РЕФЕРАТ
на тему:
Традиції сімейного виховання
Сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом
її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереженню і передання
культурних цінностей.
З перших днів появи дитини на світ сім’я покликана готувати її до життя
та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну
організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших
поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.
Невід’ємною частиною культури наших пращурів була народна родинна
педагогіка. Скарбниця народної педагогіки містить перевірені віками
національні виховні традиції, культурно-освітні цінності. Саме мудрість
народної педагогіки викликає у сучасної молоді почуття захоплення і
поваги.
Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов’янського
світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі.
Своїм корінням вона сягає сивої давнини – дородового суспільства, в
якому формувалися традиції громадського виховання і особливої ролі
літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні
виступає жінка – мати; патріархального ладу, коли в вихованні
посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення
головних виховних функцій за сім’єю.
Усі ці моменти розвитку єтнопедагогіки знайшли своє відображення в
традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній
термінології.
Кожному етапу розвитку людського суспільства притаманна передача
набутого позитивного досвіду поколінням прийдешнім, без чого немислимий
поступ народу, саме його існування.
Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна
виділити те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки
тоді матимуть вплив на формування особистості, коли базуватимуться на
міцному національному підґрунті.
Тому так важливо не втратити той багатовіковий досвід народного генія,
що втілений у здобутках народної педагогіки та педагогічних поглядах
видатних синів України.
Визначний український філософ – гуманіст, просвітитель Г.С. Сковорода
більшу частину свого життя був народним учителем, який надавав
виняткового значення в правильному вихованні. Свої знання народних
звичаїв виховання Г.С. Сковорода використовував у трактатах і поетичних
творах. У його поглядах на освіту яскраво відбилась ідея народності, що
має пронизувати увесь процес навчання і виховання.
Ґрунтуючись на народних поглядах щодо виховання особистості, він з
великою повагою ставився до дітей, розвивав у них природні нахили, не
пригнічував їхньої волі, виховував любов до Вітчизни, до народу,
працелюбність, чесність, вдячність батькам і вчителям, зневагу до
матеріальних благ і спокус. Використовував у роботі з дітьми народні
пісні, казки, прислів’я, байки, ігри, добре розуміючи їхнє виховне
значення. Педагогічні погляди Сковороди знайшли яскраве втілення у
творах “Благодатний Еродій” та “Убогий жайворонок”. Видатний вітчизняний
педагог К.Д. Ушинський перший висунув і обґрунтував важливе положення
педагогічної теорії – вимогу народності виховання, ввів у науковий обіг
термін “народна педагогіка”. Він доводив, що виховання не може бути
ізольованим від історичного життя народу, прагнув зробити таку систему
освіти, в якій би віддзеркалювався самий дух народів, його яскрава
неповторність, особливості національної культури. Він вважав, що
користування педагогічною досвідченістю іншого народу не завдасть шкоди
тільки за умови, якщо в дитині міцно закладені національні основи, якщо
вона перейнялась духом свого народу. Інакше вона виросте у штучно
створеній атмосфері, залишаючись чужою серед життя народу.
Питання народності виховання розроблялось відомими українськими
просвітителями М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Драгомановим, М.
Грушевським, С. Русовою, І. Огієнком. За переконанням Ів. Огієнка,
найголовнішим обов’язком батьків як перших вихователів дитини, є саме
національне виховання в любові та пошані до рідної землі, домівки,
батьків і близьких, щоб дитина увібрала в себе той духовний потенціал
дорогоцінної скарбниці рідного народу, що дасть їй сили переборювати
труднощі, з якими зустрінеться у своєму житті.
Ідея виховання любові до рідного краю протягом всієї педагогічної
спадщини В.О. Сухомлинського. У роки тоталітаризму він перший почав
відроджувати і розбудовувати національну систему виховання. Основу його
педагогічної спадщини складають терміни народної творчості: казки,
пісні, думи, прислів’я, приказки, легенди, що він називав вічним і
невичерпним джерелом народної мудрості, головною підваленою
національного виховання. Сухомлинський глибоко про аргументував
концепцію виховання особистості на основі культурно-історичних традицій
рідного народу. Вважаючи, що дитина найкраще засвоює матеріал, коли
емоційно його переживає, Сухомлинський розробив методику уроків мислення
на лоні природи, що стало великим надбанням педагогіки народознавства.
Наші предки славили силу і міць, велич і красу своєї родини, оспівували
її високі моральні якості в піснях, прислів’ях, приказках: “Свого роду
не цурайся”, “Нема краще в світі, як рідня”, “Від родини йде життя
людини”, “Без сім’ї нема щастя на землі”.
Українці розглядали сім’ю, як святиню, а виховання дітей, як святий
обов’язок батьків.
Століттями складалися традиції сімейного виховання, вироблялися основні
його принципи, серед яких народна педагогіка головну роль відводила
трудовому вихованню, як першооснові життя суспільства. (“У праці – краса
людини”). У народі застерігали: неробство веде до нещастя. Потреба і
уміння працювати – це те найкраще і найцінніше, що можуть залишити
батьки своїм дітям. Згадаємо, що на педагогічні погляди Г.С. Сковороди
дуже впливала народна мудрість, зокрема стосовно “сродности” у вихованні
у чесній праці як джерело радості. І це було в ті часи, коли людська
праця розглядалася як кара за гріхи. Трудове виховання становить основу
народної педагогіки. (“Без труда немає плода”). Навіть народження дитини
народною свідомістю сприймалося як прихід на світ нового трудівника чи
трудівниці. Тому найперші магічні дії, коли дитина побачила світ, були
спрямовані на те, щоб прищепити їй працелюбність. Зав’язуючи пуповину
хлопцеві, баба-повитуха бажала, щоб той “книжку читав і дрова рубав”, а
дівчинці – “аби хліб жала, на сорочку пряла”.
Отже, народна педагогіка – високоморальна. Вона високо підносить
достоїнство людини, спонукає її розвивати свої найкращі риси. Уся
виховна система спрямовувалась на вихованні людяності, високих моральних
почуттів і рис, любові до вітчизни, шанобливого ставлення до людей
праці, до всього свого, рідного.
Через пісні, казки, прислів’я та інші засоби фольклору народ відкривав
перед дитиною красу людських взаємин, прагнув одухотворити людську
працю, побут, навчити жити за законами краси. У народній педагогіці
дитина розглядається, як неоціненна частка природи, і її виховання
підпорядковується загальним законам. В народній педагогіці найбільшу
увагу приділено вихованню дитини від одного до п’яти років, якраз тоді,
коли дитина найінтенсивніше росте і розвивається.
У вихованні дитини брала участь вся сім’я. Перебуваючи у сімейному колі,
дитина була предметом виховання і водночас суб’єктом засвоєння
традиційних норм співжиття та родинних взаємин.
Завдяки ознайомленню з ідеями та засобами народної педагогіки своїх
прадідів фольклорно-етнографічний колектив “Вербиченька” і я в тому
числі успішно оволодіваємо народною культурою, вивчаємо і впроваджуємо в
життя духовні традиції та вірування нововодолажчан.
Ефективність виховання дітей у сім’ї залежить від її непорушного
авторитету, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов’язку
їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у
створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі
моральної підготовки молоді до подружнього життя.
Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами
всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків,
є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.
Виховний вплив сім’ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням,
а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім’ї
збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин.
Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків
і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати
конкретні трудові обов’язки, адекватні їх віковим можливостям. Така
співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні
повчання.
Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації
домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному
господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім’ї, загального
режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для
навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє
місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок
облагороджує дітей.
Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше
впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти,
які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило,
замкнені, злостиві, вперті.
Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання
хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише
за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.
Використана література:
Народна педагогіка / За ред. Трипільської І.С. – К., 1995.
Педагогіка / За ред. Фіцули М. – К., 2000.
Українська етнопедагогіка / За ред. Шаблюки С. – К., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
