.

Справедливість, відповідальність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1418 9448
Скачать документ

РЕФЕРАТ

з етики і естетики

на тему:

“Справедливість, відповідальність”

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Категорія відповідальності тісно пов’язана з уявленням про свободу
людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не
була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як
вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа,
або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил.
Коли шибку у вашому вікні розіб’є футбольний м’яч, пущений хлопчаком з
подвір’я, вам не спаде на думку картати м’яч, бо він, як просте фізичне
тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака
стягне зі столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не
будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз
ображатися на нього. Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода
дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих
наслідків обирати той або інший варіант поведінки, — а тому має нести
відповідальність за обране і вчинене нею.

Втім, легко переконатися, що й стосовно людини міра справжньої свободи
завжди є величиною конкретною, тому моральні висновки про ступінь
відповідальності будь-кого в кожному разі мають бути зваженими. Хтось,
почуваючи себе зле, впав і розбив дорогу річ; хтось не висловив
належного співчуття своєму приятелеві, оскільки й гадки не мав про
нещастя, яке з ним трапилося; хтось, щиро прагнучи зарадити якомусь
лиху, фізично не спромігся цього зробити — маючи сумління, люди можуть у
таких випадках докоряти самим собі, але чи вправі висловлювати їм докір
інші? Чи мали вони достатньо свободи, аби нести відповідальність перед
цими іншими? Вже з огляду тільки на це зрозуміло, що питання про
відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначне.

Серед чинників, які слід враховувати при розгляді проблем, пов’язаних з
моральною відповідальністю, — повнота обізнаності з реальними
обставинами даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного
усвідомлення, внутрішній стан суб’єкта, його здатність до відповідної
дії, ймовірність бажаних і небажаних результатів останньої, актуальність
альтернативних варіантів поведінки тощо.

І все ж, коли йдеться про — підкреслимо! — власну відповідальність,
людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі
своєї реальної свободи в конкретній ситуації дії. її не влаштовують
«заспокійливі» міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачити
неможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокій
сумління у подібних випадках, хоч яким би очевидним було наше, сказати
б, ситуаційне алібі в них, має свої підстави. Адже за будь-яких можливих
обставин людина як така, як представник свого роду, є істотою принципово
вільною, отже — відповідальною; якщо ми не хочемо зректися власної
людяності, ми маємо розглядати себе крізь призму цього нашого ідеального
родового стану, маємо, незважаючи на всі конкретно-ситуаційні труднощі,
«підтягувати» себе до нього (що, звісно, ще не дає підстав накидати такі
завищені мірки іншим — тут кожен тільки сам собі суддя).

До проявів цього загальнолюдського статусу вільної й відповідальної
особистості належить та цілком реальна обставина, що людина здатна сама
виборювати, практично забезпечувати для себе простір свободи, котрий
потрібен їй для виконання своїх моральних зобов’язань. Ще І. Кант
звернув увагу на те, що, власне кажучи, для людської особи не стільки
свобода є передумовою усвідомлення обов’язку, скільки, навпаки,
усвідомлення обов’язку є передумовою свободи, потрібної для його
реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов’язок, особа
створює собі можливості для цього. Причому йдеться не про якісь
надзвичайні взірці морального героїзму: кожному відомі випадки, коли,
скажімо, для того, щоб доглядати за хворою матір’ю, дбайлива дочка
відмовляється від кар’єри (тобто забезпечує собі таким чином потрібну
для догляду свободу) тощо. У цьому розумінні кожна порядна людина тією
чи іншою мірою здатна бути творцем власної свободи.

При всьому цьому свобода — це лише простір для відповідальності як
особливої моральної скерованості людського суб’єкта, онтологічний виток
якої — існування у стані відповідання на неповторний дарунок буття (див.
лекцію 6), тобто екзистенція як респонденція. Саме осмислюючи
безпосередність власного буття загалом як здійснення свого неповторного
життєвого призначення, як вдячну, сповнену серйозності й творчого
піднесення відповідь на дозвіл бути, — людина потрапляє до духовної
атмосфери, де утверджується і власне моральна відповідальність. І саме
тому остання є невіддільною від гідності, осмисленості й індивідуальної
неповторності людського буття. Тож виявляючи здатність по-справжньому
відповідально ставитися до своїх моральних проблем, особистість
засвідчує тим самим і свою причетність до перелічених духовних якостей
буття людини — його гідності, осмисленості, індивідуальної
неповторності. Ще раз нагадаємо думку Е. Левінаса: відповідальність — це
індивідуація, самий принцип індивідуації…

Разом з тим власне моральна відповідальність —це, звичайно, не синонім
екзистенційного відповіданім як такого, вона має особливі риси,
пов’язані із специфікою моральності. Показовим для неї є насамперед
осмислення відповідання як гарантованого дотримання певних моральних
зобов’язань, принципово відкритого для контролю з боку тих, перед ким ці
зобов’язання прийняті (іншими словами, морально відповідальна людина не
може робити власну порядність проблемою). Своєрідне смислове поле, в
якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має, сказати
б, два виміри, дві вісі координат, що визначаються тим, за що відповідає
людина — і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до
окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі
сучасні дослідники, — так звані відповідальність за і відповідальність
перед).

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Зв’язок даної категорії з розглянутими вище полягає в тому, що вона
фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан
справ загалом, який і має бути встановлений унаслідок відповідального
виконання людьми свого обов’язку. На відміну, однак, від категорій, про
які йшлося на попередніх 196 сторінках, категорія справедливості
передбачає не просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи
зло тощо), а співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між
якими й належить установити етичну відповідність; так, справедливо, щоб
гідному вчинкові відповідала заслужена винагорода, злочину — кара,
правам — обов’язки й т. п. Стосовно до між-людських стосунків і
суспільного життя загалом справедливість вимагає етично обґрунтованого
розподілу благ між людьми (хоча конкретні засади такого обґрунтування в
різні часи і в різних культурах, звісно, виявляються різними) —так в
етику вводиться уявлення про суспільство як певного роду системний
об’єкт.

На зазначений зміст поняття про справедливість указує і його походження.
Так, давньогрецьке аШе, що перекладається як справедливість, первісне
означало звичай, спосіб життя, в подальшому ж набуло значення
правильного, належного звичаю. Подібним чином і латинське ]ш (звідси
іизШіа) означає власне право, закон. У річищі цієї мовної традиції й
з’являються перші спроби сутнісного осмислення справедливості, що ми їх
знаходимо в Демокріта (близько 460 — близько 380 до н. е.), софістів
(друга пол. V — перша пол. VI ст. до н. е.), Сократа та інших античних
філософів. Своєрідним філософським узагальненням цих спроб можна вважати
концепцію Платона, який надав справедливості значення завершальної
з-поміж чотирьох основних «полісних доброчесностей» — такої, що тільки й
дає усім іншим доброчесностям (тобто розсудливості, мужності й мудрості)
«силу вкорінюватися в людині» («Держава», 4336 с). При цьому в
соціальному плані справедливість, за Платоном, постає як такий ідеальний
устрій суспільства, коли кожен із суспільних станів (тобто правителі,
воїни, ремісники) сумлінно виконує свої обов’язки й не втручається у
справи інших.

Як належний стан речей у суспільстві, державі й світі справедливість
витлумачується і мислителями Давнього Сходу, зокрема китайськими
мудрецями Мо-пзи (479-^00 до н. е.), Мен-цзи (372—289 до н. е.) та ін.
При цьому наголос поступово переноситься з розпізнання божественної
справедливості й шанобливого наслідування їй на власні зусилля людей,
які мають у дусі справедливості розв’язувати проблеми суспільного устрою
і міжлюдських стосунків.

Але повернімося до Греції. Глибоке осмислення категорії справедливості,
що надалі стає надбанням світової етичної думки, дає, як і в багатьох
інших випадках, «хрещений батько» європейської етики Арістотель.
Зокрема, в нього вперше проведений ґрунтовний поділ справедливості як
відплати, зрівняльної й пропорційно-розподільчої справедливості.
Арістотелем же простежені важливі взаємозв’язки власне етичних і
правових, політичних, а також соціально-економічних аспектів
справедливості.

Щодо розрізнення відплати, зрівнювання і розподілу як засад
справедливості, то воно має глибокі історичні підстави. Першою формою
справедливості, яку ми знаходимо в історії людського суспільства, була
якраз справедливість відплати, або ретрибутивна справедливість, що
передбачала таке покарання за порушення норм первісної моральності, яке
цілком відповідало б самому цьому порушенню. Порушникові, інакше кажучи,
належало відплачувати його ж монетою, і довгі тисячоліття чільним
принципом людської справедливості залишалося правило тальйону (від лат.
Іаііо — помста): «око за око, життя за життя!» Найяскравішим утіленням
цього принципу став відомий звичай кровної помсти, що мав універсальне
поширення на стадії родового розвитку людства.

Коли ж, нарешті, зазначений принцип, як і вся «відплатна» концепція
справедливості, почав — дуже поступово — здавати свої позиції під
натиском морально-правового устрою ранніх держав, то сталося так
насамперед не тому, що тальйон примножував жорстокість чи принижував
гідність людини, й не тому, що протидія злу засобами такого ж зла
фактично робить людину співучасником його поширення у світі. Головне на
той історичний момент полягало в тому, що за умов утвердження нового
суспільного ладу, котрий долав родову обмеженість, «відплатна»
справедливість жодним чином не могла забезпечити впорядкованість і
законовідповідність суспільного життя, навпаки, сіяла жах і ворожнечу,
вела, по суті справи, до хаосу. Тому, незалежно від свого географічного
положення, етнічної, культурної специфіки тощо, держава на певному етапі
розвитку мала вступити в боротьбу з даним первісним варіантом діючої
справедливості — для того, щоб звільнити місце для більш цивілізованих
її форм.

Важливою рисою категорії справедливості є, як ми бачимо, те, що її
власне етичний зміст надзвичайно тісно пов’язаний із проблематикою
економічною, політичною, правовою. Можна сказати, що «вектор»
справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо в
конкретику реального суспільного життя — адже ті цінності, про етично
обґрунтований розподіл яких ідеться, є значною мірою цінностями цілком
матеріальними, або ж такими, що мають пряме відношення до життя людини,
її основних прав і свобод, соціального статусу, влади й відповідальності
тощо.

І хоч яким би істотним для людської моральності загалом було завдання
реалізації об’єктивно належного, все ж воно не вичерпує всю моральну
проблематику. Поряд з категоріями обов’язку, відповідальності,
справедливості мораль утілюється в таких проблемних поняттях, які
стимулюють суб’єктивний душевний пошук людей, виключаючи саму можливість
заздалегідь підготовлених відповідей, загальнообов’язкових імперативів і
схем.

Використана література:

Естетика. Підручник. – К., 2003.

Філософський словник-довідник. – К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020