.

Формування Української державності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 10281
Скачать документ

Реферат з історії держави і права

Формування Української державності

Перші державні формування. Княжа доба

На території України люди з’явилися більш, як 500 тис. років тому.
Українська держава формувалася протягом тривалого часу в складних
історичних, соціально-економічних умовах. Класове суспільство на
території України виникло у І тис. до н.е. Це — Боспорське, Скіфське
царства.

У період зародження феодальних відносин на території України
налічувалось понад сто східнослов’янських племен, які утворювали 14
племінних об’єднань: поляни, древляни, сіверяни, в’ятичі, радимичі,
дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни.

Перша держава східних слов’ян виникла у VII-XI ст. на території, де жили
поляни. Називалась вона — Руська земля, об’єднувала Київське,
Чернігівське і Переяславське князівства, центром був Київ. Згодом Руська
земля стала центром великої єдиної держави східних слов’ян,
простягаючись аж до Новгорода.

Виникнення держави позитивно вплинуло на розвиток політичного ладу,
економіки, культури. Київська Русь відігравала помітну роль у
міжнародному житті, особливо за князювання Ярослава Мудрого (1019-1054),
бо захищала Європу від східних кочівників.

Згодом, після смерті Ярослава, велика і могутня Київська Русь внаслідок
феодальної роздрібненості, міжусобиць почала занепадати. У цей час
відбувся інтенсивний політичний та економічний розвиток на західних
землях, де утворилось Галицьке князівство, а згодом, в результаті
об’єднання Галичини і Волині — Галицько-Волинське князівство. Столицею
його спочатку були Галич, потім Холм, а з 1272 р. — Львів.

Державою правив князь, який мав великі права. Він призначав посадових
осіб у містах і волостях. Помітну роль в управлінні державою відігравала
Рада бояр, куди входили великі землевласники, єпископи, високопоставлені
державні службовці. За надзвичайних обставин скликалось віче, в якому
могло брати участь усе населення.

Після монголо-татарської навали, у другій половині XIV ст., ослаблене
Галицько-Волинське князівство було захоплене Польським князівством і
Великим князівством Литовським. Відтоді на тривалий час Україна втратила
свою самостійність, її землі перебували під владою литовських князів,
польських та угорських королів.

Польсько-литовський період

Історію Литовсько-Руської держави (столиця — м. Вільно) можна поділити
на три періоди: 1) до 1386 p.; 2) від 1368 до 1569 p.; 3) після 1569
року.

До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалежною. Українські землі
спершу перебували на становищі автономних удільних князівств, на чолі
яких стояли місцеві руські князі або члени литовського
великокнязівського роду. Тут і надалі існувала успадкована від
давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального
поділу, згодом у волостях Київського і Подільського князівств утворились
нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти.

Більш розвинута культура, організація державного життя Русі мали значний
вплив на Литовське князівство. У Русі запозичується форма організації
княжого господарства й адміністрації, податкових і судових справ. Руська
мова стає мовою великокняжого двора і державної канцелярії.

Агресія Тевтонського ордену сприяла зближенню Литовського князівства і
Польщі, що знайшло своє втілення у Кревській унії 1385 р.

У 1569 р внаслідок невдач у Лівонській війні (1558-1583) було укладено
Люблінську унію, за якою Польща і Литва об’єдналися у єдину державу —
Річ Посполиту. На цьому завершується литовсько-руський період в історії
України — перехідний період між княжою добою і добою козаччини.

Під владою Польщі та інших держав

Після Люблінської унії українські землі перейшли до складу Польської
корони і поділялися на воєводства (адміністративні одиниці): Волинське,
Брацлавське, Белзьке, Київське, Подільське, Руське, з 30-х років XVII
ст. — Чернігівське, де правили наділені необмеженою владою воєводи.

Державою з допомогою центрального уряду правив великий князь з роду
Гедимінів, при якому діяла господарська рада з числа князів, намісників,
вищих урядовців та католицьких намісників. Діяв сейм, в якому брала
участь шляхта.

Польський уряд не лише визискував політичне й економічно українське
населення, а й прагнув у союзі з католицьким духовенством поневолити
його і духовно, і на цьому ґрунті активніше протидіяти Московщині.

У зв’язку з цим певна частина духовенства, очолювана єпископом І.Потієм
та К.Терлецьким, на Берестейському соборі 1596р- проголосила з’єднання
православної церкви з римською зі збереженням своїх обрядових і
канонічних особливостей (Берестейська унія).

Однак значна частина духовенства, братства унію не прийняла. Одним з
найпомітніших організаторів боротьби з нею був князь Острозький.

Щодо українських земель, то, як уже зазначалося, Галичина перебувала у
складі Польщі, Буковина у 1359 р. опинилася у складі Молдови, а в XVI
ст. потрапила разом з Молдовою під владу Туреччини; Закарпаття було у
складі Угорщини.

Запорозька Січ. Гетьманщина

Важкий гніт, якого зазнавали селяни, змушував їх утікати від панів. Вони
знайшли собі притулок у Середньому Подніпров’ї, назвавши його —
Запорозька Січ, яка за формою правління була республікою. Себе ж звали
козаками. Січ мала військовий (38 куренів) і територіальний (5-8
паланок) поділ. Найвищим органом влади була військова рада, яка
скликалася у визначений час — 1 січня і 1 жовтня, а на вимогу війська —
в інший час. У куренях і паланках діяли свої ради.

Очолював Січ кошовий отаман, наділений вищою військовою,
адміністративною, судовою і духовною владою. Йому допомагали військовий
суддя, військовий писар, військовий осавул. Всі вони обиралися
військовою радою на рік 1 січня. Курені очолювали курінні отамани,
паланки — полковники.

Історики стверджують, що організація самоврядування у Запорозькій Січі
була певним відродженням української державності.

Утиски народу з боку польської шляхти спричинили народно-визвольну війну
1648-1654 р. У цей період Б.Хмельницьким було втілено ідею незалежної
держави, про що свідчили: а) наявність органів державної влади; б)
територіальний поділ; в) власна податкова система.

У складній ситуації, не досягнувши успіху у політиці про-турецької
орієнтації, Б.Хмельницький знайшов підтримку з боку Москви. У 1654 році
на Переяславській раді було укладено угоду про українсько-московський
альянс, згідно з якою Україна прийняла протекторат московського царя,
залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій
політико-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.

Того ж року були підписані статті Б.Хмельницького, відомі як «Березневі
статті», та видана царська жалувана грамота, які визначили правовий
статус України на весь період Гетьманщини. Згідно з ними Україна,
зберігаючи самостійність у внутрішньому управлінні, ввійшла до складу
Росії на автономних правах, визнавала верховенство царської влади.
Гетьман і старшина перебували на службі у царя.

На чолі України стояв гетьман, якого обирала військова рада і
затверджував цар. Територія ділилася на полки, сотні, курені, села і
міста. Україна мала своє військо — 60 000 реєстрових козаків, свою
правову і судову систему, а також праве зовнішніх зносин за винятком
Польщі і Туреччини.

Царизм всіляко намагався обмежити козацьке самоврядування У 1663 р.
утворено Малоросійський приказ, який був наділенні адміністративними,
військовими, судовими функціями, санкціонував вибори гетьмана,
контролював українську церкву.

Петро І замість Малоросійського приказу заснував Малоросійську колегію
(1722 p.), завданням якої було ліквідувати давні порядки в Україні,
повністю підкорити її Москві.

У складі Російської та Австро-Угорської імперій

У 1774 р. в Україні було остаточно ліквідоване гетьманство. Управління
було передано другій Малоросійській колегії. Президент колегії був і
генерал-губернатором України, яка була позбавлена автономного становища
у складі Росії. Відзнаки державності України — прапор, печатки,
гетьманські клейноди — були відправлені до Москви.

Тиску зазнала і Запорозька Січ, яка після 1654 р. зберігала
самостійність і самоврядування, Після того як кошовий К.Гордієнко із
своїми однодумцями перейшов на бік І.Мазепи, Січ було ліквідовано.
Згодом цариця Анна на прохання гетьмана Д.Апостола дозволила козакам,
які втекли від розправи Петра І, повернутися, заснувати нову Січ. Але у
1775 році за наказом Катерини II Січ була розгромлена остаточно, а її
територія приєднана до Новоросійської губернії, козацька старшина
відправлена на заслання. Заборонялось навіть уживати вислів «запорозький
козак».

На становище українських земель вплинули і три поділи Польщі.

За першим поділом (1772 р.) до Австрії відійшла Галичина, а згодом (1774
р.) і Буковина, яка була виділена в окремий коронний край на чолі з
крайовим президентом. На чолі Галичини був призначений імператорський
намісник. У 1861 р. австрійський імператор запровадив для коронних країв
сейм (Буковинський мав 31, а Галицький — 151 депутатське місце).
Виконавчу владу здійснював крайовий виділ на чолі з маршалом та
віце-маршалом. Виборці ділилися за майновим цензом на чотири курії:
великих землевласників, торгово-промислову палату, міську та сільську.
Пізніше була запроваджена загальна п’ята курія, а на початку XX ст. —
загальне виборче право.

У 1870 р. коронні міста (Львів, Чернівці) отримали окремі статути на
самоврядування. Населення міста обирало міську раду із 100 депутатів на
шість років, очолював її президент міста, який був і керівником
виконавчого органу — магістрату.

Українська державність 1917—1920 pp.

Після розпаду Російської імперії, 4 березня 1917 р. на Трудовому
конгресі у Києві була створена Центральна Рада — вищий орган влади
Української держави, її главою став М.Грушевський. Виконавчим органом
спочатку була Мала Рада, згодом — Генеральний Секретаріат.

Згідно з третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 р. була
проголошена Українська Народна Республіка у федеративних зв’язках з
Росією, і тільки четвертим універсалом (28 січня 1918 р.) Україна була
проголошена незалежною суверенною державою. Україну як незалежну державу
визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. За умовами
Брестського миру визнати Україну незалежною вимушена була і більшовицька
Росія.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Того ж дня
німці остаточно окупували Україну, розігнали Центральну Раду, поставивши
при владі генерала П.Скоропадського.

Але після відходу австро-угорських військ, які були ОПОРОЮ
Скоропадського, 13 листопада 1918 р. на засіданні Українського Народного
Союзу був створений Уряд Директорії на чолі з В. Винниченком. Головним
отаманом збройних сил став С. Петлюра. Як тільки війська Директорії
захопили Київ, Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.

У цей час на західноукраїнських землях, після розпаду Австро-Угорщини,
було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, найвищим органом
якої була Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем, а найвищим
виконавчим органом — Державний секретаріат.

13 листопада Національна Рада схвалила Тимчасовий Основний закон —
Конституцію і проголосила на території Галичини, Буковини та Закарпаття
Західноукраїнську Народну Республіку із столицею у Львові. На гербі
значився золотий лев на синьому тлі (згодом — тризуб), прапор —
синьо-жовтий.

1 грудня 1918 року було укладено попередній договір про об’єднання УНР і
ЗУНР, який був затверджений у Києві Трудовим Конгресом (22 січня 1919
р.), у Львові Національною Радою (З січня). ЗУНР дістала назву — Західна
область України.

Але відстояти незалежність України через низку несприятливих обставин не
вдалося. Війська Петлюри були розбиті більшовиками, а Галичину окупували
польські війська.

Після жовтневого більшовицького перевороту в Росії у грудні 1917 р. у
Києві відбувся перший Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і
солдатських депутатів. На адресу з’їзду надійшов маніфест уряду Росії
«До українського народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради,
що було розцінено, як втручання у справи України.

Центральна Рада не дала можливості провести цей з’їзд під більшовицьким
гаслом. Частина делегатів переїхала до Харкова, і там 24-25 грудня 1917
р. на першому Всеукраїнському з’їзді рад було проголошено радянську
владу в Україні.

А 30 грудня 1922 р. на першому Всесоюзному з’їзді рад був утворений
СРСР, до складу якого ввійшла і Україна на правах союзної республіки з
обмеженою самостійністю. З 12 жовтня 1924 р. по 2 серпня 1940 р. до
складу УРСР входила Молдова на правах Молдовської АРСР

30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення Української
держави. Українське Державне правління очолив Ярослав Стецько. Але
гітлерівці не визнали Акта, заарештувавши на початку липня керівників
ОУН, Голову Державного Правління.

Під час другої світової війни на Волинських землях, що перебували під
контролем Української повстанської Армії (УПА), у 1943-1944 pp. була
проголошена Колківська Республіка з центром у селищі Колки.

Правова культура — це складне явище, частина духовного багатства
суспільства, створеного багатьма поколіннями людей. Це система правових
цінностей, у яку перш за все входять правові норми і законодавство у
цілому з правосвідомістю людей та інших найбільших правових утворень.
Матеріальною основою правової культури є система конкретних правових
документів, коріння якої сягає глибокої давнини. Ще у X ст., наприклад,
діяло князівське законодавство, зокрема статути князів Володимира
Великого та Ярослава Мудрого.

«Руська правда»

Це найважливіша пам’ятка Київської держави. Початковий текст, укладений
у 30-х роках XI ст. під назвою «Правда Ярослава», не зберігся. Сини
Ярослава доповнили його, створивши «Правду Ярославичів». Тепер відомо
106 списків «Руської правди», складених протягом XIII-XVII ст.

На правову культуру Київської держави істотно вплинуло запровадження
християнства. Найдавнішими пам’ятками церковного права були церковні
статути, які закріплювали «привілеї» служителів церкви на «десятину» —
десяту частину доходу, яку сплачувало церкві населення. «Руська правда»
закріплювала феодальну власність на землю, угіддя, рухоме майно (коні,
знаряддя виробництва). У ній зафіксовано види угод: міна,
купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був
відпрацьований договір позики, об’єктом якого були не тільки гроші, а й
хліб, мед.

Багато уваги приділено кримінальному праву. Злочин трактувався як
«обида». Суб’єктом злочину могла бути будь-яка особа, крім холопа, за
якого відповідав його пан. Найпоширенішими покараннями були грошові, а
найсуворішим — конфіскація майна злочинця і вигнання його з общини. За
вбивство, наприклад, стягувалось на користь князя від 5 до 80 гривень,
за інші злочини — від 3 до 12. Смертна кара у «Руській правді» не
зафіксована, але відомо, що вона застосовувалася за виступи проти влади
і зраду князя.

Судів у Київській державі не було. Ці функції виконували представники
влади, церковні органи, сам феодал (вотчинний суд).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020