Реферат на тему:
Історія походження стандартів у сфері прав людини
Права людини регулюються нормами не тільки національного, але й
міжнародного права. Специфіка розвитку міжнародного права полягає в
тому, що його норми створюються шляхом погодження позицій з того чи
іншого питання багатьма державами світу. Жодна держава, незалежно від її
впливу на світову громадськість, розмір території та чисельність
населення, не може самостійно створити норми міжнародного права або
нав’язати своє законодавство міжнародній спільноті.
У процесі створення норм міжнародного права відбувається, як правило,
зіткнення різних точок зору, пошук взаємовигідних рішень і компромісів.
Ці норми в кінцевому підсумку фіксують загальну позицію держав з того чи
іншого питання. Досягається ця позиція шляхом компромісів.
У міжнародних відносинах беруть участь держави з різним суспільним
ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади,
класовою і національною структурою, історичними традиціями. Всі ці
чинники так чи інакше впливають на формування не тільки національного,
але й на розвиток міжнародного права. Адже кожна держава прагне до того,
щоб її інтереси були максимально відображені в нормах права. Більш того,
часто безпосереднє, а то й вирішальне значення при виробленні принципів
і норм міжнародного права має саме внутрішнє право держави. Учасники
міжнародних відносин, як правило, не можуть піти на укладання угод і
прийняття таких норм, які б суперечили їх конституціям і іншим
національним основоположним законодавчим актам та закріпленим принципам
їх економічного і політичного ладу, правам і свободам громадян.
Право в концентрованому вигляді відображає політичний і економічний курс
держави. Саме тому національне право багато в чому визначає позицію
держави на зовнішньополітичний арені і, відповідно, розвиток
міжнародного права.
Вплив національного права на розвиток різних галузей міжнародного права
неоднорідний. Особливо значний він при створенні норм і принципів
міжнародного права, які відносяться до прав людини. Саме тут яскраво
виявляється «первинність» законодавства країни. Практично всі міжнародні
норми з прав людини, які закріплюють перелік основних прав і свобод,
були «запозичені» із внутрішнього права держав. Процес цей був дуже
тривалим і відзначався складністю і суперечливістю. До того ж, поняття,
зміст і обсяг прав і свобод у різні історичні епохи були різними. Ще
зовсім недавно, майже до початку XX ст., права людини регулювалися
виключно нормами внутрішньодержавного права. Пояснювалося це тим, що
держави – учасниці міжнародних відносин вважали, що ці питання належать
до їх внутрішньої юрисдикції. Загальновизнаною нормою вважалося те, що
взаємовідносини між державою і її громадянами розглядалися як внутрішні
справи кожної держави. Старе міжнародне право не втручалося в цей
процес. Але в той же час вважалося правомірним застосуванням сили в
«гуманних» цілях, аж до розв’язання війни в односторонньому порядку, для
захисту життя і майна своїх громадян, котрі перебувають на території
іншої держави, а також інтересів національних та інших меншин. Право на
«гуманітарну» інтервенцію ґрунтувалося на думці про те, що кожна держава
немовби має міжнародний обов’язок гарантувати основні права і свободи,
де б вони не порушувалися. Виходячи з цього, у працях багатьох вчених
з’явилися теоретичні обґрунтування політики втручання у внутрішні справи
інших держав під виглядом захисту і забезпечення таких прав, як право на
життя, свободу совісті і віросповідання тощо. Наприклад, голландський
юрист Гуго Гроцій, посилаючись саме на те, що кожній людині, незалежно
від її належності до тієї чи іншої держави, належать певні права і
свободи, виправдовував так звані справедливі війні заради захисту чужих
підданих, якщо щодо них чиниться беззаконня. Ця точка зору поділялася
більшістю юристів-міжнародників ХУІІІ-ХІХ ст. І лише окремі з них, як,
наприклад, професор А. Гефтер, відстоювали думку про те, що якщо держава
зневажає права і свободи своїх громадян, то потрібно припинити з нею
будь-які відносини, але не втручатися силою зброї в її внутрішні справи.
Деякі прибічники теорії «гуманітарної» інтервенції, серед яких
Ф.Мартене, М.О. Захаров, вважали, що її застосування є правомірним лише
по відношенню до «нецивілізованих» держав.
Доктрина втручання у внутрішні справи інших держав з метою захисту прав
і свобод громадян широко використовувалося в тогочасній практиці
міжнародних відносин. Вона була одним із численних «обґрунтувань» для
поневолення так званих «нецивілізованих» народів, боротьби європейських
держав за перерозподіл уже поділеного світу. «Право на втручання»
офіційно закріплювалося в багатьох міжнародних договорах і угодах. Але,
як свідчить зовнішньоекономічна практика держав XIX ст., в дійсності
інтервенція в цей час відбувалася не з гуманною метою, а відображала
інтереси конкретних держав, які її здійснювали.
Після Першої світової війни і утворення Ліги Націй право держав на
інтервенцію піддається певним обмеженням. Згідно зі Статутом Ліги Націй,
який спочатку був підписаний 44 державами, розпочинати війну можна було
лише за наявності обставин, зафіксованих в цьому документі. У випадку
порушення державами-членами Ліги Націй її Статуту передбачалися санкції.
У межах Ліги Націй було укладено цілу низку угод, спрямованих на
боротьбу з рабством, торгівлею людьми, розроблено спеціальні
міжнародно-правові заходи для захисту релігійних, етнічних і мовних
меншин. В угодах держави брали на себе обов’язок надавати особам, які
належали до меншин за расою, релігією і мовою, ті ж права, що й своїм
громадянам. Але договори про меншини не мали універсального характеру, а
створювали певний спеціальний режим лише для незначної кількості малих
держав. Держави ж, які займали провідні позиції в Лізі Націй, не брали
ніяких обов’язків про надання меншинам, які проживали на їх територіях,
тих же прав, що і своїм громадянам. Вони виступали лише в ролі гарантів
створеної системи і не були пов’язані будь-якими зобов’язаннями перед
Лігою Націй. Тому деякі держави – члени Ліги Націй розцінювали договори
про меншини як нерівноправність, що несумісна з суверенітетом держав і
дає привід для втручання в їх внутрішні справи. Та й сам Статут Ліги
Націй не вміщував ніяких постанов про обов’язки держав – членів Ліги
Націй дотримуватися права меншин або здійснювати міжнародне
співробітництво з розвитку поваги до прав людини та забезпечення хоча б
елементарних особистих, політичних, економічних, соціальних прав. Члени
Ліги Націй брали на себе лише обов’язок «докладати зусиль» по
забезпеченню «справедливих і гуманних умов праці».
Держави – члени Ліги Націй навіть не ставили перед собою завдання з
розробки універсального міжнародного документа, який включав би
положення про поважання і дотримування найпростіших і найпоширеніших
прав і свобод людини.
У період, який передував утворенню Організації Об’єднаних Націй (ООН),
між обмеженою групою держав були укладені перші міжнародні угоди, в яких
так чи інакше врегульовувалися деякі питання, пов’язані із забезпеченням
прав та свобод людей. До них належали договори і конвенції, що містили
положення про боротьбу з рабством і работоргівлею, про ліквідацію
торгівлі жінками і дітьми, про захист релігійних, етнічних і мовних
меншин, а також ряд прав людини у період збройних конфліктів. Метою цих
угод було не створення всесторонньої системи міжнародного захисту прав
людини, а лише забезпечення деяких прав особи. Відповідно до принципу
суверенної рівності права людини в той період розглядались міжнародним
співтовариством як такі, що є виключно внутрішньою юрисдикцією держав і
які підлягають врегулюванню національним законодавством.
Недоліки такого міжнародного регулювання прав і свобод людини гостро
виявилися в ході Другої світової війни, її результати і досвід яскраво
продемонстрували взаємозалежність між підтримкою миру і безпеки у світі
та дотриманням основних прав і свобод людини.
На порядок денний було поставлене питання про необхідність створення
такої світової організації, яка здатна була б не тільки забезпечити
підтримку миру та безпеки у всьому світі, а й дотримання прав і свобод
людини. Нею стала Організація Об’єднаних Націй, створена 26 червня 1945
р.
Створення ООН і прийняття її Статуту започаткували якісно новий етап
міждержавних відносин у сфері прав і свобод людини. Статут ООН став
першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором, яким
було закладено засади співробітництва держав щодо прав людини. Згідно з
ним перед ООН ставилося завдання здійснювати міжнародне співробітництво
у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і
гуманітарного характеру, заохочувати і розвивати повагу до прав людини і
основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Але
цим положенням Статут не обмежується. Наступні його статті (п. «с» ст.
55) зобов’язують міжнародне співтовариство дотримуватися основних прав і
свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації. Основні
права і свободи мають поважатись всюди як на територіях незалежних
суверенних держав, так і на колоніальних територіях. Статуту цьому
відношенні не допускав жодних винятків.
Більшість сучасних юристів-міжнародників, аналізуючи положення Статуту
ООН про права людини, вважають, що вони покладають на держави юридичні
обов’язки у цій сфері. Але одразу ж після прийняття цього
фундаментального договору і в період «холодної війни» ця позиція була і
далеко не одностайна. Багато західних юристів дотримувалися думки, що
стосовно прав і свобод та їх дотримання Статут ООН формулює лише цілі,
які мають бути досягнуті. Подібної точки зору дотримувався у
післявоєнний період і Держдепартамент США, який заявляв, що Статут ООН
не покладає юридичних обов’язків гарантувати дотримування певних прав
людини чи основних свобод без відмінності раси, статі, мови і релігії.
Суперечливу позицію з цього питання займав колишній Радянський Союз,
який, визнаючи юридичну обов’язковість положень Статуту ООН,
абсолютизував поняття державного суверенітету і вважав, що регулювання
прав людини повністю відноситься до внутрішньої компетенції держав.
Сьогодні суперечливих думок стосовно прав і свобод людини не
висловлюється. Загальне визнання одержав факт, що Статут ООН вперше в
міжнародних відносинах закріпив принцип поваги прав людини і зобов’язав
держави дотримуватися основних прав і свобод.
Ще при розробці Статуту ООН було багато пропозицій, спрямованих на те,
щоб у цьому документі дати перелік основних прав і свобод (стандартів),
які повинні були підлягати загальному визнанню і дотриманню. Але ці
пропозиції не були прийняті, а передані на обговорення компетентних
органів ООН з перспективою розробки Міжнародного Білля про права людини.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. – К., 1992.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. – К., 1992.
4. Конвенція про права дитини. УПФ. – К., 1995.
5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. – М., 1954.
6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. – К. 1993.
7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. – Політична думка. – 1993, № 1.
8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. – М., 1976.
9. Декларація прав людини очима дітей. – Дрогобич, 1994.
10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. – К., 1985.
11. Документи истории Великой французской революции. – М., 1990.
12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.
13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. – К., 1992.
14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.
15. История Франции. В 3-х томах. – М., 1972 -73 гг, Т.2.
16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.
17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.
18. Коментар до Конституції України. – К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.
19. Конституційні акти України 1917 – 1920 рр. – К., 1992.
20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. – № 3. – ООН, Женева, 1994.
21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. – Харків, 1993. – № 1.
22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. – Л., 1925.
23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. – М., 1973.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
