.

Біографія Хрущова (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 9532
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Біографія Хрущова”

Народився 15 квітня 1894 р. у с. Калинівка, нині Хомутовського району
Курської області РФ, у робітничій родині. До 15 років наймитував у
поміщиків. Від 1908 р. працював на шахтах Донбасу, де з 1912 р. брав
участь у виступах проти царського режиму. Це, зокрема, засвідчив
начальник Катеринославського губернського жандармського управління: у
своєму донесенні від 28 травня 1912 р. він зазначив, що серед осіб, які
збирали пожертвування для родин розстріляних на Ленських копальнях
робітників, був 18-річний учень слюсаря заводу Боссе Микита Хрущов.

Така поведінка молодого робітника була помічена начальством, і йому
довелось шукати нову роботу. Це було нелегко, але він влаштувався на
Рутченківську шахту № 31, де розповсюджував газету «Правда», влаштовував
колективні читання. Наприкінці 1914 р. перейшов до механічних майстерень
Рутченківської копальні, яка обслуговувала близько десятка шахт. М.
Хрущову доводилося бувати на кожній з них, що розширювало коло його
контактів і знайомств.

Після Лютневої революції обрано членом Рутченківської ради робітничих
депутатів. У м. Юзівка (нині Донецьк) на одному з мітингів він
познайомився з Л. Кагановичем, який матиме згодом значний вплив на
подальшу політичну долю М. Хрущова. Рада в Юзівці перебувала під впливом
меншовиків і есерів. Хоча М. Хрущов на той час ще не був у ленінській
партії, він підтримував саме більшовицьку фракцію.

У 1918 р. вступив до партії більшовиків. Сталося це, як потім він сам
згадував, під впливом виступу М. Бухаріна. Під час громадянської війни
М. Хрущов – червоноармієць, голова партосередку, політрук, комісар
батальйону, інструктор політвідділу 9-ї Кубанської армії.

На початку 20-х рр. М. Хрущов брав участь у відновленні шахт Донбасу.
Працював на Рутченківській копальні заступником голови управління з
політроботи, згодом йому запропонували посаду управляючого Пастухівської
копальні. Одначе його бажанням було навчатися. Кілька разів звертався з
проханням дати йому змогу навчатись на робітфаці при Юзівському
гірничому технікумі. Нарешті дістав згоду і в 1922–25 рр. навчався у
згаданому технікумі. Обирали секретарем парторганізації. У грудні 1923
р. – член Юзівського окружкому КП(б)У. Збереглися свідчення про те, що
він часто бував на шахтах і завдяки його зусиллям вдалося припинити один
із страйків невдоволених умовами праці та життя робітників.

Ще один цікавий штрих: деякий час у ці роки М. Хрущов перебував під
впливом Л.Троцького. Про це він сам напише в одній з анкет у 1937 р. Це,
до речі, згодом дасть підставу його політичним противникам висунути
проти нього обвинувачення у «троцькізмі».

Після закінчення навчання М. Хрущова рекомендували на партійну роботу. У
1925–26 рр. він працював секретарем Петрово-Мар’їнського райкому партії,
у 1926–28 рр. – зав. оргвідділу і одночасно заступником секретаря
Сталінського окружкому КП(б)У. У день свого 70-річчя М. Хрущов,
порівнюючи своє життя з драбиною, скаже, що він долав її, не
перестрибуючи «щаблі», виконуючи будь-яку доручену справу. Одначе цілком
очевидно, що деякі «щаблі» йому допомагали долати впливові особи, а
з-поміж них, в першу чергу, Л. Каганович. Саме він запропонував М.
Хрущову, викликавши того до Харкова, у 1928 р. посаду заступника
завідуючого оргрозподвідділу ЦК КП(б)У. У квітні того самого року
рішенням секретаріату ЦК КП(б)У його рекомендовано завідуючим оргвідділу
і заступником секретаря Київського окружкому КП(б)У.

Однак працював він недовго. За рекомендацією Л. Кагановича, який на той
час був уже секретарем ЦК ВКП(б), М. Хрущов у 1929 р. став студентом
Промислової академії у Москві. Згодом очолив партосередок цієї академії,
активно винищуючи представників антисталінської опозиції. Така
активність, судячи із спогадів самого М. Хрущова, сподобалась Й.
Сталіну, дружина якого – Н. Алілуєва інформувала чоловіка про енергійні
«викривальні» дії секретаря парторганізації.

Відтак за рекомендацією Л. Кагановича і з відома Й. Сталіна М. Хрущов
перейшов на партійну роботу в Москві. У 1931–32 рр. – секретар
Бауманського і одночасно Краснопресненського райкомів ВКП(б), у 1932– 34
– секретар Московського міськкому, у 1934–35 рр. – другий секретар
Московського обкому і перший секретар Московського міськкому ВКП(б). На
XVII з’їзді ВКП(б) обрано членом ЦК ВКП(б). Від березня 1935 до
січня 1938 – перший секретар Московського обкому і міськкому ВКП(б). У
цей час він зміг здобути довір’я Й. Сталіна, чим потім вдало
користувався. У 1939 р. увійшов до складу політбюро ЦК ВКП(б).

У 1938–49 рр. М. Хрущов очолював ЦК КП(б)У (з перервою з березня до
грудня 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович). В
Україну М. Хрущов, як він сам пояснював Й. Сталіну, не прагнув вертатися
з кількох причин. Насамперед він вважав, що С. Косіор, який очолював ЦК
КП(б)У з червня 1928 р., був більш досвідчений, а до того ж М. Хрущов
мав сумніви щодо власної здатності зорієнтуватись у національній
політиці. Проте Й. Сталін відкинув його аргументи. Така категоричність
не була випадковою. На той час Й. Сталін остаточно визначив для себе
долю політики «коренізації» і «українізації», здійснюваної у попередні
роки. Згортання цієї політики розпочалося ще з 1932 р. Тепер М. Хрущову
належало остаточно зробити поворот до русифікації, «почистивши»,
зокрема, українські партійні кадри.

Визначив Й. Сталін і долю С. Косіора. Його перевели до Москви на посаду
заступника голови РМ СРСР, а невдовзі після цього за безпідставними
обвинуваченнями розстріляли. Перед М. Хрущовим було поставлено завдання
«добити» троцькістів і бухарінців в Україні.

З усіма завданнями М. Хрущов успішно впорався. Остаточно зійшла нанівець
політика «коренізації» й «українізації». У квітні 1938 р. постановою ЦК
КП(б)У «Про реорганізацію шкіл на Україні» утворення навчальних
закладів, де викладання проводилось мовами національних меншостей,
кваліфікувалось як «насадження особливих національних шкіл», що були
вогнищами «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх
функціонування визнавалось «недоцільним і шкідливим». Тоді ж у квітні
постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення
російської мови в неросійських школах» з другого класу початкової
української школи вводилось обов’язкове викладання російської мови. Для
цього відводилось 4–5 годин на тиждень. Було припинено «українізацію»
вузів, установ, преси. Діловодство перетворилося на двомовне, але
«перемогла» російська мова.

У червні 1938 р. у доповіді на XIV з’їзді КП(б)У М. Хрущов підкреслював:
«Вороги народу, буржуазні націоналісти знали силу і вплив російської
мови, російської культури. Вони знали, що це вплив більшовизму, вплив
вчення Леніна–Сталіна на уми українського народу, українських робітників
і селян. Тому вони викорінювали з шкіл російську мову. В багатьох
українських школах вивчали німецьку, французьку, польську та інші мови,
тільки не російську…Товариші! Віднині всі народи будуть вивчати
російську мову».

Як засвідчують документи НКВД, з приїздом М. Хрущова в Україні стався
«докорінний перелом» у вишукуванні «ворогів народу». Змінилася каральна
практика, і майже всі засуджені тепер отримували смертні вироки. І
сталося це, як мовиться в одному з документів, «на підставі
безпосередніх вказівок наркома внутрішніх справ СРСР Єжова щодо усунення
антирадянського підпілля, даних ним під час приїзду на Україну, під
керівництвом секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова».

Разом з тим перші роки праці М. Хрущова збіглися з певною зміною
акцентів у боротьбі з «ворогами народу». Наслідки репресій стали
настільки очевидними, що відповідно з рішеннями січневого (1938 р.)
Пленуму ЦК ВКП(б) почалося відновлення виключених з партії, перегляд
деяких справ. На згаданому XIV з’їзді КП(б)У М. Хрущов наводив приклад
Києва, де «компромат» було подано на половину складу міської
парторганізації, а із 130 комуністів АН УРСР 111 були обвинувачені у
різних «гріхах». Деякі справи було переглянуто, але не можна вважати, що
запанувала суцільна справедливість, оскільки провину за «перегини»
покладали не на систему, а на нещодавно викритих нових «ворогів», на
чекістів, на партпрацівників, які вчора вважалися активними бійцями за
«чистоту» партії.

На передвоєнний період діяльності М. Хрущова припадають не лише останній
рік «великого терору», а й інкорпорація Західної України (1939 р.). Він
брав безпосередню участь у тому, що комуністична пропаганда називала
«визвольним походом» і що насправді було результатом секретних
протоколів «пакту Молотова–Ріббентропа», підписаного у серпні 1939 р.
Ось уривок з його спогадів про ті події: «Якщо вже у перший день ми
підійшли до Тернополя, то до Львова підступили, напевно, на другий чи на
третій день. Німці також підійшли до нього, але ми їх трохи випередили,
хоча ні вони, ні ми до Львова ще поки не увійшли. Тут виникло питання,
як би не стикнутись нашому війську з німецьким. Ми вирішили увійти з
ними в прямий контакт… Переговори з німцями закінчились доволі швидко:
вони хотіли першими увійти до Львова, щоб встигнути пограбувати його
міські ресурси. Але оскільки наше військо вже стояло поруч, то вони не
захотіли у той момент демонструвати ворожість, показали, що дотримуються
угоди, і заявили: «Будь ласка».

М. Хрущов був добре поінформований і про наступний терор на
західноукраїнських землях, і про те, що робилося тут з метою уніфікувати
життя за комуністичними стандартами.

На початку війни СРСР з нацистською Німеччиною М. Хрущов займався
питаннями організації протидії нацистській окупації України. Під час
війни був членом військових рад Київського особливого військового
округу, Південно-Західного напряму, Сталінградського, Південного,
Воронезького і 1-го Українського фронтів; йому було присвоєно звання
генераллейтенанта (1943 р.). Від липня 1943 р. знову почав вести роботу
політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК КП(б)У.

Від лютого 1944 р. до грудня 1947 р. М. Хрущов за сумісництвом працював
головою РНК УРСР. Його призначення диктувалося потребою концентрації
партійної й державної влади для швидкого подолання наслідків війни.
Одним із важливих питань, що вимагали його уваги, було приєднання
Закарпаття до України (1945 р.), відновлення зруйнованого війною
господарства.

Незважаючи на те, що господарство України зазнало величезних втрат, уже
на кінець 1948 р. промислове виробництво становило 71 % щодо рівня 1940
р., загальні посівні площі – 93 %. Були відбудовані Дніпровська ГЕС,
металургійні заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь» (Жданов, нині
Маріуполь), Макіївський металургійний завод та ін., на довоєнну
потужність увійшов Харківський тракторний завод. Виникла нова галузь
промисловості – газова індустрія (завершилося будівництво газопроводу
Дашава-Київ).

Певною мірою всьому цьому сприяли перманентні
мобілізаційно-пропагандистські заходи, що їх здійснював тодішній режим,
інспіруючи «соціалістичне змагання» та різного роду «рухи передовиків і
новаторів виробництва». Реальний, повсякденний ентузіазм людей, їхня
готовність до чергової самопожертви – усе це тісно перепліталося з
притаманним комуністичній системі формалізмом. Відбудовуючи
господарство, люди відроджували передусім нормальне життя для себе та
своїх дітей, а система списувала все на «найвищі інтереси батьківщини
Жовтня». Важкими були умови, в яких жили й працювали люди, але їх
підтримувала віра в краще життя.

До певної міри діяльність М. Хрущова мала амбівалентний характер. У 1944
р. він уперше спробував приєднати Крим до УРСР, але отримав відмову (у
1954 р. реалізував цей задум). У 1944 р. вносив пропозицію про створення
Холмської області, пропонуючи тим самим повернути давні українські землі
до складу України. Інший маловідомий епізод пов’язаний з тим, що 1946 р.
у відповідь на донос на його персональну адресу М. Хрущову у
секретаріаті ЦК ВКП(б) випало доводити, що у Закарпатті та на
західноукраїнських землях немає «насильницької українізації» російського
населення. Було й таке, що М. Хрущов виправдовувався перед чиновником із
ЦК ВКП(б) у тому, що напис на встановленому в Києві пам’ятнику
«Генералові Ватутіну від українського народу» не є націоналістичний.

Найбільш одіозний приклад – голод 1946–47 рр. Виснажене війною та
феодальною системою управління українське село в другій половині 1946 р.
почало переживати голод, якому передувала катастрофічна посуха. У
Миколаївській області, наприклад, урожай зернових культур 1946 р.
становив від 1,9 до 3 ц з гектара. За підсумками сільськогосподарського
1946 р., колгоспники Київської області на вироблені трудодні одержали не
більше 150 г зерна на трудодень. В інших областях цей показник
дорівнював 50– 100 г, а подекуди на трудодні взагалі не одержали ні
хліба, ні грошей.

Валовий збір зернових в Україні становив у 1946 р. 531 млн пудів, що
було в 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. Із 26397 наявних влітку 1946 р.
колгоспів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Брак
кормів призвів до значного скорочення поголів’я великої рогатої худоби,
свиней та коней. Наслідки посухи посилювалися діями центральних
московських органів. Не рахуючись з конкретними умовами та можливостями,
вони здійснювали тиск на партійно-державний апарат України, вимагаючи
будь-якою ціною виконати обов’язкові плани хлібозаготівель.

Почали повторюватися жахливі картини 1932–33 рр.: люди хворіли на
дистрофію, часто зі смертельними випадками (на травень 1947 р. було
зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію), батьки залишали своїх
дітей, оскільки були не в змозі їх нагодувати, траплялися випадки
людожерства (в січні–червні 1947 р. в Україні зареєстрували 130 випадків
людожерства, 189 – трупожерства). В цілому в 16 східних, а також
Ізмаїльській (нині у складі Одеської обл.) і Чернівецькій областях у
1946 р. померло 282 тис., у 1947 р. – понад 520 тис. осіб. І це лише ті
випадки смертей, які зареєстрували загси УРСР. Чимало людей загинуло за
межами України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Керівники України неодноразово зверталися до Уряду СРСР із проханням про
допомогу. Зокрема, 17 грудня 1946 р. М. Хрущов надіслав Й. Сталіну
листа, в якому йшлося про необхідність надати фуражну позику колгоспам
України. За підрахунками обкомів партії, в 1946 р. для боротьби з
голодом потрібно було 150 тис. т зерна.

І в той час, коли голодувала не лише Україна, а й Молдавія, Правобережжя
Нижньої та Середньої Волги, Ростовська область, Центрально-чорноземна
зона, СРСР експортував зерно до Болгарії, Румунії, Польщі,
Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду», – зазначав
президент Чехословаччини К. Готвальд. У квітні 1946 р. було підписано
угоду про поставку Франції 500 тис. т зерна. Загалом експорт зернових із
СРСР тільки 1946 р. становив 1,7 млн т. При цьому поставки здійснювалися
за цінами, що були нижчі від світових, і переважно в кредит.

Зайвий раз підтверджувалося цинічне ставлення до реальних проблем
селянства, яке примушували мовчазно та за будь-яку ціну відбувати
колгоспну панщину. Збереглися численні повідомлення про ситуацію на селі
і настрої людей.

За перевіреними рецептами влада вбачала вихід насамперед у припиненні
небажаних розмов і дій: лише у Дніпропетровській області під час
збирання врожаю було заарештовано 38 осіб.

Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. Не випадково в 1950 р. за
врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи й радгоспи України не
досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений щодо врожайності
жита, цукрових буряків, картоплі, чисельності поголів’я великої рогатої
худоби.

Підтвердилося й інше: тільки-но в Україні погіршувалася
соціально-економічна ситуація, Й. Сталін та його оточення одним із
найефективніших засобів виходу з неї вбачали посилення
політико-ідеологічного тиску, пошуки «ворожої руки» й «шкідників».

Ось що згадував сам М. Хрущов про реакцію з Москви: «Сталін надіслав
мені найбрутальнішу, образливу телеграму, де говорилося, що я сумнівна
людина: пишу записки, де доводжу, що Україна не може виконати
госпзаготівлі, і прошу величезну кількість карток для харчування людей.
Ця телеграма подіяла на мене вбивчо. Я розумів трагедію, що загрожувала
не тільки моїй персоні, а й українському народові, республіці: голод
став невідворотним і невдовзі розпочався».

А коли М. Хрущов дав більш докладну інформацію про голод, то викликав ще
більше роздратування Й. Сталіна: «М’якотілість! Вас обдурюють, навмисне
доповідають про те, щоб розжалобити й примусити витратити резерви». «Він
(Тобто Сталін. – Ю.Ш.) вважав, ніби я піддаюся місцевому українському
впливові, що на мене тиснуть і я став майже чи не націоналістом, який не
заслуговує на довіру».

Однак Й. Сталін не обмежився цією оцінкою, а поставив питання про
необхідність «зміцнити» керівництво М. Хрущова в Києві. Спочатку він
говорив про необхідність цього, а в лютому 1947 р. ЦК ВКП (б) «закріпив»
цю думку спеціальним рішенням «Про зміцнення партійної і радянської
роботи на Україні». 3 березня 1947 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, в якому
взяли участь член політбюро ЦК ВКП(б) Л.Каганович і секретар ЦК ВКП(б)
М.Патолічев. Обох обрали до складу політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У. Пленум
визнав недоцільною практику суміщення посад голови РМ і першого
секретаря ЦК КП(б)У, ухвалив рішення «затвердити першим секретарем ЦК
КП(б) України тов. Кагановича Л.М. з тим, що тов. Хрущов М.С.
залишається Головою Ради Міністрів УРСР».

Отже, політичні шляхи М. Хрущова і Л. Кагановича перетнулися знов. У
20-ті – 40-ві рр. їхні стосунки були дружні. Однак цього разу голод в
Україні сприяв зміні у їхніх взаєминах. «Хрущов, – згадував Каганович, –
за моїм враженням, сприйняв рішення ЦК про звільнення його від
обов’язків першого секретаря ЦК КП(б)У з образою».

У повоєнний час М. Хрущов жорстко спрямовував боротьбу проти УПА і
націоналістичного підпілля у Західній Україні. Кілька разів він визначав
«остаточні терміни» знищення націоналістичного підпілля, стимулював
провокаційну діяльність спецгруп МДБ-НКДБ. У своєму виступі у Львові 14
лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних
управлінь НКВС, НКДБ, командувачів військовими округами М. Хрущов
наголошував на максимально повному використанні військової сили в
Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити
своє опертя».

Так воно, зрештою, і сталося: військова сила, помножена силою
репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором «упокорення»
Західної України, ліквідації опору ОУН–УПА. Блокада й прочісування
величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації, коли
спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, – ось лише
деякі «штрихи до портрета» повоєнної дійсності на західноукраїнських
землях. За офіційними даними, тут у 1944–53 рр. було заарештовано майже
104 тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпособного елементу».
Під них легко підводилися всі запідозрені у зв’язках з ОУН–УПА. За цей
же час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис.
сімей (203662 осіб). У 1945– 53 рр. за різного роду «антирадянські
політичні злочини» в Україні було заарештовано 43379 осіб віком до 25
років, із них у західних областях України – 36 340 осіб.

М. Хрущову довелося брати участь і в знищенні УГКЦ. У березні 1945 р.
з’явилася схвалена особисто Й. Сталіним інструкція з її ліквідації.
Важлива роль у цьому відводилась Російській православній церкві.
Невдовзі розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як
«слуги Ватикану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного
націоналізму». Широко використовувались і обвинувачення у співпраці УГКЦ
з нацистами. При цьому замовчувався, скажімо, той факт, що А.
Шептицький, ризикуючи власним життям, під час нацистської окупації
рятував євреїв. Потому розпочалися репресії і вже в квітні 1945 р. всі
наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослужителі УГКЦ були
заарештовані. У травні 1945 р. під контролем органів безпеки було
сформовано «ініціативну групу», яка агітувала за розрив унії з Римом і
виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. Головою цієї групи був Г.
Костельник, який мав великий вплив на греко-католиків. 8–10 березня 1946
р. відбувся контрольований НКДБ Львівський собор – з’їзд представників
УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів
священиків і 19 представників мирян) скасувати Берестейську унію
1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з російською православною.

М. Хрущов спрямовував проведення в УРСР політико-ідеологічних кампаній
проти «українського націоналізму» і «безрідного космополітизму». У
лютому 1948 р. ініціював прийняття ВР СРСР антигуманного закритого указу
«Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від
трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський,
паразитичний спосіб життя».

У грудні 1949 р. М. Хрущов вернувся до Москви. До березня 1953 р. він –
секретар ЦК і перший секретар Московського обкому партії. Від березня
1953 р. – секретар, з вересня 1953 р. – перший секретар ЦК КПРС. М.
Хрущов здобув цю посаду у жорстокій боротьбі з Л. Берією, якого було
політично затавровано на липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС і швидко
знищено.

Водночас з лінією на десталінізацію М. Хрущов стимулював появу постанови
ЦК КПРС від 30 червня 1953 р. «Про подолання культу особи та його
наслідків», яка повинна була нейтралізувати руйнівний ефект його
«закритої доповіді» на ХХ з’їзді КПРС. У СРСР переслідували тих, хто
вимагав послідовності у викритті злочинів режиму. Розпочалися
антицерковна кампанія, цькування літераторів, спроби у брутальний спосіб
«повчати» творчу інтелігенцію. З його відома були придушені табірні
повстання проти жорстких умов ув’язнення у 1953–54 рр., у яких брали
участь політв’язні, колишні військові. Відбувся розстріл незадоволеного
умовами життя мирного населення у Новочеркаську (1962 р.). Жорстокими
методами утримувалася єдність «соціалістичного табору» (придушення
угорської революції 1956 р. тощо).

М. Хрущов був ініціатором освоєння цілинних земель, перебудови
управління промисловістю й сільським господарством (поділ
парторганізацій на сільські й промислові), обмеження деяких привілеїв
номенклатури. Однак його починання або не мали успіху і викликали
невдоволення (наприклад, примусові посіви кукурудзи у несприятливих для
цього регіонах), або з самого початку несли в собі непослідовність і
навіть елементи реформаторського авантюризму. Під його тиском ХХII з’їзд
КПРС (1961 р.) прийняв Програму партії, яка проголосила утопічну ідею
побудови комунізму в СРСР за 20 років. Поступово почав складатися
потворний культ самого М. Хрущова, який з березня 1958 р. за
сумісництвом очолював РМ СРСР. Використовуючи непослідовність у його
діях, а також зважаючи на невдоволення населення, оточення почало
планомірну роботу щодо усунення М. Хрущова від влади.

Це сталося на жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС. Після цього і до
кінця життя М. Хрущов фактично був ізольований на дачі під Москвою.
Помер 11 вересня 1971 р.

14 жовтня 1964 року на пленумі ЦК КПРС його учасники одноголосно
увільнили Микиту Сергійовича Хрущова від обов’язків Першого секретаря ЦК
КПРС і голови Ради Міністрів Союзу РСР. Але це була тільки формальність,
завершення справжнього двірцевого перевороту.

Натхненниками і організаторами державно-партійної змови проти Хрущова
були члени Президії ЦК КПРС Леонід Брежнєв і Микола Підгорний. Третьою
дійовою особою став перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест.
Він вів своєрідний щоденник заколоту. Вперше Шелест дізнався від
Брежнєва про намір “скинути Микиту” 3 липня 1964 року. Поступово у змову
втягувалися все нові і нові партійні і державні діячі, члени ЦК КПРС.
Міністр оборони Родіон Малиновський і його перший заступник Андрій
Гречко заявили про невтручання армії у внутріполітичні справи країни.
Натомість голова КДБ Володимир Семичастний став безпосереднім учасником
цієї змови. Забігаючи наперед, зазначимо, що Брежнєв, прийшовши до
влади, згодом усунув від керівних посад кількох найактивніших учасників
“жовтневого перевороту”, зокрема Шелеста і Семичастного…

Звинувачення проти Хрущова зводилися до його волюнтаризму,
невиправданого реформаторства, культу особи, грубого поводження з
кадрами. І загальна ситуація в країні складалася не на користь Микити
Сергійовича. Люди були злі на Микиту. Від “Москви до самих до околиць”
країну засівали кукурудзою. До “королеви полів” долучився “цар-горох”.
Почалися перебої з хлібом, і він був наполовину з горохом. Білий хліб і
булочки стали делікатесом. Їх видавали поштучно лише хворим людям…

Після пленуму вже у статусі пенсіонера Хрущов промовив крізь сльози:
“Якщо мене змогли зняти без кровопролиття, значить я жив і працював
недаремно…” Всі розуміли, що він хотів цим сказати. Тирана Сталіна
дехто і після смерті боявся.

Хрущова спровадили на пенсію у 70 років. Ще сім років, до своєї смерті у
1971 році, він, невиїзний, провів у своєрідному засланні, на своїй
підмосковній дачі. Там Микита Сергійович надиктовував свої мемуари.
Партійна верхівка дуже не хотіла появи цих спогадів. На засіданні
парткомісії хтось кинув репліку: “Ви ж самі заразилися від Сталіна…”
На це Хрущов відповів: “Я від Сталіна заразився, але я від Сталіна
зцілився… На відміну від вас…”

На пенсії він мав досить часу, щоб читати і критично оглядати своє
життя. Мабуть, найбільше його мучила совість за цькування тих
письменників, художників, композиторів, творчість яких не вкладалася у
звичні рамки соціалістичного реалізму. Нагадаємо, що саме Хрущов дав
добро на друкування твору Солженіцина “Один день Івана Денисовича”. Інша
доля спіткала роман Бориса Пастернака “Доктор Живаго”. Хрущов у своїх
мемуарах зізнався, що не читав цього роману. Поклався на довідку
Суслова. Але і Суслов його не читав… Прочитавши вже на пенсії “Доктора
Живаго”, Хрущов скаже: “Нічого антирадянського, треба було друкувати…”

В останні роки свого життя Хрущов від щирого серця просив пробачення у
багатьох відомих письменників і художників, яких він свого часу образив.
І насамперед у скульптора Ернста Нєізвєстного. За іронією долі саме він
став автором надгробного пам’ятника на могилі Хрущова. Одна половина
пам’ятника білого кольору, інша – чорного. Такою була ця суперечлива
постать історії…

Список використаної літератури

О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія,
Історія України: нове бачення – К., Альтернатива, 1997 – 424с.

O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред.
Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних
закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с. (Гаудеамус).

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ
століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020