Вселенські собори
Вселенські собори — зібрання ієрархів християнської церкви з усього
світу, які обговорюють і ухвалюють догми віри і правила поведінки віри.
Православна церква визнає сім вселенських соборів.
Загальний період Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини
ХІ ст., тобто час від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р.,
час від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та
імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які
складають Вселенське віросповідання.
У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби
відносно догматичних питань і канонів вирішувала на Соборах єпископів, а
з IV ст. соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає
повного свого розвитку.
Церковні Собори – це зібрання представників Церкви для обговорення і
вирішення питань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління і
дисципліни християнських суспільств. Синоди або собори існували в Церкві
в усі часи у вигляді тимчасових зібрань, а в деяких самостійних церквах
– у формі постійних організацій. Вони існують і тепер у різних країнах і
віросповідних церквах. Саме слово “собор” означає шлях, яким разом
приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві
головні категорії соборів: вселенські та помісні. Таке розділення в наш
час приймається православною римо-католицькою, вірмено-григоріанською
церквами та іншими, але кожна з цих церков визнає не однакове число
соборів у значенні Вселенських.
Помісними Соборами є зібрання єпископів й інших ієрархів якої-небудь
одної місцевої, самостійної церкви, або якої-небудь визначеної області,
які зібралися разом, щоб вирішити питання і справи, які виникли в її
межах щодо устрою, управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській
Християнській Церкві, як і в кожній Помісній Церкві, собори мають свою
історію, початком яких є правила і канони Вселенської Церкви перших
дев’яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів мали, як і
тепер мають, обов’язкове значення лише в тій області, представники якої
були членами їхніх зібрань.
Вселенський Собор – це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх
помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для
затвердження істини віровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому
беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов’язкових для
всієї Церкви.
Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із
питань віровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії
Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються
на всі Помісні Собори і на всі часи. За встановленим правилом,
необхідною умовою для складу Вселенського Собору була присутність на
ньому всіх патріархів особисто, або уповноважених від них з грамотами.
Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна
правильність його скликання, складу, ведення і оголошення його постанов
і дій. У Римській імперії собори перших дев’яти століть скликали
імператори, але із пропозицій ієрархів церкви, з їхньої ініціативи і з
їхньої згоди. Право брати участь у діяннях Вселенських Соборів з правом
голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони могли бути повноправними
членами собору лише тоді, коли вони замінювали свого єпископа, тобто
були його уповноваженими особами на соборі.
Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним
зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності
всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи на
соборі, так і тими, від яких не було представників. Визнавати рішення і
канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві повинно бути
одночасним і повним.
Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського
Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні
незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати,
Вселенський Собор зобов’язаний зберігати віровчення в незмінному
вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган
Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.
Собори були дуже різноманітні, в залежності від причини скликання,
місця, часу. Апостольські правила, постанови Помісних і Вселенських
Соборів на скликання Соборів два рази в рік: перший Собор через три
місяці після Великодня, а другий – в половині жовтня. Метою соборів було
вирішення догматичних питань і боротьба з різними єресями, які виникали
в даний період.
Католицькі вчені в списки Вселенських Соборів вносять наступні 22
собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський
431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р.,
Константинопольський ІІІ 680-681 рр., Нікейський ІІ 787 р.,
Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ
1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І
1245 р., Ліонський ІІ 1274 р., В’єнський 1311 р., Констанський 1414-1418
рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V
1512-1516 рр., Триденський 1545-1563 рр., Ватиканський І 1869-1870 рр. і
Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі з проголошенням
догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор у Римо-Католицькій
Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі. Православна
Церква Вселенськими Соборами визнає перші 8 соборів із 22
Римо-Католицької Церкви.
В 312 р. імператор Костянтин (306—337 рр.) урівняв християнство
в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною
релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому
фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під
керівництвом Костянтина було засуджено вчення александрійського
священика Арія (пом. 336 р.), що заперечував божественність і
передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є лише вищим витвором
божества.
В Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були св. Миколай
(260—343 рр.), св. Афанасій Великий (295—373 рр.), що був тоді лише
дияконом. Со-
бор засудив і відкинув єресі і, щоб всі християни могли сповідувати
єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На цьому ж Соборі було
встановлено час святкування Пасхи та прийнято деякі інші правила.
Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі за
імператора Феодосія І (379— 395 рр.). Він був спрямований проти вчення
колишнього аріанського єпископа Македонія (IV ст.), який заперечував
божество Святого Духа і вчив, що той не є Бог, а лише слугуючий Богу
витвір.
В Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова
(330—390 рр.). На Соборі було засуджено єресі і доповнено Символ віри
(до 12 членів).
Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імператора
Феодосія II (408— 450 рр.). Він був скликаний проти вчення
константинопольського патріарха Несторія (428—431 рр.), що стверджував,
нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна
суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а
лише богоносцем, а Діву Марію — христоро-дицею. Собор засудив єресі і
остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.
Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкидон. Він був
скликаний проти вчення архімандрита Євтихія (V ст.), що відкидав людську
сутність Ісуса Христа. Це вчення отримало назву “монофізитство”, а його
послідовники називалися монофізитами. На Соборі були присутні 650
єпископів. Собор засудив єресі і встановив, що при втіленні (народженні)
Ісуса божественне й людське з’єдналося в ньому як в єдиній особі (проти
Євтихія), незмінно (проти Несторія), нероздільно (проти Македонія).
П’ятий Вселенський Собор скликано у 553 р. імператором Юстиніаном І
(527—565 рр.). На Соборі були присутні 165 єпископів. Собор засудив
несто-ріанські твори вчителів церкви Феодора (?—428 р.), феодорита
Кірського (393—458 рр.) і знову виступив проти єресей Несторія та
Євтихія.
Шостий Вселенський Собор було проведено 680 р. в Константинополі за
імператора Костянтина Пагонаті (668—685 рр.). В ньому брали участь 170
єпископів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в
Ісусі два єства — людське і божественне. Собор засудив єресь
монофелітів, однак під тиском останніх наступний імператор Іраклій (610—
641 рр.) вимагав від Собору скасувати рішення, вдаючись навіть до
репресій.
Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських
палатах, іменованих Трулльсь-кими. Тепер він вирішував питання
церковного благочестя, повторюючи п’ятий Собор. Тому в історії він
інколи називається п’ято-шостим.
Собор впровадив нові церковні правила, що склалися у так званий
Номоканон, який став основою церковного управління. На Соборі були також
засуджені деякі нововпровадження Римської Церкви, а саме: целібат
священиків, суворий піст в суботу перед Пасхою і зображення Христа у
вигляді агнця.
Сьомий Вселенський Собор було скликано в 787 р. в м. Нікеї. На ньому
були присутні 367 єпископів. Собор було направлено проти іконоборчої
єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара
(717—741 рр.), який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав
за необхідне знищити ікони. Собор засудив іконоборство, однак після
нього гоніння на ікони тривало ще при трьох імператорах понад 25 років.
Поклоніння святим іконам було остаточно встановлено вже на Помісному
Константинопольському Соборі у 842 р. На цьому Соборі було також
встановлено свято Торжества Православ’я.
Підкреслимо, що Римо-Католицька церква визнає понад 20 вселенських
соборів, включаючи до їх складу пізніші собори Західної церкви.
Християнство навіть при зародженні не було єдиним з точки зору ідеології
та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених
соціальними чинниками 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та
Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської
церкви, який завершився 1054 р. Західна церква з часом отримала назву
католицької (вселенської), а східна – православної. У 16 ст. стався ще
один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі
Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у
християнстві виникли три основні течії православ’я, католицизм і
протестантизм.
Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскільки
проблеми, підняті й висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти та
осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів
і традицій, що, зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку
Християнської Церкви об’єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні
особливості, а також характеризувати й вивчати аспекти державної
діяльності і теоретичні богословські тенденції відносно загальних
трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній структурі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
