.

Проблеми розвитку цивільного законодавства України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
534 7845
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Проблеми розвитку цивільного законодавства України

План

TOC \o “1-9” \t “Heading 8;8;Heading 1;1” \h HYPERLINK \l “_toc75”
Вступ 3

HYPERLINK \l “_toc78” Поняття та види джерел цивільного права 4

HYPERLINK \l “_toc127” Елементи цивільно-правових відносин 12

HYPERLINK \l “_toc166” Поняття та структура цивільного законодавства
19

HYPERLINK \l “_toc192” Співвідношення галузевого і комплексного
законодавства 25

HYPERLINK \l “_toc198” Значення судової практики 27

HYPERLINK \l “_toc216” Дія цивільних законів 30

HYPERLINK \l “_toc234” Висновки 33 Вступ

Поняття цивільного законодавства тісно пов’язане з поняттям цивільного
права як галузі права. Якщо цивільне право — це система
цивільно-правових норм, то цивільне законодавство — це система
нормативних актів, у яких дістали своє втілення цивільно-правові норми.
Отже, цивільне законодавство — це форма вираження цивільного права як
галузі права. Сукупність цивільно-правових актів утворює цивільне
законодавство.

Цивільне законодавство має свою структуру, елементами якої є закони, а
також підзаконні нормативно-правові акти. Основу цивільного
законодавства України становить Конституція України 1996 p., яка має
найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Конституція України містить у собі норми різних галузей права, в тому
числі норми цивільного права. Вона передбачає цивільно-правові засади
регулювання відносин власності в статтях 13, 14 і 41. Статті 21, 23, 24,
27, 28, 29, 31 і 32 Конституції України заклали підвалини
цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин з приводу
таких особистих немайнових благ, як життя, здоров’я, ім’я, честь,
гідність, ділова репутація, особисті папери, таємниця кореспонденції та
ін.Поняття та види джерел цивільного права

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно
з’ясувати, де і в яких формах знаходять вираження ті норми .права, що в
сукупності складають поняття “цивільне право”, тобто, необхідно
визначитися стосовно джерел цивільного права.

Цивільне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють
майнові та деякі особисті немайнові відносини. Цивільне законодавство —
це сукупність нормативних актів, в яких містяться дані норми. Тому
“цивільне право” і “цивільне законодавство” — це різні поняття.

Відмінність між галуззю права і галуззю законодавства є загальновизнаною
в теорії права; норми однієї галузі права можуть знаходитися в
нормативних актах, що відносяться до різних галузей законодавства.

Термін “джерела права” може застосовуватися у різних значеннях. В
юриспруденції під джерелами цивільного права звичайно розуміють
нормативні форми (способи) вираження волі народу і держави (наприклад, в
прийнятих у встановленому порядку компетентними органами актах, в яких
містяться норми права).

З трьох відомих історії основних форм (джерел) права, а саме — звичай,
прецедент і нормативно-правовий акт, для українського цивільного права
характерною і майже єдиною формою є нормативно-правовий акт.

Форми, які використовує держава для втілення своєї волі у вигляді
цивільно-правових норм, досить різноманітні.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права
поділяються на:

А. Закони.

Б. Інші правові акти, в яких містяться норми цивільного права: укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні
акти міністерств та відомств, виконавчої влади.

В. Діючі (ті, що не втратили сили) нормативні акти Союзу РСР та
Української РСР.

Г. Норми міжнародного права і міжнародні договори.

Закони. Закон є основною формою правотворення в Україні. За ступенем
юридичної сиди закони поділяються на основні (конституційні) і звичайні,
тобто ті, що приймаються на підставі Конституції.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні
акти приймаються на основі Конституції. Для цивільного права особливе
значення мають ст. ст. 13, 14, 41 Конституції, в яких встановлюються
цивільно-правові засади регулювання відносин власності, та ст. ст.
21—24, 27—34, які визначають основні права і обов’язки громадян України,
зміст правоздатності громадян в нормах цивільного права.

Закони, які приймаються на базі Конституції, називаються звичайними. За
сім років незалежності в Україні прийнято понад 900 законів, і в
більшості з них містяться норми цивільного права.

Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно законами України
визначаються:

— права та свободи громадян, гаранти цих прав і свобод;

— правосуб’єктність громадян;

— правовий режим власності;

— правові засади та гарантії підприємництва; правила конкуренції та
норми антимонопольного регулювання;

— засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони в державі приймаються в різні часи, тому вони потребують
відповідної систематизації. Зведення законів у ту чи іншу систему без
зміни їхнього змісту називається інкорпорацією. Так, за останні роки
видані збірники нормативних актів із страховою, транспортного
законодавства, законодавства про інтелектуальну власність тощо.

Систематизація нормативного матеріалу, коли діючі правові норми істотно
доопрацьовуються, виключаються застарілі норми, усуваються прогалини та
колізії в правовому регулюванні і потім видається новий закон в
систематизованому вигляді, називається кодифікацією, а її результат —
кодексом. Кодекс — це законодавчий акт, в якому об’єднані і
систематизовані норми права, що регулюють певну область суспільних
відносин. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний
кодекс, один з найважливіших законів України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 березня 1992 р. було
утворена робочу групу з метою розробки нового ЦК України. Робота над
проектом була завершена в березні 1996 р., після чого він був переданий
на розгляд Верховної Ради і громадськості. Зміст проекту нового ЦК
України складають 8 книг (“Загальна частина”, “Особисті немайнові права
фізичних осіб”, “Речове право”. “Право інтелектуальної власності”,
“Зобов’язальне право”, “Сімейне право”, “Спадкове право”, “Міжнародне
приватне право”), до складу яких входить 1621 стаття.

До цивільних кодифікаційних актів слід також віднести: “Повітряний
кодекс України”, закони України “Про власність”, “Про підприємства в
України”, “Про господарські товариства”.

Інші нормативні акти. Елементами системи цивільного законодавства поряд
із законами є також укази Президента України, постанови та розпорядження
Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств. З
метою забезпечення законності актів відомчого законодавства, їх
відповідності законам і підзаконним актам, Указом Президента України від
3 жовтня 1992 р. (із змінами від 21 вересня 1998 р.) введено державну
реєстрацію нормативно-правових актів, що видаються міністерствами,
іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління за
контролю, якщо ці акти стосуються прав, свобод та законних інтересів
громадян або мають міжвідомчий характер. Державну реєстрацію відомчих
нормативних актів, прийнятих центральними органами, здійснює
Міністерство юстиції України, а реєстрацію актів місцевих органів
управління — управління юстиції областей і міст Києва та Севастополя.

Постановами уряду затверджені такі важливі нормативні акти, як “Статут
залізниць” (6 квітня 1998 р.), “Порядок державної реєстрації суб’єктів
підприємницької діяльності” (25 травня 1998 p.).

На рівні відомств прийняті такі акти, як “Типовий договір оренди
державного майна (19 квітня 1996 p.), “Порядок посвідчення договорів
відчуження земельних ділянок” (б червня 1996 p.), “Інструкція про
порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого
майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб” (9 червня
1998 р.).

До підзаконних актів, в яких можуть міститися норми цивільного права,
відносяться і рішення та розпорядження нормативного характеру місцевих
органів влади. Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого
самоврядування в межах своїх повноважень приймають рішення, які
стосуються питань, пов’язаних з правилами ведення торгівлі в даній
місцевості, оренди нежилих приміщень тощо. Так, розпорядженням Київської
міської державної адміністрації від 17 червня 1998 р. “Про заходи щодо
реалізації в м. Києві молодіжної житлової політики” визначається порядок
створення молодіжних житлово-будівельних кооперативів, умови укладання
кредитних угод про інвестування у житлове будівництво. В межах
адміністративного району це розпорядження є обов’язковим для виконання.

До нормативних актів цивільного законодавства відносяться також
затверджені відповідними державними органами управління примірні статути
кооперативних та інших громадських організацій.

Нормативні акти Союзу РСР та Української РСР. У відповідності з Законом
України від 12 вересня 1991 p. “Про правонаступництво України” і
Постановою Верховної Ради України “Про порядок тимчасової дії на
території України окремих актів законодавства Союзу РСР” закони
Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на
території України, оскільки вони не суперечать законам України,
ухваленим після проголошення незалежності України, а акти законодавства
Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, діють на
території республіки до прийняття відповідних актів законодавства
України за умови, що вони не суперечать Конституції та законам України2.

В числі цих актів великий масив складають підзаконні нормативні акти.
Серед них: “Положення про поставку продукції виробничо-технічного
призначення” і “Положення про поставку товарів народного споживання”
(затверджені Радою Міністрів СРСР і чинні з 1 серпня 1988 p.); “Правила
про договори підряду на капітальне будівництво” (затверджені РМ СРСР 26
грудня 1986 p.); “Інструкція про порядок приймання продукції
виробничо-технічного призначення та товарів народною споживання за
кількістю” (затверджена Державним арбітражем СРСР 15 червня 1965 p.);
“Примірний статут житлово-будівельного кооперативу” (затверджений
постановою РМ УРСР 30 квітня 1985 p.).

Норми міжнародного права і міжнародні договори. Законом України від 11
грудня 1991 р. “Про дію міжнародних договорів на території України”
встановлено, що “укладені і належним чином ратифіковані Україною
міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного
законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм
національного законодавства”. Коли такий порядок не встановлено,
пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних
договорів.

Це положення прямо підкреслено в ст. 4 Закону України “Про підприємства
в Україні”: “Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою
встановлені інші правила, ніж ті, що містять законодавство про
підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору або
міжнародної угоди”.

В проекті нового ЦК України передбачається, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не
передбачене актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко
застосовується у певній сфері підприємництва і не суперечить цивільному
законодавству або договору. З певним застереженням можна вести мову про
використання звичаєвих правил вже сьогодні. Так, ст. 149 Кодексу
торговельного мореплавства України передбачає, що за відсутності угоди
сторін щодо тривалості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику
за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження
визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному
порту.

Крім вертикальної системи зв’язку нормативних актів (тобто класифікації
нормативних актів за їх юридичною силою) цивільне законодавство має і
так звану горизонтальну систему. Принципом її побудови є виокремлення і
групування актів щодо того та іншого предмета регулювання (відносини по
передачі майна у власність, тимчасове користування, по наданню послуг,
виконанню робіт тощо).

За дією ознакою можна виділити такі складові частини цивільного
законодавства, як транспортне законодавство, законодавство страхове,
торговельне, будівельне, орендне, про інтелектуальну власність та ін.

Так, транспортне законодавство, як сукупність нормативних актів,
визначає основні правові, економічні і організаційні засади діяльності
транспорту, правовий статус транспортних організацій, їх взаємовідносини
з клієнтурою, умови перевезення, організацію безпеки руху на транспорті
тощо. Серед нормативних актів цієї категорії можна назвати: “Повітряний
кодекс України”

(1993); “Кодекс торговельного мореплавства України”

(1994); закони України “Про транспорт” (1994), “Про залізничний
транспорт” (1996), а також — “Статут автомобільного транспорту” (1969);
“Статут залізниць” (1998). На кожному виді транспорту діють окремі
правила перевезення. Оновлюючи транспортне законодавство, Кабінет
Міністрів України затвердив “Правила надання послуг пасажирам
автомобільного транспорту” (18 лютого 1997 p.), “Порядок обслуговування
громадян залізничним транспортом” (19 березня 1997 p.), а Міністерство
транспорту України “Правила перевезення вантажів автомобільним
транспортом” (14 жовтня 1997 p.), “Порядок і умови організації
перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом” (21 січня 1998
p.).

Страхове законодавство регулює відносини між страховиками (страховими
компаніями) і страхувальниками щодо захисту майнових прав і інтересів
громадян та юридичних осіб у випадку настання певних подій. Серед
основних нормативних актів цієї категорії назвемо: Закон України “Про
страхування” (1996); “Положення про обов’язкове особисте страхування від
нещасних випадків на транспорті” (14 серпня 1996 р.); “Положення про
порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної
відповідальності власників транспортних засобів” (28 вересня 1996 р.);
“Положення про порядок проведення діяльності страховими посередниками”
(18 грудня 1996 р.); “Положення про порядок і умови проведення
обов’язкового авіаційного страхування” (13 липня 1998 p.);

окремі положення про порядок і умови державного обов’язкового
страхування — військовослужбовців, працівників МВС, прокуратури, суддів,
митників, депутатів та ін.

Торговельне законодавство. Окрім Закону України “Про захист прав
споживачів” (1991 p.), згадаємо також:

“Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного
обслуговування населення” (8 лютого 1995 p.); “Правила комісійної
торгівлі непродовольчими товарами” (13 березня 1995 p.); “Правила
продажу непродовольчих товарів” (27 травня 1996 p.); “Правила продажу
продовольчих товарів” (28 грудня 1994 p.);

“Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами” (8
грудня 1995 p.); “Правила торгів на ринках” (12 березня 1996 p.),
“Правила торгівлі у розстрочку” (1 липня 1998 p.); окремі правила
роздрібної торгівлі: алкогольними напоями, примірниками аудіовізуальних
творів, нафтопродуктами та ін.

Законодавство про інтелектуальну власність. До цієї групи відносяться
Закони України: “Про авторське право і суміжні права” (23 грудня 1993
р.); “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі.” (15 грудня 1993
p.);

“Про охорону прав на промислові зразки” (15 грудня 1993 р.), “Про
охорону прав на сорти рослин” (21 квітня1993 p.); “Про охорону прав на
знаки для товарів і послуг”; “Правила складання і подання заявки на
видачу патенту України на винахід і корисну модель” (17 грудня1994 p.)
та ін.

Відповідні нормативні акти складають зміст будівельного законодавства,
законодавства про оренду, банківського та ін.

Елементи цивільно-правових відносин

Громадяни і організації вступають в різноманітні цивільно-правові
відносини. З метою індивідуалізації окремого цивільно-правового
відношення наука цивільного права окреслює його елементи: суб’єкти і
об’єкти, суб’єктивне цивільне право і суб’єктивний цивільний обов’язок.

Суб’єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правовому відношенні
повинні брати участь принаймні дві особи, бо це відношення між людьми
(відношення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками
цивільно-правового відношення, називаються суб’єктами. Суб’єкт
цивільно-правового відношення, якому належить право, називається
активним суб’єктом, або суб’єктом права. Суб’єкт цивільного відношення,
на якого покладено обов’язок, називається пасивним суб’єктом, або
суб’єктом обов’язку. Проте таких цивільно-правових відносин, в яких є
лише суб’єкт права і лише суб’єкт обов’язку, дуже мало. Як правило, в
цивільно-правовому відношенні кожен з учасників має суб’єктивні права і
несе суб’єктивні обов’язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з
договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із
суб’єктів правовідношення має права і несе обов’язки.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні
підприємства і установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні
товариства, орендні підприємства). Українська держава, інші організації
(наприклад, релігійні організації, сумісні підприємства за участю
українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й
організації).

Громадянам, юридичним особам як суб’єктам цивільно-правових відносин
притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і
цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що
стосуються саме громадян та юридичних осіб і передбачені законом
(ст.ст.9,11,26 ЦК України).

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права й обов’язки.
Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати
цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки. На відміну від
правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття
дієздатності залежить від віку і стану здоров’я. Вона виникає у повному
обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

За неповнолітніх (до 15 років) угоди укладають від їх імені батьки
(усиновителі) або опікун (ст.14 ЦК України). Останні є також учасниками
правовідносин, що виникають з таких угод. Цивільні права й обов’язки,
яких набувають батьки (усиновителі), опікуни у цивільних
правовідносинах, належать неповнолітнім.

Роль представників неповнолітніх полягає у тому, що вони виконують
обов’язки і у відповідних випадках здійснюють права за неповнолітніх.

В ряді випадків неповнолітні самі здатні здійснити належні їм права
(наприклад, право користування жилим приміщенням).

Неповнолітні віком від 15 до 18 років мають певний обсяг цивільної
дієздатності. Вони можуть при цьому бути учасниками багатьох цивільних
правовідносин, що виникають з угод (наприклад, з договору
купівлі-продажу, майнового найму, дарування, страхування тощо), факту
винаходу, раціоналізаторської пропозиції, створення творів науки,
літератури, мистецтва (ст.13 ЦК України).

Від імені громадянина, визнаного недієздатним (душевнохворого,
недоумкуватого), угоди укладає його опікун, який стає при цьому
учасником цивільно-правових відносин. Набуті опікуном цивільні права й
обов’язки належать громадянину, визнаному недієздатним (ст.16 ЦК
України).

Обмежено дієздатні громадяни можуть бути учасниками цивільно-правових
відносин, що виникають з угод. Але вони укладають угоди по розпорядженню
майном, своєю заробітною платою, пенсіями та іншими доходами за згодою
піклувальника (саме в цьому полягає обмеження дієздатності громадян, які
зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами (ст.15 ЦК
України)).

Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин також мають цивільну
правоздатність і цивільну дієздатність.

Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки
встановлюється відповідно до цілей кожної юридичної особи, тоді як
громадяни мають однакову для всіх правоздатність.

Дієздатність юридичних осіб виникає одночасно з правоздатністю.

Особливості виникнення і змісту право- та дієздатності юридичних осіб
обумовлені тим, що юридичні особи — це організації. А щодо організацій
питання про вік, стан здоров’я відпадає саме по собі. Кожна організація
має свої завдання і цілі діяльності.

Об’єкти цивільно-правових відносин. Громадяни й організації укладають
угоди і, отже, вступають в цивільно-правові відносини з метою
задоволення своїх інтересів. В залежності від змісту останніх можна
говорити, що виникнення цивільно-правових відносин зв’язано з
необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації
творів науки та літератури, захисту честі та гідності тощо. З цього
можна зробити висновок, що об’єкт цивільно-правових відносин — це те, на
що спрямоване суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок з метою
задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто, об’єктами
цивільних правових відносин є: а) речі; б) дії, в тому числі послуги; в)
результати духовної та я інтелектуальної творчості; г) особисті
немайнові блага. 1

А. Речі — найпоширеніший об’єкт цивільно-правових відносин, оскільки за
їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та
організацій. Речі є об’єктами речових правовідносин, що виникають з
договору застави (ст.181 ЦК України). Речі також об’єкти
цивільно-правових відносин, що виникають з договору купівлі-продажу,
обміну, дарування. Тут суб’єктивні обов’язки продавця, дарувальника
спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоча при
цьому виникають не речові, а зобов’язальні відносини, об’єктом останніх
поряд з діями боржника (в нашому прикладі продавця) є речі. Іноді в
літературі в наведених прикладах речі називаються об’єктами другого
порядку (дії боржника — об’єкт першого порядку).

Б. Дії — об’єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів.
Так, об’єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є
діяльність (система дій) перевізника, зобов’язаного здійснювати
перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги,
тобто не зв’язаної із створенням матеріальних благ (ст.358 ЦК України).

Послуги можуть мати юридичний характер. Об’єктом цивільно-правових
відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії,
оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові
права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об’єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів
підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи
(ремонт взуття, пошиття одягу, хімічна чистка тощо).

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. За діючим цивільним
законодавством факти створення літературних, наукових, драматичних
творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є
юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини. Їх об’єктом
будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право.
Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий
зразок є об’єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі
фактів створення винаходу, розробки раціоналізаторської пропозиції,
промислового зразку.

Г. Особисті немайнові блага. Одним з видів суспільних відносин, які
становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові
відносини, не зв’язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного
права, і тому це різновид цивільно-правових відносин. Їх об’єкт —
особисті немайнові блага:

честь, гідність, ім’я, життя, здоров’я тощо (ст.7 ЦК України).

Наведені поняття об’єкта правовідносин та визначення їхнього кола
сприймаються в юридичній науці неоднозначне. Деякі науковці дотримуються
думки про те, що до об’єктів правовідносин належать тільки реальні
блага, на використання або охорону яких спрямовані суб’єктивне право й
правовий обов’язок. До них належать:

— матеріальні блага: жилі приміщення, гроші, предмети домашнього вжитку,
техніки тощо; предмети духовної творчості (твори літератури, науки,
мистецтва), науково-технічної творчості (винаходи, раціоналізаторські
пропозиції, промислові зразки);

— особисті немайнові блага: особисте життя громадян, честь, гідність і
т.п.’ З об’єктів правовідносин виключено дії. Вони, на думку авторів
зазначених міркувань, не можуть бути об’єктами правовідносин, оскільки
дії зобов’язаної особи — це фактична поведінка, яка формується шляхом
виконання юридичного обов’язку. Але останній є частиною змісту
правовідносин. Отже, маємо збіг питань про об’єкт і зміст правовідносин.
Одночасно визначається, що об’єктами правовідносин можуть бути поряд з
речами не самі дії, а їхні результати. Аргументи на користь позиції, що
розглядається, уявляються непереконливими, оскільки при цьому не
окреслюються об’єкти зобов’язальних відносин, зв’язаних із здійсненням
певної діяльності без створення матеріальних благ (наприклад, діяльність
перевізника в зобов’язальних відносинах, що виникають із транспортних
договорів;! діяльність повіреного в зобов’язальних відносинах, які
породжуються договором доручення

Тому, що реалізація можливостей однією особою залежить від поведінки
інших осіб.

Юридична суть суб’єктивного права полягає в тому, що воно є видом і
мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб’єкт повинен мати
можливість вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб.

Суб’єктивному праву притаманна своя структура. Воно складається з трьох
прав (повноважень): а) право (повноваження) на власні дії; б) право
(повноваження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати
застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб.

Суб’єктивне право зв’язане з правом в об’єктивному розумінні, тобто з
цивільно-правовою нормою або із сукупністю норм, в яких воно
передбачене. Наприклад, ст.4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про
власність»’ встановлює, що власник на свій розсуд володіє, користується
і розпоряджається належним йому майном. Зазначені права власника
виникають в особі конкретного громадянина, оскільки вони передбачені в
ст.4 Закону про власність. Власник вправі вимагати від кожного і всіх не
перешкоджати йому в здійсненні своїх прав. Якщо ж право власності
конкретного громадянина порушене, потерпілий в залежності від характеру
порушення свого права вправі, наприклад, пред’явити позов до
правопорушника про витребування свого майна від нього.

Суб’єктивне право також зв’язане з суб’єктивним обов’язком, оскільки
його здійснення залежить від поведінки зобов’язаних осіб.

Суб’єктивний цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки
зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він
також зв’язаний з правом в об’єктивному розумінні. Наприклад, ст.224 ЦК
України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець
зобов’язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного
права, тобто право в об’єктивному розумінні. Зазначений обов’язок
виникає саме тому, що він встановлений нормою об’єктивного права.
Виходячи із змісту суб’єктивного права і суб’єктивного обов’язку, можна
сказати, що вони відображають суть цивільного правовідношення,
обумовлюючи «життя» цивільного права, його чинність.

Залежно від характеру зв’язку між суб’єктивним правом і суб’єктивним
обов’язком зобов’язана особа відіграє:

а) активну роль, тобто виконує певні дії ;

б) пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов’язана особа повинна
утримуватися від посягання на право власності, не перешкоджати
здійсненню власником своїх прав. Тут активною фігурою є власник. Він
активно здійснює права на власні дії:

володіє, користується і розпоряджається майном. Також у авторських і
винахідницьких відносинах суб’єктивні права авторів творів науки,
літератури, винахідників набувають провідного і самостійного значення.
Зобов’язані особи повинні не перешкоджати здійсненню авторських і
винахідницьких прав.

Слід звернути увагу, що у більшості цивільно-правових відносин кожний з
суб’єктів має права і несе обов’язки. Так, у цивільно-правових
відносинах із договору майнового найму наймодавець зобов’язується надати
наймачеві майно у тимчасове користування і має право вимагати від нього
плати за користування майном. У свою чергу, наймач вправі вимагати від
наймодавця передачі йому майна у стані, що відповідає умовам договору і
призначенню майна. Разом з тим наймач зобов’язаний користуватися майном
відповідно до договору і призначення майна. Тільки в деяких
цивільно-правових відносинах, що виникають із договорів, є чисті
уповноважені і чисті зобов’язані особи. Наприклад, у цивільно-правовому
відношенні із договору дарування обдарований має лише суб’єктивне право,
а дарувальника — суб’єктивний обов’язок.Поняття та структура цивільного
законодавства

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Закон — це
нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України.
Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України,
затверджений Верховною Радою України 16 січня 2003 p., що вступив в дію
з 1 січня 2004 р. Він є єдиним кодифікованим актом цивільного
законодавства.

ЦК України складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей. Він побудований
за пандектною системою, відповідно до якої норми, які можуть бути
застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять
предмет цивільного права, подано окремою книгою під назвою «Загальні
положення». Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного
права подано у 5-ти книгах: «Особисті немайнові права фізичної особи»,
«Право власності та інші речові права», «Право інтелектуальної
власності», «Зобов’язальне право» та «Спадкове право».

Книга перша «Загальні положення» складається з 5-ти розділів і 19-ти
глав. Це розділи про основні положення, особи (фізичні та юридичні
особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади),
об’єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни,
позовна давність. У цій книзі вперше врегульований у межах ЦК України
правовий статус держави, Автономної Республіки Крим і територіальних
громад як суб’єктів цивільних прав та обов’язків, а також розділ про
об’єкти цивільних прав. Об’єкти прав — це загальний цивільно-правовий
інститут, і включення його до «Загальних положень» є цілком
закономірним. Це дало змогу зосередити у «Загальних положеннях» ЦК
України всі елементи цивільно-правових відносин.

Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи» — велике
досягнення ЦК України. Юридичним фундаментом цієї книги є розділ II
Конституції України про права людини і громадянина. Конституційні
особисті права людини повністю перенесено до книги другої, зміст яких
розширено, конкретизовано. Книга містить перелік способів захисту
особистого немайнового права, яке порушується. Маються на увазі:
відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана,
вилучення тиражу книги чи газети і знищення його. У книзі передбачено 47
статей, що регулюють особисті немайнові відносини, пов’язані зі
здійсненням особистих прав як у непорушеному стані, так і в разі
порушення зазначених відносин.

Книга третя «Право власності та інші речові права» передбачає
регулювання речових відносин. Категорія речових прав як елементів
речових відносин дістала своє нове народження у ЦК України, де речові
права посіли належне їм місце. До речових прав віднесено право
власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою
землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування
чужою землею для забудови (суперфіцій), заставу та інші речові права.
Новий ЦК України передбачає захист речових прав.

Конституція України визначила правові засади розвитку будь-якого виду
творчості, раціонального використання її результатів і їх правової
охорони. Зазначені засади дістали достатню реалізацію в новому ЦК
України у книзі четвертій.

Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить загальні
положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права,
права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників
цивільного обороту, товарів і послуг.

За цим Кодексом лише угода (правочин) регулює відносини між володільцем
права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає
розміри, порядок обчислення і виплати за використання об’єктів
інтелектуальної власності. Кабінет Міністрів України може лише
встановити мінімальні ставки авторської винагороди.

У ЦК України закладено нові інститути — суміжні права (права виконавців,
виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні
досягнення, на нерозкриту інформацію, на фірмове найменування,
найменування місця походження товару. Передбачається судовий порядок
захисту порушених прав суб’єктів інтелектуальної і промислової
власності.

Книга п’ята «Зобов’язальне право» регулює відносини майнового обігу.
Йдеться про договірні відносини, пов’язані з переданням майна у
власність, тимчасовим користуванням, виконанням робіт та наданням послуг
тощо. Крім договірних відносин, зобов’язальне право регулює відносини,
що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і
безпідставного збагачення. Кожний вид зобов’язань має свої особливості,
що зумовлює їх відносну самостійність і створення окремих інститутів
зобов’язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види
зобов’язань, становлять загальні положення про зобов’язання. До них
належать норми про поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання
та способи, що забезпечують їх виконання, відповідальність за порушення
зобов’язань, підстави їх припинення.

У книзі шостій «Спадкове право» вирішується проблема спадкування,
усунення від спадкування, питання щодо спадкування окремих прав та
обов’язків спадкодавця. Чимало нових положень стосується спадкування за
заповітом. Новий ЦК України пропонує п’ять черг спадкоємців за законом.
Змінено підхід до порядку прийняття спадщини.

Така структура і загальний зміст ЦК України.

Відповідно до ст. 9 ЦК України його положення застосовуються до
врегулювання відносин, що виникають у сферах використання природних
ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин,
якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть
бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері
господарювання.

16 січня 2003 p., разом з ЦК України, Верховною Радою України був
прийнятий ГК України, який також вступає в дію з 1 січня « 2004 р.
Стаття 4 цього Кодексу встановлює, що не є предметом його регулювання
майнові та особисті немайнові відносини, які регулюються ЦК України.
Отже, ЦК України є базою для господарського законодавства.

Актами цивільного законодавства є також інші кодекси і закони України,
що видаються відповідно до Конституції України та ЦК України. Наприклад,
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 p., Земельний кодекс України
від 25 жовтня 2001 p., закони України «Про власність», «Про заставу»,
«Про цінні папери і фондову біржу» та ін. Зазначені закони із введенням
у дію ЦК України мають або бути приведені у відповідність до ЦК України,
або припинити свою дію.

Вперше ст. 4 ЦК України закріпила, що у разі подання до Верховної Ради
України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей
Кодекс, суб’єкт законодавчої ініціативи зобов’язаний одночасно подати
проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект
розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом
закону про внесення змін до ЦК України.

Відповідно до ст. 10 ЦК України міжнародний договір, що регулює цивільні
відносини, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України,
є частиною національного цивільного законодавства України.

Якщо у чинному міжнародному договорі України, згода на обов’язковість
якого надана Верховною Радою України, містяться інші правила, ніж ті, що
встановлені актами цивільного законодавства, застосовуються правила
відповідного міжнародного договору.

Елементами структури цивільного законодавства, як уже відзначалося, є
також підзаконні акти, серед яких, перш за все, слід назвати укази
Президента України. Відповідно до ч. 3 ст. 106 Конституції України
Президент України на основі та на виконання Конституції та законів
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. Наприклад, Указ Президента України від 13 червня 1994
р. «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників
транспортних засобів», Указ Президента України від 19 березня 2002 р.
«Про організаційні заходи з підготовки об’єктів права державної
власності до приватизації» та ін.

Актами цивільного законодавства є постанови Кабінету Міністрів України,
який згідно зі ст. 117 Конституції України у межах своєї компетенції
видає постанови і розпорядження, що є обов’язковими до виконання.
Кабінет Міністрів України приймає значну кількість постанов і
розпоряджень з широкого кола питань, пов’язаних з регулюванням майнових
та особистих немайнових відносин, учасниками яких можуть бути як
юридичні, так і фізичні особи. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів
України від 16 травня 2002 р. «Про заходи щодо створення системи
реєстрації прав власності на нерухоме майно». Крім того, постановами
Кабінету Міністрів України затверджуються досить важливі нормативні
акти, такі як Положення про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 25 травня 1998 р. № 740.

Серед підзаконних актів провідне місце належить відомчим нормативним
актам, тобто нормативно-правовим актам міністерств та інших центральних
органів виконавчої влади, зокрема наказ Державного комітету України по
житлово-комунальному господарству «Про затвердження Положення про
порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян». підзаконними
слід визнати і нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
оскільки вони згідно зі ст. 135 Конституції України не можуть суперечити
Конституції України та приймаються відповідно до Конституції України,
законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України
та на їх виконання.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади України можуть
видавати акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в
межах, встановлених законом (ч. 5 ст. 4 ЦК України).

Отже, цивільне законодавство має два рівні: закони та підзаконні акти.
Підзаконні акти, у свою чергу, теж мають декілька рівнів. Саме через це
постає питання про визначення ядра цивільного законодавства, і таким
ядром є ЦК України.

Співвідношення галузевого і комплексного законодавства

Цивільне законодавство за своїм змістом є галуззю законодавства. Воно
містить норми цивільного права. Одним з показників галузі законодавства,
адекватної галузі права, слід вважати наявність зведеного нормативного
акта, який охоплює переважну більшість інститутів даної галузі. Такий
нормативний акт має бути активним центром системи законодавства,
управляти нею шляхом розмежування компетенції між нормотворчими органами
в регулюванні конкретних відносин і встановленні загальних положень, які
підлягають відтворенню в інших нормативних актах, що видаються на базі і
на розвиток цього зведеного акта. Для цивільного законодавства таким
зведеним нормативним актом є Цивільний кодекс. Проте у практиці немає
“чистих” галузей законодавства, тобто таких, які б містили норми
виключно однієї галузі. Нормативні акти відображають функціональні
зв’язки між нормами різних галузей права, а тому галузь цивільного
законодавства, яка відповідає галузі цивільного права, складається не
лише з цивільно-правових актів, а й охоплює нормативні матеріали з
цивільного права, що містяться у нормативних актах інших галузей права.
Так, у Законі “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р.
відповідні статті передбачають цивільно-правові норми поряд з іншими
статтями, які містять норми трудового, фінансового та адміністративного
права. З іншого боку, в цивільно-правових актах містяться норми інших
галузей права.

Отже, в системі сучасного законодавства є нормативні акти, які містять
норми різних галузей права. Вони належать до комплексних нормативних
актів. Сукупність комплексних нормативних актів становить комплексне
законодавство. Наявність галузевих і комплексних нормативних актів
необхідно враховувати у практичній діяльності з застосування норм права.
Не менш важливо враховувати цю обставину в роботі з удосконалення
чинного законодавства, бо в цьому разі досить чітко вимальовуються шляхи
можливої консолідації норм, згрупування їх у самостійні рубрики,
скорочення множинності й усунення суперечностей.

Значення судової практики

Під судовою практикою звичайно розуміють ті положення (рішення) судів,
які виробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад,
щодо встановлення батьківства, відшкодування шкоди, яка заподіяна
джерелом підвищеної небезпеки тощо).

Рішення суду по конкретній справі мають обов’язкову силу лише для
суб’єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом
права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних
категорій справ3, позиції колегії в цивільних справах Верховного Суду
України4.

Разом з тим судова практика тісно пов’язана з джерелами права і має
важливе значення в цивільному законодавстві.

По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке
розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його
положення.

По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного
законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку
урегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не
регламентувалися. Так, чинний ЦК України не містить положень щодо
відшкодування витрат, які особа зазнала при веденні чужої справи без
доручення. Але на практиці такі справи виникали, і суди змушені були їх
вирішувати. Як наслідок цього, в проекті нового ЦК, України з’явилася
окрема глава: “Ведення чужих справ без доручення”.

По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє
з’ясувати, наскільки ефективною і повною є діюча норма, виявити
прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і
цим самим удосконалити норму права. Так, ст. 36 Закону України “Про
нотаріат” від 2 вересня 1993 p. забороняє приватним нотаріусам
посвідчувати договір довічного утримання, в той час як Указом Президента
України від 23 серпня 1998 p. таке обмеження вже не передбачене.

З метою забезпечення правильності рішень, які виносять суди. Пленуму
Верховного Суду України надано право давати судам керівні роз’яснення,
чим досягається єдність судової практики по однорідних справах. У
відповідності зі ст. 12 Арбітражно-процесуального кодексу України право
давати роз’яснення арбітражним судам з питань практики застосування
законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері,
надано Вищому арбітражному суду України.

Питання щодо правової природи постанов Пленуму Верховного Суду України є
дискусійним в юридичній літературі. На думку одних вчених, ці постанови
є тлумаченнями норм права, мають офіційний характер і є складовими тих
норм, які тлумачаться; в силу цього вони набувають значення джерела
права.

Більшість цивілістів вважають, що правова норма і її тлумачення — явища
різного роду. Якщо тлумачення визнавати частиною тієї норми, яка
підлягає тлумаченню, то тим самим відкривається можливість зміни норми
шляхом її тлумачення.

Відсутність єдиної думки з цього питання обумовлюється й діяльністю
Верховного Суду України, який інколи встановлює, по суті, правила
нормативного характеру, хоча не є нормотворчим органом. Так, в п. З
Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. “Про
практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування
шкоди” зазначається, що володілець джерела підвищеної небезпеки не
відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що воно вибуло
з його володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, а не з його
вини. Але ж існує спеціальна норма ЦК України, яка передбачає умови
звільнення від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки.
В цій нормі називаються дві виключні підстави:

непереборна сила і умисел потерпілого (ст. 450).

Зазначимо, що у відповідності до ст. 147 Конституції України право
офіційного тлумачення законів надано Конституційному Суду України.

Керівні роз’яснення Верховного Суду України з питань застосування
чинного законодавства при розгляді окремих категорій цивільних справ е
обов’язковими для всіх судів України. Серед останніх постанов назвемо
такі: “Про судову практику в справах по відшкодуванню моральної
(немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 p. № 4; “Про судову практику у
справах за позовами про захист права приватної власності” від 22 грудня
1995 p. № 20; “Про практику застосування судами земельного законодавства
при розгляді цивільних справ” від 25 грудня 1996 p. № 13.

Постанови Пленуму Верховного Суду публікуються в окремих збірниках і в
періодичних юридичних виданнях (“Вісник Верховного Суду України”, “Право
України”, “Збірник поточного законодавства, нормативних актів,
арбітражної і судової практики”, “Юридичний вісник”, “Закон і бізнес” та
ін.).

Серед постанов Пленуму Вищого арбітражного суду України і роз’яснень
Президії Вищого арбітражного суду України наведемо наступні: “Про деякі
питання практики застосування Закону України “Про підприємництво”” від 6
серпня 1997 p. № 02/5/276; “Про деякі питання практики застосування
Закону України „Про банкрутство” від 18 листопада 1997 р. № 02/5/444.

Постанови Пленуму Вищого арбітражного суду та роз’яснення Президії
Вищого арбітражного суду України публікуються в спеціальному виданні
“Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду
України”, а також в наведених вище виданнях.

Отже, судова і арбітражна практика мають важливе значення в тлумаченні,
удосконаленні і застосуванні цивільного законодавства.Дія цивільних
законів

Для правильного застосування правової норми в кожному конкретному
випадку необхідно з’ясувати:

— чи діє ця норма на момент її застосування (дія закону в часі);

—чи підлягає вона застосуванню на даній території (дія закону у
просторі);

— чи поширюється ця норма на конкретну особу (дія закону щодо кола
осіб).

Дія закону в часі. Дія цивільно-правових норм у часі починається з
моменту вступу їх у силу і продовжується до моменту, коли вони втрачають
правову силу у встановленому законом порядку. Визначення моменту вступу
в дію конкретного нормативного акта має велике практичне значення,
оскільки за загальним правилом нормативні акти не мають зворотної сили,
тобто їх дія поширюється лише на ті конкретні правовідносини, які
виникли після вступу закону в дію.

У відповідності зі ст. 94 Конституції України, закон вступає в силу
через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не
передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Порядок набуття чинності законів, актів Президента України, Кабінету
Міністрів визначений Указом Президента України від 10 червня 1997 р.
“Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та
набрання ними чинності” (зі змінами і доповненнями, внесеними Указом
Президента від 4 грудня 1997 p.).

У відповідності зі ст. З Указу Президента “Про державну реєстрацію
нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади”
від 3 жовтня 1997 p. (зі змінами від 21 травня 1998 p.),
нормативно-правові акти, то видаються міністерствами, іншими органами
виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і
зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають
міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх
реєстрації, якщо в цих актах не встановлено пізнішого строку набрання
ними чинності.

Держава гарантує кожному громадянинові право знати свої права та
обов’язки. В ст. 57 Конституції України прямо передбачено, що закони та
інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян,
не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є не
чинними.

Офіційними друкованими виданнями, в яких публікуються закони і
підзаконні нормативні акти, є “Відомості Верховної Ради України”,
“Офіційний вісник України”, газети “Урядовий кур’єр” і “Голос України”.

Нормативні акти уряду також публікуються в “Збірнику урядових
нормативних актів України” та в “Зібранні законодавства України”.
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України в періодичних
юридичних виданнях.

Як вже зазначалося, після набрання чинності закон діє на майбутній час.
Тому при появі нового закону попередній зберігає свою чинність по
відношенню до тих фактів, які виникли протягом часу, коли він діяв. Як
виняток в самому законі може бути зазначено, що він (або окремі його
положення) поширює свою дію на правовідносини, які виникли і до його
прийняття, тобто закону може бути спеціально надана зворотня сила.

Так, у ст. 5 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня
1963 р. “Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільно-процесуального
кодексів Української РСР” передбачається, що встановлені ст. ст. 45—60
ЦК України правила про наслідки недійсності угод поширюються на угоди,
визнані недійсними після введення в дію Кодексу, незалежно від того,
коли ці угоди було укладено.

Дія закону в просторі. Нормативно-правові акти, в тому числі і
цивільно-правові, діють на всій території України. Закони, нормативні
акти міністерств та відомств, центральних органів управління — також
діють на всій території країни, а акти місцевих органів — на території
відповідної області (міста, району).

В окремих випадках у законах і в інших нормативних актах може бути
передбачено, що вони підлягають застосуванню лише в певних
адміністративно-територіальних одиницях, тобто дія такого акта обмежена
визначеними ним адміністративними кордонами. Наприклад, дія Указів
Президента України від 18 червня 1998 р. “Про спеціальні економічні зони
та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області” та
“Про спеціальну економічну зону “Славутич”” поширюється, відповідно, на
окремі міста та райони Донецької області та на місто Славутич Київської
області.

Дія закону щодо кола осіб. Цивільні закони України поширюють свою дію на
всіх осіб (фізичних і юридичних), які знаходяться на території України,
якщо інше не передбачено в самому законі або не випливає з його змісту.
Але деякі цивільно-правові норми розраховані на певне коло осіб — тільки
на громадян (наприклад, правила щодо підстав та умов оголошення
громадянина померлим) або тільки на юридичні особи (правила щодо підряду
на капітальне будівництво).

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і
громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України.Висновки

Норми цивільного права регулюють найбільш типові й характерні для
певного етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але
навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність
суспільних відносин, які потребують правового регулювання.

Одним з найпоширеніших і найважливіших видів суспільних відносин в
більшості країн, особливо європейських, безперечно вважаються цивільні
відносини, адже саме ними охоплюється врегулювання питань
підприємництва, права власності, укладання договорів, спадкування та ін.
Цим пояснюється неабияка зацікавленість держави до створення такого
правового поля, де ці відносини могли б розвиватися гармонічно та
вільно. Україна не є виключенням з цього правила.

Часи переходу від планово-централізованої системи економіки до побудови
ринково-капіталістичних відносин вимагали від уряду оновлення цивільного
законодавства, яке вже не тільки не відповідало вимогам часу, а й
гальмувало розвиток бізнесу. Не випадково початок 2004 року
охарактеризувався набранням чинності нового Цивільного кодексу України,
прийнятого 16 січня 2004 року. В порівнянні зі старим, цей документ не
лише виглядає значно більшим і об’ємним, а й містить досить нових
положень і правил.

Цікавою новелою кодексу є врегулювання питання про відшкодування
моральної шкоди. В законі відсутні посилання як на мінімальний, так і
на максимальний розмір. Таким чином, законодавець не обмежує суд у
виборі підходящого розміру відшкодування моральної шкоди.

Абсолютно новий підхід закладений у новому Цивільному кодексі щодо
регулювання правового становища юридичних осіб. Документ класифікує
юридичних осіб на осіб приватного права, які створюються відповідно до
ЦК України, і на осіб публічного права, які створюються відповідно до
владно-розпорядчого рішення органів державної влади. Цивільний кодекс
поділяє юридичних осіб на товариства і установи.

Кодексом визначено, що право власності та інші речові права на
нерухомість (наприклад, право користування, сервітут), обмеження цих
прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній
реєстрації. Такі правочини вважаються вчиненими з моменту їх державної
реєстрації (незалежно від того, чи сторони передбачили як момент
вчинення право чину).

Зазнав значних змін інститут позовної давності. Відтепер спеціальний
строк позовної давності може бути як скороченим – до 1 року, так і
продовженим в окремих випадках до 5 і 10 років.

Докорінних змін зазнав інститут спадкового права, зокрема положення про
спадкування за законом та заповітом. З’явилися положення про заповіт з
умовою, заповіт подружжя, встановлення сервітуту в заповіті, новий для
України спадковий договір. Іншого значення набули положення про таємницю
заповіту і правила його посвідчення. Однією з найсуттєвіших змін можна
вважати розширення кола спадкоємців за законом. Відтепер кодекс виділяє
п’ять черг спадкоємців.

Узагальнюючи вищенаведене, хотілося б зробити висновок, що в новому
Цивільному кодексі України знайшли своє втілення оновлені, хоча і не
цілком досконалі, погляди на те, як мають складатися і регулюватися в
нашому суспільстві майнові та особисті (немайнові) відносини. Білих плям
у цивільному законодавстві, безперечно стало менше.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України від 28.06.1996 р.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і
валютного контролю” від 19.02.1993р.

Закон України „Про внесення змін до конституції України” №2222-ІV від
08.12.2004 р.

Закон України „Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.1991р. //
ВВРУ 1991, №38, ст.508.

Постанова Верховної Ради України “Про застосування векселів в
громадянському обороті України” від 17.06.1992р.

Закон України “Про приватизаційні папери” від 06.03.1992р.//ВВРУ, 1992,
№24,ст.352.

Указ Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності і
розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами” від 4 березня
1998 року №167/98.

Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України від
10 вересня 1992 року №528.

Постанови Верховної Ради України “Про вдосконалення механізму
приватизації в Україні і посилення контролю за її виконанням” від 29
липня 1994 року.

Указ Президента України “Про введення в готівковий обіг приватизаційних
майнових сертифікатів” від 21 квітня 1994 року.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо виконання
Постанови Верховної Ради України від 29 липня 1994 року “Про
вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за
її виконанням” від 31 серпня 1994 року.

Положення про порядок видачі приватизаційних майнових сертифікатів,
затверджене наказом Національного банку України від 2 грудня 1994 року
із змінами, внесеними наказом від 14 листопада 1995 року.

Інструкція №7, п.44 “Про безготівкові розрахунки в господарському
обороті України”, затверджена постановою Правління Національного банку
України від 2 серпня 1996 року.

Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів,
затвердженого наказом Державної комісії цінних паперів та фондового
ринку від 1 квітня 1996 року.

Шевченко Я.М. Власник і право власності. – К., – 1994. – С.80.

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №38. – Ст..508.

Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №15. – Ст..67.

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №24. – Ст..273.

20. Савицька А.М. Суть цивільно-правової відповідальності // Юридична
відповідальність. – Л., 1975. – С.5-6.

21. Д.В.Боброва, О.В.Дзера, Н.С. Кузнєцова, О.А.Підопригора “Цивільне
право”. ч. перша – К., 1997.

22. І.А.Бірюков, Ю.О.Заїка, В.М.Співак “Цивільне право України”. Заг.
частина – К., 2000.

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020