Реферат з політології на тему:
“Честер Алан Артур ”
Честер Алан Артур
Честер Алан Артур народився 5 жовтня 1830 року у Феарфілді, Вермонт, в
сім’ї баптистського проповідника і ріс в різних общинах Вермонта і
Нью-Йорка. Артур з відзнакою закінчив коледж, став вчителем, а потім і
директором школи, але після цього вирішив стати адвокатом. В 1859 році
одружувався з Елен Люіс Херндон, дочкою морського офіцера. В Нью-Йорк
Сіті, де він мав процвітаючу практику, прилучився до республіканської
партії зразу ж після її заснування. Це було початком успішної політичної
кар’єри. Артур, протеже могутнього нью-йоркського голови партії Турлоу
Уїда і губернатора Едвіна Д. Моргана, став незамінним як організатор
політики всередині Нью-Йорка. В 1861 році, до початку громадянської
війни, він проявив великий талант при озброєнні бойових частин, так що
незабаром був призначений генерал-квартирмейстером штату Нью-Йорк. Він
був тоді надзвичайно чесний і активний, але після поразки Моргана в 1862
році втратив свою посаду. Він знову почав пробиватися вгору по сходинках
республіканської партії і став провідним співробітником могутнього
партійного вождя Роско Конклінга.
Його лояльність по відношенню до голови була в 1871 році щедро
винагороджена, коли президент Грант призначив його керівником
Нью-йоркської митної служби. Ця посада була однією із найзавидніших в
Сполучених Штатах, оскільки контролювала щорічно більше 840 мільйонів
доларів митних зборів і 1000 робочих місць. За рахунок привласнення
митних доходів, підкупу, хабарів і продажу посад Артур міг дозволити
собі розкішний спосіб життя і одночасно ще більше розширити політичний
вплив.
Але Артур недовго насолоджувався своєю посадою. Усюдисуща корупція і
нездатність в державній службі спровокували сильний рух за реформи, яке
вимагало кращого контролю за виконанням службових обов’язків і введення
перевірки придатності претендентів на посаду. Як страхітливий приклад
розвалу державної служби до ганебного стовпа було виставлено саме
керівництво Нью-йоркської митниці і що стоять за ним партійних босів.
Республіканському президенту Хейсу вдалося в 1878 році витіснити Артура
і його співробітників. Проте наступні вибори президента показали, що
митний скандал не пошкодив Артуру політично. Як віце-президент
республіканського кандидата, що переміг Гарфілда він в 1880 році знову
увійшов до федерального уряду.
Декілька місяців пізніше, після свого вступу на посаду, Гарфілд став
жертвою замаху розчарованого члена партії, який сподівався на пост в
новій адміністрації. Але цим вчинком, за який він був швидко засуджений
до смерті і страчений, той, що робив замах посилив рух за реформи.
Протягом тримісячної важкої хвороби Гарфілда в результаті отриманих
поранень до його смерті 19 вересня 1881 року все голосніше звучали
заклики до реорганізації державної цивільної служби, особливо в
очікуванні нового президента, який втілював все те, проти чого боролися
реформатори. Смерть Гарфілда глибоко потрясла Артура, ніколи не
прагнучого вищої посади і що сумнівався в своїй особистій придатності. В
попередні місяці він піддавався надзвичайно різкій критиці у пресі і
знав, що багато людей моляться за здоров’я Гарфілда, лише б не бачити
Артура в Білому домі.
Можливо, що якраз обставини смерті Гарфілда викликали в Артурі дивну
зміну. Одним поворотом він звільнився від свого минулого і припинив
політику заступництва. При призначенні на посаді в новому кабінеті
більше надавав увагу здібностям, ніж партійному впливу. Він протистояв
вимогам друзів по партії дати їм добрі пости і розчарував свою
нью-йоркську клієнтуру, коли відмовився підтримати її виборну кампанію.
Наклав вето на федеральні закони, які повинні були створити нові пости і
тим самим нову корупцію. Після того, як були викриті інші випадки
корупції у федеральній адміністрації, він в 1883 році підтримав
утворення комісії державної цивільної служби, якій було доручено
оновлення державної служби. Посади повинні були не продаватися або
роздаватися вірним членам партії, а надаватися самим відповідним
кандидатам. Державні службовці звільнялися від обов’язку вносити
пожертвування на користь партії. Не дивлячись на масивний опір партійних
босів, ці заходи дозволили вилучити з системи заступництва і сімейності
велику частину державних посад. Федерально-державні органи поступово
стали працювати компетентніше й ефективно.
Виступ Артура за реформи грунтувався на підтримці громадськості і
наслідках замаху. Більшого він не міг і не хотів добитися в Конгресі,
розуміючи свою посаду традиційно як виконавський орган законодавчої
влади з обмеженою функцією контролю та ініціативи. Відповідно
обставинам, він чесно прагнув бути добрим адміністратором і представив
Конгресу ряд обережних пропозицій, на які не звернули увагу. Загалом, як
і у більшості політиків у Вашингтоні, у нього не було великого бажання
працювати. За п’ять днів в тиждень він приблизно лише дві години сидів
за письмовим столом, після обіду приймав відвідувачів або проводив одне
з рідкісних засідань кабінету. Його штаб часто був вимушений наполягати
на рішенні їм термінових питань.
Президент концентрувався на світській функції своєї посади. На
велику радість вашингтонського суспільства, Артур не змінив розкішний
стиль життя і залишився надзвичайно привітним господарем. Після того, як
“лимонадна Люсі” Хейс поклала край алкогольним ексцесам адміністрації
Гранту, терпимість і щедрість Артура врятували прагнучих федеральних
політиків. Він наказав очистити житлові і робочі приміщення президента
від непотребу, все відновити і обставити з розкішшю для того, щоб
влаштовувати там галасливі свята. Повний, але завжди бездоганно
одягнений Артур запрошував на численні маленькі обіди і великі банкети,
на яких не рідкістю були чотирнадцять змін блюд і вісім різних вин. Він
перетворив Білий дім знову в перший будинок у Вашингтоні. Популярному
вдівцю приписувалися деякі історії, але він, на відміну від подальших
президентів, міг дозволити собі різко обірвати цікавих гостей: “Хоч я і
президент Сполучених Штатів, мадам, але моє особисте життя Вас не
торкається”.
Але демонстративна радість життя була багато в чому фасадом. Артур
дуже страждав через втрату дружини, яка померла в 1880 році (роль
господині узяла на себе його молодша сестра). Одного сина він втратив
багато років тому, інший вів розпусне студентське життя в Прінстоне без
перспектив на наукові успіхи. Тільки десятилітня дочка відокремлено жила
з ним в Білому домі. У приватному житті Артур був надзвичайно чутливий і
схильний настрою, він часто відчував себе самотнім і пригніченим.
Перепади його настрою були в прямому зв’язку пов’язані з важкою
хворобою, яка вважалася однією з найбільших таємниць його президентства.
Тільки вісім років опісля після його смерті громадськість дізналася, що
він страждав нефритом, у той час невиліковним захворюванням нирок. Хоча
велику частину свого президентства він був важко хворий і лежав в ліжку,
та з почуття обов’язку не допускав, щоб це стало відоме громадськості.
Слабке політичне положення Артура, його скромне розуміння своїх
службових обов’язків, недостатня політична рішучість і готовність діяти,
як і його підірване здоров’я, не дозволяють покладати на нього
відповідальність за які-небудь політичні рішення. Його заслуги
обмежуються настирною підтримкою реформ на державній службі і
представництвом в суспільному житті. При такому недоліку політичної
активності не можна чекати особливо важливих зовнішньополітичних акцій.
Проте міністр військово-морського флоту Уїльям Е. Чендлер почав
модернізацію американського військового флоту, який до того часу в
основному складався з парусних судів, і заклав основу майбутньої
морської держави.
В кінці терміну свого перебування на посту президента, Артур
офіційно не відмовився від висунення на вибори 1885 року, але насправді
балотуватися не хотів. Республіканці виставили, нарешті, свого старого
міністра закордонних справ Джеймса Блейна, який програв вибори демократу
Гроверу Клівленду. Однією з останніх появ Артура на публіці перед його
виїздом з Білого дому була участь у відкритті пам’ятника Вашингтону в
центрі столиці 21 лютого 1885 року. Після повернення до Нью-Йорка Сіті в
політиці більше не брав участь. Він помер від важкої хвороби 18 січня
1886 року, два дні згодом після того, як спалив свої особисті записи.
Джерело: HYPERLINK “http://peoples.ru” Peoples.ru
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
