.

Сучасні українські синтаксичні концепції (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
371 1929
Скачать документ

Реферат

на тему:

Сучасні українські синтаксичні концепції

Сучасна синтаксична наука, увібравши в себе здобутки попередніх епох й
акумулювавши різні концепції, постає розмаїтою за своїми напрямами і
тенденціями, що й умотивовує прагнення лінгвістів унормувати синтаксичну
термінологію з метою її адекватного застосування і розуміння.
Синтаксична наука пройшла у своєму розвитку кілька етапів, що пов’язана
з відповідними науковими парадигмами. У часи елементно-таксонімічної
парадигми в основі тлумачення синтаксичних одиниць перебувало виділення
окремих складників певного утворення (пор. погляди Аристотеля, стоїків,
Аполона Дискова, Геродіана та ін.). Саме у цей час актуальним поставало
питання про таксонімію тих елементів, які корелювали з тими чи іншими
елементами судження (суб’єкт = підмет, предикат = присудок). Зміна
елементно-таксонімічної парадигми системно-структурною, що постала у
кінці 19 століття, актуалізувала цілий ряд питань, з-поміж яких
значущими постали розмежування ієрархічних рівні мови, окреслення
структурних складників кожного з них і розгляд мови у своїй внутрішній
потенції як самодостатнього витвору (Ф.де Сосюр та ін.). Початок 20 ст.
приніс із собою філософію екзистенції, яка актуалізувала питання
взаємодії людини з природою, суспільством і Богом, що й зумовило
посилення антропоцентричного фактора при розгляді синтаксичних явищ.

Кожна наукова парадигма уміщувала у собі відповідний підхід до розгляду
синтаксису мови. Елементно-таксонімічний відповідав повністю завданням
логіко-граматичного, в межах якого вирізняються кілька етапів (створення
раціональних універсальних граматик, перехід до національно-синтаксичних
пошуків з визначенням особливостей національно-мовної репрезентації
певного явища). Водночас активізація порівняльно-історичного методу
зумовила постання формально-граматичного підходу, коли за основу
береться форма з усіма її аспектами навантаження (П.Ф.Фортунатов,
Д.М.Овсянико-Куликовський, Д.М.Кудрявський та ін.). Саме кінець 19 ст.
приніс із собою формування психологічного підходу до розгляду
синтаксичних явищ. Його постання пов’язане з ім.’ям німецького
лінгвістичного філософа В.фон Гумбольдта, який неодноразово наголошував
значущість мови у духовному розвитку народу, оскільки мова описує
навколо народу коло, мова – це дух народу. Саме ідеї цього лінгвіста
стали відправними для поглядів О.О.Потебні, який цілком виправдано
витлумачував речення як аперцепцію почуттів. Номінативно-екзистенційна
наукова парадигма ґрунтувалася на трьої концептуальних засадах: 1)
теорія номінації; 2) теорії референції; 3) теорії мовленнєвих актів.
Номінативно-екзистенційна наукова парадигма актуалізувала вивчення
прагматики речення і формування прагматичного синтаксису, який сьогодні
мало опрацьовується в україністиці. Поодинокі дисертаційні дослідження
присвячені аналізу тих чи інших аспектів спонукальності, банальності,
питальності тощо, узагальнювальних досліджень майже немає.

Загалом українська синтаксична наука пройшла кілька етапів, які
безпосередньо пов’язані з типами наукових парадигм. У ранніх українських
граматиках перевага надавалася синтаксису частин мови, оскільки ієрархія
останнях визнавалася домінувальною в граматичному ладі мови. У цьому
позначився вплив інших граматик національних мов (німецької, польської,
російської, французької та ін.). Так, І.Могильницький у четвертій
частині граматики “О С нта и або о Сочиненіи” в окремі розділи виділено
“О сочи неню согласованія” (перший розділ), “О сочи неню правленя”
(другий розділ), “О розположеніи” (третій розділ). Автор обґрунтовує
визначальні тези свого розуміння синтаксису на тому, що той чи інший тип
поєднання слів основується “на логическомъ сходств або гармоніи мысли
нашихъ съ част?ми мовы и на особливомъ свойств языка залежитъ”. Таким
чином поєднання слів різних частин мови ґрунтується на зхв’язку логіки,
гармонії думок з відповідними частиномовними класами. Водночас
І.Могильницький виявляв послідовну національну орієнтованість,
підтвердженням чого постають його міркування про те, що порядок слів у
реченні залежить від логіки (прихильність до логіко-граматичного
напряму), властивостей мови і народного звичаю (але, за І.Могильницьким,
порядок слів повиненн бути відповідним до елементів судження). Якщо до
І.Могильницького у прескриптивних граматиках домінував традиційний
укніверсально-типоглогічний компонент, то в нього викристалізовується
новий індивідуальний підхід, суть якої можна зінтерпретувати в
квінтесенції: українській мові притаманні власні ідіотетнічні ознаки,
через призму яких і слід розглядати закономірності її граматичного ладу.
При усій послідовності дотримування логіко-граматичних основ
кваліфікації синтаксичних явищ І.Могильницький у своїх підходах розвивав
основні положення синтагматичного синтаксису. Вчений вперше
характеризував речення на матеріалі української мови. До 2-ої пол. ХІХ
ст. в українському синтаксисі синтаксичні явища розглядались як мовне
вираження судження (“Судъ, словами выражений, называеся предложеніе”
(І.Могильницький)).

Зв’язок з мисленням при аналізі синтаксичних явищ зберігався до початку
20 ст. (І.Нечуй-Левицький, В.Сімович, П.Шерстюк, К.Тимченко та ін.).

Друга половина ХІХ ст.. пов’язана з психологізацією синтаксичних теорій.
При усьому протиставленні психологічного підходу логічному на практиці
такого не відбувалось, оскільки логічні поняття у цьому разі
замінювались психологічними, а компоненти речення кваліфікувались як
комунікативно-психологічні. Психологічному напряму належить повноправна
заслуга в актуалізації комунікативних орієнтацій при аналізі речення
(М.Левицький, П.Дячан та ін.).

У кінці ХІХ ст. цілком реальним постав формально-граматичний підхід, в
сонові якого перебуває розгляд форми слова та особливостей її
сполучувальних потенцій. Тому цілком закономірною постає кваліфікація
словосполучення як ієрархічно вершинного з-поміж синтаксичних одиниць
(Л.А.Булаховській).

У сучасному українському мовознавстві чітко вирізняється кілька
синтаксичних напрямів, з-поміж яких слід особливо наголосити
семантико-синтаксичний. Становлення останнього пов’язано з ім’ям
І.Р.Вихованця, який окреслив специфіку семантико-синтаксичних
досліджень, окресливі її перспективи і под. У своїх засадах цей напрям
спирається і на праці О.С.Мельничука, який при аналізі речення
послідовно диференціював його внутрішню і зовнішню спрямованість.
Семантико-синтаксичний напрям сьогодні характеризується цілим спектром
різних студій з охопленням формально-граматичних, власне-семантичних
постулатів тощо.

Продуктивним також виявився власне-семантичний підхід до розгляду
синтаксичних явищ, який, щоправда, менш репрезентативний у сучасній
україністиці. Його вихідні позиції пов’язані з теорією породження мови
(генеративна граматика), утворення тих чи інших похідних структур від
базових та простеження напрямів трансформацій, варіацій тощо.

Сучасний синтаксичний континуум немислий без прагматики, яка посідає
важливе місце при розгляді усіх компонентів мовленнєвої комунікації, в
якій розкриваються закономірності реалізації реченням того чи іншого
об’єктивного смислу, когнітивних начал, рівня досягнення певного
результату та ін. Вивчення прагматики речень становить важливу сферу
мовних знань, оскільки володіння мовою передбачає не тільки уміння
конструювати речення (мовна компетенція), але й уміння правильно
використовувати речення в мовленнєвих актах для досягнення відповідного
комунікативно-функціонального ефекту та результату (комунікативна
компетенція). Речення розрізняються комунікативною інтенцією, при цьому
під комунікативною інтецією мається на увазі притаманна кожному реченню
спрямованість на вирішення певного мовного завдання спілкування. В силу
цього варто говорити про комунікативно-інтенційний зміст речення,
оскільки останній: 1) актуалізується тільки в умовах мовленнєвого
спілкування, 2) співвідноситься з певною множинністю, що перебуває поза
межами речення. Цією множинністю або сутністю постає мовленнєва або інша
реакція адресата, регулярність зв’язку якої з реченням певного
комунікативно-інтенційного змісту дозволяє диференціювати речення за
комунікативною інтенцією. Комунікативно-інтенційний зміст – необхідна й
обов’язкова ознака кожного речення. Без нього немає речення як одиниці
синтаксису. Підтвердженням цього може бути різниця між спонукальним і
питальним реченнями. Таким чином, можна чітко простежити співвідношення
комунікативно-інтенційного змісту речення з особливостями його будови і
самого порядку елементів у його структурі. Диференціація речень в
аспекті цього змісту безпосередньо пов’язана зі способами використання й
ефектом знаків, вивчення яких і являє собою предмет прагматики.
Відповідно і типи речень за комунікативно-інтенційним змістом слід
назвати прагматичними.

Кожне речення реалізується в тих чи інших мовленнєвих актах, що
пов’язані з різними комунікативними настановами міжособистісного
спілкування. Мовленнєві акти чітко окреслені і визначені суспільною
практикою. Для кожної мови суттєвим буває той чи інший тип мовленнєвого
акту. Так, Дж.Остин стверджує, що в англійській мові існує понад тисячу
дієслів та інших виразів для найменування різновидів мовленнєвої
діяльності: to accuse, to bet, to bless, to boast, to entreat, to
express intention, to tament, to pledge, to postulate, to report, to
request, to vow, to welcome та ін.

Речення, які є засобом реалізації відповідного мовленнєвого акту,
співвідносні з певною комунікативною інтенцією мовця. Вимовляючи Я
прийду як просто констатацію планованої до виконання у майбутньому дії,
як обіцянку, як погрозу або попередження, мовець щоразу вимовляє речення
з різною метою. У цьому разі відмінні реалізації відрізняються одна від
одної ілокутивною силою.

Локутивна сила речення міститься в його коґнітивному змісті. Прикладом
вияву тільки локутивної сили речення може бути його вимова заради самої
вимови, при роботі над удосконаленням своєї вимови. У реальному ж
спілкуванні реалізація речення безпосередньо пов’язана з наданням йому
ілокутивної сили. Доцільно при дотримуванні необхідних умов реалізації
речення говорити про перлокутивний ефект речення-висловлення. Так,
перлокутивним ефектом речення Сперечаюся виступає стан співрозмовника,
який можна передати конструкціями знаходжуся / перебуваю в суперечці /
переконую та ін.

Головним для віднесення речення до того чи іншого прагматичного типу
виступає характер прагматичного компонента. Пропозиція може бути
тотожною в різних за комунікативною інтенцією реченнях. Зміст
прагматичного компонента може бути умовно окреслений як сполучення “Я
(таким чином, цим) + дієслово, що визначає ілокутивну силу висловлення +
адресат”. Дієслово, що характеризує реалізовуване в мовленнєвому акті
відношення між адресантом й адресатом, інколи називають перформативним.
Термін перформатив увів Дж.Остин для визначення таких речень-висловлень,
вимова яких еквівалентна виконанню дії, названої у висловленні формою
дієслова 1-ої особи однини теперішнього часу активного стану індикатива.
Так, Я обіцяю, дякую, вітаю та ін. і є актами обіцянки, подяки,
привітання. Цим перформативи відрізняються від констативів, які описують
ситуацію, повідомляють про дію: Я обіцяв, дякував, вітав та ін. – це
повідомлення про дії мовця. Перформативами називаються дієслова
мовленнєвої діяльності у формі 1-ої особи однини теперішнього часу, які
експлікують ілокутивну силу речення-висловлення. Очевидно, правомірним
постає розрізнення таких прагматичних типів речень: 1) констатив, 2)
промісив, 3) менасив, 4) пеформатив, 5) директив (ін’юнктив і
реквестив), 6) квеситив.

У сучасних українських синтаксичних теоріях послідовно вирізняються
кілька моделей: 1) традиційно-універсальна (аналізується
логіко-граматична модель речення з опорою на елементи судження); 2)
номінативно-екзистенційна (речення розглядається через призму номінації
з визначенням в його структурі номінативного й екзистенційного
компонентів); 3) глибинно-семантична (речення описується через
встановлення смислів, їх ієрархізацію, виявлення структурної схеми та
з’ясування її семантики); 4) інтерпретаційно-варіативна (речення
аналізується через синонімічні структури простішого типу); 5)
функціонально-коґнітивна (з’ясовуються особливості вияву базових
національно-коґнітивних структур у реченні); 6)
функціонально-комунікативна (вияв специфіки комунікативної настанови
реченнєвої структури, співмірності її реалізації в умовах мовленнєвої
комунікації (сегментація, парцеляція, приєднування та ін.).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020