Реферат на тему:
Права людини в Стародавній Греції
Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій
початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і
недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться
ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом, в античні часи, подібні
погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали
закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані
переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів
полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними.
Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному
руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто – держава) і його
закони мають божественне походження і спираються на божественну
справедливість. Право взагалі і права окремих людей – членів поліса
беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному
порядку справедливості.
Так, вже за часів «гомерівської Греції» (кінець II тис. до н.е.) елліни
оперували такими поняттями, як «діке» (правда, справедливість), «теміс»
(звичай, звичайне право), «тіме» (особиста честь) «номос» (закон).
Божественна за своєю суттю справедливість у Гомера виступала як
об’єктивна основа і правовий критерій. І тільки те, що відповідало
тодішнім поглядам на справедливість, сприймалось як право.
Дуже чітко ідея єдності справедливості полісу й закону прослідковується
в поемах давньогрецького поета Гесіода (8-7 ст. до н.е.) «Теогонія» та
«Роботи і дні». Для Гесіода Справедливість (Діке) і Доброзаконність
(Евномія) – це сестри богині, дочки верховного олімпійського бога Зевса
і богині правосуддя Феміди. При цьому Діке охороняє Евномію, котра
уособлює ідеал полісного устрою, в якому панують справедливі закони. На
думку Гесіода, ігнорування цих божественних настанов призведе до того,
що «правду замінить кулак, де сила, там буде і право».
Критика насильства і захист права в поемах Гесіода свідчили про
посилення індивідуального – людського (особистого) начала в тогочасному
суспільно-політичному житті, оскільки право завжди і скрізь передбачає
правосуб’єктність людини, вільну особистість.
Виходячи з того, що як право взагалі, так і права окремих людей
неможливі без загальних норм поведінки, які виражають для всіх суб’єктів
рівні ступені дозволеного і забороненого, рівний ступінь свободи, і що
там, де цей ступінь відсутній, немає і права, багато з давньогрецьких
мислителів у своїх творах наголошували на необхідності дотримування
цього ступеня і «середини» в усіх справах і вчинках. Так, відомий
афінський державний діяч і законодавець Солон (близько 638 – 559 рр. до
н.е.) розумів закон (і його владу) як поєднання права і сили. Поряд з
відмінністю між правом і законом його конструкція містила в собі і
розуміння полісного закону як загальної (для всіх вільних) форми
офіційного визнання і вираження прав членів полісу. Така загальність
закону виражала вимогу правової рівності: всі громадяни рівні перед
законом, перебувають під його захистом і підкоряються його
загальнообов’язковим нормам.
Пошуки об’єктивної форми справедливості і права для полісу і його
громадян були продовжені піфагорійцями (6-5 ст. до н.е.), які вважали,
що життя людей має бути реформованим і приведеним у відповідність з
висновками філософів про поліс, справедливість і «належну міру» в
людських взаємовідносинах. У «належній мірі» вони вбачали певне
прирівнювання або, іншими словами, – рівність. Це пізніше відіграло
важливу роль у формуванні ідеї правової рівності людей.
Процес становлення і поглиблення теоретичних концепцій права і прав
людини в Стародавній Греції розвинувся в контексті пошуків об’єктивних
природно-правових засад полісу і його законів. Так, Геракліт (6-5 ст. до
н.е.) трактував поліс і його закони як відображення космічного порядку.
Знання про справедливість і закон за Гераклітом – частина знань про світ
взагалі, про космос як «упорядкований всесвіт», «світовий порядок».
Закон за Гераклітом є щось загальне, однаково божественне і розумне. Він
дає необхідний масштаб і міру людським явищам, справам і відносинам, в
тому числі, і людським законам. Значення цієї концепції в тому, що на її
основі були побудовані всі наступні доктрини античності і нового часу
про те, які під природними правами людей розуміли щось від людини
незалежне, раз і назавжди дане норму загального розуму.
Інший давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (бл. 5-4 ст. до н.е.)
вважав закон і державу штучними, побічними і обумовленими якимось
природними началами (звичайним розвитком людського суспільства). За
Демокрітом все, що відповідає природі, існує «по правді», справедливе, а
те, що не відповідає – несправедливе.
Саме з цих природно-правових позицій Демокріт трактував поліс як
«загальну справу» своїх громадян і їх «опору». Інтереси «загальної
справи» , на його думку, визначають суть і межу прав і обов’язків членів
поліса. При цьому він мав на увазі еллінський демократичний поліс, який
ним протиставлявся варварській деспотії (царській владі). У свої працях
Демокріт неодноразово підкреслював, що бідність при демократії настільки
краща за так зване благополуччя громадян при царях, наскільки воля краща
за рабство.
Велика ідея природної рівності і волі всіх людей вперше була висловлена
софістами (5-4 ст. до н.е.). У центр головного мірила всіх речей вони
поставили не традиційне божественне начало, а людину.
Обґрунтовуючи рівноправність членів полісу, Протагор (бл. 481-411 рр. до
н.е.) стверджував, що дари Прометея (вміння поводитися з вогнем та інші
практичні знання) і дари Зевса («сором і правда», вміння спільно жити)
були дані всім людям (еллінам), та що всім їм однаково доступне
мистецтво полісного життя і всі вони є громадянами полісу.
Положення про природну рівність всіх людей сформулював і софіст
Антіфонт. При цьому він посилався на те, що у всіх людей еллінів і
варварів, благородних (шляхетних) і простих – одні й ті ж природні
потреби. Нерівність людей випливає не з природи, а з вигаданих ними ж
законів. Тому багато з приписів, які за законом вважаються
справедливими, насправді є ворожими людині.
Ідею природно-правової рівності і волі всіх людей (включаючи і рабів)
відстоював і софіст Алкід. Саме йому приписують відомий вислів: «Бог
створив всіх вільними, а природа нікого не створила рабом».
Для Сократа (469-399 рр. до н.е.) свобода – прекрасне і величне надбання
як для людини, так і для держави, яке можливе лише за умови дотримування
всіма розумних і справедливих законів поліса. А кожній людині властива
індивідуальна свобода і автономія особистості.
Ідеї Сократа про свободи і права людини були розвинені його учнем
Платоном (427-347 рр. до н.е.). Останній розробив проект ідеальної
держави, де відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та
рабів. Услід за піфагорійцями Платон визнає рівноправність чоловіка і
жінки, хоча в число вищих правителів жінки в його ідеальній державі не
входять. За Платоном справедливість в ідеальній державі, яку він описує
в творі-діалозі «Держава» – це коли кожний займається своєю справою,
ніхто не захоплює чужого і не позбавляється власного. Справедливість
передбачає певну рівність. Але при цьому Платон розуміє два види
рівності: «геометричну рівність» (рівність гідності і доброчесності) і
«арифметичну рівність» (рівність міри, ваги, кількості). Перевагу він
віддає першому виду рівності, де дійсно люди можуть бути рівними.
В подальшому ці погляди Сократа були розвинені Арістотелем (384-322 рр.
до н.е.), який розрізняв два види справедливості розподільчу і
зрівнювальну.
Розподільна справедливість за Арістотелем – це вияв справедливості при
розподілі всього того, що може бути розділено між членами суспільства
(влада, почесті, виплачування тощо). Зрівняльна ж справедливість діє в
сфері обміну, виявляється у зрівнянні того, що складає предмет обміну і
застосовується у галузі цивільно-правових угод, відшкодування збитків,
злочинів і покарань.
Суть арістотелевої розподільної справедливості виявляється у поділі
загальних для всіх громадян благ пропорційно до їх вкладу або внеску у
загальну справу, що тлумачиться ним як рівність в геометричній
пропорції. Під зрівняльною справедливістю мається на увазі арифметична
рівність.
Право взагалі Арістотель трактує як політичну справедливість, яка на
його думку виявляється між людьми вільними і рівними. При цьому
політичне право він поділяє на природне і волевстановлене (тобто
позитивне) право. На його думку, різні форми політичного (державного)
устрою відповідають принципу справедливості та ідеї права, тобто носять
правовий характер. Але лише ті форми державного ладу, які передбачають
загальну користь, є, згідно з принципом абсолютної справедливості,
правильними. Ті ж форми, за яких маються на увазі тільки особисті блага
правителів, всі помилкові і є відхиленням від правильних, ґрунтуються на
засадах деспотизму.
За Арістотелем, право взагалі і право індивіда мають політичний характер
і можливі лише в державі (тобто в умовах еллінського поліса), до того ж,
для громадян вільнонароджених і рівних пропорційно або арифметичне. При
деспотичній формі влади і відносинах, як право взагалі, так і право
індивідів, неможливе. Тому і у відомій формулі Арістотеля «людина за
своєю природою – істота політична» мається на увазі те, що людина, як
людина взагалі, може реалізуватися лише в еллінів (в полісній
організації), але неможлива у варварів, які живуть в умовах деспотизму і
рабства. Для Арістотеля варвар і раб поняття рівнозначні. Все це
означає, що природні права людини, згідно з Арістотелем, реально існують
лише у вигляді прав політичного суб’єкта, тобто громадянина полісу.
Особливо слід визначити послідовну позицію Арістотеля у питанні захисту
права особи на приватну власність та індивідуальну сім’ю. На ці
положення, як хрестоматійні, пізніше посилалися багато прибічників прав
людини.
Уявлення про державу і право як угоду про загальнокорисне для
забезпечення індивідуальної особи і взаємну безпеку людей було розвинене
Епікуром (341-270 рр. до н.е.). Згідно з його вченням, свобода людини –
це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя.
Здобувається свобода шляхом усвідомлення того, що саме залежить від
людини і не підлягає нікому. Звідси, суттєвою рисою вільної людини є її
здатність приборкати пристрасті і бажання розумом та задовольнятися
незначним.
Головна мета держави, за Епікуром, – забезпечити взаємну безпеку людей,
подолання їх взаємного страху, незавдання ними один одному шкоди.
Держава і право у вченні Епікура мають договірний характер, і це
означає, що вони не принесені ззовні і не нав’язані людям, а є договором
людей поміж собою про їх загальну користь і взаємну безпеку. Таке
трактування держави і права припускає рівність, свободу і незалежність
людей – членів договірного спілкування і, по суті, є історично першою
філософсько-правовою концепцією лібералізму і правого індивідуалізму.
Отже, у працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у \Л-ІІІ ст. до
н.е. були закладені основи концепції природного права.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. – К., 1992.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. – К., 1992.
4. Конвенція про права дитини. УПФ. – К., 1995.
5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. – М., 1954.
6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. – К. 1993.
7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. – Політична думка. – 1993, № 1.
8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. – М., 1976.
9. Декларація прав людини очима дітей. – Дрогобич, 1994.
10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. – К., 1985.
11. Документи истории Великой французской революции. – М., 1990.
12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.
13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. – К., 1992.
14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.
15. История Франции. В 3-х томах. – М., 1972 -73 гг, Т.2.
16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.
17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.
18. Коментар до Конституції України. – К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.
19. Конституційні акти України 1917 – 1920 рр. – К., 1992.
20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. – № 3. – ООН, Женева, 1994.
21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. – Харків, 1993. – № 1.
22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. – Л., 1925.
23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. – М., 1973.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
