.

Суспільство, держава, право (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
834 7509
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

“Суспільство, держава, право”План

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬСТВА ЯК СОЦІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

2. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ, ЇЇ СПІВВІДНОШЕННЯ З СУСПІЛЬСТВОМ

3. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

4. КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНИЙ ЗАКОН, ЩО РЕГУЛЮЄ ЖИТТЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Тема даної роботи “Суспільство, держава, право” є в актуальною для
вивчення. Актуальність можна пояснити наступним чином: якщо державу до
середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного
класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава — це політична
організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що
спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і
охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує
організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників,
реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя, економічну
свободу, свободу автономної особи.

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і
залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава.
В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до
вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає
демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода,
свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає
правовою.

Суспільство — це система взаємодії людей, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця,
сім’я. Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством,
тобто суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними,
правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від
держави, але взаємодіючим із нею.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

В даній роботі спробую дослідити такі питання як взаємозв’язок держави і
суспільства, особливості громадянського суспільства, залежність і
незалежність держави від суспільства, яке місце займає Конституція у
керуванні життям суспільства і держави, особливості регулювання
суспільних відносин, поняття та види регулювання тощо.

Гадаю, що дані питання дають змогу у певній мірі розкрити обране питання
для дослідження “Суспільство, держава, право”. Звісно, дане питання
можна розглядати під різними кутами, воно є багатогранним.

Під час написання роботи були використані різноманітні підручники,
нормативні акти та статті з періодичних видань – спеціалізованих
журналів і газет.

1. Поняття суспільства як соціальної системи

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство»,
«держава» і «суспільство».

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і
залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава.
В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до
вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає
демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода,
свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає
правовою.

Що таке суспільство? Суспільством можна назвати спільноту людей, яка
створюється на засадах взаємних інтересів, взаємного співробітництва.
Правда, не усяка сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами, є
суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об’єднує
спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою
сукупністю індивідів. Це соціальна система.

Суспільство — це система взаємодії людей, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм (у тому числі — юридичних).

До кожного суспільства треба підходити конкретно-історично. У кожному
суспільстві є своя система відносин:

— економічних, форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;

— соціальних: відносини між різними групами населення;

— політичних: ставлення груп населення до політичної влади, участь
громадян та їх об’єднань у політиці;

— ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду —
демократичний, тоталітарний.

У кожному суспільстві є свої суб’єкти соціального спілкування: особа,
сім’я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство — складна
динамічна система взаємозв’язків людей, об’єднаних сімейними узами,
груповими, становими, класовими, національними відносинами.

Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця,
сім’я.

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і
рівноправних громадян держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися
та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза
безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх
вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто
суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними,
правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від
держави, але взаємодіючим із нею.

Початок формування громадянського суспільства у країнах Європи і Америки
припадає на XVI—XVII ст.ст.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний
із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин,
суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і
суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної
ідеології:

І (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних,
політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення
юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадянського
суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах
загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної
ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності:
з’являється громадянин як самостійний суб’єкт, що усвідомлює себе
індивідуальним членом суспільства. Він конституційне наділений певним
комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед
суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій
власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу,
підкоряють Ті закону. Відбувається становлення представницької
демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних
установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями
затверджувати податки і приймати закони;

ІІ (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з
машинним виробництвом, фабричною організацією праці,
загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід
управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів
(менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та
політичного плюралізму;

розширення і поглиблення рівноправності людей.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і
держави:

1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи,
первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава
виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з
державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2) не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього
втручання держави;

3) складається із суб’єктів — вільних і рівноправних громадян і
об’єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах
конкуренції і солідарності;

4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті
держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у
власних інтересах;

6) має право жадати від держави захисту життя, здоров’я, безпеки
громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7) формує право, що формулюється державою в законах та інших
нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку
будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за
допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як
рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб
нав’язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави
має виражатися в тому, що вона:

— служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови
для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює
солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

— встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх
об’єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

— не втручається у приватну сферу сім’ї, побуту, культури (перший рівень
громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з
метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

— надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в
межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

— виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства,
пом’якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати
громадські об’єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у
політичному житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються
конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини,
закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення
потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати
таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як
автономна особа:

• суб’єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства;

вільним економічно – який має право вибору форм і видів трудової
діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і
політичне;

• суб’єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом
приватної власності («суб’єкт-власник»);

• суб’єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

• суб’єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних
обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів
власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2)
відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої
інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості.
Співвідношення праці і різноманітних форм власності в, громадянському
суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного
гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так
званого «середнього класу» — один із показників сформованого в ній
громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є
передумовою соціальної правової держави. Діалектика взаємовідносин
громадянського суспільства і держави е складною і суперечливою, оскільки
між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської
праці. Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди
відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може
розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке
контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства
штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається
перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі
держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського
суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і
суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і
взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від
рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

2. Поняття і ознаки держави,

її співвідношення з суспільством

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави,
котрі відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння
держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших
суб’єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є
офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією
політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична
влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття
держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і
управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через
безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів —
також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не
враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та
інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття
держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична
організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як
політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна,
держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не
просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією
суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні
інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і
духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, —
народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв’язок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обо ‘язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.
Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери
дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних
державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p.,
сучасний Ватикан).

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних , корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспільстві
бути не може, оскільки існує загальний взаємозв’язок процесів і явищ. Не
може бути й «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про
«слугу суспільства», це не означає, що ми представляємо її як слугу,
маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відносин. Якби держава не
мала певної самостійності, своєї внутрішньої та зовнішньої свободи, вона
була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі
суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна
самостійність» держави покликано відбити активність держави у всіх
сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є
мислимим лише в рамках її відносної самостійності.

Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно-історично,
зважаючи на специфічні умови розвитку суспільства, його політичної
системи та ін. У процесі науково-технічного і суспільного професу
відносна самостійність держави зростає.

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загальносоціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів
розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава
додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність
розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам
розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією
з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної
самостійності держави.

Чи слушним буде ствердження, що «держава не має власної історії»,
оскільки її поява і подальший розвиток були обумовлені розвитком
суспільства — економічним, соціальним, політичним? Ні, певна річ.
Держава розвивається разом із суспільством і в той же час має свою
історію. Аргументом на користь останнього твердження є відносна
самостійність держави у вигляді різних форм її прояву.

3. Поняття та види правового регулювання

суспільних відносин

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через
використання влади, а право – через нормативне регулювання. Останнє
споконвічне покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором
завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і
сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх
юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Ознаки правового регулювання:

1) правове регулювання — різновид соціального регулювання;

2) за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають
певної правової форми, яка має споконвіч-но державно-владний характер,
тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної
поведінки;

3) правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов’язане
з реальними відносинами;

4) правове регулювання має цілеспрямований характер — спрямоване на
задоволення законних інтересів суб’єктів права;

5) правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які
забезпечують його ефективність;

6) правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.

Не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін
«регулювання» походить від латинського слова «regulo» (правило) і
означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у
відповідність з чим-небудь. Термін «вплив» означає вплив на що-небудь за
допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двох категорій є
близьким, частково збігається, але не є однозначним.

Правовий вплив — це взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу
права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як
правових, так і неправових засобів.

Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:

1) інформаційному — за допомогою правових норм до відома учасників
доводиться позиція, яку займає держава стосовно дозволеної, необхідної
або забороненої поведінки;

2) ціннісно-орієнтаційному — за допомогою права здійснюється засвоєння
суспільством його цінностей, які напрацьовані людством і спадкоємне
переходять з покоління в покоління.

Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі
права, підсилити яку можуть пропаганда правових знань, система широкої
юридичної освіти.

Відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом:

за обсягом:

• предмет правового впливу об’ємніше (ширше) предмета правового
регулювання — його складають відносини, які не регулюються правом, але
на які поширюється дія права;

за змістом:

• у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід (кр:м норм
права, він містить у собі інші соціальні засоби і форми впливу на
поведінку людей), тоді як у правовому регулюванні він є обов’язковим
(регулювання відбувається за допомогою певної правової норми).

За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно
правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух»
права, просліджується вплив права на систему суспільних відносин,
потенціал психічного складу особи, її правову свідомість і культуру.
Коли зміст права проходить через свідомість людей, вона стає
правосвідомістю. Люди повинні поводитися однаково в однотипній ситуації,
якщо право встановлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт
поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередня
передумова законослухняності громадян. Це і є правовий вплив на
поведінку людей.

за механізмом реалізації права:

у правовому регулюванні право реалізується через його механізм — систему
правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти реалізації і
застосування норм права та ін.), тоді як правовий вплив здійснюється за
допомогою системи неюридичних засобів — ідеологічних, психологічних,
інформаційних та інших механізмів.

Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин,
на які воно поширюється, — це нормативне (загальне) та індивідуальне
регулювання.

Нормативне регулювання — це впорядкування поведінки людей за допомогою
нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування
за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних
відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно
невизначеним.

Індивідуальне регулювання — це впорядкування поведінки людей за
допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень,
розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад,
наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту
К.

Нормативне та індивідуальне регулювання є взаємозалежними:

• нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний порядок і
стабільність регулювання;

• індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної
обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації.

Деякі індивідуальні акти, що не підлягають багаторазовому застосуванню,
виконуються або тривалий час (як у разі призначення підвищеної стипендії
студенту К.), або одноразово (наприклад, призначення директором заводу
громадянина С.).

Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих
суспільних відносин: дозволяння, зобов’язування (веління), заборона.

Дозволяння — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як
вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за
допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає
суб’єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозволяння превалює в
основному в галузях, які належать до приватного права.

Зобов’язування (веління) — покладання на особу обов’язку активної
поведінки (роби тільки так), наприклад, обов’язок забезпечення
обвинуваченому права на захист.

Заборона — це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчинення
дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди
війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми
особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки
вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх
забороняють. Зобов’язування (веління) і заборони превалюють в основному
в галузях, що належать до публічного права.

Усі способи правового регулювання пов’язані із суб’єктивними правами.
При дозволянні суб’єктивне право утворює зміст даного способу правового
регулювання. При зобов’язуванні та забороні право вимоги належить іншим
особам. Його призначення — забезпечити виконання активного
(зобов’язування) або пасивного (заборони) юридичного обов’язку.

Способи правового регулювання (дозволяння, зобов’язування, заборона) з
більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв’язку
один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за
наявності обов’язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у
цьому зв’язку в правомочної особи.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов’язуванню,
забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє
(надає правомочностей); такий, що зобов’язує; такий, що забороняє, а
також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.

На схемі це виглядає так:

Способи правового регулювання

Дозволяння Зобов’язування (веління) Заборона

Види норм за характером розпоряджень

Дозвільні (такі, що наділяють правом) норми Зобов’язувальні норми
Заборонні норми

Форми реалізації права

Використання Виконання Додержання

Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими).

Тип правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання,
що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і
створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів
суб’єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового
режиму. Нагадаємо, що розрізняють два типи правового регулювання:

загальнодозвільний спеціально-дозвільний

— тип правового регулювання, що грунтується на загальному дозволянні, у
рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій.
Сутність загальнодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено
все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання
створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини
(наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за винятком тих
заборон, що передбачені в законі) — тип правового регулювання, що
грунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює
конкретні дозволи. Сутність спеціально-дозвільного режиму виражається
принципом: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим
типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових
осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та
ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову
повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі)

4. Конституція як основний закон, що регулює життя

громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення,
заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти
імператорської влади.

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з розвитком
буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням
громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Виключність
конституції як правового документа полягає насамперед у тому, що у своїх
кращих історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки
громадянського суспільства. Саме породжені громадянським суспільством
конституції і сьогодні є зразком для конституційної законотворчості
молодих держав.

Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте в ній
відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: цілісний
основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої
організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян.
Якщо сучасна Велика Британія має некодифіковану конституцію, яку
складають численні не пов’язані між собою акти, ухвалені з XIII по XX
ст., то першою кодифікованою конституцією (що становить єдиний основний
закон із внутрішньою структурою) можна назвати Конституцію США 1787 p.,
яка діє й сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були
конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не
стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 p.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її
ухвалення Верховною Радою України — 28 липня 1996 р, Моментом вступу в
дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект
Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради
України.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер’, закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-пра-вові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції
властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної
Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми
якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції
служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових
органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до
відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції
України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових
і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального
закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що
вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те,
що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною
конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є
насправді).

Висновок

Підсумовуючи все, що було сказано вище, хочеться зазначити:

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство»,
«держава» і «суспільство».

Суспільство — це система взаємодії людей, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм (у тому числі — юридичних).

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і
рівноправних громадян держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися
та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза
безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх
вільного розвитку.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є
передумовою соціальної правової держави.

Громадянське суспільство як система, що сама розвивається, завжди
відчуває тиск із боку державної влади. У свою чергу, держава не може
розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке
контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства
штовхає державу до узурпації його прав, у результаті чого відбувається
перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі
держава, крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського
суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення.

Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної
взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою
залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його
інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних , корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загальносоціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через
використання влади, а право – через нормативне регулювання. Останнє
споконвічне покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором
завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.

Усі способи правового регулювання пов’язані із суб’єктивними правами.
При дозволянні суб’єктивне право утворює зміст даного способу правового
регулювання. При зобов’язуванні та забороні право вимоги належить іншим
особам. Його призначення — забезпечити виконання активного
(зобов’язування) або пасивного (заборони) юридичного обов’язку.

Способи правового регулювання (дозволяння, зобов’язування, заборона) з
більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв’язку
один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за
наявності обов’язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у
цьому зв’язку в правомочної особи.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов’язуванню,
забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє
(надає правомочностей); такий, що зобов’язує; такий, що забороняє, а
також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.

На мою думку, у даній роботі вдалося у певній мірі розкрити питання, яке
було обране для дослідження. Однак і на перспективу дослідження
відносини держави і суспільства є актуальним і необхідним.

Список використаної літератури

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

Конституція України. – К., 1996.

Конституція АР Крим. – К., 1999.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Теория права. — М., 1998.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656с.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Якименко І.В. Влада і право сьогодні // Віче. – 2000. – №12.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – C.168.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997. – C.105.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 184.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
1999. – T.I. – c.150.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.
– C.205.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – C.203.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – C.214.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656с.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656с.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020