священно- і
церковнослужителі становили лише 2,5 % від загальної кількості
повстанців.[2] Переважна ж їх більшість залишилася на місцях, щоб своїми
проповідями підбурювати мирян проти російського уряду. Так, ченці
Овруцького василіанського монастиря палкими антиурядовими проповідями
допомогли керманичу місцевої повсталої шляхти В.Головинському
інспірувати заворушення в Овруцькому повіті.[3]
У повстанні були задіяні католицькі костьоли та монастирі, які часто
слугували притулком для повстанців і складом для зброї. Серед них,
зокрема, значились Домбровицький піарський монастир у Ровенському
повіті, домініканський і василіанський монастирі у місті Овручі,
Почаївський монастир у Кам’янецькому повіті та інші. За офіційними
даними, більш як півсотні правобережних монастирів так чи інакше брали
участь у повстанні.[4]
Іншою була реакція на події 1830 – 1831 рр. правобережного православного
духовенства. Чимало священиків цієї конфесії писали доноси на місцевих
поміщиків, звинувачуючи їх в участі у повстанні. Так, священик Григорій
Концевич із села Поповки доніс уманському городничому на кількох
місцевих поміщиків і посесора, що вони брали участь у повстанні,
приховували зброю під містечком Дашевом.[5] Варто зазначити, що
православні благочинні не завжди надавали властям об’єктивну інформацію,
користуючись нагодою для зведення рахунків із своїми недругами.
Свідченням цього може бути справа священика Ігнатія Крубавича із
містечка Валновки, який не лише написав несправедливий донос на шляхтича
Гардецького, а й особисто ув’язнив його. За таке самоуправство з нього
стягнули лише грошовий штраф у розмірі 10 крб. [6]
Це посилювало неприязнь, навіть викликало ворожість до православного
духовенства з боку польської шляхти, яка принагідно мстилася донощикам.
Безпосередня участь у повстанні частини чорного і білого католицького та
уніатського духовенства ще глибше вбила клин між ним і основною масою
українського селянства й православного духовенства. На цьому фоні
традиційні негаразди у відносинах між католиками і православними на
Правобережжі на початку 30-х років XIX ст. суттєво загострилися.
Імператор Микола I вирішив покарати священнослужителів-учасників
повстання 1830-1831 рр. Найпершими кроками у цьому напрямку стала поява
низки законодавчих актів, дискримінаційних щодо католицької церкви. Так,
10 червня 1830 року вийшов указ “Про заборону особам греко-російського
та уніатського віросповідання наймитувати при католицьких монастирях”,
який завдавши відчутного економічного удару по католицькому духовенству,
змусив його здавати свої маєтки в оренду світським особам. 15 червня
1830 року з’явився указ “Про заходи для запобігання самостійних
від’їздів римо – католицьких ченців із Росії у Царство Польське”, 10
вересня 1830 року – “Про заборону духовенству римо–католицького
віросповідання навертати осіб православного віросповідання у свою віру”.
Самодержавство, таким чином, намагалося обмежити права і діяльність
католицької церкви – активного учасника польського повстання 1830 – 1831
рр.
3 грудня 1831 року Комітет у справах Західних губерній затвердив правила
конфіскації майна католицьких монастирів. Було визначено три категорії
орденів, монастирське майно яких підлягало конфіскації : 1) релігійні
ордени, які взяли участь у повстанні; 2) ордени, які мали
кріпаків-некатоликів; 3) ордени, монастирі яких не мали мінімальної,
встановленої канонічними правилами, кількості ченців. На основі цих
правил 19 липня 1832 року вийшов царський указ “Про ліквідацію деяких
римо – католицьких монастирів”. Згідно з цим указом на Правобережжі було
закрито 61 монастир, у тому числі на Волині – 35, Поділлі – 19 і
Київщині – 7.[7] Підкреслимо, що проведення такої акції виношувалося
самодержавством вже давно, але польське повстання 1830 – 1831 рр.
пришвидшило остаточну його розв’язку. Указ передбачав скасування
“зайвих” католицьких монастирів у приєднаних областях, які мали або
невелику кількість ченців, або не мали коштів для свого подальшого
існування.
Майно закритих монастирів (за винятком садків, переданих місцевим
парафіяльним священикам) спершу перейшло до військового відомства, а з
кінця 1840 року – до міністерства державних маєтків. Рухоме майно
закритих монастирів уряд роздав тим костьолам і монастирям, які
відсторонилися від повстанців. Маєтки ж, заставлені дворянами ченцям,
уряд повернув тим світським власникам, які не значились серед учасників
повстання. У державну скарбницю надійшло понад 1,1 млн. крб. сріблом
монастирських капіталів і чимало населених маєтків, у яких налічувалося
майже 13,1 тис. душ.[8] Отже, моральне приниження, завдане католицькому
духовенству царським урядом, супроводжувалося конфіскаціями, репресіями,
які мали показати полякам-католикам, хто є справжнім господарем у
“Південно-Західному краї”.
Антикатолицькі заходи, спрямовані на послаблення католицької церкви на
Правобережжі, царський уряд намагався канонічно виправдати. Він зіслався
на буллу папи Бенедикта XIV про скасування у Речі Посполитій
найдрібніших безфундушових монастирів. Таке пояснення задовольнило
Апостольську столицю, зважаючи на тодішню складну політичну ситуацію.
Навіть католицький єпископ Каспар Цецішевський схвалив дії
самодержавства, які принесуть католицькій церкві лише користь.
У 1832 році уряд остаточно ліквідував василіанський орден, конфіскувавши
його майно. Того ж року було велено зараховувати до числа православних
дітей від змішаних шлюбів, не допускати спільних богослужінь уніатів із
католиками, використовувати лише ті богослужебні книги, які надруковані
у Москві. Відмінявся ряд великих католицьких свят (Божого тіла,
Непорочного зачаття, Йосафата). Католицька плебанія передавалась
православному священику навіть у тому випадку, коли б цього забажав
бодай один віруючий.
Отже, матеріальна та ідеологічна підтримка повстанців з боку католицьких
та уніатських священнослужителів не залишилася поза увагою російського
уряду : вона переконала його у необхідності придушення національних
прагнень поляків «у Південно – Західному краї». А для цього урядові кола
вирішили прискорити втілення у життя плану злиття Правобережжя з
Великоросією в одне ціле. Аналогічно тому, як у 1780-х рр. Лівобережжя
було позбавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х рр. подібні заходи
готувалися щодо Правобережжя. Однак, у XIX ст. процес об’єднання у межах
імперії мав більш систематичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII
ст. Встановлювалась не лише одноманітність в управлінні, а робилася
спроба перетворити Правобережжя на “істинно російську землю”. Важливим
кроком у цьому напрямку була ліквідація греко-католицької церкви у 1839
році, після чого царський уряд перетворив Правобережну Україну у
звичайну імперську провінцію. Але урядові репресії лише на короткий час
загальмували польський національно – визвольний рух, який з новою силою
вибухнув у 60-х роках XIX ст.
[1] Винтер Э. Папство и царизм. – М., 1964. – С.324.
[2] Обушенкова Л.А. Статистика участников восстания на Правобережной
Украине в 1831 году. // Совет славяноведения : материалы IV конференции
историков-славистов. – Минск, 1959. – С.131-136.
[3] Подолия (истор. описание). – СПб., 1891. – С.236.
[4] Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в
Україні. – К., 1994. – Кн.3. – С.223.
[5]ЦДІАК України Ф.127, оп.383, спр.248, арк.4.
[6] ЦДІАК України Ф.127, оп.344, спр.12, арк.1-1зв.
[7] Крижанівський О.П., Плохій С.М. Вказ. праця. – С.224.
[8] ЦДІАК України Ф.442, оп.782, спр.281, арк.1-1зв.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
