.

Міжособистісні методи поведінки в конфлікті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
413 2611
Скачать документ

Реферат на тему:

Міжособистісні методи поведінки в конфлікті

Міжособистісні методи (стилі) поведінки в конфлікті за К. Томасом і Р.
Кілменом

Коли виникає конфліктна ситуація або ж коли конфлікт щойно починає
розгортатися, його учасники повинні вибрати форму, стиль своєї подальшої
поведінки з тим, аби це найменшою мірою позначилося на їхніх інтересах.
Йдеться про міжгрупові та міжособистісні конфлікти, в яких беруть участь
мінімум дві сторони і кожна з них вибирає форму своєї поведінки для
збереження своїх інтересів. Наприклад:

• активну боротьбу за свої інтереси, ліквідацію або знищення
супротивника;

• вихід із конфліктної взаємодії;

• вироблення взаємоприйнятного компромісу;

• використання наслідків конфлікту у власних інтересах. Американці К.
Томас і Р. Кілмен виокремлюють п’ять стилів поведінки в конфлікті:
ухилення, протиборство, поступливість, співробітництво, компроміс.

Ухилення. Така поведінка можлива:

• коли розв’язання конфлікту для індивіда не дуже важливе;

• коли ситуація досить складна й розв’язання конфлікту потребує чимало
зусиль від його учасників;

• коли в індивіда не вистачає влади для розв’язання конфліктів на свою
користь;

• коли наслідок (вирішення чи невирішення) конфлікту не особливо
важливий.

Доцільність застосування зазначеного стилю управлінцем, керівником:

• коли управлінець, керівник відчуває напруження у взаєминах в колективі
і виникає потреба знизити його;

• коли у керівника, управлінця багато турбот і він не хоче бути
втягненим у конфліктну ситуацію, нести додаткові затрати часу та сил;

• коли керівництву необхідно виграти час (заручитися підтримкою,
отримати додаткову інформацію);

• коли керівництво вважає, що негайне обговорення проблеми може
призвести до загострення ситуації.

Така форма поведінки (керівник перебуває в тіні, відходить від
розв’язання конфлікту) дасть змогу вийти з конфліктної ситуації, але не
вирішить конфлікту.

Протиборство (конкуренція) характеризується активною боротьбою індивіда
за свої інтереси, відсутністю співробітництва при пошуках рішення,
націленістю тільки на свої інтереси за рахунок іншої сторони. Індивід
застосовує всі доступні для нього засоби для досягнення мети: владу,
примус, різні засоби тиску на опонентів, залежність учасників від нього.
Ситуація сприймається надто важливою – – як питання перемоги або
поразки. Стосовно опонента ведеться жорстка тактика.

Умови застосування цього стилю:

• сприйняття ситуації як дуже важливої;

• наявність великого обсягу влади чи інших можливостей добитися свого;

• обмеженість часу на вирішення ситуації й неможливість тривалого пошуку
взаємовигідного рішення;

• необхідність зберегти “своє обличчя” і діяти жорстко.

При цьому стилі конфлікт не вирішується, але точка зору супротивнику
нав’язана. Особливість зазначеного стилю — паралізувати супротивника,
довести його до звільнення.

Поступливість (пристосування). Дії індивіда спрямовані на збереження й
відновлення сприятливих відносин з опонентом завдяки згладжуванню
стосунків за рахунок власних інтересів.

Такий підхід можливий:

• коли внесок індивіда не дуже великий, а можливість програти очевидна;

• коли причина розбіжності суттєвіша для керівника, ніж для індивіда;

• коли збереження добрих стосунків з опонентом є важливішим за вирішення
конфлікту на свою користь;

• коли в індивіда мало шансів на перемогу, бо мало влади.

Таку поведінку в конфлікті керівник використовує, якщо він зацікавлений
у збереженні добрих стосунків з підлеглими.

Співробітництво означає, що індивід бере активну участь у пошуках
рішень, які задовольнять усіх учасників. При цьому спостерігається
прозорість думок. Така форма потребує тривалішої роботи з учасниками,
всебічного обговорення розходжень і вироблення спільного рішення з
урахуванням інтересів усіх зацікавлених осіб.

При компромісі дії учасників спрямовані на пошук рішень за рахунок
взаємних поступок, на вироблення проміжного рішення, що задовольняє
обидві сторони, при якому ніхто особливо не виграє і не втрачає. Такий
стиль придатний для опонентів, які володіють однаковою владою, мають
взаємовиключні інтереси, не мають багато часу на пошук кращого рішення.
їх задовольняє тимчасове проміжне рішення.

Враховуючи, що розв’язання конфлікту передбачає ліквідацію причин, то
тільки стиль співробітництва реалізує таке завдання повністю.

При ухиленні та поступливості розв’язання конфліктів відкладається, а
сам конфлікт переходить у приховану форму.

Компроміс може дати лише часткове вирішення конфліктної взаємодії, бо
залишається достатньо велика зона взаємних поступок, а причини повністю
не ліквідовуються.

Реальна поведінка особистості в конфлікті не зводиться тільки до одного
із зазначених стилів, а містить тією чи іншою мірою елементи усіх стилів
поведінки. Для вивчення стилів поведінки можна користуватися тестом
Томаса.

Персональні методи. Цю групу методів виокремив В. П. Пугачов, акцентуючи
увагу на можливостях керівника активно протистояти конфліктам такими
засобами:

• використання влади, позитивних і негативних санкцій, пошанування й
покарання безпосередньо учасників конфлікту;

• зміна конфліктної мотивації співробітників за допомогою впливу на їхні
потреби та інтереси адміністративними методами (переведення на інше
місце роботи);

• переконування учасників конфлікту змінитися, проведення бесід про
спокій;

• зміна складу співробітників внаслідок їх переміщень;

• входження (заглиблення) керівника в конфлікт як експерта або члена
комісії та ін.

Концепція Георга Зіммеля про внутрішньогрупові конфлікти

Основні положення, що характеризують концепцію Г. Зіммеля, такі:

• чим більші внутрішньогрупові проблеми і частіші міжгрулові конфлікти,
тим нижча ймовірність зникнення між групами межі відмінностей;

• чим сильніша гострота конфлікту, чим менше інтегрована група, тим
більшою є ймовірність деспотичної централізації конфліктних груп;

• чим гостріший конфлікт, тим сильніша внутрішня згуртованість
конфліктних груп;

• чим менша гострота конфлікту, чим більше соціальне ціле базується на
функціональній взаємозалежності, тим правомірніше, що конфлікт має
інтегративні наслідки для соціального цілого;

• що частіші конфлікти і що менша їхня гострота, то краще члени
підлеглих груп можуть позбутися ворожості, відчути себе господарями
своєї долі, підтримати інтеграцію системи;

• що менш гострі конфлікти і чим вони частіші, то й імовірнішим буде
створення норм, які регулюють конфлікт;

• чим триваліші й менш гострі конфлікти між групами, що різною мірою
володіють владою, тим імовірніше, що вони відрегулюють своє ставлення до
влади.

На основі цієї теорії виник науковий напрямок, що дав змогу розробити
методи розв’язання конфліктів на основі знаходження загального
ціннісного консенсусу, рівноваги.

Внутрішньогрупові конфлікти (Л. Козер, К. Левін, М. Дойч)

Л. Козер: позитивні функції внутрішньогрупових конфліктів

Людське суспільство не може існувати без спілкування і без
конфліктності. Завдяки конфлікту уможливлюється первинне становлення
єдності чи його відновлення, якщо воно було раніше порушено.

Л. Козер вважає: чим у тіснішому контакті перебуває група, тим конфлікт
інтенсивніший (прикладом можуть слугувати Соловки, Колима). Він
аргументує це тим, що висока частота взаємодії сприяє інтенсифікації
емоційних проявів індивідів, у тому числі й ворожості, виникнення якої,
знову ж таки завдяки тісній взаємодії, сприйматиметься як небезпека і
придушуватиметься, а отже й аку-мулюватиметься. Тому якщо в такій
згуртованій групі все ж виникає конфлікт, то протікатиме він особливо
інтенсивно внаслідок “нагромадженого” невдоволення і повного
особистішого втягування, характерного для групи з тісними зв’язками. (Л.
Костенко: “Ми поранені люди, тільки ж, хто наші вбивці?”) Конфлікт цього
типу загрожує самим основам груп, а відтак має руйнівний характер.

Л. Козер з певною мірою переконаності стверджує, що частота конфліктів
обернена їхній інтенсивності.

Велика терпимість до внутрішньогрупових конфліктів буде характерною для
груп, відносини яких із зовнішнім середовищем урівноважені.

Конфлікт усередині групи може бути механізмом трансформації норм і
принципів відповідно до нових умов.

Внутрішній конфлікт також є засобом виявлення у членів груп суперечливих
інтересів, чим сприяє можливості нового узгодження, встановлення
необхідної рівноваги.

К. Левін: простір вільного руху й конфлікт

Вихідним положенням конфліктологічної концепції К. Левіна [6] є те, що
більшу частину свого життя доросла людина діє не просто як індивід, а як
член соціальної групи. Найважливішим феноменом, що визначає частоту
конфліктів у групах, Левін називає загальний рівень напруженості, в якій
існує особистість або група. Чи призведе конкретна подія до конфлікту,
вирішальною мірою залежить від рівня напруженості чи соціальної
атмосфери в групі. Особливого значення, на його думку, при цьому
набувають: • ступінь задоволеності чи незадоволеності потреб людини,
особливо базових. Незадоволені потреби мають тенденцію ставати
домінуючими, що об’єктивно збільшує ймовірність конфліктів;

• кількість простору вільного руху людини, бо це є умовою задоволення
індивідуальних потреб й адаптації до групи. Навпаки, обмеженість
“вільного руху” веде до посилення напруження;

• зовнішній бар’єр: наявність або відсутність можливості вийти з
неприємної ситуації. Напруженість або конфлікт часто призводять до
тенденції облишити ситуацію, що виникла. Якщо це можливо, тоді сильне
напруження не зростатиме; навпаки, відсутність такої можливості (як
наслідок зовнішнього бар’єру чи внутрішніх перепон) провокує розвиток
сильної напруженості й конфлікту;

• ступінь збігу або розходження цілей членів групи та готовність
рахуватися з точкою зору іншого.

Проблема адаптації індивіда у групі формується, за К. Левіним, завдяки
знаходженню достатнього простору для задоволення своїх власних потреб
всередині групи, не зачіпаючи її інтересів.

М. Дойч про залежність внутрішньогрупової ситуації від характеру
взаємозв’язків між членами групи

На основі своєї теорії про кооперацію й конкуренцію М. Дойч характеризує
особливості груп з кооперативною системою взаємозв’язків порівняно з
конкурентними:

• для кооперативного типу груп характерна більш ефективна
внут-рішньогрупова комунікація; вербалізується більше ідей; члени групи
уважніші один до одного, активно здатні сприймати ідеї інших; частіше
потрапляти під їхній вплив;

• під час дискусії проявляється дружнє ставлення та взаємодопомога;
члени такої групи задоволені групою та її рішеннями, прихильно приймають
внесок інших її учасників;

• у кооперативних групах проявляється координація зусиль, чіткіший
розподіл праці, правильна орієнтація на розв’язання завдань, відвертість
в обговореннях і вища продуктивність;

• у кооперативних групах досягається узгодженість з іншими ідеями,
довіра один до одного та до цінностей, які інші члени групи закладають у
свої ідеї;

• кооперативний процес веде до визначення конфліктних інтересів як
проблеми, яка має бути розв’язана спільними зусиллями; завдяки
кооперації скоріше обмежуються, ніж розширюються масштаби конфліктних
проблем.

Внутрішньоособистісний конфлікт виявляється в зовнішніх,
міжо-собистісних проявах, а інтерперсональний конфлікт отримує певне
“внутрішнє” відображення.

Загальна тенденція полягає в тому, що високорозвинені групи реагують
переважно мобілізацією зусиль на подолання труднощів, а в групах
низького рівня розвитку більша ймовірність виникнення внутрішніх
конфліктів через відсутність єдиної сформованої системи загальних цілей
і орієнтацій.

Інший напрямок традиційно пов’язаний з вивченням залежності
соціально-психологічних явищ від діяльності групи. А. І. Донцов зробив
висновок про те, що “зовнішнє спостереження проявів міжо-собистісних
конфліктів —напруження емоційних зв’язків, що супроводжуються сукупністю
конфліктних дій, — можна інтерпретувати як своєрідне відбиття у
взаєминах тих реальних суперечностей, які визначають динаміку розвитку
предметної активності в групі”. Висновок: “чисто” емоційний феномен —
міжособистісний конфлікт поза аналізом діяльності взаємозв’язків
конфліктних сторін неможливо зрозуміти”; “необхідним моментом
дослідження механізму внутріш-ньогрупового конфлікту є вивчення системи
предметних взаємозв’язків індивідів, основою яких служить соціально
зумовлений проблемно-цільовий зміст спільної діяльності”.

Позиція К. Левіна щодо конфліктів (задоволення потреб)

Перші теоретичні описи та експериментальні дослідження, безпосередньо
присвячені інтерперсональним конфліктам, були виконані К. Левіним. До
міжособистісних конфліктів, за Левіним, належить випадок, який він
позначає як “конфлікт між власними і примушуваними, вимушеними силами”,
тобто конфлікти між власними потребами людини та зовнішньою об’єктивно
вимушеною силою. На думку Левіна, закони розвитку конфлікту єдині для
всіх його різновидів, проте конфлікт між власними й зовнішньо
примушуваними силами має специфічну можливість руйнування цієї
зовнішньої властивості.

На основі проведених експериментальних досліджень Левін вважає, що
найважливішим фактором частоти виникнення конфліктів є загальний рівень
напруженості, в якій існує людина чи група (перехідні періоди розвитку
суспільств).

Якщо взяти сім’ю, то, згідно з Левіним, природа потреб, що
задовольняються в сім’ї, шлюбі, цілком різнобічна. У сімейних стосунках
подружжя має цілий комплекс очікувань, пов’язаних з їхніми ролями,

наприклад: коханий, товариш, підтримуючий, знаючий, той, що
розпоряджається прибутками, та ін. Конфлікти стають значно серйознішими,
коли торкаються найважливіших потреб людини. Сім’я найтісніше пов’язана
з життєвими потребами, незадоволенням цих потреб. Левін описує життєвий
простір чоловіка, для якого фактично вільною зоною залишається тільки
“життя в офісі” та “гра в гольф”, якщо взяти американський чи
англійський спосіб життя; в Україні ж своя ментальність — читання
газети, футбол, телевізор тощо.

М. Дойч: роздуми про конфлікт залежно від контексту

У межах ситуативних підходів міжособистісні конфлікти розглядаються в
контексті спільної системи взаємодії. Поняття міжособистісних, або
інтерперсональних, відносин описує широкий діапазон форм людської
взаємодії, що характеризуються змістом, спрямованістю, інтенсивністю та
глибиною конфліктів тощо. Дойч пропонує розрізняти такі фундаментальні
виміри інтерперсональних відносин:

• кооперація — конкуренція (“політичні опоненти”, “особисті вороги”,
“пара, що розлучається”);

• розподіл влади (бізнес-партнери, “господар — слуга”);

• орієнтація на завдання (соціально-емоційна орієнтація: чоловік —
дружина);

• формальний — неформальний характер відносин (у неформальних відносинах
визначення дій, часу та переміщень залишається за їхніми учасниками,
тоді як у формально регульованих відносинах взаємодія учасників
детермінується переважно соціальними нормами й правилами);

• інтенсивність і значущість; цей параметр відносин відображає глибинний
або поверховий характер відносин і пов’язаний зі ступенем
взаємозалежності їхніх учасників.

Для Дойча характерне ототожнення понять “конфлікт” і “конкуренція”. Для
його праць властиве порівняння кооперативної й групової взаємодії в
системі групових та міжгрупових відносин.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Алексеева М. І. Моральний вибір у конфліктній ситуації // Конфлікти в
суспільстві: діагностика і профілактика: Тези 3 Міжнар. наук.-практ.
конф.: У 2 кн. — Київ; Чернівці, 1995. — Кн. 2.

2. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. — М., 1999.

3. Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості. — X., 1996.

4. Бурлачук В. Життєвий світ і структура конфлікту // Соціологія:
теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 4—5.

5. Гризунова Г. В. Межличностный конфликт в сфере управленческой
деятельности. — М., 1994.

6. Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.

7. Донцов А. Психология коллектива (Методологические проблемы
исследования). — М., 1984.

8. Конфлікти у суспільній діяльності / Г. В. Ложкін, С. В. Сьомій, Т. В.
Петровська, О. О. Кисельова. — К., 1997.

9. Пірен М. Деонтологія конфліктів та управління. — К., 2001.

10. Практическая психодиагностика. — Самара, 2000.

11. Психология конфликта / Сост. и общ. ред. Н. В. Гришиной. — СПб.,
2001.

12. Психологія особистості: Словник-довідник / За ред. П. П. Горностая,
Т. М. Титаренко. — К., 2001.

13. Семенченко В. А. Психологія особистості. — К., 2001.

14. Скребец В. А. Психологическая диагностика: Учеб. пособие. -2-е изд.,
перераб. и доп. — К., 2001.

15. Фрейд 3. Введение в психоанализ. Лекции. — М., 1989.

16. Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.

17. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.

18. Хорни К. Ваши внутренние конфликты. — СПб., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020